"Королеви не мають ніг" - читать интересную книгу автора (Нефф Владімір)

Частина перша СИН АЛХІМІКА

Загорнений у білу перинку, перев’язану синім сповивачем, викупаний у теплому купелі, Петр, новонароджений син празького алхіміка, пана Янека Куканя із Кукані, безтурботно спав під боком у своєї матері, яка лежала в ліжку на відстані руки від його колиски; вперше в житті він спав як істота самостійна, відокремлена від її тіла; і можна гадати, що сон його був без видінь, бо немовля, яке народилося того дня невдовзі після полудня, поза всяким сумнівом, не знало іще жодного обличчя, жодної особи, жодного предмета і пейзажу, без яких сни не можуть обходитися. Ніч була чорна, як сажа, й повна лихих знамень, але водночас і знамень добрих; а що знамення ці, добрі й лихі, взаємно врівноважувалися, то ми можемо лише сказати, що це була найзвичайнісінька ніч кінця квітня.

Поверхом нижче під ліжницею породіллі в своїй майстерні, де диявольськи смерділо аміаком і захололим димом, пан Янек Кукань із Кукані, чоловік шляхетний і роздумливий, саме переживав неймовірно хвилюючі миті, бо, за всіма ознаками, він наближався до завершення своєї Великої справи, тобто до створення Каменя філософів, який називався ще Королевою матерії, Великим магістеріумом, Великим еліксиром або Перлою досконалості, — чудодійної речовини, здатної обертати звичайні метали на метали коштовні.

Сидячи перед хитромудрою, хоч і навряд чи придатною для щоденних потреб пічкою, названою «атанор», мерзлякувато закутавшись у чорний оксамитовий халат, що сягав йому аж до п’ят, пан Янек час від часу роздував невеликим шкіряним міхом слабкий вогонь з деревного вугілля; таким чином він підтримував необхідну температуру в череп’яній мисці з піском, з якої стриміла герметично запаяна колба, так зване Філософське яйце, і водночас не спускав з її коштовного вмісту — золотаво—жовтої рідини з червонястим відтінком — своїх стомлених очей, гостроту зору яких посилювало криво нап’яте на ніс пенсне в дерев’яній оправі.

Цей червонястий відтінок, ніжний, майже не помітний, як світанок, що несміливо народжується снігового ранку, й викликав в алхіміка велику радість, яка межувала з подивом і невірою, бо це означало, що матерія, котру він творив уже шість з половиною років (та ще півроку зігрівав її в пісковій ванні), наближається до останньої з п’ятьох стадій свого визрівання. Перша стадія, яка називалася Caput corvi, або Вороняча голова, відзначається чорним забарвленням. Після тривалого нагрівання Вороняча голова сивіє, що свідчить про перехід у другу стадію, яка називається Одіж Покутника, або, скорочено, просто Покутник. Коли ж Покутник побіліє, настає третя стадія — Білий лебідь; після тривалого пропікання Білий лебідь жовтіє, що свідчить про настання четвертої стадії, наділеної зневажливою назвою Волова жовч, або Лев’ячий зуб, поки, нарешті, якщо все йде гаразд, набуває чудового відтінку Каменя філософів, Lapis philosophorum, і речовина стає сліпуче ясною, з перловим полиском, м’якою, наче віск, але здатною вибухати у вогні.

Алхіміків дім стояв на західній околиці нашої королівської столиці, недалеко від міських валів, у новому кварталі, заселеному здебільшого придворними й крайовими урядниками середнього копила. Його похмура майстерня мала тільки одне вікно, вузьке, мов стрільниця; прикрашало її зображення змії, яка кусає себе за хвіст і облямовує своїм тілом грецький напис, що містив основну ідею алхіміків усіх часів: «Усе походить з одного»; таке саме зображення, відтворене на емалі, й з таким самим написом пан Янек носив на персні з печаткою, якого він ніколи не знімав.

Саме приміщення було невелике, але надзвичайно багате вмістом, бо, крім «атанора», тут стояло ще п’ять різних пічок найфантастичніших форм, тепер погашених; найбільша з них, для плавлення металів, була розчинена; непролазні хащі різних стояків і дивовижних триніг, скриньок і табуретів, захаращених слоїками, і ступками, і книгами, очевидно, вченими, і бляшанками, і плавильними тиглями; найзначнішою серед них була величезна реторта, закріплена в мідяному кільці; над усім цим панував піл, куди вилазили по драбині і який підпирали два стовпці, обвішані ковшами різних форм і розмірів, щипцями та вагами. На полу, закутавшись в облізле ведмеже хутро й заснувши сном праведника, лежав famulus frater[1] пана Янека, Августин, чоловік учений, котрий, окрім усього іншого, знав ще й мову, якою розумілися Адам з Свою в раю.

Посеред усього цього фантастичного безладдя, на прегарному єдвабному килимку, для замовців вищого гатунку стояло дороге крісло з різьбленими бильцями, обтягнуте позолоченою шкірою. Контраст між рідкісною меблею і непролазними хащами мотлоху, в центрі яких це крісло було поміщено, справляв враження, що цей неймовірний хаос у майстерні алхіміка не конче потрібний, а до певної міри навіть навмисний, щоб уразити уяву простачків, які можуть сюди завітати, і впевнити їх у думці, що алхімік — чорнокнижник; і значною мірою це й справді було так, бо пан Янек не був настільки заможний, щоб міг увесь час віддаватися праці над Великим філософічним творінням — йому доводилося заробляти на хліб усілякими способами. Досі найбільшим його успіхом був так званий Смарагдовий еліксир, який він приготував за давніми халдейськими рецептами і з допомогою якого його величність імператор свого часу позбувся відомої, вельми делікатної недуги; еліксир приніс панові Янеку герб — срібне гніздо квочки на золотій курячій ніжці на чорному тлі — і дворянський титул. На жаль, імператор, себелюб і дріб’язкова людина, зберіг за собою право користуватись цим еліксиром і пригрозив панові Янеку, що коли той відкриє таємницю ліків, він поведеться з ним більше ніж жорстоко — дасть вказівку канцелярії Святої інквізиції поцікавитись його діяльністю, що для алхіміка практично означало б катівню і смерть на вогнищі. А що з самого дворянського титулу не проживеш, то пан Янек Кукань із Кукані змушений був інколи блукати й слизькими та негідними його амбіції стежками — готувати примочки для виведення веснянок та бридких кущиків волосся, що мало добрий збут при дворі, і кит для горщиків, який у нього купували мандрівні ремісники, давати поради добрягам, котрі приходили до нього, як до чарівника, щоб він поворожив їм на скляній кулі або на долоні чи закреслив у календарі дні, коли їм щаститиме, і купували ліки проти моровиці, пристріту, зачаття, бородавок і невезіння в картах. Відвідували його й майбутні породіллі, щоб він сказав їм, хто в них буде, — з цією метою він користувався гранованим кришталем: підвішений на нитці над лоном жінки, кришталь повертався праворуч, якщо мав народитися хлопчик, і ліворуч, якщо мала народитися дівчинка; зверталися до нього й власники садиб, щоб він з допомогою вербового прутика відшукав їм воду.

Та тепер, коли в його щільно запаяній колбі визрівала квітка Філософічного золота, яка сповіщала про себе давно очікуваною червоною барвою, надходив край цим неприємним і принизливим мукам і, навпаки, наближався час, коли, як мовилось в одній англійській комедії тих часів,[2] пана Янека обмахуватимуть страусовими перами, десятьма в одному віялі, й подаватимуть йому всякі їства на агатових тарелях, оздоблених золотом, смарагдами, сапфірами та рубінами.

Як легко здогадатися, час Петрового приходу на світ припадає на той 15** рік, чи на 15**, чи навіть на 15**, коли, якщо нас не зраджує пам’ять, француз ішов війною проти іспанця, який, наскільки ми можемо розібратись у цій колотнечі, воював також проти турків, а ті, в свою чергу, — проти угрів, що вже недалеко від нашої землі, отож від цього в нас панували і страх, і лемент, тим часом як італієць був на ножах з французом, який боронився від англійця, а поляк бився з татарином, німець гострив зуби на датчанина, до того ж католики знищували протестантів, а протестанти — католиків; коли морові пошесті змінювалися епідеміями віспи, й Коли земля тріскалася від спеки, й коли її заливали тривалі дощі та повені, а люди стогнали під тягарем дедалі сутужніших податків, і всі в один голос запевняли, що такого лихого століття не було ще за всю історію, а того, що випало на долю тодішнього покоління, не звідав ще ніхто в світі.

Та це тільки так, між іншим, бо пан Янек Кукань із Кукані по—філософському нехтував загальною суєтністю й був далекий від чвар, і скнарості, і потерпань, і заздрості, і всією силою свого незвичайного розуму зосередився на Великому творінні. Як уже мовилося вище, це Велике творіння входило в свою завершальну стадію, але ще важко було сказати, як довго ця остання стадія триватиме — може, день, а може, тиждень, місяць або місяці; вчені книги, в яких розповідалося про пошуки Каменя філософів, у цьому пункті, так само як і в безлічі інших, дуже неодностайні й туманні і сходяться тільки в одному: в цій завершальній фазі визрівання Каменеві філософів треба приділяти особливо пильну увагу. Тож панові Янекові не залишалося нічого іншого, як пильнувати, підтримувати в пічці вогонь, вірити, уповати й надіятись.

Терпляче виконуючи все це, алхімік поринав також у приємні роздуми про поєднання в часі двох народжень, які його ощасливили й чиїм творцем він був, — про народження дорогоцінної матерії, яке відбувалося зараз на його очах, і про народження синочка, яке щасливо закінчилося; і, трохи захмелілий від свого подвійного батьківства, вчений не вберігся від дещо фривольної думки — його суворо стиснуті вуста мимохіть скривила радісна усмішка: «Наскільки легше пустити на світ дитя, ніж винайти Камінь філософів!»

Ця думка була не лише фривольна, але врешті—решт могла видатися навіть божевільною, бо вчений таким чином прирівнював одну до одної дві події, які не мали між собою нічого спільного; у випадку народження дитяти можна було говорити про його народження в повному і первісному значенні цього слова, а в випадку Каменя філософів — тільки в значенні переносному. Та насправді це не так — адже й Камінь філософів терпів справжні муки народження, бо й він, так само як і дитя, виник не інакше як шляхом вінчання і змішання двох начал — чоловічого і жіночого. Чоловіче начало заступає тут Філософська сірка, що, звісно, не має нічого спільного з сіркою звичайною: її з великими труднощами добуто з чистого золота, котре являє собою матеріалізацію тепла, що міститься в землі і в вогні, а мовою алхіміків вона одержала самі тільки чоловічі назви, наприклад: Зміїний самець, Король, Чоловік, Дух, Діяч, Безкрилий дракон або Червоний лев. Жіночим началом, з яким Філософська сірка з’єдналася під час Шлюбу, коли роль священика виконувала Філософська сіль, була Філософська ртуть, екстрагована зі срібла, матеріалізована волога, що міститься в повітрі і в воді, — вона називається Вірменською сукою, а також Лілеєю або Білою манною, Лоном, Молоком, Білою дамою, Мінливою порою плюс цілою низкою інших, не менш дивних назв, котрі розпалюють уяву. Дитя народжує мати, запліднена батьком, якого теж народила мати; і чотири стихії, з яких виник цей світ, себто земля, вода, вогонь і повітря, чиїм найдорогоціннішим дериватом[3] є Камінь філософів, самі виникли із світлової Пратуманності, котра називається Матір’ю.

Отже, лукава алхімікова думка, яка пробилася з глибини його вченості, була цілком виправдана, бо під час сотво—ріння Світу, Філософського каменя і Дитяти йшлося про одне і те саме. Певна річ, те неймовірне напруження, якого, на відміну від сплодження дитяти, вимагає створення Каменя, виникає тільки тому, що людина — вельми невмілий алхімік порівняно з алхіміком божественним, чию присутність відчуваєш у кожному живому організмі і якого Арістотель називав «ентелехія» і «Paracelsus archeus», отож пан Янек спокійно може називати його «алхіміком — безвісним майстром і постійним гостем», якому все відомо, навіть те, що йому ще належить пізнати, і який непомильно керує процесами в людському організмі, старанно підтримує в ньому температуру на належному рівні й биття серця в належному ритмі, чітко відділяє шкідливе від корисного, а в жіночому лоні, неоковирною подобою якого є пічка «атанор», точно регулює процес визрівання й зросту нового індивіда. «Боже ти мій, — зітхнув пан Янек, — яке це диво! І як милостиво й завбачливо з твого боку послати мені наступника в ту хвилину, коли я пересвідчуюсь, що виснажлива праця всього мого життя не зійшла нанівець!»

