"Королеви не мають ніг" - читать интересную книгу автора (Нефф Владімір)

Частина друга ПРОКЛЯТЕ ІМ’Я ГАМБАРІНІ

Це сталося в середині літа, потім минуло ще шість тижнів, а Петр і далі сидів в одиночці. Якось наприкінці вересня його рано—вранці посадили на воза й з ескортом із п’ятьох чоловік відвезли в замок під назвою Српно, на південь від Праги, неподалік від Бенешова.

Це було старовинне дворянське гніздо, яке пам’ятало ще часи короля Вацлава Другого; після того, як рід српновців вимер, точніше, як вимерла чеська парость цього роду, Српно перейшло у власність корони. Замок мав велике стратегічне значення, бо охороняв і панував над басейнами річки Саги перед злиттям її з Влтавою, але, як це часто трапляється з середньовічними замками, у ньому незручно було мешкати, а ще важче туди добиратись, через те він служив уже тільки для військових цілей як казарма озброєної залоги, а іноді й як державна в’язниця — в’язниця, що славилася своєю жорстокістю, бо лютий бургграф, котрий управляв српновськими маєтками, мав погану звичку садити або, точніше, спускати своїх «вихованців» у страшну гладоморню в формі пляшки, — внизу широку, вгорі вузьку, видовбану в підмурівку оборонної вежі замку й названу «Забуттям». Через те, коли Петр із кількох слів, якими обмінялися між собою члени ескорту, зрозумів, що його везуть у Српно, він усвідомив, що імператор виконує свою обіцянку і, якщо не знайде Філософський камінь, то вчинить із ним, Петром, гірше, ніж страхітливо; він поринув у глибини похмурого відчаю й не думав уже ні про що, крім тільки того, як знайти цвях, або скалку скла, чи хоча б гострий камінець, яким можна було б перерізати собі вени й зійти кров’ю, але його так міцно прив’язали товстими мотузками до лави, на якій він сидів, що не міг навіть поворухнутись.

«Блок, на якому мене спускатимуть у яму, вищатиме, нагадуючи собаче скавуління, — подумав він. — А з ями на мене війне трупним смородом. А потім я опинюся внизу, пес перестане скавуліти, кат закриє ляду гладоморні, й настане кінець, після якого справжні тортури тільки почнуться».

Він повторював це в нескінченних варіантах, причому видива близьких жахів уявлялися йому щораз виразнішими, і що виразнішими вони йому уявлялися, то дужче цокотіли в нього зуби.

Суворі обриси вежі «Забуття», схожої на свічку, вже вимальовувалися вдалині дедалі чіткіше, в міру того, як вони наближалися до Српно, і не встиг віз проїхати по опущеному звідному мосту й зупинитися на головному подвір’ї замку, як Петр був уже ледь живий від жаху.

Начальник ескорту завів його до канцелярії на першому поверсі замкового палацу, де суворо, по—військовому, разом з супровідними документами, передав його бурггра—фові і, клацнувши підборами, вийшов.

І тут бургграф, на превеликий Петрів подив, вийняв з рота гіпсову люлечку, подав йому руку й відрекомендувався:

— Войті Куба із Сихрова.

Це був синьоокий велетень з широким червоним обличчям, опуклим чолом, чим трохи скидався на добродушного, привітного до людей дельфіна, і величезним черевом, яке випиналося над низько спущеними штанями. Над переніссям у нього чітко вирізнявся трикутничок, перевернений на вершину, який був тим виразніший, чим старанніше Войті розмірковував чи був чимось заклопотаний. Петр, не знаючи, що думати про це привітання, теж відрекомендувався.

— Дуже радий вітати вас, сідайте, прошу, — сказав пан Войті і, крекнувши, опустив на стілець свою широку сідницю. — Мушу признатися — я не дуже радий, що вас прислали до мене, клопотів вистачає й так, а тепер ще й острожник на шиї. Врожай цього року був поганий, не знаю, як виконати обов’язкові поставки, кури перестали нестись, наче змовилися, у Весіці виздихали всі свині, а от слив уродило так багато, що не знаємо куди їх дівати. Ви любите сливи?

— Люблю, — відповів Петр, наче вві сні.

— Тоді їжте до несхочу, аж поки з душі почне вернути, — засміявся пан Войті й, насадивши на носа окуляри, заходився вивчати Петрові папери; а Петр подумав: цей катюга навмисне розмовляє з ним так люб’язно, аби тим сильніше дати відчути жах того, що його спіткає незабаром.

— Усе це курзу—верзу, — сказав пан Войті, відсунувши папери. — Тут написано, буцім ви вороже настроєні до височайших рішень і замірів його величності — але хто нині не настроєний вороже до рішень і замірів такого імператора, як наш?

«Провокація», — подумав Петр.

— То що все—таки з вами сталося, чоловіче? — запитав пан Войті. — Що ви насправді скоїли?

Петр відповів йому по щирості, що, власне, приводом, чому його кинули за грати, був поєдинок з рицарем фон Тротцендорф.

— Ну, ну, через поєдинок людей не посилають до Српно, — похитав головою пан Войті. — Хоча, звичайно, імператор поєдинки заборонив, бо їх заборонено у Франції, а він мавпує все, що робиться у Франції, але коли хтось цю заборону порушує, він заплющує на це очі, бо й французький король на такі речі теж заплющує очі. Дворянин, який не б’ється на дуелях, — однаково, що півень, який не кукурікає, правда ж? Я сам замолоду кілька разів бився на шпагах. Щиро кажучи, тільки раз, — виправився він, бо від нього не сховався недовірливий вираз, який відбився на Петровім обличчі, — але по—справжньому. Відбувся раною в стегно. Ви звернули увагу, що більшість поєдинків закінчуються уколом у стегно?

— Я теж уколов свого суперника в стегно, — признався Петр.

— А чому? — запитав пан Войті. — Чому ви вкололи його саме в стегно?

— Бо не хотів його вбивати, — відповів Петр. — Я гадав, що стегно — найменш чутлива частина тіла.

— Отже, — сказав пан Войті, — якщо більшість поєдинків закінчуються уколом у стегно, то це означає, що люди в суті своїй добрі? Чи злі, як ви гадаєте?

«Пастка, — подумав Петр. — Якщо я скажу, що люди добрі, він заперечить: «У такому разі, хлопчиську, я мушу розкрити тобі очі й показати, які вони погані, злі, — і марш у «Забуття»!» А якщо я скажу, що вони злі, він, може, відповість так: «Твоя правда, голубе, люди не добрі, а скорше навпаки — дуже, дуже злі, і нічого тут не вдієш, я теж страшенно злий і через те кину тебе в «Забуття». Треба бути збіса хитрим», — вирішив Петр.

— Про зайців загалом можна сказати, що вони полохливі, — обережно почав він, — про овець — що вони лагідні, про тигрів — що вони кровожерні, а от про людей нічого загального не скажеш. Не можна сказати, що людина добра або зла, бо, на відміну від тварин, вона виходить за межі загальних ознак виду, точніше й правильніше: ознаки виду в людини виражені не так яскраво, як індивідуальні ознаки. Мій батько, попри те, що він аж надто віддавався певною мірою дивним дослідам і забобонам, був дуже мудрий чоловік, і він мав слушність, коли казав, що Боже й сатанинське становлять у людині нерозривне ціле. Якби цю думку я хотів висловити простіше, то сказав би так: людина — таке створіння, про яке ніколи не можна сказати чогось певного.

Пан Войті почухав за вухом цибухом люлечки.

— Щось вельми мудровано, але те, що ви сказали наприкінці, мені сподобалося, і я це собі занотую. — Він вийняв із кишені штанів маленьку книжечку з олівцем. — Як ви сказали? Людина — таке створіння…

— …про яке ніколи не можна сказати чогось певного, — повторив Петр.

Пан Войті старанно записав цю сентенцію.

— У мене тут уже є декілька дуже влучних виразів, наприклад: «Якби тітка мала мошонку, то стала б дядьком». Здорово, га?

Петр визнав, що це справді здорово.

— Не тільки здорово, а й смішно, так смішно, що хоч—не—хоч будеш сміятись, — сказав пан Войті й квапливо додав, очевидно, потерпаючи, щоб Петр не образився від надмірної похвали не його, а чужої думки: — Ваш вислів, звісно, теж чудовий, хоч і не смішний, що ні, то ні, зате він глибокий. Цей вислів про тітку стосується тільки однієї життєвої ситуації, тобто такої, коли хтось скаже, що якби те чи інше повернулося інакше, або якби цього взагалі не сталося, то все було б по—іншому, тим часом як ваша сентенція стосується людини загалом; не кожен над нею сміється, зате кожен думає та міркує, аж у голові паморо—читься. — Пан Войті згорнув свою книжечку, знову засунув її в кишеню й зняв окуляри. — А тепер розкажіть мені, що сталося після того, як вас посадили через той поєдинок.

Петр зрозумів, що коли він признається в тому, що мимохіть викликав гнів у самого імператора, то цей суворий бургтраф спустить його в «Забуття» уже не тільки з власної сваволі й жорстокості, а й, так би мовити, з обов’язку служби. Та оскільки брехати він не вмів, а головне тому, що бургграф, усупереч своїй страшній репутації, яка оточувала його, мов чорна хмара, викликав у нього довіру, ба навіть симпатію, то правдиво розповів йому дальшу історію своїх лихих пригод, починаючи з візиту графа Гамбаріні до нього в темницю аж до зустрічі з батьком та аудієнції в імператора; а коли він закінчив, то не повірив сам собі, побачивши, що сині бургграфові очі повні сліз.

— Я б ніколи не повірив, що таке може статися, — мовив пан Войті. — Такий молодий — і таке нещастя. А все це тільки через те, що ви обидва були упертюхи — ваш батько і ви. І звідки у вас, на Бога, така впертість? Невже цей Філософський камінь — чи як там та погань називалася, — і справді така цінність, що вашому батькові треба було накласти за нього життям?

— Звичайно, ні, — відповів Петр. — Просто батько був ним одержимий. Ця одержимість, хоч і не загнала його в сліпий кут, мала певну перевагу, а саме ту, що викликала в ньому переконання, ніби він жертвує собою заради чогось великого, такого, що перевершує справжнє значення і вагу його особи. Мій батько помер як герой, хоч ішлося про звичайнісіньку дурницю.

— Чому ви так рішуче стверджуєте, що йшлося про звичайнісіньку дурницю? — запитав пан Войті.

— Я стверджую це, бо тверезо дивлюся на речі, — відповів Петр.

— А коли ви сперечалися про те, чи мають королеви ноги, це була не дурниця? — запитав пан Войті.

Петр не відповів.

— Ну, це я без лихого наміру, повірте, — квапливо сказав пан Войті. — Я не хотів вас образити, я співчуваю молодим людям, у мене теж був син, але його розірвав на ловах вепр, коли йому було приблизно стільки, як оце вам зараз, — двадцять років.

— Мені пішов сімнадцятий, — сказав Петр.

— А показує вам на двадцять, певне, через ці муки, — зітхнув пан Войті. — Ви самі у всьому винні, але нічого не вдієш, по ярмарку лихий торг. Треба повернути мозком, як бути з вами далі.

І пан Войті почав повертати мозком, задерши до стелі своє опукле дельфінове чоло, від чого трикутничок над переніссям проступив іще виразніше.

— А ви хіба не кинете мене до «Забуття»? — запитав Петр, бо йому дуже кортіло довідатись, що його тут жде.

— До «Забуття»? — перепитав пан Войті. — Ні, хай йому грець, я цього не зроблю. Видно, імператор не знає такої дрібниці, що мій попередник, який залюбки кидав людей до «Забуття», кілька тижнів тому так налигався, що впав із муру й скрутив собі в’язи чи ще там щось, — одне слово, більше не встав, і тепер тут господарюю я, а я цього не люблю, бо, як тільки уявлю собі, що з людиною діється, поки вона сидить у гладоморні, мені робиться недобре. Це ekelhaft,[23] одне слово. А гаяти час я волію в розмовах з освіченими людьми. А тепер по щирості, юначе: ви даєте мені слово честі, що не втечете звідси? Інакше я змушений буду посадити вас під замок. Та що це з вами?

Петр був такий знесилений потрясіннями й поворотом у власній долі, що нерви в нього не витримали, і він зблід, як полотно.

— Нічого, вже нічого страшного, пане Сихровський, — промовив він і повів далі, долаючи мимоволі сміх і сльози. — Само собою розуміється, я дам вам слово честі, що не втечу звідси. Нікому іншому я б його не дав, але вам охоче даю. Бо ви, мабуть, і не людина.

— Ну що за розмови! — невдоволено скривився пан Войті. — Сподіваюсь, ви тут не будете особливо нудьгувати. У нас цілком пристойна бібліотека, і ви могли б трохи дати їй лад, якщо розбираєтесь у цьому; в мене немає на це часу, і поки що в ній справжній бедлам. А на фортечних мурах чудово можна гуляти, звідтіля видно аж до Мрачі, а надто ясної години. Але з фортеці, дуже вас прошу, не виходьте, бо про це можуть донести, і я матиму неприємність.

Він кілька разів смикнув за шнурок дзвінка, який висів у коридорі за дверима; ввійшла гарненька служниця; глянувши на привабливе, змучене Петрове обличчя, вона з першого ж погляду закохалася в нього по самі вуха, вся зашарілася, й очі її округлилися.

— Барушко, проведи пана з Кукані до покою для гостей, того кращого, з ріжками, — звелів їй пан Войті. — І дай йому чисту білизну і щось з одежі сина, ти знаєш, де вона — в моїй кімнаті, в скрині під вікном. Але спершу приготуй йому теплу купіль, а якщо захоче, — а він напевне цього захоче, — можеш потерти йому спину.

Петр пішов слідом за служницею, та раптом, про щось згадавши, обернувся до пана Войті.

— Скажіть, будьте такі ласкаві, який у нас сьогодні день, бо я давно вже не тримав у руках календаря.

— Четвер, — відповів пан Войті. — А чому це вас цікавить? Яка різниця — четвер чи п’ятниця, якщо, звичайно, не неділя, день господній?

— Мені це байдуже, — сказав Петр. — Просто хочу знати, який сьогодні день місяця, тобто який святий припадає на сьогодні.

— Це теж не суттєво, — рішуче провадив пан Войті. — Бо що таке один—однісінький день? Пшик, та й годі. Тут кожний день однаковий, час ледве повзе й при цьому мчить так, що не встигаєш і оком моргнути. Довго чи недовго, а дивись, свята Тереза незабаром пошле нам перші морози, а святий Мартін приїде на білому коні, а там і Різдво, а за ним і Новий рік, і ми з ним постаріємо на курячий крочок, а там і перший май[24] незадовго, потім свята Маркета кине серп у жито,[25] а там знову жди святого Вацлава. Бо вчора був день святого Вацлава, ми їли гуску, і вона й досі стоїть мені в шлунку, отож виходить, що сьогодні двадцять дев’яте вересня — день святого Михаїла.

Під ласкавим наглядом пана Войті Куби з Сихрова, який дедалі більше звикав до думки, що до нього повернувся його син, роздертий вепром, Петр провів у српновсько—му замку майже п’ятнадцять місяців; тут і справді, як влучно спостеріг пан Войті, час минав повільно й воднораз мчав із карколомною швидкістю. Дні тяглися нескінченно довго, схожі один на один, але коли Петр, згадуючи, озиравсь назад, то в нього складалося таке враження, ніби строк його перебування у Српно промайнув, наче одна мить: йому й справді не набридало гуляти на фортечних мурах, милуватися чудовими краєвидами, які відкривалися перед ним, або цілими днями — що теж траплялося — висиджувати в бібліотеці й буквально ковтати рицарські романи та мемуари славетних людей, серед них, між іншим, — «Життєпис» славнозвісного скульптора та золотаря Бенве—нуто Челліні, який надзвичайно його зацікавив з тієї простої причини, що в доброго графа Гамбаріні зберігалася знаменита мисливська рушниця роботи цього майстра; або коли він до запаморочення грав у шахи з паном Войті, а теплими вечорами сидів з ним на східній вежі й за глеком доброго білого вина оповідав йому про всілякі хитрі премудрості, які пан Войті ретельно записував до своєї книжечки. Српновський бургграф був вельми цікавий, вельми жадібний до науки й повною мірою використовував знання, які його молодий в’язень виніс з єзуїтської школи. Так, наприклад, одного разу він запитав його, чи це правда, як стверджують останнім часом, що не сонце обертається навколо землі, а навпаки — земля обертається навколо сонця, і як це пов’язати з тим місцем у Біблії, де сказано, що Ісус Навін наказав сонцеві зупинитися?

— Я не знаю, — відповів Петр, — мене тоді там не було, коли Ісус Навін воював проти аморейців.

Пан Войті, почувши цю відповідь, гучно зареготав і довго не міг угамуватись.

— І все ж таки, — мовив він нарешті, — як ви поясните, що в Біблії, де, як відомо, написана правда і тільки правда, сказано, що сонце зупинилося, а не те, що зупинилася земля?

На це Петр, на превеликий подив пана Войті, якому досі не доводилося чути чогось сміливішого, відповів, що він просто не впевнений, що в Біблії написана правда і тільки правда; але якщо пана Сихровського цікавить ця згадка про зупинене сонце, то нехай він усвідомить, що навіть якби теорія про обертання землі навколо сонця набула загального визнання й ніхто більше не сумнівався б у її правдивості, люди все одно не перестали б казати, що сонце сходить і заходить, бо як ще інакше тут скажеш? Що наша половина земної кулі нахилилася до сонця або відхилилася від нього?

Так усе—таки сказати не можна. Отож якщо це для пана Войті так суттєво, він спокійно може вважати слова «і зупинилось тоді сонце», які ми читаємо в Книзі Ісуса Навіна, розділ десятий, вірш тринадцятий, звичайнісінькою мовною неточністю.

— Розумію, чудово розумію! — радісно вигукнув пан Войті. — Насправді це була земля, то вона зупинилася, але оскільки це справило таке враження, ніби зупинилося сонце, в Біблії коротко й для більшої переконливості сказано, що зупинилося сонце.

— Ні, земля теж не зупинилася, — заперечив Петр і запитав пана Войті, чи може він уявити собі, що сталося б, якби земля раптом знерухоміла? Невже він ніколи не бачив, як буває, коли служниця, що несе тацю з посудом, зненацька перерве свою швидку ходу й зупиниться? На місці залишиться тільки вона, а посуд не припинить свого руху і з таці, яку вона міцно тримає в руках, полетить на підлогу. Так само полетіло б усе, що є на світі, якби земля раптом зупинилася, — й Ісус теж полетів би, викинутий разом зі своїми воїнами в світовий простір, а разом з ними полетіли б царі аморейські, і місто Гаваон полетіло б, і дерева, і звірі, і річки, і моря спустіли б в одну мить. Ні, нічого такого не було ніколи.

— А що ж тоді було? — запитав збентежений пан Войті. — Не зупинялося сонце, не зупинялася й земля — у що ж тоді нам вірити, якщо навіть на Біблію не можна покластися?

— Вірити треба власному розуму, — відповів Петр. — Святе письмо не можна тлумачити буквально й слово в слово; біблійні тексти треба розуміти метафорично й з певним застереженням, а та обставина, що церква цій вимозі чинить опір і наполягає на своїх педантичних тлумаченнях, — це злочинне недоумство, яке приносило нам більше лиха й нещастя, ніж моровиця, і віспа, і всі інші людські напасті, разом узяті. Сонце не зупинялося, бо воно стоїть на місці, і через те зупинитися не може; не зупинялася й земля, бо це мало б неуявленні наслідки, — то що ж тоді зупинялося? Зупинявся час, шановний пане Сихровський, але й він зупинявся тільки уявно й тільки завдяки тому, що Ісус Навін зі своїм військом розгорнув таку бурхливу й гарячкову воєнну діяльність, що за дуже короткий час, скажімо, за кілька хвилин, перебив більше ворогів, ніж їх при розважливому веденні війни можна вбити за цілі години. А оскільки плин часу ми вимірюємо уявним рухом сонця, то біблійний хроніст і написав, що зупинилося сонце. Якби люди вміли так міркувати, скрізь був би мир і спокій, і не спалили б Джордано Бруно, протестанти й католики могли б скласти зброю, і людство, яке впродовж століть роздирали релігійні чвари, могло б узятися за важливіші й куди корисніші питання та проблеми.

Поки вони так розважалися, в країні сталися події, тривожні й лихі, отож похмурий замок Српно, який мав погану славу, парадоксальним чином обернувся на острівець спокою й миру посеред розбурханого моря. Судячи з вістей і чуток, що їх приносили випадкові відвідувачі, імператор за останній рік дуже підупав духом і дозволяв собі вчинки, які суперечили здоровому розумові й неминуче наближували трагічний кінець. Так, буцімто, крім усього іншого, він заради власної безпеки запросив до Чехії іноземних найманців, а ті, не одержавши обіцяної винагороди, відшкодовують свої збитки, грабуючи села й навіть цілі міста. А якось у грудні, на схилку дощового, але доволі теплого дня, в Српно об’явився мандрівний музика, великий мастак, бо вмів грати на п’ятьох інструментах водночас: на флейті, кобзі, лютні, барабані й на трензелі, — орудуючи руками, ногами й губами водночас; він розповів, буцім імператор стерявся розумом і наказав усім придворним повиколювати очі й повиривати язики.

Через день після нього приїхав купець, який підтвердив, що події, які відбулися нагорі, приголомшливі й страхітливі, однак скінчилися вони зрештою інакше й набагато спокійніше, ніж того прагнули людські чутки; обійшлося без виколювання очей і виривання язиків: імператор просто зрікся престолу й відійшов на спочинок, але перед цим покликав свого брата, щоб той прийняв берло. Однак мандрівний дратенік,[26] один із тих, хто свого часу купував у пана Янека його чудовий кит для склеювання горщиків, приніс дивовижні подробиці про це зречення: буцімто імператор спершу наказав зруйнувати весь празький Град, у тому числі й храм святого Віта. Такі чутки множилися й множилися, отож пан Войті, — трикутничок на лобі в нього знову чітко вирізнився, — наказав осідлати йому коня й подався до столиці, щоб довідатись, скільки у всьому цьому правди.

Повернувся він через чотири дні дуже стривожений. Як з’ясувалося, вісті, котрі пробилися до Српно, були перебільшені й перекручені, але зерно правди в собі вони таки мали; а Петра, сказав він, звичайно, зацікавить, що страшні події, які відбулися в Празі, певною мірою пов’язані з його власною історією, точніше, з історією його покійного батька. Як називалася та триклята річ, яку імператор вимагав від пана Янека і яку пан Янек відмовлявся віддати йому так уперто, що волів заподіяти собі смерть, ніж примусити себе на це піти?

— Філософський камінь, — сказав Петр.

— Ага, так, Філософський камінь. Так от, після смерті пана Янека імператор не припиняв розшуків цього Каменя, хоч вони були пов’язані з величезними руйнуваннями. Будиночок пана Янека, Петрового батька, він нібито наказав розібрати так грунтовно, що від нього зосталася тільки купа каміння, але й кожен із цих каменів він теж звелів розбити на шматки, чи не заховано в них щось усередині, а дерева в саду він звелів не вирубати, а повиривати з корінням, а самий грунт перекопати на глибину чотирьох ліктів; усе це, звісна річ, він довідався тільки з чуток, бо нині на тому місці вже стоїть новісінький будинок; коли ж нічого не знайшлося, цю купу порозбиваного каміння й клаптик розритої землі було продано з торгів у рахунок покриття боргів пана Янека; панові Войті було цікаво про все це довідатись, бо воно побічно стосувалося милого його серцю Петра, і через те він розпитував про це так докладно. А імператор, шукач великого розмаху, наказав перекопати й спустошити навіть маленький цвинтар, де було поховано дружину пана Янека, звелів зруйнувати церкву Діви Марії—заступниці, де, як подейкували, пан Янек незадовго до своєї смерті був на вранішній месі, і шинок, куди він після цієї меси зайшов випити пива. Здається, імператор створив справжню сітку шпиків, які обнюхали кожний крок, який пан Янек зробив в останні дні життя, перед своїм ув’язненням; ну а коли якийсь старанний тип пригадав, що пана Янека перед самою аудієнцією в імператора бачили у храмі святого Віта, він негайно послав туди зграю своїх нишпорок, і ті під його особистим наглядом заходилися руйнувати храм, розбивати кам’яну підлогу, відкривати гробниці, трощити вівтар, орган, казальницю і таке інше. Паламаря, який запротестував проти цього варварства, імператор наказав замкнути у вежі, а згодом до цієї вежі посадили всіх, хто відважився прошепотіти бодай одне словечко протесту проти такого бузувірства. Чи виривали при цьому комусь язика й виколювали очі, пан Войті не знає; достеменно відомо одне — життя в празькому Граді стало нестерпне, аж поки на допомогу не примчав терміново прикликаний імператорів брат, який у той час був недалеко — в Оломоуці на Мораві. Тільки він зміг приборкати нещасного божевільного, замкнувши його в вежі й водночас випустивши на волю всіх в’язнів, бо здебільшого це були невинні люди, кинуті за грати тільки з наказу імператора та його фаворитів без ніякого суду.

Почувши все це, пан Войті, мовляв, вирішив, що треба кувати залізо, поки воно гаряче, і поговорити з новим володарем, поки йому ще не набридло власне благодійництво, безсторонність і виправлення кривд. Він прождав два дні й дві ночі, перше ніж потрапив до нього, бо людей, яких осяяла така сама думка, було дуже багато, але результат, якого він досяг, — блискучий: імператорів брат власною височайшою рукою підписав декрет про звільнення Петра Куканя з Кукані та ще й додав до цього капшук дукатів на відшкодування збитків, що їх завдано Петрові.

— Але це означає, Петре, що ми розстаємося, — сказав розчулений пан Войті. — Іди, синку, ти вільний. Серце моє крається, бо я до тебе дуже прихилився, але нічого не поробиш, не залишу ж я тебе тут, як мавпу в клітці, тільки заради власної втіхи. Я буду про тебе згадувати, особливо коли зазирну до кімнати з ріжками й до бібліотеки, якій ти дав такий чудовий лад, а може, ти теж колись про мене згадаєш.

— І мені тяжко на серці, любий пане Войті, — відповів Петр, — бо я знаю, що хоч би куди пішов і хоч би куди звернувся, я ніде не зустріну такої людини, як ви, бо ви зуміли зробити так, що з в’язниці я виходжу з почуттям жалю. За це вам моя дяка й низький уклін, і нехай сприятливі події, які сталися, благотворно вплинуть і на ваше життя.

— Ну що ти, я не вірю в жодні тривалі сприятливі зміни, — зітхнув пан Войті. — Кожна нова мітла завжди добре мете, але як тільки імператорів брат оговтається в нас, він почне навісніти, можливо, ще дужче, ніж його попередник, і вежа одержить нових острожників, і нові фаворити присмокчуться до трону, обпиватимуться там і об’їдатимуться, ссатимуть і гладшатимуть, і все піде, як і раніше.