Бо в тому, що пан Петр Кукань із Кукані продовжить справу пана Янека Куканя із Кукані, тільки за кращих умов, ніж було послано долею його батькові, — не могло бути жодних вагань і виправданих розумом сумнівів.

«Великі завдання чекають на тебе, любий Петре, бо ти помиляєшся, якщо вважаєш, що Філософський камінь — вінець усього й, отже, твій батько вже звершив справу свого життя. Чого варте все золото й срібло світу, якщо людське життя таке коротке й повне стількох страждань! Але все це байдуже, байдуже — заради цього й прийшов на світ Петр Кукань із Кукані, щоб для власної потреби й потреб своїх ближніх винайти алкагест — універсальний лік, який убирає, розчиняє і виводить із тіла все, від чого воно старіє, і завдяки цьому робить людину безсмертною. Та Петр Кукань із Кукані буде далекий від того, щоб задовольнитись реалізацією алкагесту: рід Куканів він укриє славою завдяки тому, що розгадає загадку ізоляції Світового духу і таким чином відшукає субстанцію, з допомогою якої гниле дерево оберне на дерево здорове, а вмираючому старушкові поверне юнацьку бадьорість і силу; і якщо твоя геніальність, у якій я не сумніваюсь, з’єднається з гордливістю і витривалістю, ти зможеш вирішити нарешті й одвічну проблему гомункула, штучної людини, зародженої в реторті».

Скупо усміхаючись, пан Янек примружив стомлені очі, щоб у всій довершеності уявити собі цього гомункула, вільного від людських вад, завбільшки з палець, і чарівного, як воскова фігурка, виліплена майстром, жвавого й пустотливого, як поганин, і при всьому тому безмежно вдячного за своє незбагненне існування, бо, як відомо, нема нічого гіршого, ніж небуття. Він бачив його, цього дивовижного куцанчика, завдяки науці вирваного з безмежної порожнечі, такого кумедного хлопчичка, бачив, як він розгулює на столі серед книг, циркулів і каламарів, завжди готовий звідкись вискочити чи визирнути — стрункий, граційний, виряджений у гарненьке вбраннячко іспанського дворянина, при боці — рапіра, зроблена з нагостреного жала шпигувальної голки, якою він колись виграє свою першу битву з голодною мишею. Тим часом як учений, ціпеніючи, уявляв собі цей жорстокий двобій найшляхетнішої істоти з найнікчемнішою і найпримітивнішою твар’ю з усіх, що бігають по землі, пенсне з’їхало йому з носа, і він заснув тихим, міцним сном.

Отже, тієї прохолодної ночі наприкінці квітня в домі Куканів спали всі — пан Янек, якому снився гомункул, брат Августин, якому, безперечно, приснилося щось благочестиве, дитятко, якому, нам здається, не снилося нічого, і мамуня, молоденька, але енергійна дочка вбогого холо—щія; їй, відповідно до простоти її думки, снилося щось невиразне про золоті карети, в яких колись їздитиме її син. Тим часом над колискою, де не візьмись, нахилилися три жінки.

Де взялися — там взялися, але це достеменно так, і нічого тут не вдієш. Прийшли звідкільсь, звідкіль завжди приходили з давніх—давен, і тепер усі три стояли біля колиски — стрункі, убрані в блискучі, вільно спадаючі шати і трохи просвічувалися — то більше, то менше. У ті часи їх називали парками, так їх називають і дотепер, але насправді це були стародавні мойри язичницької єресі — Клото, Лахесіс й Атропос, дочки Зевса—громовержця. Клото і Лахесіс були білі чи білясті, Атропос — чорнява, така чорнява, що якби не кілька жарин, які ще яскріли у вогнищі каміна, її взагалі не можна було б побачити в темряві.

Перед тим як розпочати сповнювати своє призначення, заради якого вони звідкільсь сюди прибули, всі три роздивилися дитятко, чию долю їм судилося визначити. Клото і Лахесіс, нахилившись над колискою, зосереджено міркували, яку цноту присудити цьому хлоп’яточку, котре рівно посапувало й з першого ж погляду підкорило їхні серця — пусте, що ці серця були прозорі. Зате Атропос задовольнилася одним—єдиним поглядом, який вона побіжно кинула на дитятко, й не думала ні про що. Та й у цьому не було потреби. На її думку, надмір різку, кожна людина — чоловік це чи жінка, білий чи чорний, плебей чи вельможа, такий чи сякий, — заслуговує тільки найгіршого. Зло завжди простіше за добро.

— Як, по—вашому, сестри, чи не пора нам починати? — озвалася вона трохи перегодя.

— Що ж, починай, — відповіла Клото.

— Гаразд, починай, — погодилася з нею Лахесіс. Вони з досвіду знали, що для дитяти вигідніше, коли почне чорнява Атропос, бо навіть якщо вона й присудить йому найстрашніше лихо—недолю, вони, добрі богині, зможуть ще щось урятувати. За класичний взірець цього досвіду може правити відома історія принцеси Rose d’Eglantine, тобто Сплячої Красуні, якій Атропос напророкувала, що в п’ятнадцять років вона вколеться веретеном і помре. Та оскільки, на щастя, Клото тоді ще не оголосила свій рішенець, вона встигла трохи змінити це несприятливе пророцтво: хоч принцеса і вколеться й помре — тут уже нічого не поробиш, — однак смерть її буде тільки вдаваною і через сто років вона прокинеться знову. (Як ми знаємо з приватних, однак цілком надійних джерел, Лахесіс, коли все скінчилося, гірко докорила своїй білястій сестрі за те, що таку нещасливу долю вона не спромоглася поліпшити вишуканішим і вигіднішим для принцеси способом, просто вдавшись до невинного, однак завдяки своїй обтічності зручнішого слівця «звісно». Принцеса, могла б вона сказати, певна річ, уколеться веретеном, якщо, звісно, якесь веретено взагалі потрапить їй до рук; та оскільки такі предмети, як веретено, в королівських замках не водяться, принцеса уникне своєї долі, в усіх інших випадках неминучої, й помре, доживши до дев’яноста років, так і не побачивши жодного веретена, не кажучи вже про те, щоб ним уколотись).

Пам’ятаючи про це, Атропос неохоче розпочинала перша.

— Ні, тільки після вас, — мовила вона, відвернувшись до вікна, і зробилася такою прозорою, що здавалось, ніби її тут немає зовсім.

— Що ж, тоді до праці, — сказала Клото, і прозорість її зменшилася.

— Ти перша, сестро, — відповіла Лахесіс, яка теж зробилася не такою прозорою, як була напочатку.

— Будеш високий, як осокір, плечистий і тонкий станом, а лицем подібний до архангела Михаїла, чий образ прикрашає боковий вівтар у костьолі міноритів, — почала Клото.

— Ця обставина, тобто твоя подібність до архангела Михаїла, відіграє в твоєму житті суттєву роль каузального фактора, — докинула Лахесіс.

— Будь ласка, не перебивай мене, сестро, — мовила Клото невдоволено. Вона не любила, коли Лахесіс втручалась у її пророцтва, а надто коли вона робила це своїм надміру інтелігентним способом, чим, на думку сестри, тільки зайве ускладнювала долі людського роду.

— Даруй, сестро, — вибачилася Лахесіс. — Але я вважала це уточнення вельми суттєвим.

«Іди ти к лихій годині зі своїми уточненнями», — подумала Клото й провадила далі своїм нелукавим способом:

— Будеш хоробрим і спритним у фехтуванні і в двобоях дерев’яним списом, а щодо стрільби — влучність твоїх куль буде неперевершена. Ну, а що стосується любові — твоє справилля завжди буде жваве й завжди напоготові.

А що Атропос часто вже псувала дари доброго фізичного спорядження, присуджені дитяткові, тим, що, приміром, пророкувала йому сухоти, Клото квапливо вела далі:

— А здоров’ям ти будеш такий міцний, що тобі не страшні будуть ні рак, ні слонова недуга, з прокаженими, якщо сподобається, можеш цілуватися, не боячись заразитись від них, а якщо під час морової пошесті всі довкола падатимуть, корчачись у конвульсіях, ти залишишся бадьорий, мов коник—стрибунець. — А що їй не хотілося відстати від Лахесіс, яка, виголошуючи свої пророцтва, завжди заглиблювалася в суть речей, то вона додала: — А на розум ти будеш такий бистрий, що вчителі дивуватимуться твоїй пам’яті та здатності тверезо міркувати і кидати влучні репліки.

Клото змовкла й поступилася місцем перед Лахесіс.

— Тепер кажи ти, — мовила вона й зробилася зовсім прозорою.

Лахесіс промовила таке:

— А тепер, любий Петре Куканю, те найголовніше, без чого дари, якими ущедрила тебе моя добра сестра, були б нічого не варті.

«Овва!» — подумала розгнівана Клото.

— Бо навіщо тобі розвинене тіло, якщо його краса служитиме тільки личиною нікчемної і підлої вдачі, навіщо бистрість розуму, якщо вона буде тільки оруддям брудних спонук і ницих цілей? З тобою, Петре з Кукані, нічого подібного, так, нічого подібного не буде, а скорше якраз навпаки.

Хвильку помовчавши, Лахесіс вела далі:

— З переліком чеснот, записаних на скрижалях відомого всім Мойсея, того плутяги з плутяг, ти будеш трохи не в ладах, бо беззастережна покірливість цим заповідям видалася б тобі святенництвом і криводушністю. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому повинен вірити тільки в одного бога, а не в кількох або, якби до цього дійшлося, в жодного з них. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому своїх отця і матір треба шанувати більше, ніж вони того заслуговують. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому не смієш забажати жони ближнього свого, якщо вона сама до того буде охоча і віддасть перевагу твоїй вроді перед потворністю свого мужа. Ти ніколи не визнаєш і не зрозумієш, чому не матимеш права вбити злочинця і паскудника. І навпаки — ти ніколи не зможеш ні вкрасти, ні збрехати, навіть якби від тієї крадіжки чи брехні для тебе вийшла користь велика, бо красти й брехати суперечило б твоїй гордості й сумлінню; а зі своєю гордістю й сумлінням ти, Петре Куканю, завше житимеш у злагоді. І так само, як Хома невірний, ти не повіриш жодній рані, поки сам не вкладеш у неї пальця, і ніколи не примиришся з доводом, ніби королеви не мають ніг, єдино тому, що цей принцип не відповідає істині.

«Боже—громовержцю, отче наш, та що ж це діється? Навіщо вона приточує сюди якихсь безногих королев?» — подумала Клото.

А Лахесіс вела далі:

— Такий ти будеш, Петре Куканю, вільний і гордий духом, і тебе ніхто так просто не зможе охитрувати.

Після такого пророцтва вона стала трохи прозоріша й запитала в своєї білявої сестри:

— Може, хочеш щось додати?

— Мені вже нема чого додавати, — відповіла Клото. Вона попрозоріла і обернулася до чорнявої:

— А тепер кажи ти, сестро.

І з тривожним очікуванням втупилася в Атропос. Проте чорнява тільки тихо й загадково всміхнулася у відповідь.

— Чого ти мовчиш, наша найдорожча, наймудріша і незрівнянна? — спитала Лахесіс, яка, хоч і боялася чорної сестри, мов сатани, і в душі визнавала її перевагу, не могла іноді втриматись, щоб не пустити капинку дешевої іронії. — Цієї ночі нас жде ще багато, дуже багато роботи.

Вона теж почувалася неспокійно, бо не виключалося, а навпаки, було більше ніж імовірно, що Атропос, розсерджена такими щедрими дарами, котрих вона, Лахесіс, укупі з простодушною Клото надавала немовляткові, вивергне щось страшне, вбивче. Вона могла б, приміром, напророкувати Петрові зустріч з фатальною жінкою, яка збаламутить йому розум і примусить робити різні дурниці, які загрожуватимуть шибеницею, або скаже, що його винятковий розум, котрий йому пообіцяла Клото, допоможе посісти провідне становище в колах єретиків, і він скінчить життя, як Ян Гус або Джордано Бруно, чи просто заявить, що його високі чесноти викличуть заздрощі можновладців, а це, звісна річ, найгірше, що може його спіткати, і він невимовно зрадіє, коли катові звелять відрубати йому голову замість того, щоб укинути в казан з кип’ячою олією або посадити на палю і таке інше, як це звично робиться.