Пан Войті вручив Петрові дукати, які передав йому імператорів брат, подарував йому чудову кобилу, легкий, але міцний панцер, шпагу й два набиті пістолі, і Петр вирушив у дорогу, супроводжуваний двома парами заплаканих очей — пана Войті й Барушки, гарненької служаночки, яка, крім того, що терла йому спину, впродовж усього його перебування в Српно охоче і в повну міру своїх немалих можливостей утішала його в нещасті.

Він від’їздив до Праги легко й швидко, немовби бажав, — а він і справді бажав цього значною мірою, — бодай частково надолужити згаяний час, коли людство було позбавлене його, Петрової, участі в своїх безглуздих діях; певна річ, саме те й було ознакою безглуздості цих дій, що саме він, молода, здібна людина, — у цьому він не сумнівався, — наділений всіма можливими талантами, а головне характером, перед шляхетністю якого навіть графи шанобливо скидали капелюхи, — що саме він змушений був п’ятнадцять місяців скніти в провінційному замку, замість того щоб підійматися все вище й вище дорогою до успіху і могутності, які, — він у цьому теж нітрохи не сумнівався, — були визначені йому долею. Але ще не все втрачено, далеко не все. В Празі, як можна сподіватися, панують хаос і паніка, і там напевне все змінилося після його арешту; та коли людині вісімнадцять років, вона не забиває голову собі такими подробицями; хоч би що там сталося, думав він, а хтось із його давніх зичливців і знайомих напевне залишився на своєму місці, а далі буде видно.

Він саме їхав густим, темним—претемним лісом, коли раптом почув тупіт безлічі копит, який наближався з боку Праги. Перед закрутом дороги він завбачливо сховався в гущавину й став чекати, хто з’явиться з—за повороту — розбійники чи чесні люди, і побачив щось таке, від чого серце в нього тьохнуло, тобто людину, про яку саме думав, запевняючи себе, що в Празі неодмінно хтось із його давніх зичливців залишився на місці, — утлу, вже не молоду, з білим волоссям, завитим на скронях, — одне слово, графа Гамбаріні, якому він завдячував усе прекрасне, велике і перспективне, що досі звідав, а поряд з ним — Джованні, який, — аж до своєї солом’яної чуприни, — за останній час, поки він його не бачив, став такий подібний до батька, що це було просто дивно. Вони їхали повільною ступою, похмурі; за ними погойдувалася карета, запряжена парою коней, важко навантажена клумаками, саквояжами, мішками і скринями; правив нею машталір, який куняв на припряжному коні, а супроводжували їх шестеро озброєних верхівців у червоних мундирах чи лівреях із пишними рукавами, зліва оздобленими знаком срібної ноги в наголіннику, між двома зірками на червоному тлі й девізом «Ad summam nobilitatem intenti». Оце то була зустріч! Оце то був випадок з волі найласкавішої фортуни! «Тільки чому, — подумав трохи стривожений Петр, — граф віддаляється від Праги з усією своєю прислугою?» Бо серед верхівців, що супроводили карету, був і Маттео, бородатий брамник із Таранто, який раніше завжди залишався на своєму місці, хоч би хтозна—що діялося, а також Йоганн, той худорлявий красень з бурцями, який колись збирав м’ячики, коли Петр і Джованні грали в класичну гру під назвою «paume», а взагалі — особистий графів лакей.

Минула добра хвилина, перше ніж Джованні повірив своїм незабудковим очицям, що верхівець, який виїхав їм назустріч, — і справді Петр. Друзі міцно обнялися, і граф, стримано всміхаючись, подав Петрові пещену, жовтувату руку.

— Ти ще живий, Петре? — вигукнув Джованні.

На плечі в графа Гамбаріні висіла та знаменита рушниця Броккардо, що, як уже згадувалося, належала колись Бенвенуто Челліні; очевидно, дорогою він розважався полюванням, бо під ногами в його коня крутився маленький, але незвичайно жвавий спанієль, а до сідла було приторочено шкіряний ягдташ, з якого виглядали пониклі голівки двох упольованих фазанів.

— Я бачу, любий Петре, — зітхнув граф, — ці сумні, — та що я кажу, — ці жахливі, незбагненні для людського розуму й волаючі до неба події, які сталися на празькому дворі і які зачепили мене сімома лихами, вам пішли на користь, бо допомогли вийти на волю. Однак ця різниця в наших долях не повинна завадити вам відновити стосунки, перервані торік, і наново приєднатися до нас. Я тікаю з цієї країни додому, на свою батьківщину, і якнайсердечніше запрошую вас із собою.

«Ось тобі, бісе, й кропило, — подумав приголомшений Петр, враз позбувшись усіх своїх надій. — Вони тікають! Але чого я повинен тікати з ними, якщо за мною ніхто не женеться?»

— Ваше запрошення — для мене велика честь, пане графе, — відказав він. — Однак я боюся, що те становище, яке пасувало мені в дванадцять років, коли я став вашим пажем, зовсім не пасує мені тепер, коли я вже став дорослий. Крім того, я ще й досі відмовляюсь визнати той параграф двірського етикету, який стверджує, буцім королеви не мають ніг, навіть якщо це тепер, можливо, вже не має такого великого значення.

— Твоя правда, тепер це вже не має аніякого значення, — погодився граф. — Та оскільки зайшлося про ваші сумніви, то я розумію їх і рахуюся з ними, Петре з Кукані, отож будьте такі ласкаві й візьміть до уваги: те, що я сказав про сім лих, я сказав цілком щиро й без перебільшення, бо той узурпатор, який захопив трон, той варвар, який нічого не тямить у картинах й італійське мистецтво не годен відрізнити від нідерландського, бо і те, і те йому байдужі, вкрав і конфіскував, — одне слово, присвоїв усі статки, які я набув у цій країні, під тим сміховинним приводом, буцім картини, які я самовіддано добував для галереї Града, — не оригінали. Неначе він на цьому знається! Та, мабуть, любий Петре, я не буду розводити тут зайвих балачок. Мабуть, у вас є інший, чіткий і обміркований намір чи мета?

Петр відповів, що намір і мета в нього й справді були, але їх не можна назвати чіткими, а тим паче обміркованими. Він повертається до Праги, щоб домогтись там того, до чого прагнув і раніше, — успіху, слави й могутності.

Граф Гамбаріні дивився на нього з неприхованим подивом.

— В людини вашого темпераменту це цілком зрозуміло, — зауважив він. — Але успіху, слави й могутності можна досягти тільки при дворі; а хіба вам не відомо, що скоїлося на празькому дворі?

Петр відповів, що з чуток йому це досить добре відомо. Складається таке враження, буцім там зараз справжній бедлам. Але саме в такому бедламі той, хто знає, чого хоче, легко може дістатися нагору.

Почувши таку відповідь, граф Гамбаріні стримано всміхнувся й витримав хвилину ввічливої мовчанки, яка настає, коли хтось у товаристві бовкне несосвітенну дурницю.

— Ви, бачу, не усвідомлюєте, що говорите, юначе, — озвався він нарешті. — Нагору ніхто не годен вибитися без сторонньої допомоги, навіть якби він був геній чи святий, і навіть у бедламі. Досі вам допомагав я, наскільки це допускала ваша гордість. А хто допоможе вам тепер? Хто захоче допомагати людині, про яку, якщо про неї ще взагалі не забули, відомо, що вона була протеже проклятого графа Гамбаріні, який впав у неласку і якого вигнано із країни? Ви гадаєте, що це підхожа рекомендація для доступу в найвищі кола? З погляду тих, хто нині вже зайняв нові позиції, ви — паршива вівця, любий друже, так, паршива вівця, і, мабуть, надовго.

Цей аргумент полоснув Петра, мов удар батога; очі його розширилися від світла нової істини, яка йому відкрилася.

— У Празі ви поживитесь, як пес макогоном, — провадив граф, усе ще лагідно всміхаючись, — і через те я повторюю своє запрошення: приєднуйтесь до нас як рівний до рівних або, коли хочете, як жебрак до жебрака, — бо я вважаю, що в вас нічого не лишилося на цьому світі.

Тільки—но він це вимовив, як темний ліс, де відігравалася ця сцена, загоготів чорним сміхом, а з чорних хащів виринув, заливаючись шаленим реготом і трохи не впавши з коня, розбійник, наче намальований, з чорною пов’язкою на оці й брудними вовчими зубами; за ним на дорогу висипали бородаті чоловіки, деякі верхи, а деякі на своїх двох, потворні, брудні й зарослі щетиною, всі озброєні до зубів і неймовірно веселі; було їх, може, вісім, а може, десять, якщо не дванадцять, і їх весь час прибувало.

— Ви жебрак, вельможний пане, але у вас, либонь, знайдеться щось для вбогих сиріток, — регочучи, сказав верхівець з пов’язкою на оці; та це були його останні слова й останній сміх, бо Петр, ані секунди не вагаючись, вихопив обидва пістолі, які були застромлені в кобурах перед його сідлом, і вистрелив йому просто в груди; майже одночасно випалив він із другого пістоля в грабіжника, який підкрадався до нього з лівого боку; в ту хвилину вже й граф Гамбаріні зірвав з плеча свою знамениту рушницю Броккардо й вистрелив у гущавину, звідки саме вилазив гевал із кривим ножем у зубах, відтак шпурнув її на землю, щоб не заважала, й вихопив шпагу; оголив шпагу й Петр; проштрикнувши горлянку іншому негідникові, він, пригнувшись до шиї свого коня, наче смерч, налетів на розбійників, які тримали під пістолями людей з графового ескорту, прохромив одного з них й, ухилившись від кулі, яка все—таки обпекла йому щоку, руків’ям своєї шпаги вибив око ще одному напасникові. Джованні, розчервонілий від збудження й страху відстати від свого спритного друга, приострожив коня й притьмом кинувся за Петром, загрозливо розмахуючи рапірою, в криваву січ, яка зав’язалася з правого боку карети, коли бовдури в червоних лівреях нарешті отямилися від переляку й схопилися за пістолі, застромлені в кобури біля їхніх сідел.

Ох, що тут діялося! Скільки подій може статися за такий короткий час! Як змалювати й осягти хвилину, коли відбувається десять подій воднораз, і всі вони важливі й вирішальні для наступних годин, днів і років? Ось Джованні збив під копита свого коня пішого грабіжника, котрий саме розмахнувся, щоб увігнати Петрові в спину вістря свого списа, тим часом як Маттео, бородань із Таранто, голіруч, бо він уже вистріляв усі набої, душить розбійника, теж неозброєного; той випустив шпагу з пораненої правої руки, а лівою силкується схопити брамника попід бородою за горлянку; при цьому сполохані коні обох душогубів кусають один одного вищиреними зубами; серед цього смертовбивства гримлять постріли, валують клуби їдкого диму, і коні іржуть, і звиваються дибки, і б’ють у повітрі копитами, а трохи віддалік… що діється віддалік? Щось несусвітне діється віддалік: граф Гамбаріні, утлий, але хоробрий, обороняється від двох верхівців, які напосідають на нього, вимахуючи турецькими шаблями; він тримається стійко, хоч і поранений у ліве плече, але, мабуть, легко, бо не відступає й не занепадає духом; і Петр поспішає йому на поміч і пробивається до нього саме в ту мить, коли граф устромив одному з двох харциз у черево свою рапіру, та поки він її витягував, другий завдав йому удару трохи вище правої скроні, й граф звалився з коня. Але тут уже Петр настигає негідника блискавичним ударом своєї зброї й проштрикує його наскрізь, наче шпигувальною голкою, на якусь часточку секунди випередивши Джованні, який хоче встигнути скрізь і опиняється поруч батька; не здатний уже нічим допомогти йому, він зіскакує з коня й, сповнений синівської любові і тривоги, турботливо опускається перед батьком навколішки. В цю хвилину сутичка, яка щойно розпочалася безсоромним реготом розбійників і двома пострілами з Петрових пістолів, закінчується, харцизи, уцілілі в цій січі, знову зникають у лісі й збираються в своїх смердючих лігвах десь під виверненими пнями, довкола обгризених кісток та капшуків з награбованими дукатами й грошами, щоб зализати рани й проклясти своє паршиве, небезпечне, безславне й неприбуткове ремесло — все скінчилося, сьогодні вони відвоювалися, мертві тихо лежать на шляху, і вітер знову спокійно шумить у кронах темного лісу.

Перемога над розбійниками була така несподівана й така переконлива, що, крім самого графа, ніхто з його дружини не дістав навіть подряпини. Обмивши і про всякий випадок перев’язавши йому рану, яка виявилася несмертельною, бо черепну кістку не було пошкоджено, але достатньою для того, щоб викликати глибоку непритомність, графа поклали в карету якомога зручніше на мішки, клумаки і скрині й рушили далі в тому самому порядку, що й раніше, з тією лише різницею, що попереду поруч із Джованні тепер їхав Петр, який замість прямувати далі до Праги, вирішив, що буде правильніше й природніше, коли він ще трохи супроводитиме пораненого графа і Джованні.

Вони рухалися дуже повільно, щоб погойдування карети не зашкодило пораненому, і тільки надвечір виїхали з темного лісу на широкий простір, мертвотно—порожній і сумний тієї похмурої грудневої пори, який оживляли лише клапті туману, що ними бавився вітер. До того ж почався дощ — не сильний і не слабкий, але такий, що псував настрій. Петр час від часу спішувався і йшов подивитися на графа; той усе ще не приходив до тями, але розмовляв, маячив, викрикуючи незнайомим італійським діалектом якісь гнівні протести. Так вони доплуганилися до села, дуже великого, розтягненого вздовж шляху одним рядом осель і садів; на щастя, там виявився пристойний, старовинного вигляду заїзд; у каміні палав вогонь, а по—материнському люб’язна господиня, забачивши карету з гербом на дверцятах, слуг у лівреях та пораненого чужинця—пана, трохи не розірвалася від запопадливості й відразу ж розпорядилася перенести графа до найкращого покою з ліжком під балдахіном і послала по лікаря, який, здається, ще живе в сусідньому селі й чудово знається на лікуванні травм та переломів, поєднуючи це з ремеслом цирульника.

Лікар приїхав на віслюкові пізно ввечері, коли вода, яку господиня заїзду звеліла поставити на вогонь, — бо лікарі й баби—повитухи завжди вимагають гарячої води, — двічі вихолоджувалася й двічі знову кип’ятилася.

— Рана, — заявив він, оглянувши графа, — нестрашна, але гарячка, спричинена нею, згубна; через те недужому треба пустити кров.

Він так і зробив, і до графа повернулася ясна свідомість, але він був дуже кволий і ледве повертав язиком. Сумно глянувши на обох юнаків, які сиділи біля його ліжка, на Джованні і на Петра, граф мовив:

— Я відчуваю, що вже не виберуся живим із цієї країни, якій віддав найкращі роки свого життя. Через те прошу вас, Петре, зробіть мені останню послугу.

— Кажіть яку, — озвався Петр.

— Пообіцяйте мені, що ніколи не покинете Джованні.

— Аз якої б то речі? — здивувався Петр. — Я певен, що ви незабаром одужаєте і через місяць зовсім забудете про сьогоднішню пригоду.

— Не відбалакуйтесь, — сказав граф. — Я всього вдруге в житті про щось вас прошу. Перший раз ви відмовились виконати моє прохання, бо вам не дозволяла ваша гордість. Але цього разу вам уже ніщо не стоїть на заваді.

— Обіцяю вам, що супроводитиму Джованні, якщо в цьому буде потреба, — відповів Петр. — Але що ніколи його не покину — такого пообіцяти я вам не можу, бо, хоч ви тут, у Чехії, і втратили все, в Італії у вас є багаті маєтки, а я не хочу до смерті жити коло Джованні, як його нахлібник.

— Ви не будете жити як нахлібник, ви житимете як брат Джованні в скруті, — мовив граф. — Бо в Італії в нас нема нічого, що варте було б бодай ламаного шеляга.

Джованні глянув на батька округленими очима.

— Це неможливо, — сказав він. — А як же наш палац у Страмбі?

— Він уже не наш, — зітхнув граф. — Його поціновано.

— А наші маєтки під Моденою? А наші рудні?

— Вони нам теж більше не належать, — відповів граф. — Я продав їх, коли вирішив перебратися до Праги.

— Що ж нам тоді залишається? — забідкався Джованні.

— Я, здається, сказав ясно: ані ламаного шеляга, — відповів граф. — Кілька років тому я прийняв імператорове запрошення й приїхав на празький двір, бо мій корабель, гордий корабель роду Гамбаріні, з моєї вини почав тонути, а нині він уже спочиває на дні морському. Але я маю впливових і багатих родичів та друзів і дам вам до них рекомендаційні листи; а що світ нині неспокійний, я певен, що молоді й хоробрі люди, які вміють орудувати шпагою й стріляти з пістолів так, як це ви продемонстрували сьогодні, зрештою досягнуть успіху й знайдуть де застосувати свої сили. Тепер мені потрібні тільки приладдя до письма та віск для печатки, щоб я встиг приготувати ці листи.

Минуло чимало часу, перше ніж удалося роздобути все необхідне; здавалося, до графа знов повернулася гарячка, бо хоч він і говорив ясніше й виразніше, ніж спочатку, дихання його прискорилося, щоки розчервонілися, а очі блищали.

— Передусім одне настійне застереження, — сказав він. — Ви можете вступити до будь—якого італійського міста, скрізь ви будете бажаними гістьми, бо ім’я Гамбаріні скрізь звучить гідно, і тільки одне місто мусите обминати за верству, якщо вам миле ваше життя. Це твоє рідне місто, Джованні, Страмба.

— Чому? Що нам загрожує в Страмбі? — здивувався Джованні.

— Там у мене є ворог, перед яким я тяжко завинив, — відповів граф. — Це правитель Страмби, герцог Танкред.

— Дядечко Танкред? — нічого не розуміючи, перепитав Джованні. — Але ж він такий добрий.

— Це ворог, — повторив граф Гамбаріні, дихаючи, мов після швидкого бігу. — Він заприсягся, що помститься мені, і я визнаю, що його гнів справедливий, і мені відомо, що за ті кілька років, які я провів на чужині, він не вгамувався, і що його гнів упаде на твою голову, Джованні, якщо ти потрапиш йому до рук. А тепер, Петре, візьміть перо й пишіть. — І ледь чутним, сиплим шепотом граф почав диктувати: —«Граф Одоріко Гамбаріні його Величності Соломонові, синові Давида, цареві іудейському…»

Петр зупинився, і Джованні з острахом схопив батькові руки.

— У вас гарячка, облиште це й відпочиньте, падре, я принесу вам чогось холодного і покличу лікаря, — він, здається, іще не поїхав.

— Не перебивай мене, — сердито прошепотів граф. — А ти, Петре, пиши далі: «Прошу Вашу величність прийняти мого сина Джованні й поставити його на чолі своїх військ разом з його другом Петром Куканем із Кукані, сином знаного чародія, котрий уміє замовляти будь—яку зброю…»

Джованні заплакав.

— Таточку! — закричав він. — Опам’ятайтесь!

Але граф Гамбаріні вже не зміг ні опам’ятатись, ні далі диктувати в гарячці, бо тут же віддав богові душу.

Графа Гамбаріні поховали на скромному сільському кладовищі недалеко від села, в якому він помер і яке, — про це мовилося вище, — відрізнялося від’ решти марнотратною розтягненістю вздовж шляху; а втім, так воно й називалося — «Довга Льгота».

Джованні, як і належить люблячому синові, був невтішний у своєму горі.

— Пообіцяймо, Петре, — мовив він, заливаючись слізьми й схлипуючи, коли вони, після того як із цвинтаря розійшлися сторонні, — господиня заїзду й слуги покійного, — зосталися тільки вдвох над свіжою могилою, — пообіцяймо один одному, що навіки залишимося друзями.

— Ах, Джованні, навіщо це тобі? — здивувався Петр. — Навіщо зайвими словами зміцнювати нашу дружбу, яку ми зав’язали ще дітьми? Та якщо ти так цього бажаєш, то будь ласка: я обіцяю тобі залишатися твоїм другом доти, аж доки ти сам не зробиш так, щоб ми розцуралися в сварці й злості.

— Я? — вигукнув Джованні зі щирим подивом. — Чого б це я мав таке робити?

Петр усміхнувся.

— Я добре знаю великих панів, — відповів він. — А ти усвідомлюєш, Джованні, що віднині ти — великий пан і давно вже не той хлопчисько, з яким ми разом вибирали бліх із шолудивого собаки, і не той паж, якого архієпископ цілував в уста за твій танець Олімпа? Віднині ти —єдиний нащадок Джіроламо—і–Федеріго—і–Габріотто Гамбаріні, короля законів, сам граф Джованні Гамбаріні! Карамба, оце так рід!

— Щодо цього тобі нема за що дорікати собі, Петре, — сказав Джованні. — Адже ти теж дворянин.

— Так, я дворянин завдяки тому, що мій батько приготував імператорові зілля проти імпотенції kouendi, і за це йому наділили титул дворянина, — підтвердив Петр.

Джованні, забувши, що вони на кладовищі, гучно зареготав:

— Але ж це неможливо!

— І все—таки це правда, — зітхнув Петр. — Я кажу тобі це, незважаючи на те, чи, точніше, саме тому, що твій падре запевняв, буцім я — живий образ самовпевненості.

— Кажуть, що твій падре був великий герой, — зауважив Джованні.

— Так, мій падре був великий герой, — погодився Петр. — Тепер треба, щоб і ми з тобою теж стали героями.

Вони вийшли з воріт кладовища, де до них приєднався засмучений спанієль, який жалібно скавучав і реагував на кличку Барукко, і глибоким узвозом неквапливо рушили до села. Небо було вкрите кучерявими хмарками, блідим зимовим сонцем забарвленими в рожеві тони.

— Легко сказати — стати героєм, — зітхнув Джованні. — Але як це зробити?

— Я ще не знаю, час покаже, — відповів Петр. — Твій батько сказав тобі, куди він прямує?

— Сказав, — відповів Джованні. — А втім, ні, не казав, але я вважав само собою зрозумілим, що ми повертаємося додому, до Страмби. І тепер туди поїдемо ми вдвох з тобою. Не стану ж я уникати свого рідного міста тільки тому, що батько в гарячці наплів такого, в що не можна й повірити. Одне слово, я рішуче виключаю, щоб мій дядечко Танкред не пригорнув мене до свого серця і щоб наш палац на piazza Monumentale,[27] де я народився, належав комусь іншому. Як ти вважаєш?

— Не знаю, — знизав плечима Петр. — Те, що ти не віриш батьковій осторозі, ще не означає, що вона не була обгрунтована. Подумай, це важливо: вибираючись з Італії до Чехії, ви від’їздили із Страмби?

— Я тоді жив у Модені, навчався там у колегії, — пригадав Джованні. — Та одного чудового дня з’явився батько й наказав збирати свої манатки, бо ми, мовляв, від’їжджаємо.

— Це схоже на втечу, — зауважив Петр. — Але байдуже — Гамбаріні належать до Страмби, отже, ми їдемо до Страмби. Твій батько сказав, що успіху, слави й могутності можна досягти тільки при дворі. Ну що ж, герцогський двір — це теж двір! Карамба, зі Страмби теж можна завоювати світ! — І плеснув Джованні по плечі.

— Чому ти весь час повторюєш «карамба»? — запитав Джованні. — Чому лаєшся по—іспанському, коли в нас така сила чудових італійських лайок?

Ясна річ, розмовляли юнаки по—італійському.

— Я лаюся по—іспанському, — відповів Петр, — бо з таким самим успіхом міг би лаятись по—німецькому: Himmeldonnerwetter,[28] або по—французькому: merde.[29] Хіба це не глупство, що кожен народ лається по—своєму?

— Це, мабуть, через те, що кожен народ розмовляє іншою мовою, — відповів Джованні.

— І це теж нікуди не годиться, — заявив Петр. — Ну скажи, чому б не запровадити в цілій Європі єдину мову, так само, як тут було запроваджено єдину віру?

— Так, її й справді було запроваджено, — погодився з ним Джованні. — Але чим це скінчилося? Протестанти й католики вбивають один одного.

— Це легко можна було б виправити, — сказав Петр. — Апелювати до людського розуму. Пояснити всім, яка це дурість. Цілком можливо, що саме на мене й чекає ця місія.

Незабаром вони вирушили далі, на превеликий жаль слуг, удвічі прискоривши темп їзди в порівнянні з тим, яким вони їхали під орудою покійного графа. Джованні палав бажанням опинитись в обіймах свого доброго дядечка Танкреда, а Петрові кортіло довідатись, що ж, власне, сталося в цій загадковій Страмбі. Цілком імовірно, міркував він, що між графом Гамбаріні і добрим дядечком Джованні, Танкредом, виникла суперечка, можливо, за герцогський трон, але в графа нічого не вийшло. Та якщо це не вийшло в старого Гамбаріні, то може вийти в його сина, певна річ, з його, Петровим, сприянням; старий Гамбаріні напевне не наважився здійснити coup d’etat,[30] навіть маючи прибічників, а ці прибічники й досі сидять у Страмбі. «Неприпустимо, — розмірковував далі Петр, — щоб влада над Страмбою впродовж століть перебувала тільки в одних руках, тоді як Гамбаріні, мої Гамбаріні, грали лише другу скрипку, і щоб нарешті їх назавжди було викинуто із Страмби; ні, цього не буде, так, не буде, не буде, а добрий дядечко Танкред хай начувається!»

— Карамба! — вигукнув він і зареготав, уявивши собі, як витяглося б обличчя в дядечка Танкреда, коли б він міг передбачити, що справедлива розплата й відплата наближається і вони вже в дорозі десь між Бенешовим і Табором.

— Знову карамба, — докірливо похитав головою Джованні.

З преславного міста Табора вони повернули на Брно, а звідти на Відень, бо, крім доброго дядечка в Страмбі, Джованні мав іще одного доброго дядечка з материного боку; той жив у Відні й звався барон фон Гайнесбург. Коли кілька років тому Джованні зі своїм батьком поспішали в протилежному напрямку, з Італії до Чехії, їм у цього родича було виявлено приємну, по—австрійському сердечну гостинність, яка тривала два незабутні тижні.

— Твоя мати була німкеня? — запитав Петр.

— Тіролька зі славного дворянського роду, який своїм корінням сягає аж у добу Карла Великого, — відповів Джованні. — Це від неї я успадкував сині очі й білявого чуба, а від батька — статуру й лице.

— А моя мати, — зітхнув Петр, — була дочкою, не знаю, як це сказати по—італійському, холощія, тобто чоловіка, який чистить тварин.

— Castratore, — підказав Джованні й раптом здригнувся, немовби чогось злякавшись. — Ти це серйозно? Твій дід з материного боку був звичайнісінький castratore?

— Так, звичайнісінький castratore, — підтвердив Петр.

— Не засмучуйсь, — сказав Джованні. — Наш великий Боккаччо згадує, що Сократові батьки були зовсім неосвічені люди, Евріпідові й Демосфенові — й поготів, і зауважує: тільки одному Богові відомо, від яких негідників і нікчем ми дістали у спадок свої безсмертні душі й найкращі свої риси.

— Я не знаю, що успадкував від свого діда—холощія, — зітхнув Петр.

— Поза всяким сумнівом, відвагу полоснути по живому, — цілком серйозно зауважив Джованні.

«Який Джованні не є, — подумав Петр, — а він не чваниться своїм родом і не хизується тим, чого сам особисто не заслужив, і це з його боку вельми шляхетно і надзвичайно мило».

Було тепло й вогко, південний вітер гнав над лісом низькі хмари, й швидко сутеніло; дороги розкисли, але не так, щоб ними не можна було проїхати, колеса карети занурювалися в болото, однак не переставали крутитись, і тільки одного з днів карету двічі довелося витягувати, обертаючи ободи коліс. Петр наслідував приклад графа Гамбаріні й дорогою забавлявся стрільбою з його знаменитої рушниці Броккардо. Бенвенуто Челліні у своєму «Життєписі» розповідає про стрілецькі досягнення з цієї зброї стільки дивовижного, що лише авторитет великого майстра й шукача пригод примушує нас сліпо йому вірити; в тому числі — й про найдивовижніші і найприкметніші випадки з горлицею, яка, нібито злякавшись стрільби невмілих ловців, сховалася в дерев’яну будку, що з її боку було розумно, хоч і трохи незвично, ба навіть несподівано, і обережно вистромляла з цієї будки голівку, що, навпаки, було зовсім нерозумно, бо автор «Персея» її, тобто цю голівку, легко зніс одним пострілом зі свого Броккардо з відстані п’ятдесятьох кроків. Отож Петр і вирішив зрівнятись з Майстром у мистецтві стрільби, полював дорогою фазанів, зайців і бекасів, а спанієль Барукко, радісно стріпуючи вухами, спритно й самовіддано приносив їх йому. Це розважало й було корисно, бо в дорожних заїздах, де вони зупинялися, цієї дрімотної пори року варили тільки перлову кашу для челяді. Тиша, в яку вони занурювалися, була така глибока, що кожний постріл із Петрової рушниці завмирав, прокотившись десятикратною луною; здавалось, околиці, які нудьгували й були невдоволені своєю вбогістю та безлюдністю, неохоче прощалися з цими звуками й ловили їх, і повертали оголеними лапами свого віття, так, як це роблять з м’ячем у класичній грі під назвою «paume», точніше, як це робилося в давнину, за часів Платона, поки видумали ракетку з натягненими струнами.

Коли якось Петр, не приклавши ложе рушниці до щоки й не цілячись, бо не було часу, пострілом навмання збоку поклав довговухого зайця, що несподівано вискочив із хащів, Йоганн, худий красень із бурцями, кинув вельми дивне зауваження:

— Ну й стріляєте ви, паничу. А втім, нічого дивного — адже ця рушниця зачарована.

Петр здивовано звів брови.

— Атож, ваш батько її й зачарував, — наполягав Йоганн. — Я сам відносив її до нього в майстерню за наказом пана графа.

Петр хотів був покарати Йоганна за цю бабську плітку, але раптом пригадав, що його батько й справді займався подібними речами. Від цієї думки серце його боляче защеміло за чимсь давно й безповоротно минулим.

— Коли ви до нього приходили, батько мав на голові маленьку чорну шапочку? — запитав він.

Йоганн уклонився.

— Якщо мене не зраджує пам’ять, здається, щось таке й справді було в нього на голові.

— І чорний оксамитовий халат?

— Пригадую, що й халат був на ньому.

— І в майстерні смерділо сіркою і димом?

— Цього, даруйте, я вже не осмілився нюхати, — відказав Йоганн. — 3 мого боку це було б нечемно і нетактовно.

Коли вони наблизилися до міста Відня, з неба скотилася темна кашувата мла, назустріч якій з отруйних боліт, ковбань і трясовин, котрі в ті часи вкривали цей край, здійнялися випари, такі ж густі й брунатно кашуваті, що не стало видно нічого, крім блимавок, які заманювали подорожніх звернути з дороги й ступити на грунт, з якого вже немає вороття, бо він неминуче поглинає вершника разом з конем. Така сумна, можна б сказати, страхітлива доля спіткала Маттео, бородатого брамника з Таранто, котрий, можливо, — ніхто не бачив, як це сталося, — хотів скоротити шлях, або спробувати урятувати веселого спанієля Барукко, що коротко заскавучав десь у тумані, а потім уже так і не виринув на білий світ, простіше кажучи: звідкись із страшної, мертвої тиші, яку порушував тільки лопіт крил невидимих водяних птахів, зненацька пролунало його волання про допомогу незрозумілим нікому тарант—ським діалектом, але сенс якого, судячи з розпачливості крику, всі збагнули і яке супроводжував своїм сповненим смертельного жаху іржанням його кінь. Це іржання, обірване коротким бульканням, змовкло раніше, а після цього перейшло в переривчасте булькання і тарантські волання потопельника; і знову настала тиша, тільки лопотіли пташині крила й звіддалеки долинало самотнє каркання; блимавки, схожі на привітні пломінчики в ліхтарях, трепетали й вабили: «Ходи, ходи до нас, ми зробимо з тобою те саме, що із тарантцем, ото буде сміху!»

Після цієї лихої пригоди усі, пойняті жахом, завмерли на місці, щоб перечекати, поки підніметься туман, а коли він нарешті піднявся, виявилося, що смерть Маттео дуже несприятливо змінила настрій лакеїв у червоних лівреях; слуги, яких Петр після свого звільнення із Српно вперше побачив на бенешовському тракті і які слухняно охороняли графську карету справа й зліва, трималися тепер осторонь, з’юрмившись довкола Йоганна, що, як виявилося, ними верховодив. Коли Джованні наказав рушати далі, слуги спершу навіть не поворухнулися, а візник, якому було довірено правити каретою, сів на припряжного коня тільки після того, як Йоганн дав на те мовчазну згоду.

Аж до цього моменту Джованні з Петром трималися на чолі процесії, але тепер, не змовляючись, їхали останніми, позаду слуг, і, напружившись, пильно стежили за поведінкою чолов’яг у червоних лівреях; і тільки—но котрийсь із них обертався чи крутився на місці, вони відразу ж сягали по свої пістолі.

Лише через дві години повільної їзди трясовини змінилися горбистою місцевістю, полями й луками, які забігали в ліси. Юнакам відлягло від душі, їм навіть здалося, що червоні спини перед ними теж розслабилися; якщо слуги й справді замишляли якусь пакость, то, очевидно, поки була нагода, не знайшли в собі для цього достатньо відваги, а тепер, коли довкола знову був твердий грунт, раділи, що диявольська спокуса минула.

— Коли дістанемось до Відня, доведеться їх розрахувати, — пошепки сказав Петр Джованні. — Скільки їм платив твій батько?

— Не знаю, — знизав той плечима.

— А скільки в тебе грошей?

— Я зостався, як рак на мілкому.

— То як же ти збираєшся подорожувати далі?

— Падре, — відповів засмучений Джованні, — якщо я маю право осуджувати його світлу пам’ять, припустився тієї помилки, що відмовлявся говорити зі мною про свої фінансові справи. А в дорогу падре, — з міркувань безпеки, — ніколи не брав багато грошей. Я пам’ятаю, що коли ми шість років тому їхали до Чехії, він зупинявся дорогою в різних банках і там йому завжди виплачували стільки, скільки він бажав. Не знаю, як це в нього виходило, але в мене тоді склалося таке враження, що люди даремно ганяються за грішми — досить удатися до найближчого банкіра, і той дасть їх тобі стільки, скільки ти забажаєш.

— Це враження було трохи викривлене, — зауважив Петр. — Мабуть, твій батько мав акредитиви цих банкірів. Де ці акредитиви?

— Не знаю, — відповів Джованні. — Він носив при собі капшук дукатів, але паперів — ніяких.

— А в його сідлі не було нічого?

— Не знаю, — знизав плечима Джованні.

— А де те сідло?

Джованні, залившись рум’янцем аж по самі вуха, похнюпив голову.

— Де те сідло? — повторив Петр.

— Під час сутички з розбійниками в Маттео лопнула попруга чи ще щось, — зітхнув Джованні. — І я дозволив йому взяти батькове сідло.

— Damned, — сказав Петр. — Mille tonneres de nom de Dieu. Himmelhergott, das ist ja zum Kuckuck holen.[31]

— Лайся по—італійському, — благально мовив Джованні. Петр задовольнив його прохання й зіпонув:

— П….. M……

Джованні затулив собі вуха, бо вираз, який ужив Петр, був нестерпний для тонкого слуху освіченого італійця.

Поки юнаки так розважалися, лакеї почали зупинятися й, розтягнувши роти від вуха до вуха, задоволено стежили за сваркою молодих панів.

— Уперед! — гарикнув на них Петр і витягнув із ранця перед сідлом обидва пістолі. — Перший, хто обернеться, дістане кулю в лоб!

Поїхали далі. Петр уже не випускав пістолів з рук. Червоні спини лакеїв знову напружились і застигли.

— Вибач мені, Петре, — прошепотів за хвилину пригнічений Джованні. — Я справді ідіот.

— Ми обидва ідіоти, — відповів Петр. — Про ці акредитиви нам треба було подбати, ще коли ми сиділи в тій Льготі. Але коли ти заполонений думкою про завоювання світу, то з—під твоєї уваги випадають такі дрібниці, ось у чому заковика. Знаєш, про що я думав, поки ми в’їхали в ту трясовину? Що найбільший ворог людства — це папа. Як здобудемо владу, його першого треба буде приборкати й поставити навколішки. Потім об’єднаємо Італію, а тоді вже Європу. Карамба, якби я не просидів майже півтора року в Српно, то вже далеко просунувся б уперед.

— Стули писок, — урвав його Джованні. — Думай про те, що нам робити зараз, сьогодні, негайно.

— Зараз нам треба доїхати до Відня, продати там карету і всі речі, розрахуватися з лакеями і негайно їх звільнити, — сказав Петр.

— Про це подбає дядечко Otto, — сказав Джованні й знову повеселів, як дитина. — Цей тямить у таких речах, він знає, скільки платять лакеям, а може, й за карету з усім мотлохом викладе кругленьку суму, бо грошей у нього як полови, і йому навряд чи захочеться мене ошукати, а коли ми все перевіримо, то, можливо, ще виявиться, що цих акредитивів взагалі не було в сідлі, а що падре заховав їх у кареті, наприклад, у скриньці на коштовності, чи ще десь. Оглянемо, коли все заспокоїться, найкраще в маєтку Гайнесбургів, а якщо нічого не знайдемо, дядечко Otto закине за мене добре слівце перед віденським банкіром, щоб той дав мені грошей і без акредитива. Ну, а якщо ні, то вторгованого нам вистачить, щоб доїхати до дядечка Танкреда. Не журися, Петре, ми врятовані!

— Справді? — запитав Петр.

— Справді, — відповів Джованні. — Скажи, ти хоч уявляєш, скільки всякого добра ми веземо з собою? В самій тільки скриньці на коштовності, крім усього іншого, лежить перстень Чезаре Борджіа з діамантом завбільшки з голубине яйце; а ще соболині хутра, неоціненні картини, які падре возив із собою згорненими в рулони, і серед них одна справжня Мона Ліза пензля божественного Леонардо, і золоті зливки, і рукопис Діоскордія Педанія, за який падре свого часу заплатив такі гроші, що від цього всім чортам зробилося кепсько.

Вони їхали не зупиняючись і, нарешті, дісталися до Відня.

Це місто, яке називалося також Юліобона або Флавіана, було невелике, але збудоване грунтовно й зразково чисте, бо будинки, розташовані поблизу Дунаю, свої стічні води відводили по трубах прямо в річку, а будинки, що стояли далі від берега, — в закриті помийні ями, так звані сенкруб—ни; свиней на вулицю тут не випускали. Укріплене воно, тобто місто, було валами й мурами, ровами, і насипами, і вежами, такими міцними, що свого часу вони легко витримали натиск лютих орд турецького султана, і йому з ганьбою довелось вертатися додому зі стома тисячами свого войовитого люду. Висока вежа єпископського храму святого Стефана вважалася головною окрасою й орієнтиром Відня, який, між іншим, у всьому, за винятком згаданих вище славетних пам’яток, був містом звичайним, із чотирма великими ринками; на одному з них продавали хліб, на другому — фрукти й коріння, на третьому — рибу, а на четвертому, так званому Новому, — зерно. Перед укріпленнями, як уже зазначалося, протікала річка Дунай, найширша, найглибша і найбистріша з усіх європейських річок, і через неї було перекинуто кілька дерев’яних мостів, найширший з яких вів до головної брами, що називалася Замковою, і який уславився тим, що кожного року, коли йшла крига, він не витримував, руйнувався й через усю Угорську землю нісся аж до самого Скіфського моря (тоді воно ще не називалося Чорним), куди впадає Дунай; кілька років тому на цьому злощасному мості загинув сам пан Йоахім із Градця, канцлер Чеського королівства.

Переїхавши по цьому мосту, безперечно, вже добре відремонтованому, Петр і Джованні знов очолили процесію і звідти безпомилково, оскільки Джованні добре тримав у пам’яті топографію Відня, дісталися на той просторий майдан перед єзуїтською колегією, на якому продавався хліб і найбільшою окрасою якого був розкішний палац родини барона Гайнесбурга, збудований в італійському стилі на взірець славнозвісного palazzo Diamanti[32] в Феррарі, з тією лише різницею, що замість мармурових, у формі діамантів обтесаних плит, якими було обличковано фасад палацу феррарського, тут, відповідно до скромних віденських масштабів, діаманти були тільки намальовані темно—коричневою і білястою фарбами на світлому тиньку; але й це було виконано напрочуд гарно. На жаль, радість обох мандрівників від того, що вони досягли першої проміжної мети своєї подорожі, була затьмарена тією обставиною, що всі вікна цієї чудової будівлі були закриті дерев’яними віконницями, від чого вона справляла враження порожнечі й запустілості, тим паче, що враження це посилювала ще й зачинена брама; навіть після того, як Джованні загрюкав у неї бронзовим калатальцем у формі голови тритона, будинок лишився тихий і мовчазний, і тільки після тривалого грюкання, яке Петр посилив такими могутніми ударами руків'їв своїх пістолів, що один із них вистрелив і пошкодив фігурку амура, котрий сидів на карнизі, в лівій стулці брами відчинилося заґратоване вічко й у ньому з’явилася частина, — бо вічко було маленьке, — розлютованого чоловічого обличчя — спершу око, а потім губи; віденським діалектом вони сказали щось про хуліганів, харцизяк і негідників, на яких він, той, хто говорив, нашле слуг, лакеїв і таке інше.

— Я — граф Гамбаріні, — упевненим голосом вимовив Джованні, — і хочу поговорити зі своїм дядечком бароном фон Гайнесбург.

Ці слова справили на чоловіка за вічком враження, хоч і приємне, але не таке вже сильне, щоб він притьмом відчинив браму й розсипався в запобігливих вибаченнях.

— О, ви помилилися адресою, — озвався він. — У даний момент пан барон у хурдизі і, як мені здається, сидітиме там досить довго, а що з ним буде далі, тільки один Бог відає.

— У якій хурдизі? — запитав Джованні, не зрозумівши цього жаргонного слівця.

— Я хотів сказати, що він у буцегарні, — виправився чоловік, який стояв за вічком.

— Де, де? — здивувався Джованні, все ще нічого не розуміючи.

— У тюрязі, хай йому біс, у холодній, за ґратами, — пояснив чоловік по той бік брами. — Але якщо хочете довідатись більше, то завтра тут відбудеться відкритий розпродаж усього його майна.

— Це неможливо! — вигукнув Джованні.

— Атож, пане графе, це справді неможливо, але це так, — відповів чоловік за брамою. — Я не відаю, за що його посадили, але кажуть, буцімто пан барон, даруйте на слові, крав.

— А де пані баронеса? — запитав Джованні.

— Пані баронесу від цього побив грець, — відповів чоловік за віконечком.

— О Боже праведний! Але ж це неможливо! — простогнав Джованні. — А як же баронеса Пепі?..

— Баронеса Пепі не знесла цієї ганьби, вистрибнула з вікна й забилася на смерть, — повідомив чоловік і грюкнув заслінкою вічка.

Державний переворот у Празі, видно, відкинув свою холодну й задушливу тінь і на це місто над Дунаєм.

— Sic transit gloria mundi,[33] — зітхнув Петр. — Здається, обидві родини, чия кров рівномірно тече в твоїх жилах, ускочили в халепу.

Приголомшений Джованні вийняв із кишені шовкову хустинку й осушив нею свої мокрі від сліз очі.

— Бідолашна Пепі! — зітхнув він. — Таким гарним іменням її назвали! Пепі… Але й це їй не допомогло! А які в неї були ніжні, прозорі руки! І як вона любила свого папужку, хоч його й хтось зіпсував, навчивши вимовляти вульгарні слова. Якби я знав, з якого вікна вона, сердешна, вистрибнула, то, далебі, поклав би під ним квіти! Бідолашна Пепі це заслужила.

З шовковою хустинкою, піднесеною до очей, він здавався таким пригніченим, що Петр не зміг стриматись, пирснув сміхом і заразив ним і Джованні.

— Уявляєш, одного разу вона, — почав він, але сміх заважав йому говорити.

Петр реготав разом з ним, бо думка про те, що баронеса Пепі, що одного разу вона… здавалася йому чарівною.

— Що одного разу? — запитав він крізь сльози сміху.

— Одного разу вона… — спробував знову почати Джованні.

— Я задушу тебе, якщо ти не розкажеш мені, що вона одного разу! — завив Петр.

— Одного разу їй забаглося грати з нами в paume… — аж заходився сміхом Джованні.

— Цими своїми прозорими… — видушив із себе Петр.

— А папужка їй закричав: «Іди ти в с…» А ми не циніки, що регочемо над таким горем? — запитав Джованні, витираючи сльози.

— Звичайно ж, ні, — відповів Петр. — Бо коли на людину падає стільки нещасть, що здається, ніби на світі взагалі немає нічого іншого, крім самих нещасть, тоді це вже, далебі, Джованні, просто кумедія.

Вони зупинилися в заїзді «У золотого колеса» поруч з єзуїтською колегією. Оскільки слуги знову знахабніли й часто навмисне збиралися разом і про щось жваво шепотілися, зизувато поглядаючи спідлоба на обох юнаків, ті вирішили, що цілу ніч стерегтимуть карету, змінюючись кожні дві години; хоч дверцята карети й замикалися, але тепер, коли мораль так занепала й давні тверді устої руйнувались, можна було боятися й того, що вартівники—лакеї обернуться на ворогів та злодіїв і виламають їх.

Карета стояла посеред двору, бо в возівні для такого великого повозу місця не знайшлося. Джованні, не роздягаючись, ліг на ліжко, а Петр заступив у першу зміну. Минули дві години, але йому ще не хотілося спати, отож замість того, щоб розбудити Джованні, він обережно походжав по двору, застромивши за пояс пістолі; під сорочкою в нього був панцер пана Войті. Петр був певний, що цієї ночі щось станеться; він майже фізично відчував, як звідкись, може, зблизька, а може, аж із горища, де постелили слугам, підступні очі стежать за кожним його рухом.

Ніч була ясна, світив місяць у повні, а вдалині сяяла біла як крейда вежа храму святого Стефана; та перед північчю насунули хмари й своїм чорним запиналом закрили місяць і зорі, вежа храму святого Стефана згасла, на небі спалахнула блискавка, зразу ж після цього прогуркотів грім і впали перші важкі краплі дощу. Бурі о цій порі року тут бувають дуже рідко, але ця, налетівши так раптово, була просто—таки жахлива: спалахи блискавок мигтіли майже безперервно, і тільки—но вмовкав один перекіт грому, як відразу ж озивався новий, так що моторошний глас небесного гніву з гуркотом котився над містом, наче рухлива звукова запона, шматована сліпучими зигзагами і знову з’єднувана з оглушливими ударами грому; а посеред усього цього содому шумів, і свистів, і гув вітер, який налітав то з заходу на схід, то з півночі на південь.

Петр швидко підскочив до карети й витягнув із кишені ключик, щоб відімкнути дверцята й сховатися від негоди, але не встиг намацати ручку, як відчув, що ноги в нього роз’їжджаються, немовби він ступив на похилу слизьку підлогу, і тієї ж миті розпластався на землі; а коли, приголомшений і здивований цією несподіваною невдачею, почав підводитись із грязюки, то побачив щось таке, у що важко було повірити, а тим паче збагнути: осяяна спалахами блискавок вежа храму святого Стефана, яка ще кілька хвилин тому являла собою образ непохитної і благородної стрункості, хиталася, мов щогла корабля, який кидало на хвилях, і стала тонкою, наче дротик, бо від неї, певне, відірвалося щось вельми суттєве. У цю хвилину буря, яка прилетіла на крилах кажанів, уже знову віддалялася, так що інтервали між блискавками й ударами грому збільшувалися, але розкоти, які долинали звідкись згори, ще посилились і супроводжувались жахливим гуркотом, що проривався звідкись знизу, з нутра землі, якщо не з самого пекла, і до цих надземних і підземних рокотів приєдналися голоси людей, які кричали, лементували, зойкали й завивали на всі лади.

Коли Петр зрозумів, що його звалив з ніг звичайнісінький землетрус, він відчув полегкість, бо спершу був подумав, що хтось навмисне збив його з ніг; природні катастрофи не такі страшні, як людська підступність і злоба. Це була божевільна думка, бо, як він зміг у цьому за хвилину переконатись, одне зло не виключає друге.

Будинок стрясався від крику, тупоту й грюкоту дверей; чиїсь постаті в самих сорочках біля вікон здіймали руки до синіх іскристих блискавок, але при цьому звідкись із пітьми й негоди долинав дивний побожний спів примирених і впокорених людей, які розплачувалися за те, що настав кінець світу. Тільки—но підвівшись, Петр знову впав, збитий налетілим вихором і новим підземним поштовхом, що супроводжувався страшним гуркотом і ревом, як з’ясувалося згодом, вежа сусідньої єзуїтської колегії завалилася й засипала частину східного крила заїзду. Петр обережно звівся навколішки і, спершись на долоні, почав уставати, та, перше ніж йому вдалося це зробити, щось важке, — за побіжним здогадом, двоє вгодованих чоловіків, — навалилося на нього; йому навіть не треба було світла, аби здогадатися, що на них червоні лівреї з написом «Ad summam nobilitatem intenti» на рукавах. Отже, тепер це був уже не землетрус — тепер у дію вступило друге, набагато гірше зло. Два ножі ввігналися йому в спину майже одночасно і майже одночасно зламалися об кольчугу; при цьому один з напасників завив від болю, бо ніж несподівано наштовхнувся на тверду перепону, його долоня зісковзнула з руків’я і в стиснуті пальці аж до самої кості врізався залишок леза. Поранений напасник тут же відмовився від дальших спроб убити Петра й на одній нозі пострибав кудись у пітьму, щедро поливаючи все довкола себе кров’ю, яка цівкою струменіла з нього, поки нове двигтіння землі поклало його ницьма. Таким чином, одного з напасників було усунено, але другий, який затис ножа міцніше, так що при ударі вістря об панцер з ним нічого не сталося, був, як виявилося, здоровенний лобур, який міг би здолати й бугая. Ставши Петрові коліньми на груди, він своїми гачкуватими, міцними, мов лещата, пальцями, схопив його за горлянку й стискав дедалі сильніше; серед цього содому з гуркоту й пітьми чітко пролунав голос Джованні, який кликав Петра на допомогу.

Та Петр теж був не слабак і, навіть знавіснівши від люті й жаху, не втратив розуму, а, згадавши один чудовий прийом, якого його багато років тому навчив старший товариш Франта, вдавив у вічі вбивцеві два пальці лівої руки, а правою зацідив його під щелепу і, натискуючи на горлянку знизу вгору, спричинив такий нестерпний біль, що той, захарчавши й завивши, враз відпустив його шию й схопив за обоє зап’ясть, але Петр різким ривком вивільнився з його рук, і теж завдяки Франтиній науці, а потім уже вистачило різко рубонути — теж школа меткого Франти, — ребром долоні по лівій скроні, і здоровань, украй виснажений потрійним хитромудрим прийомом, перейнятим від сина потіпахи Ажзавтрадодому, перекинувся на бік і так лишився лежати, безпорадно смикаючи лівою ногою, що було безсумнівною ознакою струсу мозку. А Петр підвівся й, хитаючись, наче п’яний, ввійшов до будинку, щоб у непроглядній пітьмі намацати дорогу туди, звідки долинав жалібний стогін Джованні.

Він застав його на ліжку, заваленого сволоками й камінням, які впали на нього з обрушеної стелі. Джованні скиглив, що в нього розтрощені обидві ноги, але виявилося, що сволоки, замість придавити його, навпаки, захистили від більшого лиха, впали упоперек тісної кімнати й не змогли привалити його всією своєю вагою; отож коли Петр після довгих зусиль визволив його, Джованні, хоч і мав жалюгідний вигляд і весь був у синцях, зате цілий. Тим часом землетрус припинився, і страшна ніч змінилася похмурим неприємним ранком, який годився лише для того, щоб освітити жахливе спустошення міста, до якого прибули наші подорожні. Вежа храму святого Стефана нагадувала дуплистий зуб, вежа храму святого Іоанна теж мала жалюгідний вигляд, так само як і вежа святого Михаїла біля єзуїтської колегії; головний міст, що вів до замкової брами, знову був зруйнований і, за своєю давньою звичкою, плив по Дунаю до Скіфського моря; посеред вулиць зяяли тріщини, будинки понахилялися, коминів наче й не було; оскільки своя сорочка ближча до тіла, з усієї цієї руїни юнаків найбільше вразило те, що їхня карета зникла з двору разом з перснем Чезаре Борджіа, і з соболиними хутрами, й зі справжньою Моною Лізою, й з іншими коштовностями, які були в ній; щезли й коні, які тягли карету, і верхові, зникла й чудова рушниця Броккардо; не важко здогадатись, що звіялися й лакеї — вони були вже далеко — за горами, за долами!

Петрові й Джованні, які втратили коней і карету, не залишалося нічого іншого, як вирушити завойовувати світ на своїх двох. Вони так і зробили й, вийшовши з Відня, подалися проти течії Дунаю і два дні тинялися, опираючись західному вітрові, місцевістю сумною, наче передпілля чистилища — праворуч височіли стрімкі скелі, схожі на величезні руїни мурів, ліворуч, між дорогою і річкою, — коричневі, з фіолетовим відсвітом зарості вересу.