— Ти сказала, сестро, що він ніколи не повірить, буцім королеви не мають ніг, — озвалася нарешті чорна.

— Атож, я так сказала й не відступлюся від своїх слів. — Лахесіс визивно труснула головою.

— І що він завжди житиме в злагоді зі своїм сумлінням?

— Так, і це теж я сказала, бо це логічно випливає з того, що йому провістили раніше, — відповіла Лахесіс.

Атропос іще хвильку тихо посміхалася, а тоді, на превеликий подив обох білястих парк, оголосила коротко і просто:

— Мені нема чого до цього додати. Я цілком з вами згодна й під усім, що ви тут напророкували, підписуюсь.

І повільно почала розпливатись. Якісь чорні блищики ще чорно сяйнули на її чорних шатах, а тоді вона розтанула так, наче її не було зовсім.

— Що це має означати? — прошепотіла Лахесіс.

— Я не знаю, це повинна знати ти, ти розумніша від мене, — відрізала Клото й розтанула в повітрі; Лахесіс зникла слідом за нею, розтривожена й невдоволена.

Надворі тієї ж миті закукурікав півень.

Скрик дурної птиці, що, як відомо, гадає, ніби своїм співом вона прикликає сонце, розбудив брата Августина. Коли за хвилину святий муж вистромив голову з—під свого хутра й перехилився через край полу, глянути, що діється внизу, він побачив щось страхітливе: пан Янек Кукань із Кукані, усміхаючись своїм мріям, спав, як колода, а в вогнищі «атанора» була тьма—тьменна, чорнота, порожнеча і холод.

— Рятуйте! — закричав чернець, охоплений страхом, хоч ясно було, що довкола немає ні духу живого, який у цій прикрій ситуації міг би допомогти йому і його господареві, і, мов блискавка, з’їхав по драбині на своїх худих ногах та кістлявому гузні. І пан Янек, до якого повернулася ясна свідомість, відразу, тільки—но розплющив очі, теж мимохіть гірко застогнав, бо Філософське яйце, про яке, коли вірити вченим книгам, саме сьогодні належало якнайретельніше дбати, явно вихололо й змертвіло; те, що от—от мало стати найпрекраснішим і найблагороднішим з усіх людських творінь, тепер нагадувало тютюновий сік; рожевий відтінок як лизень злизав, так само як і жовту барву передостанньої фази.

Обидва маги провели цілий день у відчайдушних спробах оживити змертвіле яйце: обережно зігріваючи, вони по черзі на нього дихали, ховали під пахви, клали в кінський гній, у теплу воду й нарешті знов у доведений до потрібної температури «атанор», але все було марно. Пан Янек зносив нещастя, яке спричинив сам, із сумним спокоєм, але брат Августин не переставав тяжко бідкатись над змарнованими сімома роками неймовірних зусиль та безсонних ночей.

— Нічого не вдієш, — сказав пан Янек, намагаючись його втішити. — По суті, це все одно, що смерть вагітної жінки. її смерть призводить до смерті й недоношеного плоду. Певна річ, людським тілом опікується такий чудовий алхімік, який не допустить його смерті без вагомої на те причини, тим часом як нам, нікчемним алхімікам, достатньо маленької дрібнички, наприклад, короткого сну, щоб наше творіння загинуло. Саме ця думка сяйнула мені сьогодні вночі, і та обставина, що я з насолодою затримався на ній, вочевидь сприяла тому, що я заснув.

Але горе брата Августина було невтишиме.

— Пан Кукань розмірковує, — бідкався він, — пан Кукань смакує свої розмірковування, а сім років пропали, як сіль на воді, сім років пішли димом догори!

Нарешті пан Янек відважився відкрити запаяну шийку колби і пересвідчитися, чи Камінь філософів і справді загинув без вороття, як здавалося іззовні. Виявилося, що це й справді так, якщо ще не гірше. Густа мазь, яка була в колбі, не годилася навіть для склеювання горщиків, бо смерділа так гидко, що обидва маги, хоч вони й звикли до найядучіших запахів, змушені були відчинити вікно.

— Що ж тепер? — запитав брат Августин, такий пригнічений, що в нього ставало серце і зупинялося дихання, від чого його бородате обличчя набуло дивовижного синюватого відтінку.

— Почнемо все спочатку, — відповів пан Янек Кукань із Кукані.

— Але ж це ще сім років праці! — задихаючись вигукнув чернець.

Пан Янек відповів чудовою формулою, яку історія вкладає в уста тільки найзначніших своїх мужів:

— Саме тому ми не маємо права гаяти ані секунди.

Вони й справді не згаяли ані секунди, однак працювати їм довелося не сім, а повних шістнадцять років, перше ніж вони домоглися свого — свіжовиготовленим Каменем філософів, точніше кажучи, малесеньким уламком, укритим воском, здійснили перше перетворення звичайного олова в чисте золото, про яке золотар зі Златницької вулиці буцімто сказав так: за все своє довге життя він не бачив і не зустрічав золота кращого гатунку; дозволимо собі наперед зазначити, що ця подія сповнила вразливого брата Августина хвилюванням, таким убивчим, що його слабе серце зупинилося навіки і він помер найпрекраснішою зі смертей, яку тільки можна побажати людській істоті, — смертю з радості.

Бо з’ясувалося й з’ясовувалося весь час, що попередня праця над Великим творінням, — певна річ, не рахуючи того заключного фіаско, що сталося з вини пана Янека, який невчасно заснув, — проходила за винятково сприятливих обставин, отож якихось там сім років, котрі вона забрала, видалися їм короткою миттю. Зате цього разу обидва маги змушені були починати все знову й знову; перший раз, коли в них лопнув алембік, точніше вершечок дистиляційного апарата, в якому вони завдяки тисячократному перепусканню одержали те, що нині називається важкою водою, або, скажімо, вдруге, коли дефект у склі Філософського яйця спричинив те, що герметично закрита колба розлетілася на тисячі скалок і так серйозно поранила брата Августина, що він радів, що не втратив зір, і так далі, і таке інше. Крім того, пані Куканева, вона ж пані Афра, дедалі дошкульніше, голосніше й лютіше докоряла свого чоловіка за те, що він приносить у домашню скарбничку зовсім мало грошей, тим часом як різні пройди, котрі мають доступ до імператорського двору, багатіють, скуповують замки і маєтки, а він, Янек Кукань із Кукані, примушує її, матір свого первісточка, скніти; щоб заткнути їй рота, пан Янек, згнітивши серце, вбирався частіше, ніж це було в його звичаї, у чорне парадне вбрання, яке було на нього затісне, чіпляв накрохмаленого комірця, який дряпав і стискував йому шию, і, схопивши позолочену трость із чорного дерева, яка, власне, була йому ні до чого, але створювала враження, що й вона має магічну силу, наймав карету і наказував відвезти себе нагору, до імператорського палацу, щоб там, серед придворних панів і паній, якими він нехтував, збути щось із побічних виробів своєї лабораторії: косметичні водички, помади й порошки; якість їх хоч і була, звісна річ, виняткова, але приготування забирало тим більше часу, чим більше він ними торгував.

Та все це дрібниці. Хоч як довго тривав винахід Каменя філософів, дивовижна річ — він усе—таки відбувся. Стверджувати з поважною міною, без найменшого сумніву, ніби пан Янек завдяки якимсь фантастичним лікам, приготовленим на деревному вугіллі з допомогою примітивних апаратів з не менш фантастичними назвами, такими, як «алембік», «атанор» чи «пелікан», що насправді являло собою всього—на—всього вигадливо з’єднані скляні реторти, успішно завершив процес перетворення олова на золото, нам здається недостойним поважної оповіді, якою хоче бути наша історія і якою вона таки є. І все ж не можна не наполягати на факті алхімікового успіху, коли надлюдська терплячість узяла перевагу над злиденністю засобів, які він мав у своєму розпорядженні; ми наполягаємо на цьому, хоч і передбачаємо всі ступені й форми недовір’я, що їх викликає наше твердження.

Ясна річ, пан Янек Кукань із Кукані спершу не йняв віри своїм очам, коли побачив, як грудка розтопленого олова після того, як він опустив у нього малесеньку дрібочку Каменя, поступово набуває мідно—зеленого, потім жовтявого й нарешті золотаво—золотистого відтінку щирого золота. Страшне хвилювання, яке призвело до смерті брата Августина, коли він побачив цю метаморфозу, — то інший прояв такої недовірливості; серце його, безперечно, не стало б, якби йшлося про щось цілком звичне і в повному розумінні цього слова сподіване, — скажімо, золотавий відтінок гуски, яку запікають на деку, або шкіри, підставленої сонцю. Багато ровесників пана Янека теж з недовірою й смішками ставилися до його неймовірного потягу; вчений міг би лишитись до цього цілком байдужим, якби серед тих скептиків не виявилося людини, найближчої його серцю — його одинака.

Бо Петр розчарував батька, зруйнувавши його природну, цілком очевидну певність, що син поділить його захоплення та ідеали, стане його помічником, а згодом — наступником; насправді ж боротьба з субстанцією, яку пан Янек вів разом зі своїм помічником, супроводжувалася сутичками й з рідним сином, з його відразою до батькової лабораторії, до його способу життя та праці, що Петр виказував ще дитиною. При цьому треба вчасно зазначити, що в цій другій, набагато важчій битві позиції пана Янека були ослаблені тим, що пані Афра, гірко розчарувавшись у своєму подружньому житті з гербовим дворянином та імпе—раторовим приятелем, не хотіла нічого навіть чути про те, щоб її єдиний син став алхіміком і до кінця життя був прикутий, як вона, не дуже вибираючи вирази, висловлювалася, до смердючих батькових печей, безглуздих ступок та колб.

Незважаючи на це, пан Янек свої задуми щодо синочко—вого майбутнього почав запроваджувати в життя дуже рано. Ледве—но Петр виріс із пелюшок, він виділив йому окрему посудину, щоб той тільки туди ходив пісяти, бо для виготовлення особливої солі, так званого армінію або амонію алхімікові потрібна була чиста дитяча сеча. Коли Петрові виповнилося шість років, пан Янек дочекався допомоги його дитячих ручок у збиранні крапельок роси з листочків таємничої рослини під назвою Alchemilla, або «росянка», по—народному «гусячі лапки», «калюжниця» або «плащ Діви Марії». Квіточка ця, дрібна, непримхлива, непоказна, росла в саду у Куканів де попало з червня по вересень.

Для шестирічного хлоп’яти було каторгою ще спросонку, рано—вранці повзати навкарачки у мокрій траві й крапелина за крапелиною струшувати в келишок ідіотську алхімічну росу, отож пан Янек, замість того щоб захопити сина, як він сподівався, й розбудити в ньому радісне відчуття важливості того, що він робить, і причетності до батькового діла, прищепив йому відразу й відштовхнув його, наскільки це було можливо. Потім, коли йому все вже набридло, як гірка редька, Петр запитав себе: «а навіщо?» — згодом це стало його найулюбленішим виразом, — і, покинувши росянки росянками, шмигав у сінник, де зберігався корм для двох корівок — вельми важливої складової частини куканського статку; досхочу там виспавшись, він наливав у келишок води з криниці й відносив її батькові до лабораторії; та обставина, що пан Янек нічого не запідозрив, похитнула Петрову повагу до його діла, якщо вона ще взагалі була у нього.

Перша лекція з алхімії, коли пан Янек продемонстрував Петрові захоплюючий, як він сам простодушно гадав, але при цьому вищою мірою наочний дослід з так званим Філософським батогом, була нітрохи не успішніша.

Усі або майже всі докази існування Філософського каменя та його властивостей облагороджувати малоцінні метали, які дійшли до нас із глибини чотирьох тисячоліть, тобто з доби, приблизно обмеженої життям єгипетського царя і чудотворця Гермеса Трісмегістоса, легендарного батька алхімії, одноголосно стверджують, що для проведення подібного досліду потрібна лише незначна кількість такої речовини. Із цього багато разів повторюваного й підкреслюваного твердження неминуче випливає висновок, що Камінь філософів, який ми вважаємо джерелом ядерної енергії, виробленої домашнім способом, уживався алхіміками як могутній каталізатор, точніше, ядерний каталізатор. А щойно згаданий нами Філософський батіг — не що інше, як стародавнє алхімічне позначення каталізатора, тієї таємничої субстанції, котра прискорює і цим самим дає змогу успішно проходити хімічній реакції без участі в ній самої субстанції.

Сказати, що малий Петр Кукань із Кукані не любив батькової лабораторії, означає сказати дуже мало: він її ненавидів. Вона викликала в нього огиду, бо була темна, холодна і в ній нестерпно смерділо; він боявся змії, намальованої на її єдиному вікні, і язиків полум’я, які виривалися з печі; нагонила на нього страх і зовнішність брата Августина з його єдиним, кольору зеленого моху зубом, що блискав у темному проваллі рота, зарослого густою брудною бородою і вусами, обпаленими вогнем, коли чернець щось говорив або всміхався; брат Августин відплачував Петрові за неприховану огиду відвертою антипатією, бо не забував, що Велике творіння, яке перебувало вже в останній фазі, зіпсувалося саме в день Петрового народження, коли пан Янек, тішачи себе мріями про долю свого сина, навіть не помітив, як заснув. «О Боже, — думав іноді Петр, — чому в мого тата таке нікчемне заняття? Бути алхіміком — та це ж найгірше, що може бути, навіть ковалеві Неруді ведеться краще, бо хоч у нього в кузні теж є піч, проте він підковує коня на сонечку в дворі; і кравець живе краще, бо хоч він теж сидьма сидить у своїй майстерні, але там принаймні нічого не смердить; і волоцюзі краще, і возному, і корчмареві з «Трьох шалапутів», і перевізникові, і воякові, і взагалі всім людям, тільки алхімікові доводиться найсутужніше».

Так думав шестирічний Петр, у якому батько бачив свого наступника, котрий винайде еліксир вічного життя і створить гомункула; син уникав батькової лабораторії, як тільки міг, а коли одного разу пан Янек, забажавши показати йому дослід з Філософським батогом, запопав його саме в ту хвилину, коли хлопець мився біля криниці, й, затягнувши його до своєї страхітливої лабораторії, посадовив у парадне крісло для замовців вищого гатунку, Петр трохи не розплакався від приниження й люті. Природа наділила його даром напрочуд чисто, по—людському зворушливо всміхатися; цим він, коли хотів, здобував симпатії всіх людей доброї волі; але коли він сидів, наморщивши лобика й похмуро встромивши в підлогу погляд своїх оксамитових чорних очей, розташування яких — вони були розставлені трохи задалеко одне від одного — вже тоді, коли його смагляве личко було кругле й ніжне, надавало йому виразу підкресленої гордовитої зневаги, він мав гірший, ніж відворотний вигляд, і ми не можемо не подивуватись лагідності і терплячості пана Янека, який зумів пробачити своєму синові цю дику, дражливу усмішку. (До цього слід додати, що чорні, широко розставлені Петрові очі були відтінені ще довгими, шовковистими й чарівно вигнутими віями, які дуже рідко трапляються в чоловічої статі, а якщо вже раптом виявляються в такій красі, то пробуджують у жінок гірку думку, чому Сотворитель обдарував такою розкішшю істоту, котра не здатна того оцінити і кому цей дар ні до чого).

Упевнений у тому, що він робить, переконаний, що цього разу він пробудить у синові цікавість до алхімії й прихилить його до себе, пан Янек став за конторку, на якій палала спиртівка, й показав Петрові грудочку цукру, щойно вийняту з шухляди.

— Що це, синку? — запитав він.

— Цукор, — відповів Петр, надувши губки. Він хотів був попросити: «Дай мені», але відразу зметикував, що цей цукор, либонь, просяк бридкими запахами, якими просмерділася вся ця кімната, і шлунок його стиснув спазм.

— Чудово, це цукор, — похвалив його пан Янек. — А що ти знаєш про цукор?

— Що він солодкий, — відповів Петр.

— Так, він солодкий, поживний і не шкідливий для здоров’я. Але все це ті властивості цукру, які нас у даному разі не цікавлять.

— А чому? — запитав Петр.

— Не цікавлять, бо зараз нас цікавить дещо інше, — сказав пан Янек. — Дивися, зараз я цей цукор покладу у вогонь.

— А навіщо? — запитав Петр.

— Щоб ти побачив, що цукор не горить, — відповів пан Янек.

— Але я не хочу бачити, що цукор не горить, — запротестував Петр.

Пан Янек наполіг на своєму, взяв цукор щипцями й потримав його над полум’ям спиртівки. Біла грудочка почала пітніти, пожовкла, а відтак стала брунатною й розтопилася.

— Бачиш, не горить, — проказав пан Янек.

— Але я вже знав, що він не горить, — буркнув Петр.

— Звідки ти міг це знати?

— Та ти ж сам мені сказав, — відповів Петр.

— Молодець, що віриш моїм словам, — сказав пан Янек. — Але цілком можливо, що цей цукор мені все—таки вдасться примусити горіти.

Алхімік по—змовницькому підморгнув синові, потім, покрутивши в пальцях товстий залізний цвях, витяг із шухляди стола ще один шматочок цукру, погрався ним, поклав на полум’я, і цукор спалахнув, і горів, і горів, аж поки догорів до кінця.

— Бачиш, негорюча матерія обернулася на матерію горючу, — переможно заявив пан Янек. — Це перша трансмутація матерії, яку ти побачив, і добре це запам’ятай, синку.

— А навіщо? — запитав Петр.

— Та просто тому, що це — до певної міри диво, — відповів пан Янек. — Вистачило досить незначної, невидимої, невагомої дрібки заліза, котра прилипла до моїх пальців, коли я тримав у них цвях, і котру я потім переніс на цей цукор, аби він став чимось іншим, наділеним іншими властивостями, ніж ті, які мав раніше. Ця неймовірно маленька дрібочка заліза, яка спричинила це диво, нашою професійною мовою називається Філософський батіг.

— А чому? — спитав Петр. Пан Янек зітхнув.

— Тому, що він і справді діє, як батіг. Цукор не хотів горіти, а Філософський батіг примусив його це зробити, і він горів, аж любо було дивитись. Це все одно, що ти примусив би слухатися свого норовистого коня. Тепер тобі це хоч трохи зрозуміло?

— Та думаю, що зрозуміло, — відповів Петр.

— Тоді розкажи, як ти це розумієш.

— Якщо норовистого коня примусити слухатись за допомогою батога, то він стане іншим, ніж був перед цим.

— Так, — сказав пан Янек.

— А це означає, — провадив Петр, — що слухняний кінь — це наче й не кінь.

— Ні, це кінь, — заперечив пан Янек. — Так само, як золото — метал, і залізо — метал, і мідь — метал, слухняний кінь і норовистий кінь — це кінь, а тим часом золото — це щось інше, ніж залізо і мідь, і слухняний кінь — щось інше в порівнянні з конем норовистим, от і горючий цукор — щось зовсім інше, ніж цукор негорючий.

— А горючий цукор не солодкий? — запитав Петр.

— Я з самого початку пояснив тобі, що питання, солодкий чи несолодкий цукор, нас зараз не цікавить, — відповів пан Янек.

— Але мені цікаво, чи цей цукор лишився солодким, — заперечив Петр.

— Тебе не повинно це цікавити, тебе повинно цікавити питання, горить цей цукор чи не горить.

— Але мені все—таки цікаво: цей горючий цукор і далі лишився солодким? — запитав Петр.

Пан Янек хвилину мовчав, заплющивши очі, а тоді глухо відповів:

— Він лишився солодким.

— Тоді, виходить, він і далі той самий, — сказав Петр. Пан Янек знову помовчав.

— Зроби ласку, синку, встань і вийди, — озвався він нарешті. — Вийди, бо мій терпець може урватися.

Петр не примусив себе двічі просити й, підхопившись на рівні, побіг геть, зате брат Августин, освітлений хиткими язиками пекельного полум’я, що виривалося з дистиляційної печі, гучно зареготав, оголивши у всій красі свій довгий, зелений зуб.

Якби ми не знали, що певні своєрідні властивості характеру, завдяки яким Петр мав відрізнятися від більшості своїх ровесників, він дістав від мудрої богині на ім’я Лахесіс, дочки бога—громовержця, ми могли б припустити, що він успадкував їх від матері, бо пані Афра, дочка чесного холощія й богочестива католичка, була жінка хоч і проста, однак енергійна і прозірлива, наділена розумом, здоровим та прямолінійним, і звикла чорне називати чорним, а біле — білим.

То була її заслуга, що Петр почав ходити до школи, як і всі інші діти, котрим не судилося стати чорнокнижниками, а саме — до недавно відкритої початкової школи при єзуїтській колегії костьолу святого Климента.

Школи, якими опікувалось братство Ісусове, мали в ті часи добру репутацію, ба навіть славились: про них говорили, буцім за два місяці учні там здобувають більше знань, ніж у протестантських школах за два роки. І справді, відповідно до того, що напророкувала Петрові простувата, але добродушна Клото, він опанував німецьку мову й латину, не кажучи вже про вміння читати і писати, з легкістю, такою очевидною, що дивувалися навіть його вчителі; при цьому в нього залишалося доволі вільного часу, щоб узяти участь у великих і славних битвах проти турків, гуляти в свинки й небопеклорай, вертіти дзигу на улюбленому місці дитячих розваг — на Гандліржському плацику перед церковцею Діви Марії—заступниці. Та оскільки пан Янек чигав на нього, мов павук на муху, щоб запрягти до роботи у своїй лабораторії, пані Афра вирішила віддалити сина від батькової тіні раз і назавжди й спрямувати його на дорогу, яка веде до влади й багатства, щоб він міг їздити в золотих каретах, як вона мріяла відразу після його народження, і щоб усі поштиво йому вклонялися.

Як їй удасться це здійснити, пані Афра не знала, але нітрохи не сумнівалася, що така нагода трапиться, і вона таки трапилася.

Якось на початку квітня, коли Петрові йшов дванадцятий рік, до пані Афри докотилася звістка, яку під барабанний дріб оголосив перед ратушею коншельський[4] оповісник: граф на ім’я Одоріко Гамбаріні шукає своєму десятирічному синкові Джованні друга і компаньйона такого ж віку для постійного проживання в палаці; отож зацікавлені особи з середовища чеського католицького дворянства, які знали місцеву, тобто чеську мову, що було головною умовою, мають з’явитися цього вівторка, о десятій ранку, до палацу пана графа, котрий, як усім відомо, стоїть на Влаській вулиці під горою Петршин.

Це й справді було всім відомо. У ті часи Прага була переповнена чужинцями всіх сортів і мастей — німцями, італійцями, поляками і навіть французами, людьми порядними і пройдисвітами, шляхетними і різною потолоччю, купцями й авантурниками, будівельниками і мулярами, неробами й бозна—ким іще, отож милозвучне ім’я дворянина, яке свідчило про його італійське походження, ще ні про що не промовляло й не викликало особливого зацікавлення; а однак про графа Одоріко Гамбаріні всі — від служки, перекупки на ринку й плотаря з Підскалля до представників найвищих придворних кіл, — знали, що це вартий уваги муж, який має у верхах якнайкращу репутацію; торік імператор запросив його сюди як справжнього знавця мистецтв. Граф, звичайно, прийняв це запрошення і приїхав до Праги — мабуть, тільки з цікавості й ненадовго, бо в цьому далекому місті в центрі Європи не сподівався побачити щось незвичайне, що ми легко можемо собі уявити; однак блискучий двір імператора — колекціонера й мецената, який мав картинні галереї, скарбниці і парки, де між помаранчевими деревами та смоківницями співали водограї й де панство з уславленими в історії іменами провадило дотепні бесіди й фліртувало, плело інтриги й виставляло на показ свої туалети і вбрання, розшите перлами й оздоблене щирим золотом, — уся ця атмосфера вишуканої розкоші й байдикування здивувала його якнайприємні—шим чином; сподобалась йому і сама Прага, в ті часи утричі більша, ніж Відень, своїм розташуванням, нагадавши Рим інтенсивним будівництвом, завдяки якому вона стала схожа на впорядковані італійські міста. Через те він вирішив оселитись у Чехії й купив собі чарівний палацик під Петршином і, зігнавши туди цілу армію мулярів, скульпторів та тинькарів, за нечувано короткий строк докорінно його перебудував і реставрував.