— Врешті—решт ми можемо тільки радіти, — озвався Петр, — що здихалися цих харцизяк, які зазіхали на наше життя і яким, крім усього іншого, ми винні були гроші, а така ситуація, погодься, не лише нестерпна, але й безглузда і негідна нас.

І, щоб довести, що його оптимістичний погляд на ситуацію, яка склалася, цілком виправданий, він узяв Джованні під руку й у такт ході затяг старовинну пісеньку студентів; Джованні, не зважаючи на цілковитий брак слуху, чим він, — хоч як це дивно для італійця, — відзначався, підтримав його.

— In silvis resonant, — співали вони наперекір своїй суворій долі, — dulcia carmina, in silvis resonat dulce Carmen…[34]

Це було й справді наперекір долі, бо вони чули хіба що крякання ворон і скрипіння дерев, які опиралися напорові вітру, але dulcia carmina, солодкого співу, який мав лунати з лісу, так і не було чути. Джованні зовсім не протестував проти цієї неузгодженості між реальністю і поезією й збунтувався лише тоді, коли Петр заспівав «Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus» — «Веселімось, поки молоді».

— Іди ти до біса й там веселися, — буркнув він. — А в мене водянки на п’ятах виступають.

Відверта щирість його обурення й уявлення, що п’яти, на яких утворилися водянки, — п’яти справжнього графа, знову викликали в Петра напад заливного реготу, але Джованні цього разу не заразився ним і лишився похмурий, мов зимова ніч.

Коли вони досягли того місця, де дорога, яка досі тривожно віддалялася від річки, наче вертаючись назад до дрімучих лісів, що облямовували Чехію, знову повернула на південь, місцевість повеселішала, немовби тут на неї зійшло Боже благословення; верес змінили поля, а скелі — села; і якщо друзям доводилося проходити через котресь із цих сіл, люди вибігали їм назустріч і розпитували, чи не з Відня вони йдуть і чи не пережили у Відні землетрус, і чи це правда, що Відень зрівнявся з землею і що від нього не зосталося каменя на камені, і що всі віденці загинули, і що до землетрусу долучилася пожежа, і що та дещиця, яка залишилася від Відня, горить ще й досі? А оскільки чутки не лише літають, як стверджує Вергілій, але під час цього літання ще й розростаються, то що далі юнаки віддалялися від Відня, то фантастичніші задавали їм запитання, наприклад, чи це правда, що там, де стояв Відень, тепер зяє величезна прірва, з дна якої шугає підземне полум’я, і що ті рештки міста, які не запалися, пережили, до всього іншого, ще й напад турків, котрі порубали й погнали в неволю всіх, хто чудом уцілів під час катастрофи й лишився живий, і так далі, і так далі; і відповіді юнаків, що землетрус був жахливий, але не такий спустошливий, щоб нічого не можна було виправити, і що хоч пошкоджено кілька будинків, а кілька веж завалилося, решта все ціле, ніяких пожеж, ніяких турків, — так от, ці відповіді, на які Петр і Джованні скупилися тим менше, чим більше переконувалися, які вони благотворні і корисні, викликали загальну радість, і здспокоєні селяни, більшість з яких мали в столиці родичів, братів і сестер, синів і дочок, і онуків, трохи не пересварилися через подорожніх, запрошували їх до себе на нічліг, пригощали молоком, пивом, соками та ковбасами і намагалися витягти з них усе, що юнаки, можливо, ще знали, проте не сказали.

За таких обставин Петрові й Джованні подорожувалося приємно, і в Джованні, аж надто чутливого до виявів людської уваги й поваги, настрій піднявся, і, щоб сподобатись своїм господарям, він змальовував їм віденські події в дедалі рожевіших барвах, дедалі привабливіше, в тому розумінні, що землетрус хоч і стався, але це була скоріше розвага, аніж катастрофа — справжнє задоволення.

Але коли поминули містечко під назвою Креме, яке мальовничо розкинулось у підніжжі пагорба, засадженого виноградниками, їхній інформаційній діяльності настав край, бо Відень тим часом отямився від шоку й відновив зв’язок з рештою австрійських міст. Коли, переночувавши в Кремсі, наші подорожні знову рушили вгору проти течії Дунаю, їх наздогнав поштовий диліжанс; він охоче зупинився й перевіз їх через високі гори та дрімучі ліси, повні ведмедів і вовків, аж до кордонів Баварії, до єпископського міста Пассау, розташованого біля місця злиття трьох річок — Дунаю, котрий, як відомо, голубого кольору, зеленавого Онюса або Інна, в якому знаходять перли, і темноводої Ільзе, яка тече з півночі. Там кінчався маршрут поштового диліжанса, і наші мандрівники пересіли на судно, яке тягли берегом коні і яке пливло проти течії Інна, в лоно гір, на південь, до Італії, назустріч любому дядечкові Танкреду, аж до містечка Альтеттінг, яке стоїть уже на баварській землі й славне своєю чудовою капличкою, де сліпі, глухі й хворі на всілякі недуги люди позбуваються своїх болячок. Звідти й далі на південь річка була вже не судноплавна, й Петр із Джованні змушені були верстати шлях знову на своїх двох, до того ж немало потерпаючи, як вони дістануться до місця, бо вміст Петрового капшука з дукатами весь час танув і танув, так що тепер треба було витягувати пальці на всю довжину, спершу вказівний, а відтак і середній, щоб можна було виловити монетку на його виснаженому дні.

Якщо вони хотіли дістатися до міста Інсбрук, котре ніяк не можна було обминути, якщо вони хотіли потрапити до Італії, їм треба було вибирати одну з двох доріг: одна, значно довша, але безпечна й зручна, вела спершу на Мюнхен, а звідти вгору проти течії річки Ізар, а друга — проти течії Інна — була коротша. Річковики радили їм іти через Мюнхен, бо долина Інна, мовляв, важкодоступна, а подекуди й просто непрохідна, проте вони, відпочилі й зі свіжими силами, не зважили на їхні поради й вибрали коротший шлях.

Вони пробиралися помежи страшними горами й скелями, через льодовики, праліси й пустища, схили й ущелини, а потім знову дерлися нагору зміїстою стежечкою, бо дорога вниз, така ж зміїста, вела, здавалось, у самісіньке пекло; так вони йшли все далі й далі помежи валунами й понад проваллями, один за одним, іноді міцно тримаючись за руки і підпираючи один одного, щоб вітер не здув їх в ущелину або в води Інна, який, наче біла стрічка, вився внизу долиною. Джованні тримався мужньо, але видно було, що сили його тануть; бліде обличчя, облямоване білявим волоссям, укрилося червоними плямами, які свідчили про втому й виснаження.

— Не журись, — підбадьорював його Петр. — Згадай, що англійці, котрі мають славу найкращих мандрівників у світі, вживають для визначення своїх мандрів дивовижне, але дуже влучне слово — travel, яке походить від французького travail — праця. Дотепні остров’яни відбивають цим словом ту просту реальність, що подорож — це тяжка праця. Отож дивись на нашу подорож як на працю, котру ти повинен виконати, якщо хочеш бути винагородженим за неї радісною зустріччю, яку тобі приготує твій добрий дядечко Танкред.

Петр потерпав, що за цей філософічний екскурс Джованні пошле його жартома під три чорти або запропонує стулити писок, але Джованні, на превеликий його подив, прорік щось зовсім несподіване й не вельми симпатичне:

— Не дуже старайся мене заспокоювати, я ні на що не скаржусь, бо не забуваю, що я — граф Гамбаріні.

Це сталося вперше за довгі роки їхнього співжиття: Джованні вказав Петрові на перевагу свого роду, і Петр відчув себе так, мовби на нього вилили відро крижаної води. Це й справді було не тільки не симпатично, але й у майбутньому не обіцяло нічого приємного, а, навпаки, віщувало тільки зловороже; це означало, що, на відміну від покійного графа Одоріко, який цінував Петра, — в чому Петр був переконаний, — за риси характеру, Джованні не бачив у Петрові нічого особливого, нічого такого, що наба—гато—набагато цінніше за древність роду Гамбаріні. «Так, — подумав Петр, — Джованні — знатний осел, який годен оцінити тільки мої фізичні переваги, а в усьому іншому я для нього звичайнісінький хам; я припустився помилки, нагадавши йому про цю несприятливу для мене обставину. Тим паче мені треба відзначитись чудовими діями, які втерли б графові носа».

Нагода для цього випала Петрові майже зразу, бо неподалік, наче з гармати, гримнув постріл.

— Що це? — перелякано запитав Джованні, хоч у його жилах і текла кров славних кондотьєрів.

— Якщо це не гармата, то, по—моєму, й не мисливська рушниця, — відповів Петр і зійшов зі стежки; Джованні звернув слідом за ним; ховаючись за деревами й кущами, він обережно скрадався у напрямку пострілу, аж поки через п’ятдесят — шістдесят кроків побачив тіло чоловіка, що лежало на краю молодого лісу. Мертвому знесло півго—лови, точніше, тім’я, але його тонке обличчя мальованого красеня, оздоблене бурцями, було неушкоджене; і хоч замість червоної лівреї з гербом Гамбаріні й девізом «Ad summam nobilitatem intenti» на ньому було звичайне сукняне вбрання, це все ще був той самий Йоганн, лакей покійного графа, звісно, вже небіжчик з задертим підборіддям. Постріл, яким йому знесло півголови, мабуть, звалив його з коня цілком несподівано, бо в нього на плечі все ще висіла знаменита рушниця Броккардо, яку він украв у Відні; його кінь тихо стояв над ним, звісивши голову з білою зіркою на лобі, й, мабуть, роздумував, що йому тепер робити.

— Це Йоганн, — сказав Джованні, хоч у цьому й не було ніякої потреби, бо в тотожності мертвого не могло бути жодного сумніву; взявши Петра за лікоть, він притиснувся до нього, як робив це ще хлопчиком, коли чогось боявся. — Вони його уколошкали.

— Хто? — запитав Петр.

— Слуги, — відповів Джованні. — Вони продали карету, пересварилися між собою, коли ділили гроші, а потім рішили його й поїхали далі.

— І покинули тут його коня? — здивувався Петр. — І не прихопили рушницю? І не взяли собі на згадку хоча б ось це?

І він стягнув мертвому з пальця золотий перстень з величезним діамантом.

— Перстень Борджіа! — вигукнув Джованні й жадібно схопив перстень. — Петре, в нас є кінь і перстень, ми врятовані!

— Атож, — погодився Петр і прикляк на одне коліно біля вбитого Йоганна, щоб зняти з його плеча рушницю. — З цією рушницею мені нічого не страшно.

— Та невже? — пролунав над ним глузливий голос. — Не торкайтесь цієї пукавки, паничу, і обидва покладіть на землю зброю, яку маєте. Лічу до трьох. Раз…

Той, хто вимовив ці слова, сидів на товстій гілляці гірської сосни, низькорослої й викривленої від бідності тутешнього грунту та суворого клімату. Це був неприємний з виду чоловік, схожий на сатану, бо мав гостру борідку й кошлаті брови, а обличчя — худе й смагляве, аж сіро—коричневе; крім того, він був у всьому зеленому — зелений гостроверхий капелюшок з пером, зелені штани й зелений плащ — усе ветхе, брудне та з грубими латками, але від цього не менш зелене; і ця зелень разом з ветхістю, та брудністю, та латками, а також смаглявість і борідка забезпечували йому чудову мімікрію, що слід підкреслити, пояснюючи, чому Петр і Джованні побачили його тільки тоді, коли він гримнув на них, хоч сидів над самісінькими їхніми головами. Між колінами, вперши приклад у груди, він затиснув важкого мушкета, спрямувавши його закопті—лу цівку на Петра.

— Два! — гостро сказав він.

Мушкет справляв грізне враження, так що, вистреливши, він продірявив би Петра разом з Джованні, який заховався за його плече, але Петр зміркував, що зброя не вистрелить, бо цей мерзотник дуже квапився обібрати вбитого, в чому йому завадила їхня поява, і не мав часу її знову наладувати; до того ж здавалося, що з її чорного, пекельного нутра й досі ще куриться сморід ядучого диму.

І справді — замість долічити до трьох і вистрелити, харцизник знову люто закричав:

— Я сказав, щоб ви кинули зброю, а моє слово — закон. Зрозуміли чи ні? Не жартуйте зі мною, бо будуть непереливки, я — Зелений Вільфред, грізний володар лісів. Лічу ще раз, але вже цілком серйозно: один…

— Рахуй собі хоч до тисячі, — сказав Петр і, спокійно знявши чудову рушницю Броккардо, підвівся й націлив її Зеленому Вільфреду в самісінькі груди, вимащені якимсь жиром, мабуть, ведмежим салом. На смуглому сатанинському обличчі розбишаки відбився вираз невдаваного жаху.

— Не стріляй! — благально мовив він. — Я все віддам. — І кинув Петрові до ніг шкіряний капшук, оздоблений гербом Гамбаріні, срібною ногою між двома зірками. Але, скориставшись моментом, коли Петр відвів від нього погляд, рвучко шпурнув у нього своїм мушкетом, прикладом уперед; та Петр устиг ухилитися.

— Мені дуже жаль, — сказав Петр. — Я не люблю вбивати беззбройних, але з тобою, негіднику, інакше вчинити не можна.

І натиснув курок.

Так загинув Зелений Вільфред, грізний володар лісів, мимохіть завершивши своє несолодке життя баніти й тирана в одній особі добрим вчинком, себто тим, що пострілом з мушкета поклав негідника з негідників, який спершу обдер свого господаря, а потім, коли здобич обернулася на гроші, найімовірніше, пограбував своїх спільників; так, мабуть, це й сталося, так розігралася й завершилася драма, бо тільки так можна переконливо пояснити, як лакей небіжчика графа, сам—один, без друзяк, опинився в цих пустищах, з перснем Борджіа на руці й з капшуком, тугим від дукатів, біля пояса, — їх Вільфред привласнив собі на дуже короткий час.

Прибравши трупи, Петр і Джованні рушили далі; Петр вів за вуздечку Йоганнового коня, на якому сидів тепер Джованні.

«Я втер Джованні носа не тільки переносно, але й достотно, — думав Петр. — Я врятував йому життя, гроші й перстень; побачимо, які це матиме наслідки».

Наслідки не забарились проявити себе.

— Вибач мені, Петре, — сказав Джованні по кількох хвилинах мовчазної їзди.

— Що я повинен тобі вибачити? — запитав Петр.

— Я так безглуздо відповів тобі, коли ти мене повчав, що мандри — це праця: мовляв, я не забуваю про те, що я — граф Гамбаріні.

— А хіба ти не граф Гамбаріні? — здивувався Петр.

— Я граф Гамбаріні, але це було з мого боку нетактовно, розумієш? — вів далі Джованні. — Мій падре, вічна йому пам’ять, ніколи не сказав би чогось подібного перед людиною нижчого стану.

«Карамба», — подумки вилаявся Петр.

— Але головне те, що в нас знов є гроші, — провадив Джованні. — Хоч це лише мізерна крихта тих цінностей, які ми втратили. Сама Мона Ліза варта була цілого капшука золотих. Або слуги продали наші скарби неймовірно дешево, або Йоганн украв у них не все.

«Принаймні він визнає мої заслуги й говорить про ці гроші так, наче вони належать нам обом», — подумав Петр.

Діставшись до Інсбрука, міста чистого й багатого як на вигляд, так і по суті, де були резиденція ерцгерцога, сейм і парламент австрійських земель, друзі поселилися в найкращому покої найкращого заїзду й три дні веліли подавати їм найкращі страви і найкращі вина, щоб хоч трохи оговтатися після пережитих знегод, гуляли в заповіднику ерцгерцога, де тримали сарн, і ланей, і милих ведмежат, які їли прямо з долоні; тим часом найкращий кравець міста найкращими нитками шив для них новісіньке вбрання з найкращого сукна, бо Джованні наполягав на тому, щоб з’явитися на очі доброго дядечка Танкреда вирядженими так, як це личить юному графові Гамбаріні та його компаньйонові й захисникові; четвертого дня на найкращих конях благородної мадярської породи, яких можна було роздобути в Інсбруку, вони виїхали з міста. Йоганнового коня, норовистого й до того ж кульгавого на ліву задню ногу, Джованні продав різникові.

Поблизу кордонів Венеційської республіки їх чекала ще одна жахлива несподіванка, дасть Бог остання, бо на землі рідної для Джованні Італії все напевне піде вже гладенько й приємно; вони саме їхали глибокою лісистою ущелиною, як раптом, невідомо звідки взявшись, на них накинулася ціла орда маленьких, смуглявих, верескливих чоловічків, і подорожні ладні були вже подумати, що знову потрапили до рук грабіжників; але ватаг чи старший цих людців, чоловік пристойної зовнішності й поважного вигляду, так званий подеста, пояснив їм, що це не напад, а митний огляд, — мовляв, їм треба перевірити, чи не везуть вони вино й спиртні напої, і кремінці в великій кількості, і шовк—сирець, і сукно, і чи не Їдуть вони з країв, на які впала моровиця. Коли вони відповіли по щирості, що нічого такого не везуть і що прибули з землі чеської, де вже впродовж кількох років не було жодного випадку морової пошесті, подеста вклонився й не зовсім зрозуміло чому поцілував кінчики пальців на своїй правій руці.

— Дійсно, землі Чеської немає в списку країн, які потерпіли від морової пошесті. Але через які, смію запитати, міста панове проїздили?

— Через Відень, Пассау й Інсбрук, — відповів Петр. Подеста сумно стиснув губи.

— Ай—яй, через Відень, через Відень, — мені прикро це чути. Бо Відень після землетрусу, який пережило місто, вигубив мор, так що цього міста більше не існує. Через те мені звелено всіх подорожніх, які приїздять із цього неіснуючого міста, арештовувати й відправляти до табору, щоб там піддати їх la quarantena[35] — себто вони мають пробути там сорок днів, після чого з’ясується, заразні вони чи ні.

— Але ж це безглуздя! — вигукнув Джованні. — Коли ми ночували у Відні, землетрус тільки почався, отож чи настав там мор, у що я не вірю, ми не знаємо. Про Відень розповідають усілякі нісенітниці, а нас там уже й сліду не було.

— Я дуже шкодую, але припис є припис, — зітхнув подеста.

— Чхав я на ваш припис! Я не дозволю чинити над собою насильство! — закричав Джованні. — Я, граф Гамбаріні, і не подумаю дати себе замкнути в якомусь вошивому, брудному, триклятому карантині, грім би його побив!

Ображений подеста відступив крок назад, митники не—вдоволено забурчали й крочок за крочком, піднявши плечі, насупившись і затиснувши в руках пістолі, почали підступати до Джованні й Петра, щоб оточити їх щільним, грізним кільцем.

— Відведіть їх, — наказав подеста.

— Заждіть, панове! — вигукнув Петр і схвильованим тоном повів далі й так швидко, як тільки міг, владно піднісши руку: — Ми обидва дворяни й не хочемо противитись законам країни, на землю якої вступаємо, і я прошу в вас вибачення за ті слова, що їх мій молодший друг вимовив необдумано, бо він умирає від туги за своїм рідним містом Страмбою, котре покинув шість років тому і де його чекають розкриті обійми любих родичів — а найперше герцога Танкреда — і свідомість того, що час його повернення до місць, де він побачив світло цього світу, віддаляється на сорок днів, для нього нестерпна. Та dura lex, sed lex — закон суворий, але це закон, тут нічого не вдієш, отож ми після деякого, по—людському цілком зрозумілого переляку та розчарування охоче й добровільно підкоримось тому, чого ви від нас вимагаєте, і на доказ того, що ми з вами хочемо поладнати якнайкраще і в якнайприязніший спосіб, просимо вас прийняти ось цей наш невеличкий дарунок.

Ще не скінчивши, Петр сягнув у капшук з грішми, який Джованні носив при боці, й на довершення своїх слів сипнув довкола дощем червінців.

— А тепер даємо драла, — сказав він по—чеському Джованні, і поки чоловічки з криком, повзаючи навкарачки, штовхаючись та б’ючись, збирали грошики, друзі підострожили своїх жеребців; не звертаючи більше уваги на подес—ту та митників, вони пустилися чвалом під супровід кількох пострілів із пістолів, лайки та ще чогось, що дуже нагадувало регіт.

Переконавшись, що за ними ніхто не женеться, Джованні вирік щось таке неймовірне, що минула ціла хвилина, перше ніж Петр зрозумів, що цей світлочубий юнак говорить цілком серйозно.

— А ти добряче запустив руку в мою калитку. Я розумію: не наше засипалось — не наше й мелеться.

Петр зупинив коня.

— Та ти що, Джованні, з глузду з’їхав? — вигукнув він. — Невже не розумієш, що тим хлопцюгам нічого більше й не треба було і що якби ми не відкупилися жменею дукатів, вони обдерли б тебе, як барана?

— Я не маю нічого проти того, що ти запустив руку в мій капшук, — сказав Джованні. — Я кажу тільки про те, що ти запустив її надто глибоко.

Вони поїхали далі, і Петр по міцно стулених губах Джованні здогадався, що тому неприємний прояв власної скнарості й що він чудово усвідомлює, що якби Петр не зметикував, що розбишакова рушниця не набита, то вони обидва, цілком можливо, лежали б зараз у долині Інна, задерши підборіддя. Через те він сподівався, що Джованні вибачиться перед ним і спробує його, Петра, задобрити; та Джованні тільки супився й мовчав. А нагоди знову приголомшити Джованні блискучим подвигом Петрові більше не випадало, бо всі небезпеки було подолано, а те, що їх чекало попереду, була вже тільки італійська земля, яку називають королевою, вінцем усього й раєм, скарбницею світу, благословенною вітчизною художників і героїв, ареною історії, так званою Аузонією, Енотрією або Гесперією, в новітні часи — Італією: цю назву утворено від імені Італа, короля сіцілійського; земля ця неспокійна, й Еней Сільвій написав про неї: «Наша Італія, де нема нічого тривкого й де нема міцної влади, де слуги легко можуть стати королями, — над усе любить зміни; вона — вузький півострів у формі чобота, який відкидає зі свого шляху камінь і який із трьох боків обмивається морем».

— Ось вона, королева, про яку й справді не можна сказати, що в неї немає ніг, бо вона сама і є єдина нога, — сказав Петр, тим часом як Джованні, долаючи хвилювання, ковтаючи сльози, став навколішки й цілував землю, яка, крім інших своїх заслуг, породила на світ цього шляхетного юнака.

Спустившись з гір у теплі й родючі низини, вони їхали далі танковим кроком, бо те, що тяглося, й простиралося, й змінювалося, і в безперервному русі розгорталося перед їхніми очима, було таке чарівне, й прекрасне, і незвичне, і гідне зворушливого подиву, що навіть тупіт їхніх коней, які ступали по цій благословенній землі, неодмінно мав би бути або мав би здаватись їм не таким, як раніше, коли вони проїздили краями, далеко не чарівними, а плавнішим, веселішим і ритмічнішим, отож твердження, ніби вони їхали танковим кроком, не таке вже й далеке від правди; голубі озера, й ситі поля, і веселі пагорби з високими й пахучими, кипарисами, лавровими гаями й пініями, які чітко вимальовувалися на тлі неба, схожі на темні хмарки, які бог Козерог жартома прив’язав до землі мотузкою; і фруктові дерева, обвиті о цій порі року всохлою виноградною лозою, яка пишними гірляндами вільно в’ється від крони до крони, а під ними — латки поля й грядки, а ось тут — джерельце, яке з дзюрчанням пробивається з землі край дороги й поспішає зволожити спадисту луку, а ось — цитриновий гай; привезені до Італії трохи не сто років тому, цитрини прийнялися тут так добре, що ніколи не стояли без плодів, бо, як тільки відходили одні, тут же достигали другі, а треті вже знову вбиралися в цвіт; а далі знову височіли пагорби й скелі, котрі здіймалися в лазурове небо, а на їхніх тіменах і боках неприступні замки й похмурі фортеці, і білі сільця, а між ними — привітні й ніжною зеленню вкриті долини, по краях обсаджені каштановими гаями й виноградниками, ближче до середини — луки й потоки, зміїсті, повні риби й тихоплинні. Вони проїхали через Медіолан, або Мілан, місто велике й могутнє; тричі по сто тисяч людей живуть за його мурами, на подив високими й неприступними, бо на їхніх чатах стоїть ще ніким нездоланний замок під назвою Порта Йовіе, який вважався найукріпленішим форпостом цілої Європи: на його масивних вежах розмістилося триста важких гармат, кожна з яких могла метати восьмисотфунтові ядра.

Потім вони переїхали річку По, басейн якої в ті часи був сильно заліснений і багатий на різну звірину — оленів, сарн і зайців; фазани й куріпки жили тут, ховаючись у гущавині, вепри рили землю, а між ними з властивою їм грацією походжали дикі павичі, яких Бенвенуто Челліні, — він розповідає про це в своєму «Життєпису», — з задоволенням стріляв зі своєї неперевершеної рушниці Броккардо, бо їхнє м’ясо нібито не тільки смачне, але й цілюще; він сам вилікував ним свою французьку недугу.

Вони проїхали Бононію, або Болонью, місто розлоге й неймовірно багате, через що його називають grasso, тобто гладке; воно славиться своєю похилою вежею, яка наганяє на мандрівників страх, бо здається, що вона от—от упаде; після Болоньї місцевість похмурніла, потемніла й посуворішала; дороги повилися до гір, відомих як один з найнаселеніших гірських районів Європи; хоч він і був важкодоступний, однак на схилах гір там приліпилося безліч містечок і сіл, що їх годували вузькі смуги зеленої родючої землі між скелями і пагорбами. Кроки обох коней утратили свій танковий ритм й елегантність; лунко цокаючи копитами об кам’янистий грунт, вони з різкою, майже відчутною чіткістю мчали в холодній тиші, пронизаній сіро—рожевим маревом, понад яким повільно котився обід криваво—червоного сонця.

Страмба, як уже сказано, столиця невеликої держави, сто п’ятдесят років тому була заснована Вітторіно д’Альбу—ла, славним пращуром доброго дядечка Джованні — Танкреда, здалеку здавалася різнобарвним тортом: фісташковим, бо вежі й фасади деяких значних будівель, повиті плющем, були зелені; суничним, бо їх було пофарбовано в рожевий колір; шоколадним, бо дахи були кольору сієни; і сніжно—білим, бо все інше, в тому числі й фортечні мури, було біле; отже, різнобарвний торт, поставлений на досить низько зрізаному стовбурі дерева, бо пагорб під назвою Macca, на якому було збудоване місто, нагорі був плаский і висотою зовсім не багато перевершував свої гористі околиці. З воєнних походів Вітторіно д’Альбула повертався зі здобиччю, і це давало йому змогу будувати; для своєї родини він спорудив замок, який затратами на будівництво і розкішшю не поступався перед замками Вісконті й д’Есте, великий шпиталь і картезіанський монастир; вершиною його творчості й життя було спорудження храму святого Павла, до якого вело дев’ятнадцять мармурових східців і в якому висів той розп’ятий Христос, який свого часу буцімто промовив до святого Фоми Аквінського такими словами: «Bene scripsisti de me, Thoma!» — «Ти добре написав про мене, Фомо!»