Граф походив із Страмби, столиці невеликої гірської держави з такою самою назвою в середніх Апеннінах. Заснував її сто п’ятдесят років тому, тобто в середині п’ятнадцятого століття, маркграф Вітторіно д’Альбула, об’єднавши кілька малозначних папських ленів. Землю Страмби можна було об’їхати за три дні неквапливої їзди вздовж і за стільки ж упоперек; у державі налічувалося близько чотирьохсот сіл і ста тисяч жителів, котрі пишалися своєю незалежністю, яку вони завдячували не лише своїй хоробрості і стійкості, не лише порівняно легкій змозі захищати свої домівки, але й тому, що наймогутніші держави на італійському півострові, Мілан і Рим, Венеція і Неаполь, були далеко й до того ж постійно скублися.

Маркграф Вітторіно, прозваний через своє кругле черево «Власником міцного пупця», а через розв’язні манери — «Оприскливим пердуном», муж своєрідний (його портрет — на ньому він був зображений при повній амуніції, в міланському обладунку, виготовленому на замовлення, щоб відповідав пишним формам його черева, — був пошкоджений під час пожежі паризького Тюїльрі), з допомогою свого найближчого друга, молодого графа Джіроламо Гам—баріні вимуштрував нечисленну, але боєздатну армію, з якою наймався то до короля неаполітанського, то до герцога міланського, то до папи, цим самим допомагаючи їм у війнах, які вони постійно між собою провадили; він мав репутацію чудової людини, яка нібито ніколи не зраджувала господаря, уклавши з ним «condotto» — угоду, і не вела поза його спиною перемов із супротивником. А граф Джіроламо Гамбаріні під час цих його походів був неоціненним помічником і навіть більше: коли маркграф на схилі віку захворів на подагру, Джіроламо сам—один очолив його армію й ні разу не сталося такого, щоб він не повернувся додому переможцем, обтяженим здобиччю.

Син Джіроламо Гамбаріні, відчайдух Федеріго, уславився в історії тим, що, служачи в Фердінанда Католицького, скинув із трону неаполітанського короля; цей герой користувався такою великою повагою, що вороги самі, забачивши його, складали зброю й, шанобливо вітаючи, скидали шапки, бо вважали його, як свідчить легенда, «батьком вояків». Завзятий поборник давніх, у той час уже підупалих звичаїв і чеснот, він, попри все інше, був і противником сучасної вогнепальної зброї; подейкували, буцім одному полоненому schioppetti, пішому стрільцеві, він звелів виколоти очі й відрубати руки, бо ніяк не міг змиритися з думкою, що хороброго і шляхетного лицаря здатна вбити куля, випущена здалеку звичайнісіньким, вульгарним вояком.

Іншим видатним Гамбаріні, Габріотто, був славний правознавець, прозваний «царем законів»; а його небіж Джанелло, якого папа відзначив символом чесноти, золотою трояндою, був відомим письменником, головний його твір «De re militari»,[5] який по—новому й цікаво вирішував питання, хто видатніший із полководців, — Сціпіон Африканський старший чи Ганнібал, — високо цінували фахівці та освічені люди. Ну й нарешті прямий нащадок цих уславлених мужів — наш граф Одоріко, шанувальник мистецтв, зміцнив традиційну дружбу Гамбаріні з правителями Страмби, на початку шістнадцятого століття піднесеної до рівня герцогства, тим, що віддав заміж свою коханку, чарівну Діану да Прочіда, відрекомендувавши її як свою небогу, за Танкреда д’Альбула, коли цей аматор краси, нащадок «Оприскливого пердуна», спалахнув до неї шаленою пристрастю. Внаслідок цього одруження, яке відбулося приблизно років за десять до переїзду графа Одоріко в Чехію, синок Одоріко Джованні почав називати герцога Танкреда своїм дядечком.

Мабуть, — бо немає підстав припускати протилежне, — граф Одоріко Гамбаріні був багатий, уже коли покидав батьківщину, щоб оселитися в Празі, — крім усього іншого, про це свідчила й та імпонуюча обставина, що в його колекції старовинної зброї, яку він привіз із собою, була й знаменита рушниця, котра колись належала славетному скульпторові й золотареві Бенвенуто Челліні, а також те, що його портрет з молодих літ, де зображено, як він, збираючись на лови й натягуючи рукавиці, з усміхом дивиться на нетерплячих гончаків, був створений пензлем самого Лоренцо Лотто, — але ясно й те, що поки він служив радником в імператора й допомагав тому відбирати предмети мистецтва, він, до всього цього, ще й добряче «вбився в сало», скуповуючи села й виноградники, броварні й садиби, так, як інші скуповують сервілати, в його стайнях іржали угорські чистокровні коні, а на відкритому розпродажу з молотка майна якогось дворянина він заплатив за рукопис давньоримського лікаря Діоскоріда Педанія триста кіп[6] добрих чеських грошиків, а це, далебі, складало досить кругленьку суму, якщо зважити, що рукопис, хоча й рідкісний, взагалі був йому ні до чого, а, приміром, путня запряжна кобила тоді коштувала двадцять кіп. Одно слово, висловлюючись коротко і ясно, граф Одоріко Гамбаріні, — на невибагливий смак пані Афри Куканевої з Кукані, — був саме той вельможа і магнат, який знав, коли достигає пшениця й звідки віє вітер, і який міг наставити її сина на добру путь, по якій їздять у золотих каретах; із тієї обставини, що він шукав компаньйона для свого сина, та ще з постійним проживанням у своєму замку, випливало, що щасливець, вибраний ним, не лише житиме серед графської розкоші, але й зазнайомиться з тими людьми, від яких залежить усе, й пролізе скрізь, де робляться гроші та кар’єри.

Так розмірковувала собі пані Афра, і Петр не мав нічого проти її наміру, а надто через те, що в школі саме мало початись розслідування його участі в розбійницькому поході на учнів протестантської колегії в Старому Месті, під час якого вони розбили двоє вікон; це розслідування, мабуть, скінчилося б для нього хлостою і карцером; до того ж приваблива перспектива врятуватись від страшної і ненависної батькової лабораторії дуже припала йому до вподоби.

Й ось у вівторок уранці пані Афра, убравшись у свою най ошатнішу сукню з зеленого адамашку з барвистими квітами, — сукню уже двічі перешивали, але вона все ще мала цілком пристойний вигляд, — накинувши на голову вишиване запинало з прозорої тканини, пішки подалася на Влаську вулицю, однією рукою ведучи Петра, щоб він здавався меншим, бо хлопець на два роки був старший за Джованні, а другою підтримуючи спідницю, бо дороги були страшенно розгрузлі, повні покидьків та всілякого сміття, і невдовзі постукала бронзовим калатальцем у браму палацу графа Гамбаріні.

Відчинив їм брамник з довгою бородою й вусами, розчесаними на два боки, як два списи; голову його покривав плаский берет, оздоблений півнячим пером; одягнений він був у червону, застебнуту під саму шию ліврею з пишними рукавами і облиплі, такого самого кольору штани; правий рукав оздоблював герб Гамбаріні — срібна нога в наголіннику між двома зірками на червоному тлі; на лівому сріблом було вишито їхній девіз: «Ad summam nobilitatem intenti», що означає: «Спрямовані до висот вельможності». Спершу він поважно, з похмурим обличчям вислухав пояснення пані Афри про мету її й синового візиту, що, як згодом виявилося, було звичайнісінькою формальністю, бо брамник не знав жодної іншої мови, крім рідної, а точніше — тарантського діалекту, якого не розуміли навіть корінні італійці з північних областей півострова, і двома ударами позолоченої пастушачої палиці, яку він стискав у руці, покликав лакея, теж у червоній лівреї, оздобленій гербом і девізом, але гладенько поголеного. Той провів матір із сином через вестибюль, викладений полірованими плитами слівенецького мармуру, з водограєм у формі чаші, в якому мляво плавали й нудилися кілька золотих рибок, до вітальної зали першого поверха, яку господар дому на свій трохи високомовний манір називав Sala del paradiso і яка архітекторові, котрий реставрував палац, свого часу коштувала багатьох безсонних ночей, бо на загад господаря він розширив її — приєднав кілька прилеглих приміщень, не бувши певним, чи не завалиться будинок без кількох перегородок. Але все вийшло гаразд, — палац завалився через багато років опісля, коли Прагою хитнув землетрус, — а до того часу Райська зала виправдовувала свою претензійну назву, бо була оздоблена з надмірною розкішшю — стіни від стелі до підлоги були обтягнені червоним оксамитом, який підкреслював сніжний полиск кришталю, срібла й слонової кості на столах, на полицях і в величезному, схожому на вівтар, креденсі; сама стеля була вкрита алегоричними малюнками, які зображували зміну Весни Літом, а Осені Зимою.

Усе це видалося пані Афрі й Петрові гарним і прекрасним, чого не можна сказати про їхнє самопочуття, коли вони ввійшли до Райської зали й опинилися перед господарем дому, який сидів у кріслі на невеликому підвищенні в кутку, де вже походжала щонайменше дюжина переляканих хлопчаків, ретельно вмитих і причесаних, затягнених у тісні святкові вбраннячка й готових до цього дивного і незрозумілого огляду, якому їх буде піддано в присутності своїх матусь, чеських дворянок, яких, без сумніву, пропозиція Гамбаріні спонукала до надій і сподівань, схожих на ті, що зародилися в голівці пані Афри. Матусі походжали по залі, підстрибуючи, з захватом підіймаючи спідниці своїх поперешиваних туалетів і обмахуючись віялами, щоб показати, як тонко вони виховані і з якою невимушеністю вміють триматись у вибраному товаристві, — одне слово, матусі поводилися вишукано й при цьому впівголоса нагадували своїм синам, щоб ті не корчили таких блазенських мін, не горбились, не тупали, мов віслюки, і таке інше.

— Прошу, проходжуйтесь, проходжуйтесь, — звернувся до пані Афри одягнений у чорне німець—мажордом, який стояв, догідливо нахилившись уперед, за графським кріслом, в очікуванні наказів. — Проходжуйтесь, як у себе вдома, ходіть і ні на що не зважайте.

Ображена тим, що граф Гамбаріні навіть не поцікавився її дворянським ім’ям і сам не тільки не відрекомендувався їй, а й не потрудився привітати її («Ну й манери! — подумала пані Афра. — Ці чужі вельможі поводяться тут так, ніби Бога за бороду впіймали!»), зі злістю і образою в серці схопила Петра за руку, чого він, однак, не стерпів і вирвався від неї, і приєдналася до дам, які походжали по залі, як і вони, манірно підняла трошки спідницю й, сором’язливо посміхаючись, крутилася, вигинала стан, обмахувалася віялом, і так само, як вони, думала, оглядаючи то одну, то іншу: «Ну й вигляд у тебе, не доведи Господи! І чого ти сюди приперлася, опудало? Ти така дворянка, як я цариця Савська, а цей твій пуп’янок… Ну й вродливчика ти виплодила! Та якщо він стане компаньйоном молодого графа Джованні, то це означатиме, що ніякою справедливістю на світі й не пахне… Ви тільки погляньте на нього, людоньки, таж він зизуватий, та ще й вуха відстовбурчені!»

«Ну, що зі мною може статися, — думав тим часом Петр, — щонайгірше граф не зверне на мене уваги, і я повернуся назад до єзуїтів». І, підперши лівою ручкою свій лівий бік, високо задерши голову на тонкій шиї, він ступав поруч матері легкою й хисткою ходою, спокійний і впевнений, немовби з самого малечку тільки те й робив, що жив у Райських залах, обтягнених червоним оксамитом; зневажливо позираючи чорними, широко розставленими очима на своїх конкурентів, він був байдужий до їхніх безглуздих посмішок, які вони йому потай посилали, бо так разюче від них відрізнявся, що не міг не викликати в них ненависті.

— Прошу, дами, ходіть, як у себе вдома, — повторював мажордом. — Як у себе вдома, й ні на що не зважайте.

Граф Гамбаріні, чоловік дрібненький, з обличчям, ніби вирізаним із слонової кості, з гарним сивим волоссям, завитим на скронях, весь час кривив губи, зневажливо посміхаючись. Він сидів непорушно, схрестивши ноги в перлисто—сірих шовкових панчохах, і з виразом неприховуваного невдоволення і нудьги розглядав крізь золотий лорнет дітей, що походжали перед його троном, й інколи давав мажордомові ледь чутні вказівки, на які той старанно притакував.

— Усміхайся, — шепнула пані Афра Петрові.

— А навіщо, коли тут нема нічого смішного?