Усе це було і захопливо, й велично, ба навіть так прекрасно, що Джованні, побачивши своє рідне місто, мов на долоні, трохи не задихнувся від сліз зворушення, та перше ніж юнаки наблизилися до головної брами, названої Парте—нопейською, їм довелося поминути стратище з мурованою квадратною шибеницею, так густо обвішаною страченими, що вона нагадувала альтанку, оповиту пістрявими стрічками, і піднятими на стовпах п’ятьма колесами, з уплетеними поміж спиці жахливо спотвореними тілами. Один із сердег іще дихав, вирячивши на верхівців свої божевільні очі, знеможений стражданнями, страшніші за які досі не видумав людський геній; колесований не годен був уже кричати й тільки тихо, жалісно стогнав.

Петр підігнав до нього схарапудженого коня й вистрелив із пістоля сердезі в голову, щоб покласти край його мукам. Хоч як це дивно, але коли він звів пістоль, на обличчі в колесованого з’явився вираз жаху.

— Виходить, життя — щось незмірно цінне, якщо за нього тремтить навіть колесований, — зітхнув Петр. — Творець зле пожартував над людьми, наділивши їх любов’ю до життя й водночас такими характерами, які роблять це життя майже нестерпним.

Далі юнаки їхали вже мовчки.

— Біля в’їзду до кожного міста є стратище, — трохи перегодя озвався Джованні.

— Так, — кивнув головою Петр, — але я щось не пригадую, щоб бачив десь стратище, так добре обладнане, з п’ятьма колесами, яке в досить неприємний спосіб заперечує приповість про зайве п’яте колесо у возі, і з шибеницями, на яких була б більша, я сказав би навіть — божевільна товчія.

— Не розумію, як ти можеш жартувати над такими речами, — сказав Джованні, і обличчя його позеленіло.

— Це я щоб розвіяти твою тугу, — зітхнув Петр. — Бо я збрехав би, друже мій, якби запевнив тебе, що не боюсь і що в мене всередині не тремтить усе зі страху, а по спині не бігають мурашки. Ми ідемо назустріч чомусь страшенно небезпечному, назустріч халепі, від якої віє цвинтарем, і якби я так не злякався, то зареготав би, усвідомивши, скільки ми здолали всіляких труднощів і з чим боролися — тільки заради того, щоб потрапити в нову тарапату.

— Я не бачу жодної можливості для якоїсь нової тара—пати і не розумію, про яку небезпеку ти весь час торочиш, — сказав Джованні.

— Невже ти не бачиш бодай того, — здивувався Петр, — що герцог Танкред, хоч він і непоганий як дядечко, зате правитель небачено жорстокий? Це треба обмізкувати, бо в цьому є й певна перевага, а саме: правителя, який так поводиться, без сумніву не люблять.

— Я тебе не розумію, не розумію й не хочу розуміти, — уперто правив своєї Джованні.

Петр зупинив коня.

— Розумієш ти чи ні, Джованні, але послухай, що я тобі пораджу. А втім, ні, я тобі не раджу, я прошу тебе: забудь, що ти граф Гамбаріні, не відкривай нікому свого імені й не рвись до свого палацу, поки ми до найменших подробиць не довідаємось, що зайшло між твоїм батьком і герцогом.

— Хоч я й виключаю, що між ними виникли якісь незгоди, але якщо ти так на цьому наполягаєш, то гаразд, хай буде по—твоєму, — погодився Джованні.

— Дякую, — сказав Петр. — Поки що ми зупинимось у заїзді, але про те, хто ти, нікому анічичирк.

Вартовий біля брами, озброєний важким мечем й алебардою, в металевому шоломі, який закривав йому голову аж до потилиці, перегородив їм шлях, щоб запитати про мету їхнього приїзду до Страмби, а коли з неприязної відповіді Джованні зрозумів, що це, мовляв, його не обходить, що перед ним — вельможний пан, спробував утиснути йому й Петрові по маленькій пергаментній картці з настійливою рекомендацією ретельно її зберігати, бо без цієї картки, якщо вони захочуть покинути місто, ні його, ні компаньйона, ні з цієї, ні з будь—якої іншої брами, — а їх у Страмбі аж шість, — ніхто не випустить. Джованні рішуче запротестував проти такого ганебного й образливого для дворянина ускладнення, але Петр примирливо простяг до вартового долоню.

— Давайте сюди, — сказав він і взяв картку.

— Схоже на те, що ми помінялися ролями, — зітхнув Джованні, коли вони в’їхали до міста. — Раніше ти ніколи не дозволяв себе buzerare.

— Твоя правда, — погодився Петр. — Мабуть, я старію. Круті й кривулясті вулички Страмби, міста спокійних кушнірів і рукавичників, які ходили неквапливо й з гідністю, — страмбські рукавиці в ті часи славились не менше, аніж міланська зброя, — складно переплетеними і з’єднаними сходами підворіттями, місточками й переходами обов’язково вели до головного майдану під назвою piazza Monumentale — італійського спадку римського форуму, великого квадрата, гарно викладеного пісковиковими плитами, від чого він нагадував велетенську залу без даху. В північній його частині височів герцогський палац, спершу збудований з каміння, вибитого з давніх фортечних мурів Страмби й руїн римського віадука, похмурий у своїй красі, з чотиригранними вежами, оточеними галереями на консолях і відділений від решти майдану глибоким трав’янистим ровом, через який до широкої брами вів легкий дерев’яний міст. За сто п’ятдесят років свого існування палац постійно перебудовувався й розширювався і поволі набував вигляду самостійного містечка з власними вулицями й окремими будинками; переростаючи своє первісне призначення — приватної резиденції герцогської родини, він з часом обернувся на величезну адміністративну будівлю, в якій розмістилися суд, тюрма й казарми міської залоги.

Перед палацом, займаючи третину майдану, стояла старовинна антична статуя імператора Веспасіана, який сидів на коні й незрячими очима пильно вдивлявся в невидимого ворога, — це можна було виснувати з того, що він саме схопився за меч і суворо насупився.

Величезний храм, славний своїми мармуровими сходами й бронзовою брамою, на митецьких барельєфах яких було зображено визначні сцени з житія святого, котрому й було присвячено цей храм, починаючи з того, коли з очей йому спала полуда і він перестав бути Саулом, або Савлом, а став Павлом, прикрашав лівий, тобто східний бік piazza Monumentale; навскіс, на західному боці майдану, здіймалася прегарна елегантна чотириповерхова будівля з відкритими сходами, які стерегли два кам’яні леви; ця будівля, оздоблена колонами й арками, і була страмбським палацом Гамбаріні.

— Це наш дім, — сказав Джованні, коли вони в’їхали на piazza Monumentale, освітлену місяцем уповні, який відкидав густі чорні тіні на білу бруківку, і великими палаючими кошами, підвішеними на залізних дугах у всіх чотирьох кутах майдану.

Зворушений до сліз Джованні раптом злякався:

— А куди ж подівся герб?

— Який герб? — запитав Петр.

— Ти не бачиш над входом порожнє місце? — здивувався Джованні. — Там був наш герб, вирізьблений із каменю. А всередині — пожвавлення. Що б це означало?

Справді, всі вікна палацу були освітлені згори донизу, а в браму саме в’їжджала карета з лакеями на задній приступці; судячи з темних тіней, які ритмічно рухалися колом, на другому поверсі танцювали.

— А ти на що сподівався? — сказав Петр. — Що твій батько на довгі роки залишив палац стояти пусткою?

— Так, я й справді так гадав, — признався Джованні. — Гадав, що там залишився тільки брамник й управитель з сім’єю.

— Твій батько був не лише родовитий пан, але й добрий торговець, — сказав Петр. — Очевидячки, свій дім він продав, тож цілком зрозуміло, чому зник ваш герб; а може, він винайняв його, якщо ти не хочеш вірити його власним словам, що герцог палац конфіскував. Можеш піти й запитати, але я при цьому бути не бажаю.

Поки вони так сперечалися, за спиною в них непомітно зібралася юрба чоловіків і жінок, переважно з ліхтариками і ліхтарями, бо поближні провулки були темні; ці люди з серйозною і пильною цікавістю оглядали прибульців, немовби ті впали з неба, про щось схвильовано перешіптувалися, але тільки—но юнаки звернули увагу на те, що за ними спостерігають, усі відразу почали розходитись з невинними обличчями.

— Якби я не був упевнений, що це просто неможливо, то подумав би, що вони мене впізнали, — сказав Джованні.

— А чому ти гадаєш, що це неможливо?

— Бо востаннє я був тут іще дитиною, — відповів Джованні. — Мені виповнилось вісім років, коли падре послав мене до колегії в Модену.

— Можливо, жителі Страмби мудріші за самого Арісто—теля, який не помітив, що діти бувають схожі не тільки на своїх матерів, але й на батьків, — мовив Петр. — Бо якби він був звернув на це увагу, то не стверджував би, що чоловіче сім’я не запліднює, а тільки стимулює дітопло—діння.

— Що ти хочеш цим сказати? — не зрозумів Джованні.

— Те, що в тобі впізнали не тебе, Джованні, а твого батька, — відповів Петр.

— Мій батько сприяв наукам і мистецтву й був благодійником Страмби, — сказав Джованні. — Якби вони впізнали в мені його риси, то кинулися б цілувати мої руки.

Це були горді слова, гідні Гамбаріні, якщо не рахувати того, що з виразу обличчя Джованні було знати, що він сам їм не вірить.

Коли юнаки рушили до заїзду «У павичевого хвоста», розташованого у протилежному кінці майдану навпроти герцогського палацу, довкола запанувала така тиша, що цокіт копит їхніх коней об пісковикові плити справляв просто—таки моторошне враження; однак коні нічого не відали про недобрі передчуття обох юнаків і тому ні про що не думали та й не змогли б ступати навшпиньках.

Господар заїзду, який вийшов назустріч їм у двір, був чоловік ґречний, але його гладке обличчя було позначене рисами очевидної підлості.

— Маю честь якнайчемніше привітати обох панів у своєму домі, — звернувся він до гостей, низенько вклонившись, і кивнув служниці та конюшому, щоб вони подбали про коней і поклажу. — Якщо панове бажають заночувати, то запевняю, що в заїзді «У павичевого хвоста» вони одержать пристойні покої і якнайуважливіше обслуговування.

Відтак він провів їх до вестибюля з конторкою, за якою сиділа, куняючи над плетінням панчохи, молода жінка принадної зовнішності, струнка, з інтригуючими тінями під очима й з пишними чорними косами, укладеними подвійним, а може, й потрійним вінком над вузьким блідим чолом, від чого вони мали вигляд корони, що палала темним вогнем. Вона глянула на обох юнаків крізь щілини очей, ще важких від перерваної дрімоти, потім затримала свій погляд на Петрові, розплющивши при цьому очі трошки ширше, потім ще ширше й ширше, і тільки коли здалося, що вони розкрилися так, що ширше вже не було куди, вона розплющила їх цілком, оксамитово—чорні й вогнисті, неймовірно великі й несказанно гарні.

— Я тільки про одне хочу попросити молодих синьйорів, про одну маленьку дрібницю, хоч мені й дуже неприємно їх обтяжувати, а саме: щоб вони були такі ласкаві й записалися в книзі чужинців. Жінко, подай—но синьйорам цю книгу.

Красуня, яку назвали жінкою, хоч про її жіночу стать не могло бути аніякісінького сумніву, відклала плетіння й лінивим рухом, який дуже личив її маленьким, на погляд дівочим високим грудям, вийняла з—під конторки фоліант в оправі із свинячої шкіри. Те, як вона однією рукою тримала його за корінець, свідчило про неабияку, при всій її стрункості, рідкісну фізичну силу.

Джованні сполотнів:

— Що за нестерпні манери тут у вас? Ми проїхали пів—Європи, і ніде ніхто не тицяв нам біля брам ніяких цидулок, а в заїздах ніхто не питав про наші імена.

Господар знизав плечима й напустив на своє підле обличчя вираз лицемірного співчуття.

— У Страмбі так наказано, у Страмбі так заведено, — відповів він. — Синьйор capitano di giustizia, шеф поліції, видав такі приписи й вимагає суворого їхнього дотримання. І кожний новий прибулець платить по два скудо за прописку.

— За прописку? А це що таке? — запитав Джованні.

— Такса за перебування в Страмбі, — пояснив господар. — Це теж розпорядження синьйора capitano di giustizia і на виконанні цього свого наказу він наполягає якнайсуворіше.

Джованні схопив гусяче перо, закріплене на дерев’яній ручці, й підписався іменем Бартоломео Сімоне — першим—ліпшим, яке спало йому на думку.

— Бартоломео Сімоне, — проказав господар, розібравши його недбалий підпис, і задумливо закивав своєю гладкою лисою головою. — Це чудово, що синьйора звуть Бартоломео Сімоне, — провадив він, пильно дивлячись Джованні у вічі. — Дуже добре. А тепер іще місце, звідки синьйор Бартоломео Сімоне до нас прибув.

Джованні хотів був запротестувати проти такої обтяжливої формальності, але коли Петр кивком голови застеріг його від цього, кількома сердитими розчерками пера записав до книги назву останнього великого міста, через яке вони проїздили.

— Болонья, — проказав господар, усе ще задумливо покивуючи головою. — Це недалеко, я раз на місяць їжджу туди скуповуватись. Дивно, що я там ні разу не бачив синьйора Бартоломео Сімоне. А тепер другий синьйор, будь ласка.

Оскільки перо, яким Джованні зробив свій великопанський нервовий запис, розкришилося зовсім, красуня за конторкою подала Петрові нове, свіжообрізане.

— Я цілком визнаю, що це неприємно, — базікав підлий господар заїзду, — але не ми це вигадали, припис є припис.

— Звісна річ, припис є припис, — погодився з ним Петр. — Останнім часом ми на кожнім кроці чуємо цю коротку, зате змістовну аксіому, що відрадно свідчить про її зростаючу популярність. — Приймаючи від чорнявки знадіб’я для письма, він легенько торкнувся її руки, оздобленої золотою обручкою. Потім довго вивчав роздвоєний кінчик пера, рівняв його до нігтя великого пальця лівої руки й не квапився опускати в чорнило, а тоді нарешті каліграфічним письмом вивів: «П’єтро Кукан да Кукан, місце народження — Прага, Богемія». — Справді—бо, починаючи з часів давнього Риму, — патякав він далі, — суворість закону або припису цілком виправдовується тим, що ця суворість така, як вона є, а не інакша. Якщо хтось зіткнеться з суворістю людського припису і якщо йому скажуть: «Нічого не вдієш, припис є припис», то на душі в нього відразу стає веселіше й легше, бо цей мудрий вислів викликає в ньому таке враження полегкості, ніби йдеться не про вигадку, а про даність, яка природно виросла на грунті реальності, а отже, й необхідності.

Виголошуючи цю тираду, Петр довго й пильно дивився чорнокосій красуні у вічі. Вона відповіла йому поглядом, але нараз, знічев’я, немовби щойно зайшло сонечко, її гарне личко відбило невдоволення, а над переніссям залягла зморшка гніву; озирнувшись, вона схопила своє плетіння й, ніби прагнучи надолужити згаяне, заходилася швидко цокати дротиками, один з яких, довший, на італійський манір затискала під пахвою.

— Атож, достеменно так, припис є припис, — мовив господар, мимохіть перебігши очима запис; Петр його явно не цікавив. — А тепер із синьйорів чотири скудо, і ти, Фінетто, проведеш їх до покою номер п’ять, з виглядом на майдан і на собор, що, безсумнівно, піде синьйорам на користь.

Одержавши від Джованні гроші, він насунув на свою підлу голову баранячу шапку, накинув на плечі плаща й озброївся палицею.

— Я до костьолу, якщо ти не заперечуєш, — роздратовано відповів він на запитання своєї дружини на ймення Фінетта, яка спитала, куди він іде, і швидко вийшов, сердито супроводжуючи свої кроки цоканням палиці об підлогу.

Чарівна Фінетта підвелася так само неквапливо, як напочатку неквапливо розплющувала очі, тож минула добра хвилина, перше ніж Петр зміг остаточно й задоволено констатувати, що вона не тільки вродлива лицем, але й добре збудована, не велика й не мала, з круглими клубами, посадженими на довгі ноги.

— Ай справді, чому б йому не піти до костьолу? — промовив він, і коли Фінетта, знявши з гака один із ключів, неквапливо обійшла конторку, вклонився й запропонував їй руку.

Фінетта була цим трохи здивована, але підкорилася його галантності, хоч і з легкою погордливою усмішкою, і кінчиками пальців сперлася на його мужній лікоть.

— Хоч, як усі твердять, ми живемо в вік, отруєний безбожністю, — провадив Петр, поки вони підіймалися сходами в супроводі насупленого Джованні, — однак люди все ж не перестали відвідувати дім Господній, і хоч в Італії, якщо можна вірити свідченню німецького реформатора Мартіна Лютера, це роблять примовляючи: «Ходімо підкоримось загальному забобону».

— Синьйор не італієць, але язик у нього так добре підвішений, що мені страшенно кортить довідатись, чи він уміє й ще щось робити, крім того, що базікає, — уколола його Фінетта.

— Не знаю, — відповів Петр, — далебі, я про це не думав, так само, як птах напевно не думає про те, чи вміє він не тільки співати, а й літати. А поки що, прекрасна синьйоро, я ще не мав змоги виявити перед вами інші свої здібності, крім уміння вживати слова. Звичайно, я признаюся, що за своє дотеперішнє, сповнене страждань життя, дійшов висновку, що люди нічим не різняться від тварин, хіба що мовою, отож цій відмінній ознаці й присвятив якомога більше уваги.

— Якщо дозволите, я перерву ораторський виступ мого друга, — озвався Джованні, коли вони ввійшли до відведеного їм покою номер п’ять, — будьте такі ласкаві, синьйоро, й повідомте нас, хто мешкає в палаці з аркадами, де, як я помітив, саме дають бал?

— Там мешкає синьйор capitano di giustizia, про якого щойно була мова, — відповіла Фінетта. — Це його дім.

— Неправда! — вигукнув Джованні. — Це палац графської родини Гамбаріні.

Фінетта нахмурилася.

— Цс—с! — сказала вона. — Ім’я, яке ви щойно вимовили, в Страмбі суворо заборонене. Герцог прокляв його ще до того, як мене віддали заміж до цього будинку, і capitano di giustizia, цей горбатий диявол, жорстоко карає кожного, хто відважиться вимовити це ім’я без прокляття і спльовування. Цей кат піддає тортурам свої жертви ще до того, як почне їх допитувати. Він каже, що заарештованого слід добре відманіжити до того, як йому поставлять перше запитання. Неможливо навіть полічити, скільком людям у Страмбі через Гамбаріні роздробили пальці й присмалили боки.

— Але чому, заради Бога, чому? — запитав Джованні, ухилившись від Петрового погляду, який промовляв: «От бачиш, а що я тобі казав, дурнику?»

— Звідки мені знати? — відповіла Фінетта. — Мене такі речі не цікавлять, це справа чоловіча.

Тим часом Джованні скинув свій ремінь зі шпагою й капшуком з грішми, і Фінетта, побачивши знак срібної ноги між двома зірками, затиснула долонею рот, щоб приглушити вигук.

— Герб Гамбаріні! — прошепотіла вона. — Та як же ви, дурноголовий, божевільний навіженцю, відважуєтесь носити таке? Чому ви не носите на тілі вже просто образ Вельзевула?

Джованні гордо звів голову, але було видно, як від хвилювання в нього ходить борлак.

— Я ношу його тому, що це герб, який доблесно заслужив один із моїх предків, коли на службі в його святості утратив ногу, — заявив він. — Бо я — Джованні Гамбаріні, єдиний син графа Одоріко Гамбаріні.

Петр зітхнув і, сівши на лавку біля каміна, випростав свої довгі ноги.

— Це, звичайно, між нами, чарівна синьйоро, — мовив він стомлено й без особливої надії. — Нікому не кажіть про це.

Фінетта почервоніла зі злості.

— Красненько дякую вам за візит, — сказала вона. — Чого ж це вам забаглося припертись до Страмби й чому ви надумали шукати притулку саме в нашому домі? Хто просив вас робити нам таку честь, ви, заплішені дурні? О, тепер я розумію, чому чоловік дивився на синьйора з такою підозрою й чому вшився під тим приводом, ніби йде до костьолу. Бо мій чоловік, цей бридкий слимак — герцогський викажчик! Сто чортів вам у печінку, чого ви ще баритесь? Щезніть, щезніть, тікайте, поки не пізно.

— Ця порада, здається, досить мудра, — мовив Петр і підвівся. — Якщо синьйор господар пішов виказати нас герцогові, то ми цю гру програли й мусимо негайно накивати п’ятами. Давати драла, Джованні, давати драла.

— Цього, дасть Бог, ніколи не буде, щоб Гамбаріні від когось утікав, — заявив Джованні. — Я не рушу зі Страмби ані на крок, доки не поговорю з герцогом як чоловік із чоловіком і не довідаюся від нього, чому він так заповзявся на наш рід. — Так він говорив, але, всупереч своїм словам, пробував підперезати тремтячими руками ремінь, який щойно зняв. Капшук з грішми при цьому сповз із ременя і впав на підлогу; Джованні підняв його й після короткого роздуму віддав Петрові. — Я гадаю, в тебе він буде ціліший, тобі загрожує менша небезпека, ніж мені.

Петр причепив капшук до свого пояса.

— Мудра обачливість, — сказав він, — хоч, як мені здається, з запізненням.

Бо знадвору, з piazza Monumentale, долинув цокіт копит цілої кавалькади вершників, які наближалися від герцогського палацу до заїзду; оскільки темно було, хоч око виколи, вони тримали високо над головами запалені смолоскипи.

— Що ж тепер? — пробелькотав Джованні. — Що ж тепер?

— Можливо, вони в’їдуть до нас у двір, — з гарячковою поквапливістю промовила Фінетта. І, відчинивши двері, вона вибігла в коридор, нетерпляче підганяючи юнаків поквапитись за нею. — Я виведу вас із вестибюля чорним ходом, а коли все вляжеться, пошлю до вас хлопчака зі стайні, — він приведе ваших коней. Ви почекаєте на нього за базилікою Санта Марія дельї Анджелі, це поряд з брамою Сан П’єтро. Зараз пів на восьму, а браму замикають аж о дев’ятій. Може, ще проскочите.

Вона все це швидко й грунтовно обмислила в своїй чарівній голівці, обвитій чорною короною кіс, але марно; бо коли юнаки збігали сходами до вестибюля, цокіт копит змовк, вершники під’їхали до заїзду, й за мить пролунали слова наказу, щоб троє негайно йшли стерегти чорний хід. Голос, який віддавав цей наказ, був дужий, але не вояцький: дещо хриплуватий, він так вібрував від напруги, що здавалося, ніби його власник трохи під чаркою.

— Дядечко Танкред, — прошепотів Джованні. — Я впізнаю його голос.

— Удай, ніби бачиш його вперше в житті, — порадив Петр. — Нізащо в світі не смій признатися, що ти за один. Стій на тому, що твоя схожість з батьком — чиста випадковість. І швиденько зазирни в книгу чужинців, як ти, власне, тепер називаєшся.

— Бартоломео Сімоне, — підказала Фінетта. — Ви підписались як Бартоломео Сімоне.

— Бартоломео Сімоне, син торговця бантами, — сказав Петр.

— Дурниця, — заперечив Джованні. — Мій падре перевернувся б у могилі, якби я перед дядечком відрікся від його й свого роду.

І, гордо піднісши голову, неквапливо рушив сходами униз, заздалегідь розкинувши руки, мабуть, готуючись кинутися в обійми своєму чудовому дядечкові й розбити сталевий панцер, який скував його серце.

— Ну й осел! Ну й осел! — простогнав Петр.

Але вже нічого не можна було вдіяти. Господар заїзду, згорбившись і щось бекаючи, з підлою услужливістю розчахнув обидві стулки головних дверей, немовби збирався впустити до вестибюля величезного воза, і в квадратному прорізі з’явилося щось блискуче, прекрасне й неймовірно розбещене.

Це був чоловік невисокого зросту, але статечний, у вбранні з золотої парчі, прошитої пругами чорного оксамиту з тонким орнаментом із блискучої карунки. Рукави камзолу, оздоблені поздовжніми прорізами, крізь які просвічувала вишукана шовкова сорочка, здувалися пузирями, точнісінько так само, як і коротенькі штани, які сягали до половини стегон; ноги джиґунові були обтягнені білими панчохами, сніжна білість яких відтінялася чорною стрічкою з золотою оторочкою, зав’язаною над лівим коліном, і чорними черевиками з золотими підборами та золотими пряжками. На плечі, підбиті з марнотратною щедрістю, він накинув плащ із блискучої жовтавої тканини, так званої «duchesse», що виглядало не тільки привабливо й гарно, але, всупереч усьому, і доречно, бо первісне значення слова «duchesse» — герцогиня, а вельможа під цим плащем без сумніву був не хто інший, як сам герцог, оскільки відтепер ми перестанемо фамільярно називати його «добрий дядечко Танкред».

Всупереч моді, яка панувала в ті часи, вельможа не закривав свою шию ні коміром, ні жабо, гордо тішачи себе ілюзією, що вона в нього ще гладенька й молодява; шия вільно стирчала з прямого викоту, облямованого на рівні ключиць чорним меандром й оздобленого золотим ланцюгом, на якому висіла коштовність, схожа на невелику дарохранильницю, всуціль усипану рубінами, діамантами, а всередині прикрашену маленьким срібним циферблатом; а може, то був годинник, хтозна. На голові герцог мав берет, розшитий перлами, на тім’ї вкритий сірим, з рожевим відтінком м’якесеньким хутром. Прорізи, які оздоблювали рукави й штани, повторювалися також на грудях: один — посередині, один — ліворуч на рівні серця, один — праворуч; усі вони вгорі і внизу закінчувалися стрічками, кожна з яких мала одну торочку оксамитну, чорну, а другу парчеву, золоту; і все це разом — тобто парча, стрічки, оксамит і шовк, що з усіх цих прорізів виставлялося на показ світові, було забризкане червоним вином; однак плями нітрохи не зменшували імпозантності зовнішнього вигляду герцога, швидше навпаки, бо образ розкоші, який він собою являв, був так вигідно доповнений проявом презирливої, справді князівської зневаги до цієї розкоші. Очі в нього були маленькі, вони підозріливо дивилися з—під тонких дужок оброблених косметикою брів; посеред обличчя стирчав великий ніс, на ліву скроню було насунуто згаданий вище берет, а праву оздоблювало пасмо волосся в темному тюлевому покрівці й укладене, мов у пажа, тобто опущене аж під саме вухо. Тонкі вусики, які прикрашали його погордливу лінію вуст, майстерно підстриженими дужками з’єднувалися з темною бородою; вкриваючи спідню щелепу, вона залишала відкритою передню масивну частину підборіддя, і чарівна ямочка, яка зм’якшувала враження від цього підборіддя, нітрохи не втрачала в своєму естетичному призначенні. Ззаду герцогову постать освітлювало червоне світло смолоскипів, які тримали в руках озброєні люди з його почту.