— Ти мені забудь це своє кляте «а навіщо» і згорбся трохи, щоб здавався меншим, і не гни кирпу, ніби тобі належить півсвіту, бо пан граф іще подумає, що у тебе клепки бракує в голові, бо якби твій таточко не був жебраком, ти навряд чи домагався б тут місця, о Боже, та роби що—небудь, він саме на тебе дивиться!

Це справді було так, і навіть більше, ніж так, бо граф не тільки втупився у Петра своїми графськими очима, але, розглядаючи його, забув навіть про свій зневажливо—нудьгуючий вираз і, спустивши на підлогу обидві схрещені ноги, нахиляв свою гарно завиту голову то праворуч, то ліворуч, назад і вперед, приставляв великий і вказівний пальці, з’єднавши їх кільцем, то до лівого, то до правого ока, — одне слово, поводився, мов знавець мистецтва, котрим насправді й був, розглядаючи картину, що викликала в нього неабияке зацікавлення.

— Бачите он того хлопця в синьому вбраннячку з білим комірцем? — запитав він мажордома. По—німецькому він розмовляв погано, з кумедним акцентом, але допомагав собі жестами, такими виразистими, що його легко було зрозуміти.

— Радий служити вашій графській милості, так, звичайно, бачу, — відповів мажордом.

— Цей хлопець когось мені нагадує, ви не знаєте кого саме?

Мажордомове обличчя відбило жаль.

— Тут я нічим не можу прислужитись вашій графській милості. Хіба що… може, ваша графська милість має на оці молодого Лобковіца? Той теж так високо тримає голову й має звичай підпирати лівою рукою бік.

— Ні, ні, ні, — заперечив граф, — я мав на оці не Лобковіца — я мав на оці картину. Цей хлопець нагадує мені чиюсь картину, ви часом не знаєте, як вона називається?

— А це, бува, не «Мінерва» Боттічеллі? — не дуже впевнено натякнув мажордом.

— Дурниця, там же намальовано жінку! — пирхнув граф.

— Я… — мовив мажордом, — дозволив собі таку вільність, бо гадав, що обличчя хлопця в цьому віці скоріше нагадує лице дівчини або жінки, ніж чоловіка. Та якщо ваша графська милість наполягає на тому, що це має бути картина, де зображено чоловіка, я дозволю собі висловити здогад, що обличчя цього хлопця нагадує вашій графській милості обличчя Давида Верроккйо — це хоч і скульптура, не живопис, але й статую ми можемо при бажанні віднести до поняття картини, бо вона теж щось зображує, а головне — цей згаданий вище Давид теж підпер рукою бік.

Самим лиш порухом губів граф вимовив кілька тихих, але, поза всяким сумнівом, вельми гнівних слів і лівою рукою, оздобленою великим перснем—печаткою, поманив Петра до себе.

Коли це сталося, пари матусь і дітей, що походжали по залі, здригнулись і зупинилися, і тільки пані Афра підвела свого сина до графського трону й уклонилася так вишукано, як тільки вміла.

— Куканева з Кукані, — відрекомендувалася вона. — А сина мого звуть Петр.

— Кукань, Кукань, — сказав граф. — Так, здається, звати придворного постачальника парфумів й еліксирів, я сам купував у нього високоякісний after—shave.[7]

Пані Афра зашарілася з подиву, бо їй іще ніколи не доводилося чути, щоб хтось хвалив її чоловіка.

— Мій чоловік, я певна, буде дуже радий і вдоволений, коли я розповім, що його засіб…

Граф урвав її нетерплячим рухом своєї худої жовтої руки.

— Це не так важливо й воно зовсім сюди не стосується. — І обернувся до Петра: — Ну а ти що, ragazzo mio?[8] Ти не хочеш мені признатись, звідки у тебе таке обличчя?

Сенсу цього запитання Петр не схопив, але оскільки єзуїти добре навчили його мистецтва ніколи не залишати без відповіді жодне запитання, навіть найнесподіваніше, й краще бовкнути якусь дурницю, аніж промовчати чи щось невиразно пробелькотіти, він, ні секунди не вагаючись, відповів:

— Про це вам, мабуть, краще спитати в моєї матусі.

Тільки—но він це доказав, як дами, котрі сердито стежили за цією сценою, почали реготати, глузливо гигикати й непристойно хихотіти; вони реготали на всю залу, а хлопчаки, зрадівши цій розрядці напруженої атмосфери, вплели в їхній хор, хоч і не розуміли, в чому річ, свої вищання, кумкання і каркання, внаслідок чого в залі знявся неймовірний шарварок; та це тривало недовго, бо обурений граф спершу побуряковів, причому на лобі й на скронях у нього набрякли жили, а потім скочив на свої короткі ноги й зарепетував, показуючи на двері:

— Геть, усі геть, щоб я вас тут більше не бачив! Забирайтесь геть, якщо не вмієте поводитися! З кого ви реготали? З мене ви реготали, бо цей хлопчина відповів на моє запитання швидко й слушно. Ви реготали з мене в моєму власному домі, pronti, pronti,[9] геть! Вас це, звичайно, не стосується, синьйоро, — обернувся він до пані Афри, тим часом як інші дами з переляканим вереском кинулися навтьоки, тягнучи за собою своїх хлоп’ят, штовхаючи одна одну, наче переполохані кури, в метушні, яку, до всього, посилював прислужливий мажордом, який зійшов з підвищення й розмахував руками, ніби тонкими чорними крилами, підганяючи до дверей витурених жінок і дітей.

«Цей пан суворий, тут я довго не затримаюся», — подумав Петр; натхнений цією сценою, він з цікавістю спостерігав, як граф після раптового вибуху знову сів у крісло і, заплющивши очі, чекав, коли очиститься Sala del paradiso, котра ненадовго обернулася на пекло, і як його обличчя поступово набирало властивого йому кольору слонової кості.

Коли знову настала тиша, граф, усе ще не розплющуючи очей, кинув коротко й різко:

— Провітрити.

Лише після того, як його наказ було виконано і двоє слуг з допомогою гаків на жердках повідчиняли високі вікна, так що в прегарній залі потягло свіжим повітрям раннього ранку, граф устав і, мовби бажаючи винагородити товариство за свою недавню втрату самовладання, почав поводитись вишукано й чемно.

— Прошу, сідайте, синьйоро, — мовив він і, підвівши пані Афру до столика, викладеного перламутром, сам підсунув їй стільця й сів навпроти неї. — Перше ніж ми продовжимо наші переговори, треба, щоб усе було ясно з самого початку: ви, сподіваюсь, католичка?

— Католичка і до того ж благочестива, — відповіла пані Афра. — Щодня ходжу молитись до костьолу міноритів.

Вимовивши це, вона відразу ж злякалася, бо обличчя графа Гамбаріні зненацька, немовби хтось задув свічку, подурнішало і втратило свій попередній вираз; такі парадокси іноді трапляються, коли людину раптом осяє блискуча, немовби дарована з небесних висот думка.

— До костьолу міноритів, кажете?

— Так, з вашого ласкавого дозволу, до костьолу міноритів, — невпевнено повторила пані Афра.

— Але мінорити, — закричав пан граф, — це ж негідники, які вже два роки відмовляються продати мені архангела Михаїла, що висить там у них!

— Я цього не знала, — провинно відповіла пані Афра. — Запевняю вашу графську милість, що якби я була знала, що вони прогнівили вашу графську милість, то. пішла б молитися в інше місце.

— Не в тім річ, — зітхнув граф. — Хвилину тому мені не давала спокою думка, яку картину нагадує мені обличчя вашого сина, а для знавця мистецтва мого рівня це надзвичайно болісно й прикро, бо я не маю кого попросити про допомогу і в своїх шуканнях можу покладатися тільки і тільки на самого себе й на свою пам’ять, котра загалом чудова, але цього разу так по—зрадницькому підвела мене. Та я нарешті згадав: так, це образ архангела Михаїла з того костьолу, куди ви щодня ходите молитись. І це означає, що він кожного дня був у вас перед очима?

Пані Афра невиразно уявляла собі, що в міноритів висить якийсь архангел Михаїл, хоч і справді майже щодня бачила його перед собою, але вирішила, що буде розумно, коли вона дасть графові ствердну відповідь:

— Іноді й по кілька разів на день, ваша графська милосте.

— І тоді, коли ви носили під серцем свого сина, теж? Пані Афра сором’язливо схилила голову.

Граф здійняв обидві руки до алегорії Зими, що оздоблювала ту частину стелі, під якою вони сиділи.

— Accidente![10] —вигукнув він. — Але ж це означає, що тим часом як художники копіюють творіння природи, природа цього разу скопіювала витвір мистецтва, і що мінорити можуть подавитись своїм Михаїлом, бо я тепер матиму дома цілком пристойну його копію, намальовану пензлем самого всевишнього. Певна річ, — він глянув на Петра, — якщо цей ragazzo не бовдур і не негідник. О, non scherzamo, я не жартую, бо я не тільки знавець мистецтва, а ще й купець і не в моєму звичаї купувати кота в торбі. Як тебе звати, хлопчику?

— Мама вже вам сказала, що мене звуть Петр. Граф насварився на нього пальцем.

— Мені здається, що своїй незначній персоні ти надаєш аж занадто великої ваги, якщо вважаєш, що твоє ім’я, висловлене всього один раз, має кожному глибоко запасти в пам’ять. Скільки тобі років?

— Дванадцять, — відповів Петр, не зважаючи на те, що матуся звеліла йому приховати два роки, коли його запитають про вік.

— Це не зашкодить, якщо компаньйоном у мого сина буде трохи старший хлопець, — мовив граф. — А тепер скажи мені: за скільки днів Господь сотворив світ?

— У Біблії написано, що за шість.

— Слушно, дуже слушно. А хто є найбільшими ворогами роду християнського?

— Кажуть, що турки.

— Це «кажуть» можеш залишити при собі, якщо не хочеш викликати враження, що ти сам у це не віриш, — зауважив граф. — 3 яких елементів складається світ? Скільки їх?

— Та начебто чотири, — відповів Петр. — Земля, вода, вогонь і повітря.

— Слушно, але без цього «та начебто», — сказав граф. — Додавши «та начебто», ти цим самим висловлюєш сумнів, як і в попередньому випадку словом «кажуть». Закарбуй собі в пам’яті: ти такий малозначний і нікчемний, що твоя особиста думка нікого не цікавить, так само як ніхто не зобов’язаний пам’ятати твоє ім’я. А тепер я ще хотів би почути, скільки разів число «шість» уміщається в шістдесятьох шістьох. Двічі, еге ж?

Петр усміхнувся.

— Ну звичайно, двічі, якщо хтось число «одинадцять» вважає еквівалентом «двійки», бо її записують двома одиницями.

Граф закліпав очима, трохи розгублений.

— Отже, коротко і ясно — скільки разів?

— Мені здається, я вже сказав, що одинадцять, — відповів Петр, усе ще всміхаючись.

— Нарешті хоч один факт славний юнак Петр Кукань із Кукані визнає беззастережно, — всміхнувся граф. — Гаразд, ти витримав іспит, ти не в тім’я битий і свою нестерпну самовпевненість іноді приборкуєш тим, що вмієш мило, і я б навіть сказав, майже скромно, всміхатися. Але чорт забирай, я тільки тепер усвідомив, що коли поставив тобі перше запитання, за скільки днів Господь сотворив світ, а ти відповів: «У Біблії написано, що за шість», ти й тоді не хотів посилатися на авторитет Святого письма, навпаки, те твоє «у Біблії написано» мало такий самий скептичний сенс, як і твої пізніші «кажуть», «та начебто», за що я тобі вже дорікнув. Виходить, ми саме на тебе й чекали, якщо вірити або не вірити Святому письму.

Тут утрутилася пані Афра, схвильовано запевняючи графа, що Петр — хлопець побожний і взірцево пильнує обов’язок, який на нас покладає наша свята віра, однак усемогутній пан граф, на гарному, тонкому обличчі якого відбилася утома й нудьга, підвівся на знак того, що більше вже нічого не бажає слухати.

— Що ж, спробуємо, — сказав він. — На саму тільки думку, що знов довелося б оголосити конкурс, мені робиться зле.

Так почався новий етап у Петровому житті.

У вчених книгах, де алхіміки описали свої дії, вперто підкреслюється та обставина, що винайдення Філософського каменя має сенс не тільки практичний, але — головним чином і передусім — духовний, або спіритуалістичний сенс, тобто в даному разі мова йде не тільки про перетворення простих металів у метали благородні, але також і про зміцнення погляду на світ, який спирається на основний догмат, що «все походить з одного», тобто що всяка матерія — мертва і жива — походить з однієї і тієї самої основної праматерії; винайдення Філософського каменя веде також до метаморфози людини, яка займається Великим творінням: від природи ниций і грішний, як і всі люди, алхімік у тому неймовірному випробуванні терпеливості, що йому він мусить постійно піддавати себе під час праці, поволі позбувається своїх схильностей і захоплень, свого егоїзму, заздрості та інших мерзот. Нечиста посудина скверни, чим він був напочатку, з плином років стає кришталевим келихом покірності, самозречення та інших мирських чеснот; таким чином, хибна загальна думка, ніби надлюдські алхімікові зусилля рухає тільки і тільки бажання розбагатіти, бо в тих рідкісних випадках, коли Велике творіння вдасться йому якнайкраще, він стане таким морально досконалим, що все золото світу для нього вже не матиме вартості.

Той факт, що це часто повторюване твердження адептів філософічної, або герметичної науки цілком справедливе, пан Янек Кукань із Кукані довів вельми переконливо, навіть коли пані Афра завдала йому удару нижче пояса, без його відома вирвавши із сфери його впливу та влади єдиного улюбленого сина, чому він аж ніяк не міг опертися, бо був обтяжений матеріальною залежністю від придворних кіл, де граф Гамбаріні займав вельми значне становище; так от, коли він довідався, що Петр піде з його дому до чужоземного авантурника, за плечима в нього вже було півжиття праці над Великим творінням, яке внутрішньо так ушляхетнило його, що, замість обуритись і вчинити щось нерозважне, він тільки задумливо усміхнувся, погладив Петрове темне волосся, підстрижене під пажа, і сказав:

— Іди з Богом, сину, і згадуй іноді про ці добрі й приємні хвилини, які ми провели з тобою разом, і нехай тобі всміхнеться щастя. Я теж з радістю і вдячністю згадуватиму той благословенний час, коли мені судилося стежити за твоїм зростанням.

Хоча Петр й уявлення не мав, про які добрі й приємні хвилини, проведені разом, згадує батько, але цей прояв великодушного смирення, забарвлений смутком, так його зворушив, що сльози ринули йому з очей, чорних, широко розставлених очей дванадцятирічного архангела Михаїла.

— Я згадуватиму, таточку, — пообіцяв він, — хоч мені й трохи соромно за те, що я дратував вас під час ваших уроків.

— Пусте, Петре, пусте, — махнув рукою пан Янек, усе ще сумно всміхаючись. — Можливо, колись ти зміниш свої погляди й зрозумієш, що на світі немає нічого вищого за філософічну науку. Хоч би як там було, пам’ятай: поки я живий, двері мого дому для тебе завжди відчинені.

Петр зібрав своє манаття й перебрався до графського палацу під Петршином; однак — така вже була іронія долі — ще того самого дня він трохи не скористався батьковою великодушністю й не повернувся до завжди відчиненого для нього дому.

Малий Джованні, графський син, ясноволосе хлопченя, тендітне, як батько, з блідими, м’якенькими щічками і голубими, як незабудки, очима, в свої десять років виглядав на вісім. Поява Петра, войовничого ангела, так настрахала його й привела до такої розгубленості, що він захистився від нього, вдавши із себе байдужого, й дивився кудись у простір, немовби новий компаньйон нітрохи його не цікавив. Справді—бо, дивно, що цей тендітний блондин був італієць, тим часом як смуглявий Петр з його чорними палкими очима не мав ні краплі іншої, не середньоєвропейської крові, але в природи є свої примхи, і з ними нічого не можна вдіяти, тільки взяти до відома.

— Джованні — слабенький, а світ — сильний, — сказав граф Гамбаріні, знайомлячи обох хлопців, — через те я надаю великого значення вправам у спритності й силі, фехтуванню, їзді верхи і так далі. А що мені особисто дуже заважає незнання тутешньої мови, я хочу, Петре, щоб ти розмовляв з Джованні, наскільки це можливо, виключно по—чеському і якнайшвидше навчив його своєї рідної мови. А тепер ідіть, тепер година вільних забав.

Німець—мажордом у чорному, а лакей у червоному, який ніс полотняну торбинку, дві дерев’яні битки і срібну тацю під пахвою, провели обох хлопчаків до парку в французькому стилі, розбитого між заднім крилом палацу й оранжереєю, що замикала систему уступчастих, з’єднаних широкими сходами терас, прикрашених статуями і квітниками, тієї холодної пори року ще вкритими глицею. Звідти, обережно ступаючи по дерев’яному містку, що з’єднував береги пересохлого струмка, вони перейшли на невеликий, посиланий піском простір, обгороджений глодовим живоплотом і розділений на дві частини сіткою, натягненою посередині. Лакей висипав усе, що було в торбині, — як виявилося, там лежали ідеально круглі, обтягнені шкірою м’ячики яскравого забарвлення, — і, вклонившись, вручив Джован—ні й Петру по битці.

— Що це таке? — запитав Петр.

— Це, молодий паничу, класична гра, про яку згадував ще великий Гомер, — повчав його мажордом. — Називається вона paume, це французьке слово, й означає воно «долоня», бо раніше м’ячики відбивали долонею. Нині, завдяки новітньому поступу, з цією метою застосовують битки: як зволите бачити, це дерев’яна рамка з ручкою, на яку натягнено струни, і грають у це так: гравці перекидають один одному через сітку м’ячик, намагаючись якнайдовше утримати його в повітрі.

— А навіщо? — запитав Петр.

Це запитання, хоч воно було просте й діловите, здивувало мажордома.

— Я вже сказав, молодий паничу, що це гра, основне правило якої — якнайдовше утримати м’ячик в повітрі. Грайте на здоров’я, а Йоганн буде вам допомагати й приносити м’ячики. Йоганне, стежте за молодими паничами.

Він уклонився і пішов.

— Ну й нудота, — сказав Петр по—чеському Джованні. — І тобі хочеться грати в таке казна—що?

Джованні, бліде личко якого було позначене виразом тихого смирення, хоч і не второпав жодного Петрового слова, але твердо зрозумів, що в них ішлося про його незгоду з характером вільної розваги, яку їм тут нав’язали. Він відповів милозвучною мовою, наївно гадаючи, що це латина, хоч насправді вона була ближча до мови Боккаччо, ніж Ціцерона:

— Мусимо, а то слуга розкаже падре, і падре розірве нас обох на шматки, розумієш?

Великим і вказівним пальцями він узяв один із м’ячиків і делікатно перекинув його через сітку Петрові, Петр спіймав його і повернув Джованні, відбив і одержав, одержав і відбив; так пристойно вони перекидалися й перекидалися, а коли м’ячик відлітав убік, Йоганн, увічливий худий молодик з довгими чорними бурцями, але гладенько поголений, біг по нього і з поклоном приносив гравцям на срібній таці.

Хвилин через п’ять — десять Петрові ця забава так набридла, і він з такою силою послав м’ячика, що той відлетів крізь крони голих дерев аж кудись до оранжереї, а коли лакей, вірний своєму обов’язку, самовіддано кинувся його шукати, Петр перестрибнув через сітку й підхопив Джованні під пахву.

— А тепер даємо драла, — коротко наказав він і мерщій потяг Джованні, приголомшеного таким поворотом справи, за глодовий живопліт, а звідти — до русла пересохлого струмка.

— Петре, не дурій, це заборонено робити, що скаже Йоганн, коли повернеться? — пручався Джованні, розчер—вонілий від збудження й уражений до глибини душі, бо ще ніколи в житті він не вчинив нічого такого, що суперечило б волі батька. — Це ж особистий footman[11] падре, свинюка із свинюк, він усе падре донесе і ще додасть від себе. Ні, Петре, нам з тобою дадуть такого прочухана, якого ще світ не бачив!

Але Петр не зважав: він мчав уперед. А Джованні — разом з ним, бо не зміг устояти перед його наполегливістю й за хвилину навіть відчув не відоме досі блаженство — привілей героїв і авантурників. «Що ж, — майнуло в його світлій голівці, — я тут ні при чому, це була Петрова ідея, а що мені робити, якщо він старший і сильніший, ніж я?»

Вони підлізли попід ґратками, що закривали діру в мурі, крізь яку струмок, поки там дзюрчала вода, вливався у парк, а звідти смердючою боковою вуличкою, що виходила на Влаську вулицю, подалися на головний Малостранський майдан, де довкола чорного помосту, на якому, склавши на грудях мускулясті руки, біля плахи стояв кат у чорному, з червоним каптуром на голові й чекав на засудженого до страти, а потім до Гандліржського плацика, приблизно туди, де тепер стоїть Вальдштейнський палац і де Петр провів найприємніші хвилини свого дитинства.

— А що ти скажеш падре, коли він почне нас сварити? — запитав своєю італінізованою латиною Джованні, знову пойнятий страхом, бо досі ще ніколи в житті не ходив по місту пішки й без супроводу дорослих. Його все жахало — кат, стратенець, якого привезли в бідці, прив’язаного до лави, напівголого, зі слідами катувань на тілі, жебраки, що, мов жалюгідні купи смердючого дрантя, корчилися на землі й золотушними руками хапали гарно вбраних паничів, благаючи милостиню; брудні кабани, що рохкаючи, рили п’ятачками розм’яклу землю, криваве ремесло цирульника, який перед своїм закладом виривав пацієнтові, що вив від болю, хворого зуба; повії, які виставили у розчинених вікнах підвальних кімнат свої оголені груди; вояки, сторожі і євреї в чорних лапсердаках з жовтим кружалом. Його бліде личко знову набрало звичного виразу вдаваної байдужості, але він хоробро крокував на своїх тонких ніжках, узутих у шпичасті черевики з білої шкіри, лякливо притиснувшись до свого сильнішого й хоробрішого товариша, і скоса поглядав на цей дивний світ, який відкривався перед ним, і схиляв голову на плече своєму захисникові Петрові.

— Я не знаю, що скажу твоєму падре, — відповів Петр тією самою мовою. Він був такий кмітливий і володів таким тонким слухом, що кількох слів, почутих від Джованні, цілком вистачило для того, щоб пристосувати свою латину, перейняту від єзуїтів, до його італійської вимови.

— Але нехай він побачить, що я не з тих, хто дозволяє себе buzerare.

— А що воно таке — buzerare? — запитав Джованні.

— Мучити, докучати, примушувати робити те, що мені не хочеться, — пояснив Петр.

— А як зрозуміти те, що ти сказав недавно: «А тепер даємо драла?»

— «Тікаймо», — відповів Петр. — Узяти ноги на плечі й накивати п’ятами, розумієш, намастити салом п’яти і звіятись!

Він поворушив пальцями, імітуючи швидкий біг ніг. Джованні зрозумів.

— А чому б нам не подивитись на страту? — запитав він.

— Тому, що я цього не люблю, — відповів Петр. Але, побачивши, як по обличчю Джованні промайнула тінь, — поза всяким сумнівом, це означало, що в очах свого молодшого друга він виглядає боягузом, — швидко додав: — Відтинання голови — це нецікаво. От коли з когось здиратимуть шкіру, тоді подивимось, це чогось варте.

Хоч «відтинання голови — це нецікаво», однак усі, хто мав ноги, поспішав на головний майдан, і через те на Гандліржському плацику було безлюдно; Петр угледів там тільки одного із своїх колишніх друзів; але то був відомий усім Франта, син потіпахи Ажзавтрадодому, якого Петр дуже шанував, бо Франта був на три роки старший від нього й користувався необмеженою свободою: він уже випивав, упадав за дівчатами й курив з глиняної люлечки малинове листя. Цими неперевершеними перевагами Петр — через свій надто ніжний вік — міг тільки захоплюватись; хоча сам він і не наслідував їх, але все одно набрався від свого старшого товариша багатьох знань, корисних у суворому житті справжнього чоловіка, а передовсім засвоїв цілу низку хитромудрих борецьких трюків, затисків і прийомів, наприклад, шість способів підчепити супротивникові ногу і таке інше.

Так от, цей цікавий юнак саме сидів на найнижчій приступці сходів, які вели до храму Діви Марії—заступниці, що височів над Гандліржським плациком, і був зайнятий тим, що вибирав бліх із шерсті собаки каштанової масті й невідомого походження і пускав їх у маленьку коробочку.