Тим часом як Петр, стискаючи руку схвильованій Фінетті, лишився стояти в півтемряві посеред сходів, Джованні невпевнено простував назустріч герцогові, неймовірно схожий на того хлопчика, який шість років тому несміливо підступав до свого суворого батька, щоб той відшмагав його батіжком.

— Дядечку Танкреде! — вигукнув він. — Любий дядечку Танкреде! Я приїхав побачитися з вами.

Любий дядечко Танкред, чий габітус ми так докладно описали, винагороджуючи себе за те, що нам не пощастило побачити першого з обох дядечків Джованні — Oттo, який саме сидів у буцегарні, — так от, любий дядечко Танкред, почувши вигук свого небожа, перше ніж промовити щось, видав якийсь непевний, здавлений мокротинням звук, так що змушений був відхаркуванням прочистити собі горло, перед тим як спершу тихо, може, навіть мрійливо, немовби в містичному подиві, прокоментувати чарівний образ, який з’явився йому в магічній кришталевій кулі:

— Отже, все—таки, все—таки, я не хотів вірити власним вухам, коли це барило доповіло мені, що тут тиняється хтось такий, чиє обличчя нагадує паскудну, прокляту, зрадницьку пику Одоріко Гамбаріні й чий вік збігається з віком його пришелепкуватого сина, якого він сплодив на радість усім чортам! — Після такого вступу герцог напружив голос, і він став у нього трохи дужчим: — Я не повірив, що прямий нащадок найбільшого мерзотника століття не тільки наважився наблизитись до Страмби менше, ніж на сто гонів, а своєю смердючою ногою вступив у її браму!

— Дядечку Танкреде! — схлипував Джованні. — Любий дядечку Танкреде, чому ви ображаєте пам’ять мого батька й чому ви так на мене гніваєтеся? Що я вам зробив?

Герцог блиснув своїми гострими, пожовклими зубами й глузливо передражнив схлипування Джованні:

— Дядечку Танкреде! Любий дядечку Танкреде! — І провадив далі, підносячи голос: — Я не розумію, бридкий недоноску, що це — підле нахабство чи вияв повного кретинізму, що ти нагадуєш мені тут про наше сумнівне Споріднення, яке робить злочин, скоєний твоїм батьком, іще мерзеннішим, ніж він був би, якби його скоїв хтось зовсім чужий. Що тобі тут треба, яка підла мета привела тебе сюди, ти, блідопика мавпо? Я тобі це скажу, я скажу це замість тебе, ти, байстрюче недороблений: ти хотів спробувати вчинити ту саму мерзенність, яка не вдалася твоєму боягузливому батькові, і пробратися до Страмби, сподіваючись, що тебе не впізнають. Ти радився з самим дияволом, але вибрав для цього найдурнішого лобаса з—поміж усіх Люциферових прислужників, якщо він, звісно, умисно не хотів схилити тебе до злочинної наївності; в такому разі це був хитрун із хитрунів. Запиши це собі на лобі, я нічого не забув, я не приборкав свій гнів і свою жадобу помсти, в чому ти, зрештою, пересвідчишся дуже скоро, так що записувати на лобі не доведеться: якщо з моїх рук вислизнув твій проклятущий батько, я знищу тебе, ти, недолугий привиде, купко нещастя, ти, живе втілення сумного кінця людського племені. Далебі, що так, далебі, Господь безмежно добрий, бо якби він не був таким добрим, він спалив би тебе на трут, аби не бачити більше тебе й не ображати свій зір; та я не такий добрий, небо мені свідок, я не такий добрий!

Тепер добрий дядечко Танкред горлав уже так, що аж деренчала одна з круглих шибок у вікні; тремтіли й смолоскипи в руках стражників, і червоне світло, яке ззаду осявало розлютованого герцога, пекельно заколихалося.

— Я здеру з тебе шкіру й розірву, як жабу! — шаленів герцог і, піднявши руку з широко розчепіреними пальцями, рушив на посинілого Джованні, який почав відступати на тремтячих ногах, аж поки наштовхнувся задом на край конторки. — Ти нікчемний ерзац того, кого я з набагато більшою радістю волів би запопасти в свої руки; та байдуже — я й тобою поласую, охоче поласую тобою і дам полегкість своїй душі.

— Parla benissimo, як чудово він говорить, — захоплено прошепотіла Фінетта Петрові.

«Сердешний Джованні, ну й ускочив!» — подумав Петр. Бо він не сумнівався в тому, що підхмелений герцог добре знайомий з чарівною господинею й заради її гарних очей розгортає оце перед нею всі регістри своєї пишномовності.

Тим часом добрий дядечко Танкред змовк і вліпив ляпаса Джованні — справа і зліва. Бідолашний Джованні хвилину стояв, тихо шморгаючи носом, з якого цівкою юшила кров, а потім явну безнадію й безвихідь свого становища вирішив тим, що ліг, тобто осунувся на підлогу.

— Винести! Винести! — лютував герцог. — Винести, зв’язати так, щоб аж суглоби затріщали, якщо вони є в цьому хирлявому тілі, і прикувати в найглибшій з усіх хурдиг на поживу пацюкам!

Стражники потягли Джованні за ноги, — при цьому його білява голова підскакувала на нерівній підлозі, — і добрий дядечко Танкред обернувся, щоб вийти слідом за ним; видно було, як шпага, що висіла при його лівому боці, елегантно й привабливо підіймає край його герцогського плаща. Петр чув, як Фінетта, котра стояла на східець вище, зітхнула з полегкістю. Та це зітхання було передчасне. Бо якщо Джованні каюк, то й Петр іще не виграв свою битву, — підлий господар заїзду насмілився легенько смикнути герцога за облямівку його шовкової манжети.

— Осмілюсь нагадати вашій герцогській високості те, про що я вже раз осмілився доповісти вам, а саме: про підозрілого компаньйона, з яким молодий Гамбаріні, прокляття на його голову, поселився в моєму закладі.

— Хто він, де ця гадина? — вереснув герцог, усе ще лютий і похмурий, але вже без пристрасті, без належного вогню, бо він уже перебісився й виметав із себе всі громи своєї злості.

«Тепер моя черга parlare benissimo», — подумав Петр, з тенькотом у серці зійшов зі сходів і, знявши капелюха, з усміхом галантно вклонився герцогові.

— Я не без підстав можу вважати, що подвійне запитання, яке щойно задала ваша герцогська високість, стосується моєї особи, хоч і не почуваю себе гідним підозри, а тим паче гадиною, — сказав він. — Моє ім’я — П’єтро Кукан да Кукан, як я правдиво, згідно з приписом, записав у книзі для чужинців, я дворянин, чех за походженням і прибув з імператорського королівського міста Праги як компаньйон і захисник молодого графа Джованні Гамбаріні…

— …чиє ім’я хай буде засуджене й прокляте, — урвав його господар заїзду.

— Мені ясно, що синьйор П’єтро Кукан да Кукан — дурень із дурнів, — сказав герцог. — Бо стати свідком того, що тільки—но трапилося з молодим Гамбаріні, а потім з’явитися перед очі моєї високості й без докорів сумління нахабно признатись до того, що ти — компаньйон Гамбаріні, та ще й усміхатися при цьому, наче ягнятко, — на таке здатен лише той, хто зовсім не має олії в голові. Чому ви, заради Бога й усіх святих, не відповіли так, як у вашій ситуації відповіла б кожна нормальна людина і як, я сподівався, ви відповісте? Мені навіть наперед зробилося млосно від цієї впевнено очікуваної відповіді: мовляв, з молодим Гамбаріні я познайомився в дорозі цілком випадково й навіть гадки не мав, що він за один і таке інше!

— Тому, що це була б неправда, — відповів Петр. — Мені теж спадала на думку така відповідь, якої ваша герцогська високість сподівалася з такою впевненістю, і мені теж наперед зробилося від неї млосно. Мій сердешний друг Джованні признався, що він Гамбаріні, хоч і знав, що на цьому імені лежить прокляття; він ступив на шлях правди, який виявився неймовірно тяжким: а я, його захисник і до певної міри навіть вихователь, мав піти вигіднішим шляхом, шляхом жахливої брехні? Ніколи, нізащо. Звичайно, в інтересах повної правди я мушу додати: я цілком усвідомлював те, що навіть якби й удався до цієї брехні, то мені це мало б допомогло — бо як тільки Джованні потрапить до рук страмбського capitano di giustizia, який наказує катувати свої жертви вогнем і розпеченими рукавицями, перше ніж почне їх допитувати, щоб, як він це називає, збадьорити їх, — то він напевне признається у всьому, про що його допитуватимуть, у тому числі й про те, що стосується моєї особи та наших взаємовідносин.

— Capitano di giustizia робить такі речі? — запитав герцог. — Звідки вам це відомо?

— Цілком випадково, — відповів Петр. — Відчинивши вікно, я підслухав розмову двох страмбських громадян.

Герцог роздував щоки й крутив головою.

— Ваша усмішка викликає симпатію, — сказав він. — Вона мила, скромна й людяна, але саме тому, що вона людяна, вона викликає в мене обурення й гнів, бо всі люди — безсоромні негідники й розпутні виродки.

— Цілком поділяю мізантропічну думку вашої високості, — сказав Петр. — Але в межах цієї думки для себе особисто я визначаю як типово людські обличчя не власне людські, а, навпаки, обличчя нелюдські, приміром, як ось ця, — Петр показав на господаря, — бридка пика цього поганця. Вона — людська зовсім не всупереч своїй мерзенній нелюдськості, а саме завдяки цій нелюдськості, бо в ній відбиваються всі властивості, які з часів Адама люди вважають прокляттям і важким тягарем людського роду, такі як глупота, боягузтво, догідливість, себелюбство, захланність, жорстокість, облудність, підлість і заздрісність.

Герцог мимохіть усміхнувся.

— Розумно, — сказав він. А потім, на Петрову радість, перейшов до царини, в якій Петр почував себе цілком упевнено, тобто заговорив латиною:

— Цілком конфіденційно і тільки між нами… цей похмурий осел, молодий Гамбаріні, щось бовкнув про пам’ять свого батька. Отже, граф Одоріко вже неживий?

Герцог говорив чудовою латиною, дуже м’яко, по—італійському, і Петр наслідував його приклад, щоб не уразити його слух.

— Граф Одоріко відійшов до праотців, — сказав він. — Після поранення в сутичці з розбійниками, які напали на нього саме в той момент, коли він разом із сином повертався до себе на батьківщину, в Італію.

— А чому цей негідник вирішив сюди повернутися? — запитав герцог.

Петр відповів, що брат імператора, який прийняв державний скіпетр, витурив його.

— І дуже слушно вчинив, цей брат імператора, — схвально зауважив герцог. — А завіщо він його витурив? Яке нове паскудство скоїв граф? Теж спробував когось отруїти? І як він від’їздив із Чехії? Теж перебравшись за знахарку, як тоді, коли втікав зі Страмби?

— Я не розумію, що означає подвійне «теж», ваша високосте, — сказав Петр.

— Ще б пак, Одоріко, без сумніву, був стриманий у всьому, що стосується його минулого, — зауважив герцог. — Тож візьміть до уваги, юначе, що людина, в якої ви служили пажем, був боягузливий, підлий негідник.

— З попередніх висловів вашої високості я вже зрозумів, що саме так ви оцінюєте характер покійного графа, — сказав Петр. — І все ж я не можу згадувати про нього інакше, як з вдячністю, бо до мене він завжди був ласкавий і справедливий.

Герцог похитав головою.

— Божевільний, справді божевільний, — зітхнув він. — У вас у Празі всі такі?

— На жаль, ні, ваша високосте.

Новий напад гніву аж затрусив герцогом.

— Але тут, у Страмбі, я не терплю навіженців, — заявив він, знову піднісши голос, — а надто самовпевнених навіженців, не кажучи вже про самовпевнених навіженів зайд. Якщо ви завтра не заберетеся з мого міста, я накажу з ганьбою витурити вас за фортечні мури.

— Ваша високість не дозволить мені навіть подивитись, як конатиме мій друг і протеже Джованні?

— Що ми сказали, те сказали й ніколи не забираємо своїх слів назад, — заявив герцог, і Петр затремтів, бо ця форма множини нагадала йому щось неймовірно страхітливе. — До того ж кінець, який ми присудили вашому хирявому другові, настане так швидко, що ви, цілком можливо, станете його свідком, навіть не порушивши мого наказу. І ще одне: про те, що графа Одоріко вже немає в живих, нікому ані слова, якщо не хочете позбутись органу, яким, як я переконався, ви володієте краще, ніж добре, тобто власного язика.

Герцог знов відвернувся і пішов геть.

Коли тупіт коней герцогської кавалькади віддалився, Петр вийняв батіжок і підійшов до господаря заїзду, що стояв осторонь, звісивши свою підлу голову й насупившись, як ніч.

— Так он як ти виконуєш свої обов’язки господаря, негіднику? — сказав він і тричі оперезав його батіжком по спині. — Доносиш на постояльців, які вшанували своєю присутністю твій заклад, смикаєш герцога за рукав і тичеш пальчиком: «Ось цей, ваша високосте, підозрілий, його теж схопіть і киньте в підземелля до щурів». Так ось як ти вмієш виявляти постояльцям послуги, так ось як ти ставишся до людей освічених і шляхетних, хаме? Але я з тобою поквитаюсь, я тобі покажу, по чому ківш лиха! Герцог назвав мене божевільним навіженцем, а навіженцям дозволено все! — І періщив, періщив його по спині доти, аж доки підлий виказувач, благаючи пощади, впав навколішки. — Можеш скаржитись, лакизо, але перед тим, як побіжиш це робити, пришли мені в покій найкращу вечерю, яка тільки в тебе знайдеться: antipasti a prosciuto[36] на закуску, пристойний біфштекс al inglese[37] і пляшку chianti,[38] інакше я твій курник рознесу на дрізки, pronti, pronti, щоб усе це негайно стояло в мене на столі!

Відтак він подався до себе в покій, і не минуло й чверті години, як у дверях з’явилася Фінетта з тацею, заставленою ситою їдою.

— E servito,[39] — непривітно мовила вона. — Самий клопіт завдає людині, саму мороку. Довелось особисто прослідкувати за готуванням вечері, яку ви зволили замовити, щоб чоловік не підсипав вам щурячої отрути. Хтось удає з себе шляхетного рицаря й наживає собі ворогів, а ти потерпай за нього.

— Я не рицар, чарівна й добра синьйоро, бо якби я ним був, то напевно не тішився б тим, що викликав у вас таку досаду, — сказав Петр.

— Дайте мені святий спокій, — розсердилася Фінетта. Але Петр, далекий від думки дати господині святий спокій, схопив її за руку й спробував притягти до себе.

— Ні, я не рицар, — сказав він, — бо радий від вас чути, що ви за мене потерпали.

Чарівне, строге Фінеттине обличчя заясніло від усмішки.

— Не тепер, — мовила вона й ухилилася від його обіймів. — А от коли мій чоловік, цей грубіян, нажлуктиться зі злості, як свиня, я, можливо, прийду поцікавитись, чи вам чого не треба.

І справді, підлий господар, як Фінетта й сподівалася, так обпився того вечора міцної горілки, що вже не пам’ятав, ні як його звуть, ні якого він роду.

Отже, все це, принаймні з погляду Петра Куканя з Кукані, хвилювало, було цікаве й захопливе, і навіть — якщо мати на увазі наслідки сп’яніння підлого господаря — найвищою мірою приємне, просто розкішне; але коли після арешту Джованні минула ніч і за вікнами заїзду «У павичевого хвоста» почав народжуватись брудний зимовий ранок, постало вельми нагальне й разом з тим болісне питання: що ж далі й куди тепер?

Упродовж усього його дотеперішнього життя з Петром іще ніколи не траплялося такого, щоб він не знав, як відповісти на це питання, котре знову й знову поставало перед ним. Як відомо, богині долі присудили йому завжди чинити так, аби його вчинки узгоджувалися як із веліннями розуму, так і з голосом сумління; він завжди так і поводився, — за невеликими винятками, котрі диктувало йому життя, але й ці винятки, які можна було списати на карб молодості, він тяжко переживав і гірко себе за них картав. (Зазначимо між іншим: голос його сумління нітрохи не заперечував проти того, щоб зробити рогатим підлого господаря, бо, з огляду на темперамент чарівної Фінетти, ці роги чоловікові вона наставляла, без сумніву, не вперше; на землі Боккаччо, де, як відомо, звичаї суворі, але манери розв’язні, з підлими господарями заїздів такі нещастя трапляються здавна, й вони цілком виправдані). Та тепер він і справді не знав, що чинити далі й куди йому податися.

Виконати герцогів наказ і звіятись зі Страмби означало залишити друга в скруті, кинути його на поталу гіркої долі, що вже само собою ганебно, а для людини з таким чесним серцем, як у Петра, було просто неприйнятним. Та якщо, з одного боку, це було б ганебно, то, з другого — надзвичайно розумно, бо інакше Петр, беззбройний і безпорадний чужинець, для порятунку Джованні не міг навіть пальцем кивнути; і, тверезо все розміркувавши, це рішення врешті—решт не було б таке вже й ганебне, як може видатися упередженому поглядові, бо графові Гамбаріні, який лежав на смертному ложі, Петр обіцяв супроводити його сина тільки до Страмби; що ж, він так і зробив, свою обіцянку виконав до останньої літери, і — по всьому, прощавайте, наші дороги далі, на жаль, розходяться. Але якщо це було б і розумно, а в світлі цього виглядало б навіть чесно, чи, точніше кажучи, ні в якому разі не безчесно, то, з другого боку, це було б негідно Петра Куканя з Кукані і малодушно: бо струсити пил зі свого взуття й покинути Страмбу означало відмовитись скористатися випадком, на який він покладав стільки надій, і відкинути всі розрахунки, перспективи й плани. Та обставина, що герцог його, Петра, залишив на волі, що він розмовляв з ним спокійно, ба навіть з явною зацікавленістю, та ще й похвалив Петрів aperçu[40] про нелюдськість, яка зробила з підлого обличчя господаря типово людське, це, карамба, була величезна винагорода, щось більше й приємніше за те, коли б його, Петра, герцог посвятив у рицарі.

Герцог, як він сам висловився, відчуває паморочну огиду до нікчемності й пересічності людських слів та вчинків. Отож не виключено, що тепер він жде від Петра чогось такого, що б його, герцога, приголомшило й перед чим він у німому подиві зняв би свій берет, розшитий перлами; ох, який він був би розчарований, коли б Петр повівсь як звичайний слухняний і наляканий черв’ячок, як плиска, як синьйор Ніхто Нізвідки! «Єдина людина, — сказав би він з гіркою усмішкою, — єдина людина, яка відважилася стати віч—на—віч із моєю високістю з гордою посмішкою, єдина людина, яка відважилася, — ох, ці скидки! — вимовити ім’я Гамбаріні без приписаних проклять і спльовування, єдина людина, яка розмовляла зі мною інакше, ніж я очікував з паморочним невдоволенням — ти ба, відповзла, мов переляканий собака, та ще й прихопивши з собою речі свого нещасного друга, захисником якого себе видавала, його коня, збрую, чудову рушницю Броккардо і його гроші». Бо було очевидно, що якби Петр накивав п’ятами із Страмби, він змушений був би прихопити з собою всі ці речі, — адже він не міг залишити їх у заїзді, щоб вони дісталися підлому господареві, не міг він подарувати їх і Фінетті, бо Фінетта була жінка чесна, яка йому, Петрові, віддалася з любові; посилати їх герцогові теж не було ніякого сенсу, а щось інше придумати було годі.

Поки Петр катував себе цими нерозв’язними загадками, на piazza Monumentale, хоч сонце тільки—но сходило, зчинився шарварок, незвичайний навіть за італійськими мірками. Була п’ятниця, а в цей день на головному майдані Страмби, точніше, в його південній частиш, на поважній відстані від герцогського палацу, відбувався рибний базар. Рибалки з приморських районів Пінья і Фінале, чоловіки з засмаглими обличчями й орлиними поглядами, які звикли бачити мало не самий хребет земної кулі, вставали трохи не опівночі, щоб на спинах своїх ослів і мулів вчасно довезти до столиці свої pesce di mare[41] — потворні морські чудовиська: пласку sogliolu, камбалу з двома очима на правому боці голови, тріску і pedocchi, тобто «морські воші», з яких варять чудову юшку, а також чорні мушлі, й устриці, і черепахи, і як там іще називається вся ця нещасна луската, бородавчаста й голчаста нечисть, яка кишіла й задихалася в кадках, підвішених до коротких дерев’яних ярем в’ючакам на холку. Рибалки присвічували собі ліхтарями на тичках, лаяли своїх тварин і квапили їх гучними голосами, здатними перекричати гуркіт хвиль і клекіт морських шквалів; збираючись на ринковому майдані, ці дикуни, розлютовані, в заяложених плетених шапочках на кучерявому волоссі, сварилися між собою за вигідні місця й торгувалися з місцевими перекупниками, які вийшли їм назустріч, і билися в конвульсіях, впадаючи в екстаз від завзятого вихваляння виняткових, чудових якостей свого товару. Так уже повелося, і звичай цей повторювався регулярно, раз на тиждень, з давніх, якщо не з незапам’ятних часів, і це було природно й добре відпрацьовано; але цього разу сталося щось виняткове, скандальне й нечуване, бо не встигли ще всі торговці доїхати до майдану, а на стежці, що вилася по східному схилу гори Macca, де, як ми вже згадували, розкинулася Страмба, все ще погойдувалися вогники ліхтарів тих, хто запізнювався, коли на майдан швидко вибігла міська варта в блакитних мундирах і без усяких церемоній та зайвих слів, викрикуючи непристойні лайки та прокльони, палашами і нагайками почали розганяти рибалок: мовляв, торгу сьогодні не буде, майдан треба звільнити, і нехай вони забираються куди хочуть зі своєю смердючою рибою, а тут їм залишатися не можна.

Торговці, звичайно, не підкорилися цьому нечуваному насильству над своїми споконвічними правами, почали протестувати, після чого й виник справжній скандал, точніше, він немовби саморозвивався, бо що гучніше горлали ущемлені, то сильніше лютували напасники; до всього цього долучалися ще вигуки мешканців довколишніх будинків, які вистромляли з вікон голови, ще й досі запухлі від сну, з якого їх було розбуркано.

Чарівна Фінетта, принісши Петрові ситий сніданок у постіль, котрий знову, як вона підкреслила, приготувала власноручно, хоч побоювання, що її бридкий чоловік міг його отруїти, відпали, бо він і досі висиплявся після вчорашньої пиятики, повідомила ймовірну, тобто всіма гадану причину цієї події. Страмбська giustizia працює, мовляв, швидко — кажуть, буцім сьогодні вночі Суд дванадцятьох уже розглянув справу заарештованого молодого графа і його ще до полудня мають стратити на майдані; через те звідти розігнали всіх торговців. Та обставина, що страта відбудеться в центрі міста, а не на пагорку за міською брамою, явно свідчить про те, що молодого графа не повісять і не колесують, а що йому вготовано кінець набагато цікавіший і для публіки куди ефектніший; можливо, з нього здеруть шкіру, а можливо, четвертують; у будь—якому випадку це буде захопливе видовище. Такі видовища, мовляв, дехто й справді любить, але вона, Фінетта, не годна витримувати, бо не може слухати крику стратенців — ти думаєш, що вони вже от—от перестануть, бо так довго кричати неможливо, але насправді це тільки початок; а після того, як рокований нарешті змовкне й сконає, цей крик іще кілька днів дзвенить у вухах. Побачимо, як приготуються до сьогоднішньої екзекуції. Якщо на майдан принесуть хрест святого Андрія, то графа четвертують, а якщо дубову лаву з ременями, то з нього здиратимуть шкіру, але, можливо, герцог придумав щось ефектніше.

Фінетта, присівши на краєчок Петрової постелі, спокійно вимовляла ці слова своїми чарівними вустами, немовби розмірковувала, що подати сьогодні на обід — sogliolu в пікантному соусі чи тріску alla milanese,[42] а може, щось іще оригінальніше. Петр лежав блідий, заклавши руки за голову, й тупо дивився на сірий прямокутник вікна.

— Ну? — запитала Фінетта. — Чому ти нічого не їси?

— Як я можу мати appetito[43] на твій сніданок, якщо з мого друга сьогодні здиратимуть шкіру? — відповів Петр.

— Ну й друг у тебе! Справжнісінький бевзь, — обурилася Фінетта. — Цікаво, сьогодні вночі ти мав appetito до мого тіла, хоч твій друг уже по самі вуха вскочив у халепу?

А ти все одно мав appetito ого—го, такої розкоші я ще не зазнала відколи живу!

Трьома пальцями вона перебирала густі Петрові кучері.

— Це тому, — поважно відповів Петр, не зворушений її вишуканим проявом ніжності, — що вночі я ще не знав, що відбудеться сьогодні і що мені доведеться зробити. А тепер я це вже знаю, і мені від цього стає страшно.

Горда, байдужа, бундючна Фінетта раптом зблідла.

— Заради всього святого, не здумай удавати з себе героя і не встругни якусь штуку! Цей хлопчисько, цей дурнуватий damerino[44] не вартий такої жертви! Життя йому ти не врятуєш, навіть якщо розірвешся на шматки, а навіщо тобі розриватися на шматки, скажи мені, навіщо? Я не зношу, коли під моїми вікнами кричать типи, до яких мені байдужісінько, але якщо там опинишся ти й кричатимеш, коли тебе рватимуть на шматки, я збожеволію, чуєш, збожеволію! Бо ти не сподівайся, що герцог тобі подарує, якщо ти щось затієш, аби врятувати того дурня! Що ти хочеш зробити, нещасний навіженцю? Може, хочеш узяти дерев’яного списа, мов на турнірі, й кинутись на палацову браму? Невже ти думаєш, що ця брама схожа на моє лоно, а спис — на твоє причандалля, яким ти мене вночі трохи не довів до нестями? А далі що? Перебити всю варту, виламати замки, взяти в зуби цього телепня і витягти його з ями? А що по тому, що по тому? Як ти виберешся з міста? Чи знаєш ти, що досить одного сигналу ріжка зі сторожової вежі, аби зачинилися всі міські брами? А якщо вони й не зачиняться, ти, мабуть, захочеш, проїжджаючи з цим дурнем у котрусь із них, віддати вартовим ті дві картки, які вам вручили, коли ви сюди приїхали? Бо без цих цидулок вас не випустять, і вас наздожене вся міська guardia. О, Madonna mia, навіщо тільки я, нещасна, зустріла тебе, і навіщо ви, lazzaroni[45] прокляті, поселилися саме в нас, і навіщо я в тебе закохалася, і навіщо вночі я до тебе приходила! Пообіцяй мені, найдорожчий мій, що не зробиш нічого, за що міг би поплатитись головою!

— Обіцяю, що під час страти я не вийду й за поріг цієї світлиці, — пообіцяв Петр.

Фінетта вся аж засяяла.

— Оце мудрі слова, — сказала вона й поцілувала Петра в уста. — І ти заприсягаєшся мені всім, що для тебе святе?

— Для мене нема нічого святого, — відповів Петр. — Я заприсягаюсь тобі в цьому своєю честю.

Фінетті видалося цього замало.

— А батьки твої ще живі? — запитала вона. Петр сказав правду: їх уже немає на світі.

— Тоді заприсягнись мені їхньою пам’яттю. Петр заприсягся.

— А тепер, будь ласка, — попросив він уже нетерпляче, — йди й залиш мене самого.

Коли Фінетта пішла, голосно нарікаючи на егоїзм чоловіків, цих грішних, любострасних котів, які, побавившись людиною, потім її, негідники такі, виганяють, Петр устав, старанно вмився й одягся, а тоді заходився не менш ретельно чистити знамениту рушницю Броккардо; а коли вичистив, то набив її не шротом, а вклав одну з куль, яку граф Гамбаріні зберігав у скриньці з набоями для полювання на великого звіра. Задум, на який його спонукала Фінетта своїм докладним описом нелюдських зойків стратенців, був простий і мав ту перевагу, що задовольняв як його розум, так і сумління; однак, щоб здійснити його, потрібен був такий героїзм, що Петр справедливо, за його власним висловом, відчував страх і водночас не втрачав надії заімпонувати герцогові й, за його власними словами, утерти тому носа: якщо вже він не зможе врятувати Джованні, то, принаймні, не дасть йому довго мучитись і, перше ніж кат торкнеться його, пошле Джованні точнісінько в серце кулю зі знаменитої рушниці Броккардо.

Це було сміливе й геніальне рішення, гідне справжнього чоловіка, але йому судилося розвіятись, як дим, бо несподівано з’ясувалося: смерть, що її добрий дядечко Танкред уготував Джованні, не буде ні четвертуванням, ні здиранням шкіри, а чимсь набагато ефектнішим, за словами Фінетти, настільки ефектнішим, що втручання, яке обміркував Петр, стало через те непотрібним і марним.

Питання, як приготуються до сьогоднішньої екзекуції, хвилювало не лише Фінеттин і Петрів розум, бо коли повільно й з похмурим скреготом розчинилася головна брама герцогського палацу і з неї виїхав важкий віз, навантажений високими ґратами з гострими шпичаками, майдан швидко почав заповнюватись людом, який плив з усіх вулиць; чоловіки поспішали, застібаючись на ходу, а жінки мчали простоволосі, в шкарбанах на босу ногу, накинувши на сорочки вовняні шалі й хустки.

Віз поминув статую імператора Веспасіана й зупинився посеред майдану, і обслуга, яка його супроводжувала, мовби не годна дочекатися того моменту, коли вже можна буде заходитись виконувати своє завдання, запопадливо почала знімати на землю його важкий залізний вантаж, щоб на очах у цікавих, які поволі, з жахом усвідомлювали, що тут готується, зібрати простору, відкриту вгорі клітку.

Жителі Страмби дуже добре знали цю клітку, бо щороку, як правило, шостого вересня, в день народження герцога, палацові сади відчинялися для широкого доступу, і ця клітка ставала об’єктом уваги відвідувачів, великих і малих, значно переважаючи своєю привабливістю навіть головну окрасу парку — статуї двох титанів, один з яких замахнувся києм на другого, а той, у свою чергу, намагався розчерепити каменем голову першому, — герцог у своїй мізантропії називав цей неймовірний шедевр «Символом людських взаємин», або просто «Людськими взаєминами», — і навіть забавну іграшку, розраховану на простачків, — величезну грядку, де квіти було висаджено в формі годинникового циферблата зі стрілками, які приводилися в рух механізмом, захованим під землею; так от, ця клітка, яка по вертикалі перевищувала можливу висоту лев’ячого стрибка, була тимчасовим літнім житлом грізного Брута, величезного полового хижака берберійської породи, кровожерного лева, який сам собі набрид своєю самотністю і про якого казали, ніби він щодня з’їдає сирого м’яса вагою в півконя і ніби п’ятнадцять років тому герцог одержав його в дарунок від венеційського дожа. І той незвичний факт, що клітку, яку в зимові місяці розбирали на частини й ховали в оранжерею, тепер несподівано вивезли в самісінький центр piazza Monumentale, давав однозначну відповідь на запитання, яке розхвилювало цілу Страмбу; Джованні Гамбаріні буде живцем кинуто на поталу левові, який розшматує його своїми жахливими лазурями і розірве страшними іклами, одне слово, він загине так, як колись гинули перші християни.

Так, саме як перші християни; ця думка розхвилювала Страмбу над усякі сподівання й над усякі уявлення. Як і півтори тисячі років тому, людей страчували всіма можливими способами, в тому числі й розтовчуванням у ступі, але з поваги до легендарних Христових мук нікого не розпинали на хресті, так само як, пам’ятаючи горезвісне винищення перших християн за доби правління римських імператорів, нікого не кидали й на поталу диким хижакам; ну, а герцог Танкред, точніше, його сатанинський capitano di giustizia, бо жителі Страмби, як це часто буває, вірили, що герцог — у суті своїй добра людина, але він підпав під вплив свого шефа поліції — вирішив удатись до цього засобу, і, звичайно, це було занадто, це виходило за всякі межі, це волало не тільки до небес, але й ще вище. І Страмба, місто мирних рукавичників, задзвеніло мелодією, складеною з монотонних, але нечувано схвильованих, проказува—них пошепки запитань на зразок: «Ти вже чув?» — «Не може цього бути!» — «Що, Брут?» — «Та невже там, нагорі, всі подуріли?» — «Молодого Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, на поталу левові?» — «Кажу тобі, що там уже стоїть клітка!» — І так далі, і таке інше, і все це разом творило такий гул, немовби гора Macca готувалася до вулканічного вибуху; а до екзекуції було ще далеко, адже навіть лев’ячу клітку не було ще зібрано, а вже лилася кров і тріщали кістки, бо вузенькі вулички, які вели до piazza Monumentale, були переповнені рибалками, яких вигнано з ринку, їхніми кадками й віслюками, і деякі з кадок не витримали натиску цікавих, які сунули в центр міста, і рибалки, однаково вже виведені з рівноваги, заходилися палицями і кулаками мужньо й безцеремонно захищати свої морські дари; бійка і штовханина, супроводжувані горланням людей і криком віслюків, були такі вражаючі й безпосередні, що кількох городян утоптано в болото й помиї, які вкривали брук; серед них виявилася дев’яносторічна бабуся, благочестива Чезаріна Мінутоло, яка знайшла свій безславний кінець між розтоптаними восьминогами і морськими вошами, устрицями, морськими їжаками та зірками.

І той, хто досі не вірив, що нечуване здійсниться, нарешті в це повірив, коли близько десятої години ранку знову відчинилася палацова брама і з неї виїхала, тягнена парою змилених коней, таких переполошених, що двоє погоничів мусили вести їх за вудила, друга клітка, менша, на трьох залізних коліщатах — двох спереду й одному ззаду, на яких вона повільно й незграбно котилася; і в цій клітці лежав сам Брут, половий, величезний, гордовитий, і облизував свої лапи; це була його пересувна клітка, в якій його свого часу привезли з Венеції. Натовп принишк, тільки десь позаду тоненький жіночий голосок пропищав слівце співчуття, яке, без сумніву, адресувалося тому, хто мав стати Брутовою жертвою: «Poveretto»,[46] — але Брут підвів свою величезну гривасту голову й глухим риком заглушив і цей голосок.

Цієї чи приблизно цієї хвилини Фінетта, занепокоєна душевним станом свого коханця, зазирнула до покою номер п’ять і з приємністю виявила, що Петр лежить одягнений на зім’ятій постелі, з жовтим обличчям і немовби закам’янілий в апатичному відчаї; ми кажемо, що вона виявила це з приємністю, бо потерпала, що, навпаки, застане його в стані активного збудження, яке призводить до нерозважних вчинків. Присівши біля нього, вона почала ніжно гладити його волосся.

— Іди геть, — буркнув він. Фінетта не образилася.

— Іду, carissimo,[47] — сказала вона, — я знаю, що в такі хвилини найкраще побути на самоті. Але не гризися, адже врешті—решт усе вийшло краще, ніж я сподівалася: Гамбаріні не матиме коли кричати, бо Брут тільки раз мацне лапою і буде по всьому. Краще вмерти в лапах лева, ніж щоб тебе замучив кат. Усім аж очі рогом полізли від здивування, а я кажу, що це дурниця — якби мені довелося вибирати між левом і здиранням шкіри, я не вагаючись вибрала б лева. Зрозумій це й перестань гризтися.

— Я гризуся саме тому, що все зрозумів, — відповів Петр. — І мені соромно саме за те, що я цим гризуся. Ох, Фінетто, герцог має слушність, кажучи, що людина — безсоромний негідник і розпусна тварюка. Я хотів звершити подвиг, щоб покласти край мукам Джованні. Але тепер бачу, що для мене важило не те, щоб покласти край його мукам, а щоб учинити щось геройське. Через те я й гризуся, але воднораз відчуваю полегкість, що не треба нічого учиняти, бо я, щиро кажучи, дуже боявся.

— Що ж таке геройське ти хотів учинити, дурню заплішений? — запитала Фінетта, знову не на жарт стривожившись. — Хіба ти не заприсягся мені своєю честю і пам’яттю своїх батьків, що не вийдеш із цього покою?

— Годі вже про це, — зітхнув Петр, — у мене нічого не вийшло і край. Замолоду я неймовірно пишався тим, що відмовився визнати, буцім королеви не мають ніг. Я гадав, що для мене головне — правда, а для мене головним було тільки моє самолюбство. Вчора я натовк і скривдив твого чоловіка, але я не мав на це права, бо, зраджуючи нас, він хоча б учинив те, для чого мав інший привід й іншу мету, ніж просто піднести себе й бути гарним у власних очах.

Фінетта нічого не розуміла й, подумавши, що він марить, торкнулася його чола; воно й справді видалося їй гарячим. Коли Петр повернувся на бік, щоб виплакатись, вона ще раз погладила його і, скрушно зітхнувши, навшпиньках вийшла з покою.

По piazza Monumentale Брута супроводжував цибатий чолов’яга, схожий на турка, хоч він називався чи дозволяв називати себе Мартелліно, — смаглявий, вусатий, з блискучими очима й разком білих зубів; це був Брутів доглядач і пестун, який носив титул domatore, приборкувач, хоча Брут був чим завгодно, тільки не приборканим хижаком — він не вмів зробити жодного стрибка, не вмів проскочити крізь вогненний обруч і таке інше, що вміють усі видресува—ні леви. Мартелліно мав довгого батога, яким він час від часу ляскав у повітрі; гортанним грубим голосом він покрикував то праворуч, то ліворуч:

— Розступись! Обережно! Геть з дороги!

Це було зайве, бо люди звільняли дорогу й без ляскання батога та вигуків приборкувача — вони задкували, з жахом вдихаючи гострий лев’ячий запах. Мартелліно обійшов щойно поставлену велику клітку і кілька разів сильно вдарив по ній підошвою, аби пересвідчитись, чи міцно вона з’єднана; тим часом погонич випряг коней, і настали напружені хвилини, коли мали перевести Брута з однієї клітки до другої; виявилось, що це не така проста річ, бо коли приборкувач відчинив маленькі бокові дверці великої клітки й з допомогою обох погоничів закотив у них передок клітки пересувної, яку відчинив в останню мить, звільнивши в такий спосіб Брутові вихід, лев, не звертаючи уваги на цю зміну, лишився лежати й далі облизував свої лапи, а коли нарешті їх облизав, то стомлено поклав на них своє кошлате підборіддя й зажмурив жовті котячі очі, немовби вирішив трохи подрімати. Юрба завмерла, і коли domatore почав штрикати лева батогом у зад, з усіх боків залунав сміх, який, однак, змінився моторошним скриком, бо Брут, до останньої хвилини непорушний, зненацька, притиснувшись черевом до дна, почав виповзати з малої клітки, наче змія, що міняє шкіру, а тоді рвучким стрибком звився вгору. Враження було таке, ніби в нього виросли крила або його підкинули якісь пружини, отож він завиграшки може перемайнути через металеві шпичаки, якими було утикано верхні краї клітки; але крил у нього не було, не підкинули його й пружини, а тільки власні лапи, та й клітка була надто висока. Упавши на дно клітки, Брут зіщулився, немовби від сорому, й заходив туди—сюди по клітці, туди—сюди, інстинктивно при цьому наслідуючи ходу й рухи звіра, який скрадається хащами. Domatore відкотив назад малу клітку, зачинив дверці великої, і юрба, завжди й скрізь охоча до дешевих зовнішніх ефектів, винагородила його оплесками й вигуками «браво»!

Такою була друга фаза приготування до страти; третя, заключна фаза, полягала в тому, що кат з двома поплічниками, — всі троє вже належно вдягнені для виконання своєї місії — в гостроверхих каптурах, які закривали навіть обличчя — катівський каптур був червоний, а в поплічників — чорні, — у безпосередній близькості від клітки з заздалегідь прирізаних балок і дощок збудували просторий поміст, який вони складали й розбирали вже незліченну кількість разів і на якому могли поміститись щонайменше два десятки людей, і застелили його шістьма рулонами чорного, теж заздалегідь відрізаного сукна. Потім приставили до клітки широку драбину, стали, широко розкарячивши ноги й склавши на грудях руки, посередині помосту, спиною до клітки й обличчям до палацу, і криваве дійство могло вже розпочинатися.

Рівно об одинадцятій з вежі храму святого Павла долинув дзвін, а через кілька хвилин з вулички під назвою Сонячна, via del Sole, що вела до монастиря, донісся тихий скорботний спів чоловічого хору, який повільно наближався до майдану; це були брати картезіанці, які йшли провести рокованого в останню путь. Юрба радо привітала їхню появу, якою вони заявляли, що в способі страти, вибраному для молодого Гамбаріні, не бачать нічого блюзнірського, хоч і дивляться на цю подію з глибоким смутком, однак без тіні обурення чи неприйняття; через те, коли вони з’явилися на майдані в сніжно—білих куртках із каптурами, котрі носили поверх своїх волосяниць, зосереджені, засмучені й заглиблені в палку молитву, в якій, без сумніву, благали Всемогущого, щоб він милостиво прийняв грішника, котрий незабаром постане перед його престолом, знову пролунали оплески й вигуки «браво»!

До цієї обставини, тобто до присутності ченців на екзекуції, магістр Джербіно, наймудріший зі страмбських авторитетів, поставився надзвичайно скептично і несхвально. Це був ставний старець з хвилястою бородою а ля Леонардо да Вінчі, власник аптеки в галереї поблизу храму, таємничої крамнички, яка пахла рум’янком і цитриновим деревом, фіалкою і шафраном, петрушкою і перцевою м’ятою, а також, само собою зрозуміло, розмарином, найулюбленішою і найвсесильнішою квіткою, якій приписувалося цілих сімдесят дві virtщ, тобто властивості зціляти й виліковувати сімдесят дві різні недуги; було широко відомо, що дякуючи заслугам ученого маестро Джербіно, його відварам і мастям, у Страмбі впродовж останніх трьох десятиліть не виникло жодного випадку чорної віспи.

«А хіба ви, бовдури, уявляли це собі якось інакше? — подумки звертався він тепер до своїх співгромадян. — Хіба ви не знаєте, що Intransigente,[48] — так у Страмбі називали пріора картезіанців — і capitano di giustizia — одна рука? Що capitano di giustizia вкладає в монастир, — і він знає, навіщо, — солідну частину податків, які здирає з нас, і абат — в оплату за ці щедрі дари — посилає до Рима, в руки його святості, прихильні відгуки про поліційну діяльність capitano, отож папа, ленний володар Страмби, тримає над capitano свою благословляючу руку?»

Овації, якими натовп зустрів побожних картезіанців, були перервані вибухом багатоголосого реготу, бо Брут, потривожений цим гамором, раптом заревів, й один із катових поплічників, котрі стояли, як мовилося вище, спиною до клітки, злякано відскочив.

Затим із палацу, який раніше належав Гамбаріні, вийшла особиста варта capitano di giustizia, яка від міської варти відрізнялася кольором мундира — жовтим, зі знаком терезів, вишитим на грудях, тоді як міські гвардійці мали на собі мундири блакитні, й стала на сходах, двоє праворуч і двоє ліворуч, усі з алебардами в руках і в позолочених шоломах. Городяни люто й глибоко ненавиділи цю варту, без якої capitano di giustizia вже багато років не міг на вулиці й кроку ступити — між іншим, зазначимо, що вони прозивали їх «голуб’ятниками», — і все через те, що capitano di giustizia, боячись, аби його не отруїли, харчувався самими голубами, яких охоронці ловили для нього й приносили живими, а він власноручно їх убивав і готував страви — так от, усі ненавиділи їх, як ми сказали, люто й глибоко, однак не наважувалися виказати цю ненависть інакше, ніж мовчанням; зате, коли розчинилася брама герцогського палацу і, карбуючи крок, з неї виступила міська guardia, як ми вже знаємо, в блакитних мундирах, і щільно зімкнутими рядами по—двоє рушила на майдан, щоб утворити довкола місця страти каре, почулося якесь невиразне бурмотіння, котре виражало згоду й симпатію; плескати ніхто не наважився, бо синьйор capitano di giustizia до таких проявів особистих почуттів був вельми чутливий і реагував на них надзвичайно круто. (До цього ще слід додати, що приязнь, якою городяни обдаровували блакитних, була абсолютно вдавана й нерозважна, бо якщо жовті коштували вісімнадцять, то блакитні — двадцять без двох; обидві варти, особиста й міська, підлягали capitano di giustizia).

Після цього довго, може, з годину, якщо не довше, на майдані не діялося нічого; ця гнітюча пауза була порушена лише трьома дрібними інцидентами, що викликало вдячний сміх публіки: перший раз, коли в порожнє каре, яке охороняли блакитні алебардники, зненацька проник маленький кудлатий песик і кинувся до Брута з лютим дзявканням, і коли один з вартових, нерішуче повагавшись, виступив з лави й спробував відігнати нахабу своєю незграбною зброєю; другий, коли Брут, переставши ходити по клітці, роззявив пащу, тож усі застигли в очікуванні, що він зареве, але він замість цього надсадно, сипло закашляв; і третій, коли з via del Sole зі страшенним вереском і рохканням вибіг величезний тлустий кабан, за яким гонився різник з палицею в руці. Ченці, які покірно з’юрмилися на мармурових сходах храму святого Павла, вже вдесяте затягли свій покутний псалом, починаючи і кінчаючи його словом «miserere»;[49] дзвонар, який розгойдував похоронний дзвін, змушений був зупинитись, щоб передихнути, бо від напруження йому почало заходитись серце, але стратенець усе ще не з’являвся.

Публіка занепокоїлася, бо рознеслася чутка, ніби нагорі щось відбувається, а точніше, герцогиня покликала чоловіка до своїх особистих покоїв у лівому крилі палацу, до свого appartamento della Duchessa, і тепер вони в розкішній приймальній залі цього appartamento, завішаного гобеленами, витканими за ескізами художника Рафаеля Санті, з’ясовують свої розходження в поглядах, або, точніше, якщо дозволено так висловитись, сваряться. Ніхто ніколи не зрозуміє, як такі чутки можуть просочитись із—за мурів, таких міцних і товстенних, як мури герцогського палацу, але всі у Страмбі знали, що герцогиня вчора під приводом головного болю вже о десятій вечора покинула добродійний бал, який давав capitano di giustizia для вершків міста на користь нещасних страмбських сиріток, і цим передчасно закінчила свято, бо після її зникнення на англійський манір уже неможливо було продовжувати бал; цим самим вона мимохіть посприяла швидкому винесенню вироку Джованні; а коли, прийнявши сильні снодійні порошки, герцогиня заснула і, пробудившись аж перед самим полуднем, довідалася, що готується, тобто що її названий небіж прибув до Страмби відвідати свого доброго дядечка, а його, під тим приводом, буцім він цього дядечка хотів отруїти, — як це свого часу намагався зробити його батько, — мають кинути на поталу левові, вона зчинила від обурення непристойний крик, накинулася на свого чоловіка з вереском, що з його боку це неблагородний і негідний вчинок, а той нібито, відповів, що він з її думкою цілком згоден, однак нічого вже не можна вдіяти — вирок винесено за всіма правилами закону згідно з побажанням і на пропозицію синьйора capitano di giustizia, а вона нібито заперечила, чому, мовляв, він, п’янюга чортів, наказав узяти Джованні Гамбаріні під варту, замість того щоб, — якщо вже ім’я Гамбаріні в Страмбі прокляте, — тихо й непомітно вивести його з міста, а герцог, кажуть, відповів, що якби він так учинив, то мав би великі неприємності з синьйором capitano di giustizia, а вона буцімто кричала, що йому, тюхтієві, пора нарешті здихатись цього бридкого capitano di giustizia, а він нібито відповів, що все не так просто й що він не може їй це пояснити, бо її бабський розум не годен цього збагнути; і так вони нібито сваряться ще й досі.

Імовірно, що незгоди між герцогом і герцогинею, якщо до них дійшлося таки насправді, відбувались цілком інакше й аргументи сварливої пари були витонченіші й глибші, ніж того жадала людська чутка, але немає ніякого сумніву, що до сварки все ж таки дійшлося й що її предмет був той самий, який передавався з уст в уста, і що саме це стало причиною неприємної затримки екзекуції, нечуваної для Страмби, міста чітких наказів і порядку. «Герцог з герцогинею сваряться, а ми через них проґавимо сієсту перед вечірньою месою», — невдоволено думали ченці, мерзнучи в своїх тонких волосяницях. «Герцог з герцогинею сваряться, — лаявся подумки domatore, — а мій Брут на такій холоднечі застудиться, здохне, і я, його пестун, утрачу місце». — «Герцог з герцогинею сваряться, а ми вистоїмо тут ямки», — думав кат зі своїми поплічниками. «Герцог з герцогинею сваряться, а ми проґавимо й пообідній ринок», — ремствували рибалки, позираючи на свої повні кадки. «Герцог з герцогинею сваряться, — усміхався аптекар Джербіно, ясна голова, — ну що ж, тим краще; герцогиня опирається не герцогові, a capitano, бо герцог — лише жалюгідна лялька в руках capitano; що ж, побачимо, чия буде зверху».

Приблизно о чверть на першу, а може, й кілька хвилин пізніше, на сходах свого будинку з’явився сам capitano di giustizia, особа, що далася взнаки стільком людям, і швидкою ходою, стережений справа і зліва, спереду й ззаду своїми жовтими алебардниками, рушив до герцогського палацу. Як ми пам’ятаємо, чарівна Фінетта назвала цього багато разів проклятого й люто ненависного чоловіка горбатим сатаною, і це визначення було цілком точне й влучне, хоча він і не був горбатим, навпаки, спина в нього була цілком рівна, хребет випростаний; і все ж його куца павуча постава з надміру довгими ногами в порівнянні з коротким тулубом і широкими плечима справляла сумне враження потворності й каліцтва; а його дрібне щуряче личко з метушливими чорними очицями було таке люте, таке неймовірно зле, таке опівнічно—примарне, що байдужому спостерігачеві, якому ніщо не загрожувало, могло видатись навіть смішним, бо, далебі, не часто трапляється, щоб злоба позначала риси людського обличчя з такою наївною безпосередністю. Було аж дивно, як цьому хирлякові, цьому скорпіонові в людській подобі вдалося втертись у правителеве довір’я так міцно, як це вдалося йому, чужаку, — capitano був родом не із Страмби, а з далекої Генуї, звідки герцог викликав його після свого конфлікту з Гамбаріні, бо більше не бажав довіряти пост шефа поліції людині тутешній, яка має в місті рідних і друзів.

«Ну, тепер справа повертає круто», — зазначив подумки аптекар Джербіно. Для нього було цілком зрозуміло, що capitano подався до герцогського палацу, аби навести там лад, бо, як правило, під час екзекуцій, котрі відбувалися на piazza Monumentale, на місце страти він з’являвся просто зі свого дому. І це й справді було так, і та швидкість, з якою йому вдалося відновити належний порядок, ще раз засвідчила його безмежну силу.

Імовірно, що він навіть не втручався в суперечку між герцогом і герцогинею — він дав їм спокій, нехай собі сваряться, скільки душа забажає, ляснув пальцями команді, яка мала виконувати страту, привести рокованого, вишикував процесію — і все закрутилось, немовби клацали чотки, subito presto,[50] гайда, гайда, ніяких зволікань; знесилений дзвонар не встиг іще знову розгойдати свій дзвін, стомлені й закляклі від холоду ченці — проспівати а tempo своє miserere, а з палацу вже вийшов загорнений у чорне чоловік, високо несучи над головою чорний гладенький хрест, а за ним — четверо членів судової ради в оксамитових мантіях — здебільшого представники найславетніших і найбагатших родин у Страмбі; до них, самозадоволено всміхаючись, приєднався capitano di giustizia на своїх павучих ніжках і нарешті сам Джованні, простоволосий, посинілий від холоду та страху, в супроводі двох тюремних наглядачів, які розмахували в повітрі семихвостими канчуками, бо дорогою до місця страти рокованого заведено було немилосердно стьобати, але цього разу цей ритуал здійснювався тільки символічно, можливо, тому, що при вибраному для нього способі страти бажано було доставити нещасного на плаху цілим і неушкодженим; за Джованні й наглядачами йшло четверо барабанників з барабанами при боці, затягненими чорним флером, і з паличками, обмотаними чорними стрічечками. Цю коротку сумну процесію охороняла команда, призначена для страти, — шестеро чоловіків, усі в чорному; їх прикривали своїми тілами жовті голуб’ятники, а тих своєю чергою стерегли щільно зімкнені лави блакитних.

Поява Джованні, якого переважна більшість людей, що зібралися на майдані, бачили, принаймні після вісьмох років, коли він покинув Страмбу, вперше, викликала подив і хвилювання. Те біляве немовля, той гарненький пузанчик — невже він і є той герцогів ворог, чиє ім’я ми повинні проклинати й опльовувати? А кого ж ми будемо проклинати й на кого плюватимемо, якщо Брут проковтне його на обід? О Боже, таж цей змовник ледве ноги переставляє; таж він спустить дух ще до того, як дійде до клітки, так що з нього вистачить крука, а не лева! Таж це дитя, саме втілення невинності, таж це ягнятко! Хто ж після цього наважиться стверджувати, що герцог — добра людина й що у всьому винен capitano di giustizia? Вони обидва — божевільці й дияволи, і якщо тут хтось за нас і заступається, то це одна—однісінька благородна душа, герцогиня, але вона нічого не може вдіяти, хіба що заборонити герцогові визирнути з вікна й помилуватися, як посувається затіяне ним прокляте діло!

І справді, вікна на фасаді герцогського палацу лишалися зачиненими, мертвими; слід нагадати, що для того, аби вони ожили й аби з них хтось міг визирнути, їх треба було відчинити, бо вони були засклені майже непрозорими кружальцями та квадратиками, вправленими в олово; а саме цього, як уже сказано, ніхто не зробив.

Підштовхуваний посіпаками capitano, Джованні почав підійматися східцями на чорний поміст, де вже зайняли свої місця судді й capitano di giustizia; його голубі, затьмарені страхом очі звернулися до вікон заїзду «У павичевого хвоста», точніше до вікон покою номер п’ять на другому поверсі; але ці вікна були так само зачинені, так само мертві, як і вікна герцогського палацу. Кат і його поплічники пожвавішали, змінили свою непорушну, розкарякувату позу й приготувалися до роботи, вхопившись своїми мускулястими руками за линви, скручені мотками, які досі висіли в них на плечах.

І тут юрба — вже вдруге цього дня — озвалась, але інакше, ніж перше, перед приходом охоронців та великих панів; при цьому не розтулилися жодні вуста, бо всі заціпеніли зі страху, не здригнувся жоден м’яз на обличчі, звідкись із глибини горлянки кожен видав щонайбільше якесь мурмотіння, а проте це пролунало як загальне ремствування, гамір і ревіння. Але цього вистачило, щоб capitano di giustizia повів своїми колючими очицями, і все вмовкло, запала тиша, наче в храмі. Відтак він надів окуляри, розгорнув сувій і різким голосом із сильним генуезьким акцентом, який ненавиділи в цілій Страмбі, почав читати короткий вердикт суду, згідно з яким вищезгаданий Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, уроджений у

Страмбі шістнадцять років тому, після ретельного розсліду й вивчення справи з Божою поміччю був визнаний винним у спробі зловмисного вбивства, яке він замишляв здійснити, маючи на оці особу найвищого володаря Страмби, його високість герцога Танкреда д’Альбула, хай славиться його ім’я; це лиходійство він збирався вчинити за намовою свого батька Одоріко Гамбаріні, — хай буде прокляте це ім’я! — який нині боягузливо переховується в невідомому місті поза межами герцогства.

— Це брехня! — урвав його чийсь гучний голос, який долинув звідкись ізгори.

У capitano від подиву аж окуляри спали з перенісся, і він злякано глянув, що за божевілець наважився таке сказати; точнісінько так само вчинили всі, хто був на майдані, отож юнакові, який стояв у вікні покою номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста», вже відчиненому, видалося, що piazza Monumentale порожевіла від сотень облич, які повернулися в його бік.

— Петре! Врятуй мене, Петре! — заридав Джованні переривчастим голосом.

— Так, це брехня! — повторив Петр. — Молодий граф Джованні Гамбаріні, чиє ім’я не заслуговує ні на звеличування, ні на прокляття, бо йому поки що не випало нагоди звершити ні великі, ні ниці вчинки, не робив спроби по—злодійському вбити його високість графа Танкреда д’Альбула, оскільки з його високістю графом Танкредом він зустрівся лише в момент свого арешту, а його батько граф Одоріко Гамбаріні ні на що його не намовляв, бо його вже немає на світі, а навпаки, перед своєю смертю настійливо остерігав сина вступати на територію Страмби. Така правда, і хай буде проклятий кожен, хто цю правду спробує спотворити і викривити!

— Взяти його! — заверещав capitano di giustizia. — Оточити будинок! Узяти! Зв’язати! Привести! Закувати в залізо! Підняти на дибу, поки я тут упораюсь! Кати, виконуйте свою повинність! Subito! Subito![51]

І в нападі дитинної люті він так затупотів своїми павучими ніжками, що аж поміст загойдався; тим часом його особиста варта, яка досі стояла в двох бездоганних лавах, розсипалася, наче розполохані жовті мурахи, і в дикому поспіху почала прокладати собі алебардами дорогу до заїзду «У павичевого хвоста» в густій юрбі неймовірно розхвильованого і гамірливого люду. Тієї ж миті кат накинув мотузку на шию благаючому порятунку Джованні й разом зі своїми поплічниками поволік його до східців, щоб витягти нагору й кинути в клітку на поталу Брутові, який стрясав повітря лютим риком.

А Петр Кукань із Кукані, який усе ще стояв у розчиненому вікні покою номер п’ять, в своєму хвилюванні чуйно сприймаючи неймовірне збудження люду, яке передавалося йому, ніби розбурханий морський прибій, і чітко усвідомлюючи, який чудовий і геройський вигляд в очах юрби має він, його обличчя, постава архангела й людяна усмішка, якою відважився увінчати цю найризикованішу хвилину свого життя, раптом з задоволенням помітив, що понурий, мертвий фасад герцогського палацу навпроти ожив: там відчинилися двері, які вели на балкон, і в товаристві двох дам — однієї старшої, а другої зовсім юної — з’явився сам герцог, аби стати свідком вчинку, який намірявся звершити той юнак із Богемії, з котрим він учора познайомився і котрий зразу сподобався йому свіжістю своїх думок та несподіваністю дій: кожною жилкою, якщо можна так висловитись, кожною клітинкою свого тіла він відчував — а там хай буде, як буде! — історичність цієї хвилини, головною дійовою особою якої є він, хто ще недавно безвладно валявся на ліжку, усвідомлюючи власну безпорадність; Петр звів свою знамениту рушницю Броккардо, впер її у плече, націлив на жаб’ячі грудки чоловіка, якого щойно звинуватив у брехні й з приводу якого, — завдяки влучній виразності Фінеттиного змалювання і його особистій згадці про дибу, — не сумнівався, що це і є саме той capitano di giustizia, перед яким тремтить уся Страмба, і спустив курок; і славетна зброя, — хтозна, може, й справді зачарована Петровим батьком, — не підвела його й цього разу — куля точно відшукала свою ціль, і capitano di giustizia впав із простреленим серцем, не встигнувши навіть зрозуміти, що з ним сталося і що він уже дограв на цьому світі свою мерзенну роль.

На piazza Monumentale на хвилину запала мертва тиша неймовірного потрясіння, бо те, що сталося, не тільки не можна було передбачити, — тут ми скористаємось словами герцога — з паморочною огидою, але воно не вкладалося в свідомості, принаймні в перші секунди, було над усяке розуміння; а коли ця хвилина збігла і люди побачили, що те, що їм тільки здавалося, насправді не мана, а дійсність, реальна й невідворотна, що цей невідомий чужинець, нібито друг й захисник молодого Гамбаріні, як це з учорашнього дня рознеслося по місту, просто взяв рушницю і, нехтуючи владою capitano, його здатністю наганяти страх, його голуб’ятниками, і його залізними рукавицями, і дибами, ба навіть чудовою репутацією в Ватікані — застрелив capitano di giustizia, мов скаженого собаку; тиша змінилася оглушливим гуркотом: якщо ми раніше казали, що гомін юрби створював враження, ніби гора Macca, на якій розкинулося місто, готувалася до вулканічного вибуху, то тепер здавалося, що цей вулкан і справді вибухнув.

І коли Петр, герой, відклав свою чудову рушницю Броккардо, котра ще диміла, й з усмішкою рушив назустріч жовтим охоронцям уже мертвого capitano зі словами: «Я до ваших послуг, синьйори», на майдані всі, хто мав рот, закричав, а хто мав ноги, затупотів і кудись пробивався, не годен устояти на місці — з одного боку тому, що не хотів, а з другого — тому, що його штовхали, напираючи і ззаду, і справа, і зліва, і в цей гамір людських голосів уливалися металеві голоси всіх дзвонів, які були в місті — від гігантського Петронія, гордості собору святого Петра, до найменших дзвінків і дзвіночків.

При цьому кати, які тягли Джованні на смерть, з вини своєї природженої й богом даної тупості, без чого напевне були б не здатні успішно справляти своє похмуре ремесло, не припинили розпочатого діла: пролунав постріл з вікна чи ні, завмерла юрба чи не завмерла, кричать люди чи не кричать — вони машинально робили далі те, що почали: витягли Джованні, який безпорадно смикався, східцями на поміст, пропустили попід руки мотузки й спустили в клітку; але Брут, переляканий нечуваним ґвалтом і відчуваючи своїм гострим звірячим інстинктом, що діється щось неймовірне, звертав увагу на все, крім жертви, посланої йому згори, і ревів, і накидався на грати, і навіжено гасав по клітці, дугою оминаючи Джованні, який лежав непритомно на дні.

Тут мудрий аптекар Джербіно, швидко зорієнтувавшись у благодаті сум’яття, яке настало, і бажаючи, наскільки це можливо, ще збільшити його, виніс зі своєї екзотичної крамнички скриньку з бенгальськими вогнями, і петардами, і ракетами, які він, — попри свою знахарсько—аптекарську діяльність, — виробляв і продавав на свята, і заходився запалювати їх та з оглушливим тріскотом запускати над головами розхвильованої юрби і зірки, і золотий дощ, і мигавки, і каскади, які о цій пообідній порі хоч і не справляли такого ефекту, як уночі, але все одно були помітні, а головне — їх добре чули; і цей фейєрверк мудрого аптекаря вніс остаточний розлад у левиному розумі Брута.

Очманілий від жаху, тремтячи від холоду, простуджений, роздратований людським запахом, якого він справедливо боявся із самого малечку, який зносив лише в помірних дозах і який в останні години оточував його огидною щільною масою, бідолашний берберієць відважився на найбільший, однак, на жаль, останній стрибок у своєму непривабливому, проведеному в неволі житті і, зметнувшись угору, так високо, як досі ніколи не робив, і що навіть не вважали за можливе конструктори клітки, здійнявся над шпичаками ґрат, проте, замість перемайнути понад ними, упав на них усією вагою свого велетенського полового тіла.

Те, що сталося далі, було нетривалим, зате жахливим, криваво—патетичним танцем його котячих кінцівок, супроводжуваним ревом, який заглушив клекіт юрби, як гуркіт водопаду поглинає дзюрчання струмка; і справді, якщо вірити стверджуванню Фінетти, що відвідувачі публічних страт люблять, коли рокований реве, то цього разу, хоч до екзекуції й не дійшлося, in puncto[52] ревіння вони задовольнилися так, що трохи не поглухли. Гривастий факір, мордований своїм власним тілом, своєю власною царственою масою, шалено крутився сталевими пружинами своїх кінцівок на сталевих шпичаках; він звивався, і скорчувався, і витягувався, перекочуючись з боку на бік і знову й знову наштрикуючись на шпичаки ґрат. Це був танець смерті, і виконувався він у танцюючій клітці, бо грати розгойдувались і хиталися, мов незграбний ведмідь, який підстрибує під звуки дудок і бубнів. Це тривало всього кілька секунд, але публіці, закам’янілій з подиву, здавалося, що це небачене видовище триває вже кілька годин, ба навіть що воно триває вже цілу вічність. Але враз настав кінець: Брут зірвався, залишивши на шпичаках ґрат шматки свого м’яса та закривавленої полової шкури, впав назад у клітку і перед тим, як здохнути, видав останній жалібний рик на знак протесту проти людського недоумства.

Тим часом жовті гвардійці волокли Петра, хоч він і не опирався, з другого поверху в вестибюль, де за конторкою з плетінням в руках сиділа Фінетта, байдужа, гордовита, сердита на свого коханця, який не зважив на її слізне прохання і, хоч дотримав свого слова й не вийшов з покою, все ж таки устиг, шельма, здійснити там найбожевільніший вчинок, який тільки можна собі уявити; вона була така розлютована його сумнівної якості гасконадою, що коли слуги грубо волокли його по сходах, звично штовхаючи й б’ючи ратищами своїх алебард, вона ні на секунду не відірвала очей від свого плетіння й не обдарувала його навіть співчутливим поглядом.

Петра волокли, кидали ним, проте не доволокли, куди хотіли, й не закинули далеко, бо саме в ту мить, коли вони поминали неймовірно розлютовану красуню, клямка, яка замикала головний вхід, відлетіла й до вестибюля ринуло стільки людей, скільки їх не переступало цей поріг за останні десять років, і всі вони кричали, сп’янілі від тієї темної пристрасті, яка розпалює юрби, обертаючи окрему особу в безіменну частку безликої буйної сили; Петра підхопили десятки рук, підняли на плечі й винесли, безпорадного, під чисте небо, на майдан, у самісіньке пекло, яке лютувало там без розуму й краю, що треба розуміти дослівно, бо коли переляканим спостерігачам на балконі герцогського палацу вже здалося, що воно досягло апогею в ту хвилину, коли Петра винесли з заїзду, шум і галас іще зміцніли й завирували іще сильнішим фортіссімо.

Ситуація була цілком і повністю незвична, бо всі обіймалися з усіма і всі кричали разом з усіма, і в здичавілу юрбу вливалися рибалки з вулиць, щоб поквитатись з блакитними за те, що ті вранці так безцеремонно прогнали їх із ринкового майдану, а блакитні билися з жовтими, бо розуміли, що інакше з цієї тисняви їм не вибратися цілими й неушкодженими, а блакитні разом з жовтими репіжили чорних, а рибалки лупцювали нерибалок, прокладаючи собі шлях уперед, а рибалки й нерибалки топтали чорних і блакитних і, молотячи, й б’ючи, й топчучи один одного, горлали «слава», й «ганьба», й «хай живе», й «смерть», і плакали, й сміялися, і над усім цим вибухали петарди і лунали дзвони.

Чоловіки, які несли Петра на плечах, звернули короткою, але важкою дорогою до чорного помосту біля клітки, де неподалік від здохлого лева все ще лежав знепритомнілий Джованні, і там висадили його нагору — можливо, для того, щоб звідси його було всім видно, а можливо, щоб юрба його не розтоптала, а можливо, без усяких «щоб», без ніяких «для того», просто висадили його нагору; тож він стояв, приголомшений, але цілий, над тілом мертвого capitano di giustizia, напружено чекаючи, що ж воно діятиметься далі, а точніше — що вчинить і як поведеться герцог, котрий ще й досі стояв на балконі, похмурий і непорушний. До кінця гри було ще далеко, бо за спиною володаря стояла ціла міська залога, яка, коли б герцог тільки пальцем кивнув, залюбки приборкала б і розгромила б розбурханих городян і потопила б у крові їхню зава—руху, що для Петра було б фатальним, бо навіть якби він і вцілів після цього втручання війська, його все одно судили б за брутальне вбивство. «Але якщо герцог, — мізкував Петр, — прочитав як слід свого Макіавеллі й усією душею сприйняв його поради, то він не вчинить нічого такого, а змириться з тим, що сталося, тобто зі смертю свого capitano di giustizia і вдаватиме, що й сам не бажав нічого кращого, аніж щоб capitano di giustizia задриґав ногами і відійшов у небуття; бо, як стверджував учений флорентієць, у ситуаціях, що вийшли з—під контролю, мудрий і прозірливий володар приховає свою природжену інтелігентність і вдаватиме з себе дурня». Звичайно, в цьому дикому сум’ятті, яке все ще вирувало довкола, важко було вдавати з себе чи то мудрого, чи то дурного; через те Петр почав відчайдушно розмахувати руками й жестикулювати, буцім він хоче щось сказати, отож просить тиші; і, коли гамірлива юрба потихеньку змовкла, він з усміхом обернувся до герцога й підняв руки долонями догори, даючи йому цим прадавнім жестом зрозуміти, що його вірнопіддані прагнуть почути свого правителя так само палко, як спраглі подорожні в пустелі жадають вологи небесної, аби вона освіжила їхні смажні вуста й змила з них піт та бруд.

Пролунали оглушливий свист і вигуки протесту, бо народ не бажав слухати герцога, чиї промови він чув уже незліченну кількість разів, — він бажав слухати героя дня, посланого самим Богом, але коли Петр не заговорив, не перестаючи переконливим жестом благати володаря сказати слово, юрба поволі почала вгамовуватись.

І виявилося, що герцог з користю читав свого Макіавеллі. Спершу він зайняв горду і самовпевнену позу, яку автор «Монарха» настійливо рекомендує правителеві і в якій його замолоду намалював славний Анджело Бронзіно, на портреті якого він лівою рукою спирається на грубий том зведення законів, що лежить на столі; щоправда, цього разу він сперся не на зведення законів, а на балюстраду балкона, і, різким рухом правої руки втишивши останні верескливі голоси, виставив уперед підборіддя, як той, чорний, іззаду, прочистив горло і в запалій тиші, порушуваній хіба що перегуком дзвонів, сказав таке:

— Ще сьогодні вранці, любі мої піддані, нам здавалося, що цей день буде найпохмурішим і найсумнішим днем в історії нашого улюбленого міста і землі нашої, днем, коли насильство, й сваволя, і безправ’я, які ми, з волі Божої, змушені були зносити і терпіти, досягнуть свого ганебного верху. Через те, коли ми вивчили гороскоп, який склав для нас добре відомий вам звіздар Лессандро Гадді, й вичитали в ньому, що сьогодні, так, саме сьогодні, має настати хвилина щасливого повороту, коли з нашого міста й держави буде нарешті знято закляття, що його як Божу кару Страмба терпіла понад шість років, ми в це не вірили й навіть суворо докорили Лессандро Гадді за те, що він припустився безглуздої помилки, бо нічого подібного статися не може; та тепер ми бачимо, що наш любий Лессандро Гадді не припустився жодної помилки, і ми якнайсер—дечніше просимо його вибачити нам і забираємо свої прикрі слова назад.

Тут герцог обернувся до зали, перед якою стояв на балконі й де, як можна було припустити, знаходився згаданий Лессандро Гадді, і ласкавим жестом руки привітав щасливого астролога; і народ загукав «Evviva, evviva!»,[53] плачучи від захвату.

Герцог навіть не намагався перервати овації, бо вони були цілком заслужені, й непорушно чекав, коли вони вщухнуть самі собою.

— Так, — провадив він за хвилину, — понад шість років на нас лежав тягар Божої неласки, спричиненої ганебною зрадою одного з перших синів Страмби, покійного графа Одоріко Гамбаріні, якому ми нині бажаємо, щоб земля йому була пером, бо прощаємо йому все й знімаємо своє прокляття, котре досі лежало на його імені. Вершителем згаданої Божої кари був сам папа, це він, намісник Бога на землі й ленний володар Страмби, призначив до нас шефом поліції capitano di giustizia — мужа, який тепер лежить мертвий на помості, бо місія його завершилася, — з суворим наказом, щоб він із допомогою поліції дав якнайболіс—ніше відчути населенню Страмби, що це означає, коли Бог відвертає від народу свій ясний лик, і ми, не тільки як правитель Страмби, але й як вірний слуга Його святості, підтримували capitano в його стараннях, звичайно, з гіркотою й болем у серці й щодень звертали до Всевишнього свою палку молитву, щоб він звільнив нас від дальшого виконання цієї сумної місії. Нас було вчуто лише сьогодні, коли, згідно з констеляцією зірок, як її вірно витлумачив наш славний Лессандро Гадді, молодий герой, котрий квапливо прибув до нашого міста з далекої країни за Альпами як виконавець Божої милості й одним пострілом зі своєї рушниці, тобто одним рухом пальця, врятував від страшної й незаслуженої смерті невинного нащадка згаданого графа Одоріко Гамбаріні, котрому, як мовилося вище, ми подарували його ганебний вчинок, а водночас раз і назавжди позбавив нас від диявола, який так довго з волі Його святості перебував серед наших мурів і, можливо, аж занадто сумлінно виконував свою страхітливу місію.

Герцог змовк, даючи своїм дорогим підданим змогу виявити свою радість і вдячність, що його дорогі піддані й зробили тим способом, який відповідав їхньому темпераментові, а тоді повів далі:

— Немає для володаря події, радіснішої, ніж та, коли він може стати віч—на—віч зі своїм народом і сповістити його, що дні смутку й лиха скінчилися і що настають часи світліші, ніж усі світлі й радісні часи, відзначені в минулому Страмби. Смерть колишнього capitano di giustizia хоч і справдешня й невдавана, однак, крім цієї справдешності й невдаваності, вона значною мірою ще й символічна. Capitano di giustizia сконав, і разом з ним у цьому місті скінчила своє існування його влада, бо нікого більше не буде посаджено на його місце.

Герцог знову хвилину помовчав, з усмішкою на устах чекаючи, коли втихне гамір, який спричинила ця його заява.

— Так, — провадив він далі, — нікого більше не буде посаджено на його місце, а обов’язки шефа поліції виконуватиму я сам, як це завжди було за добрих давніх часів, коли на нас іще не лежав тягар прокляття. Це перша поважна зміна, яку вніс сьогоднішній день в історію Страмби. А майно, яке зосталося після смерті capitano, палац і всі латифундії будуть повернені родині, якій вони належали споконвіку і яку тепер репрезентує тільки молодий граф Джованні Гамбаріні, котрого ми сердечно вітаємо серед нас.

Тут Петр зіскочив зі східців, відкинув гачок і вивів з лев’ячої клітки переляканого на смерть Джованні, який уже стояв на тремтячих ногах, і, ведучи його, наче даму, що входить до танцювальної зали, допоміг піднятись східцями на поміст. І piazza Monumentale стала чорною від капелюхів, шапок і беретів, які, не тямлячись від щастя, городяни підкидали вгору, і вигукам «Evviva, evviva Gambarini!» не було кінця.

— Ось він стоїть тут зараз перед нами, — на повне горло кричав герцог, явно впавши в екстаз, — живий і здоровий, він, хто, за розумом, який не знає таємних помислів Божих, уже й не мав знаходитись серед нас, — а він таки стоїть тут, символ невинності й чистоти, щоб прийняти не лише своє майно, але й посаду, котру посідав його блаженної пам’яті батько — посаду головного хоронителя наших художніх колекцій. А поруч із ним ми бачимо того, хто з успіхом виконав роль вершителя констеляції зірок, — героїчного П’єтро Кукана да Кукан, юнака, обдарованого стількома блискучими властивостями, що ми можемо його призначити й таки призначимо на кілька важливих посад відразу: чудовий латиніст — віднині він називатиметься агbiter linguae latinae,[54] вишуканий промовець — віднині він називатиметься arbiter rhetoricae…[55]

У цю мить герцогиня Діана, яка стояла праворуч від чоловіка, кінчиками пальців торкнулася його ліктя, немовби бажаючи зупинити золотий потік його великодушності, і з руху її губ можна було вичитати, що вона каже: «Годі вже», але герцог нетерпляче смикнув плечем, що не пройшло повз увагу юрби, яка пильно за ним стежила й винагородила добросердечним сміхом, котрий прошелестів майданом.

— Та це ще не все, не все, дорогі мої підданці! — горлав герцог. — Головне ще попереду, бо для нас головне — справедливість, справедливість передусім, і про неї треба подбати якнайретельніше. Я йменую геройського П’єтро Кукана да Кукан почесним громадянином Страмби і як такого призначаю на посаду golfonniere di giustizia — хорунжого справедливості, що дозволяє йому під час великих урочистостей, зокрема під час процесій на свято Божого тіла, власноручно нести найвищий символ того, що для всіх нас найдорожче — хоругву з зображенням терезів і меча.

Ласкавим жестом стримуючи вияви вдячності й вигуки «слава!», якими його осипали вірнопіддані, герцог нарешті змовк і, всміхнувшись, обернувся до дружини, визнаної першою красунею Страмби, якою вона була й насправді, бо ніхто не зміг би дорівнятись їй струнким станом і чудовою шкірою, запашною й пещеною, що вдало зм’якшувало певну різкість живих і енергійних рис її обличчя. Крім того, що це була перша красуня, вона була ще й найзабобонніша жінка Страмби, бо кожна коштовність, кожен дорогоцінний камінь, який оздоблював її шати й зачіску русявого волосся, мав своє приховане, магічне, сприятливе для неї значення. Магічне призначення мала й та дивна обставина, що її першою і найулюбленішою двірською дамою була юродива, так звана Bianca matta, нещасне створіння жіночої статі, яке вміло лише недоречно і невчасно сміятись гортанним сміхом і без причини плескати незграбними ручками; ця бридка потвора викликала тільки огиду й співчуття, але герцогиня обдаровувала її своєю ласкою і прихильністю, вбираючи в найгарніші свої вбрання, які сама вже не носила і які перешивала для потвори її найкраща кравчиня; гуляючи з нею в парку, герцогиня пильно стежила, щоб ніхто з неї не глузував і не ображав її — і все це тільки тому, що, за віщуванням магів та ясновидців, життєвий шлях герцогині Діани доти буде ясним і недоступним для темних, несприятливих впливів долі, поки вона віддаватиметься перманентній — так звучав terminus technicus[56] — доброчинності, la beneficenza permanente; ну, a безперестанку тримати поблизу своєї герцогської особи, й охороняти, й осипати ласками створіння, таке відразливе, яким була Bianca matta, — це була не лише перманентна доброчинність, але й безперервне випробування для герцогининого шлунка та терплячості.

Усе це про неї було добре відомо, і через те, коли, променисто всміхаючись на знак згоди з ораторським мистецтвом та державною мудрістю свого чоловіка і повелителя, герцогиня відшпилила невелику брошку, оздоблену най—рідкіснішим з усіх каменів, так званим pietra dell aquilla, тобто каменем орла, бо його знаходять лише в орлиних гніздах, а камінь цей наділяє свого володаря могутнім злетом і широким кругозором, і приколола цю коштовність герцогові на берет — навряд чи можна було знайти когось такого в Страмбі, хто не розчулився б, споглядаючи цю сцену.

А тим часом Джербіно, мудрий аптекар, заносив назад до своєї крамнички ящики з невикористаними петардами.

— Що я про це думаю? — відповів він на запитання своїх сусідів. — Та нічого особливого, бо це ж не кінець, а тільки початок. Герцог викрутився із цієї ситуації, як змія, але дарма — дні його влади й слави вже полічено.