— Що це за вродливець прийшов із тобою? — запитав він, окинувши неприязним поглядом Джованні, який стояв за півкроку позад Петра, вирячивши свої голубі очі на дивовижне Франтине заняття.

— Не звертай на нього уваги, він італієць, — сказав Петр і присів поруч Франти.

Джованні спершу стояв, але за хвилину, надавши своєму обличчю виразу впертої рішучості, вийняв з кишені шовкову хустинку, обмахнув нею місце поруч із Петром і теж сів.

На Петрове запитання, навіщо він ловить бліх, Франта відповів, що хоче помститись господареві заїзду «У грубіяна» за те, що той недавно жорстоко побив його, застукавши при спробі поцупити з пивниці пляшку горілки. Франті конче треба було дістати цю горілку для своєї матері, яка пообіцяла, що відлупцює його, якщо він не принесе їй чогось випити, і сталося так, що йому перепало двічі — від шинкаря і від матері, — перший раз за крадіжку, а другий за те, що йому не вдалося украсти.

— Скажи, де тут справедливість? — похмуро запитав Франта.

Петр визнав, що тут ніякою справедливістю й не пахне. Але що це має спільного з блохами?

Що це має спільного з блохами? Та це ж ясно як божий день. Франта хоче при першій—ліпшій нагоді, мабуть, коли піде до «Грубіяна» по пиво, таємно пронести коробочку зі зголоднілими блохами й покласти в шухляду його шинквасу, щоб вони повискакували на шинкаря, коли той побачить коробочку й відкриє її.

Уявивши собі, як рій розлютованих, кусючих паразитів стрибне шинкареві на його бридку спітнілу пику, Петр зайшовся невтримним сміхом, і його веселість передалася й Франті, котрий досі ставився до цієї справи вельми поважно, як до акту справедливої помсти; вибухнув реготом і Джованні, хоч він і не зовсім уторопав, про що тут ідеться; усі троє качалися по сходах у солодкій розкоші веселості.

— Ти зрозумів, італійський хлоп’яче? — запитав Франта Джованні. — Блохи — як це у вас називається? Пульче, еге ж? Пульче будуть сальтаре[12] шинкареві нелла барба,[13] і будуть його манджаре, манджаре![14]

А італійський хлоп’як, схопившись за живіт, качався по сходах, і де й поділася його блідість та зажура голубих очей.

Коли Франта знову взявся до роботи, Петр порадив йому впускати бліх через дірку, яку треба просвердлити в коробочці, а потім заткнути пальцем і заліпити смолою, тоді не доведеться відкривати коробочку щоразу, впускаючи туди свіжу здобич; до того ж він буде впевнений, що жодна з пійманих бліх не втече. Ця ідея виявилася блискучою, і серце Джованні радісно забилося від захвату й любові до Петра, який був не тільки сам собою сміливий і чудовий, але й умів порадити та допомогти набагато старшому товаришеві в його дотепному задумі.

Тим часом на головному майдані шість разів ударили в барабан, і це означало, що стратенець саме поклав голову на плаху, а кат заніс сокиру, щоб рубонути по його шиї. І справді — невдовзі Гандліржський плацик почав заповнюватись, бо роззяви розходилися додому. Вони були в захваті від побаченого: хоча відтинання голови, як уже було сказано, — це нецікаво, однак цього разу вони одержали повне задоволення, бо побачили те, чого ще ніколи не бачили. Кат буцімто так сильно рубонув, і знаряддя його було таке гостре, що відтята голова злетіла вгору, щоб описати дугу, але стратенець, якийсь Топінка, хоч і був у цю мить уже безголовий, ще встиг схопити її власною рукою за куштру.

— А завіщо, власне, стратили того Топінку? — спитав Петр.

Франта відповів, що, по суті, ні за що: Топінка мав броварню, на яку зазіхав пан королівський підкоморій,[15] власник шістьох празьких броварень; та оскільки апетит з їдою прибуває, підкоморію забаглося ще й сьому, Топінчину. Отож і сталося так, що якось він перестрів Топінку в тісній вуличці, сам верхи, а Топінка — на двох своїх, і навмисне розчепірив ноги, щоб Топінка не міг пройти, та ще й, кажуть, копнув його в підборіддя. Але Топінка був чоловік дужий, схопив пана підкоморія за ногу, стягнув його з коня, та ще й зацідив кілька разів у пику; після цього пан підкоморій звелів ріхтаржеві[16] кинути Топінку за грати, бо той, мовляв, під час сутички стягнув у нього, підкоморія, перстень. Топінка на дибі признався в крадіжці, його засудили до страти й позбавлення всього майна, і пан підкоморій купив його броварню за безцінь з торгів.

— Ну де ж тут справедливість? — повторив Франта свою основну думку.

Петр знову мусив визнати, що тут таки нема ніякої справедливості; але нехай Франта зачекає, поки він, Петр, стане першим міністром — тоді він покладе край таким махінаціям панів підкоморіїв.

— Іди під три чорти, — розсердився Франта. — Ким, ти сказав, станеш?

— Першим міністром, — відповів Петр.

— Іди ти! Хто—хто, а ти станеш ним неодмінно, ха—ха—ха! — зареготав Франта.

— Петр стане першим міністром, — упевнено мовив Джованні.

— Краще хай не стає ним, — похитав головою Франта. — Бо він теж зробиться такою самою свинею, як ці, теперішні.

Час за такої розваги минав швидко, і коробочка виповнювалася; раптом Джованні скочив на рівні й закричав:

— А тепер даємо драла!

Бо на протилежному кінці Гандліржського плацика з’явилося троє слуг у червоних лівреях зі знаком роду Гамбаріні й девізом «Ad summam nobilitatem intenti» на рукавах; графський лакей Йоганн ішов попереду, і всі четверо квапливою впевненою ходою, яка свідчила про те, що вони знають, де шукати хлопців, простували до них. І справді, в розпалі жахливої паніки, яка охопила палац, один із тутешніх постачальників приніс неймовірну вість, буцім син його графської милості сидить зі своїм компаньйоном перед храмом Діви Марії—заступниці й вибирає бліх із шерсті шолудивого собаки, і граф негайно послав туди своїх слуг.

— Ні, тепер уже запізно, бо немає куди, — спокійно сказав Петр і встав, щоб рушити лакеям назустріч.

— Але падре буде нас buzerare, — жалібно запротестував Джованні, хапаючи Петра за руку.

— Так чинить кожний падре, — зітхнув Петр. — А до цього наш брат ніяк не може звикнути.

Граф чекав на них у своєму робочому кабінеті, кімнаті, обвішаній картинами й захаращеній картинами, які громадилися на підлозі й стояли на підставках. Він був спокійний, навіть більше — щоб погамувати себе, розкладав пасьянс, постукуючи по картах блискучим, гостро обрізаним нігтем правого вказівного пальця, однак та обставина, що на столі, біля його правої руки, лежав батіжок, а також те, що після довгого мовчання він звернувся до сина на «ви», що пролунало суворо й відчужено після звичного фамільярного «ти», не віщувало нічого доброго.

— Що ви, юначе, можете сказати на своє виправдання? — запитав він Джованні, навіть не глянувши на Петра.

— Нічого, — відповів той і, на Петрову прикрість, — Петр напружено й пильно за ним стежив, — схилив голову.

— Скільки ви заслужили? — запитав граф, схопивши батіжок.

Джованні простягнув до нього свої худі, жалюгідні ручки.

— Всипте мені навіть двадцять п’ять, тільки, прошу вас, не гнівайтесь на Петра — він тут нова людина й не знає, що дозволяється, а що ні.

— Ви сказали — двадцять п’ять, — урвав його граф. — Підійдіть ближче.

Джованні на тремтячих ніжках рушив до батькового столу, але Петр його випередив.

— Якщо тут хтось і заслуговує на покару, то це я, хоч і не знаю, за віщо. Ви сказали, що настала година вільних забав, от ми й забавлялися — чи, може, не забавлялися, Джованні?

— Забавлялися, ще й як! — вигукнув Джованні, задихаючись від захвату.

— З нікчемою, який не виправдав мого довір’я і чиїм іменем я навіть не бажаю обтяжувати свою пам’ять, мені нема про що говорити, — гостро мовив граф. — Отож бери свої манатки і забирайся, звідки прийшов. — І так люто хльоснув батіжком по столу, що аж підскочили карти.

— Таточку, якщо ви проженете Петра, я не хочу жити! — вигукнув Джованні й, задихаючись від надривних ридань, упав навколішки — втілений образ жаху і страждання. — Я не хочу жити, не хочу! Ви, таточку, не знаєте, як це було чудово і як ми натішилися! Ми бачили ката й голих жінок у вікнах, і бліх ми ловили, щоб вони зжерли шинкаря, а Петр порадив, як їх краще впускати до коробочки, щоб вони не повтікали звідти, а той, кому відтинали голову, схопив її власною рукою, коли вона підлетіла вгору, таточку, любий таточку, я буду слухатись, буду їсти вівсяну кашу й фехтувати, зубрити гекзаметри, буду рано вставати, молитися перед сном, тільки, благаю вас, залиште Петра — він сміливий і дужий, все вміє і все знає, і не дозволяє себе buzerare, таточку, заради Бога, прошу вас!

Граф мовчки дивився на свого синка, немовби бачив його вперше, і до певної міри так воно й було — він уперше бачив його таким розпаленим, з такими розпашілими щоками, нітрохи не схожого на того добре вихованого хлопчика, яким був досі. «Що ж робити? — подумав він. — Адже врешті—решт син тутешнього шарлатана, мабуть, не так уже й погано впливає на нього. Навіщо я шукав для Джованні компаньйона, чого хотів цим досягти? Щоб його, вайла, зробити ще вайлуватішим, зовсім не придатним вступити у цей страшний і нещадний світ дорослих? Але що робити тепер, як викрутитись із цієї ситуації?»

Він повільно перевів погляд на понурого і впертого Петра й запитав:

— А ти що на це скажеш?

— Нічого, бо я, по—вашому, нікчема й вам нема про що зі мною розмовляти.

— Забудь про ці слова і не сподівайся, що я стану перед тобою вибачатись. Я не знав, що ти розмовляєш по—італійському.

Петр здивувався.

— Я розмовляю по—італійському? А, так, здається, розмовляю. Я навчився від Джованні.

— За такий короткий строк? Це неможливо, — похитав головою граф.

— Ні, можливо, таточку! — вигукнув Джованні, поїдаючи Петра повними любові очима. — Петр — magnifico.[17]

— Це тобі тільки так здається, — сказав граф. — Я ж, навпаки, бачу тут самі порушення моїх наказів. Я виразно сказав Петрові, що хочу, аби він навчив тебе тутешньої, чеської мови.

— Але ж він так і зробив, і я теж умію по—чеському! — вигукнув Джованні. — Ви тільки послухайте, таточку: а тепер даємо драла, зрозумів, ти, хлоп’яче італійський? Намастити салом п’яти і фіть! Звіятись!

Кілька хвилин, що їх Джованні провів у товаристві Петра, явно переважили довгі місяці навчання.

— Гаразд, спробуємо ще раз, — зітхнув граф. — Але ти затям собі, шмаркатий Михаїле, що коли не триматимеш у вуздечці свою нічим не виправдану зарозумілість та свавілля і не викинеш з голови своє недоречне й цілком безглузде уявлення, буцім ти щось значиш і буцім усе має бути по—твоєму, а кожен має пам’ятати твоє ім’я, буденніше за яке важко знайти в усьому світі, і якщо ти вчасно не усвідомиш, що ти — ніщо, ба навіть більше, ніж ніщо, бо «ніщо» — це, принаймні, філософське поняття, а ти — звичайнісінький невихований шалапут, я вижену тебе звідси, тільки закурить за тобою. А тепер ідіть, пора фехтувати. Фехтувати, зрозумів, Петре? Фехтування — поняття вужче й точніше, ніж забава. Ловіння бліх при бажанні можна назвати забавою, тим часом як під час фехтування не можна займатись нічим іншим, крім фехтування. Поки прийде маестро Еспадроне, вправляйтесь самі, тільки жваво. Марш!

Отак проявив себе Петр у домі Гамбаріні, де потім провів кілька років з величезною користю для Джованні й для себе особисто. Хоч графа не переставала дратувати впертість, з якою він захищав свої самобутні погляди, що часто призводило до конфліктів і до скарг розгніваних учителів, чим граф з величезною нехіттю змушений був весь час займатися, але при цьому він не міг не бачити й не брати до уваги, що завдяки Петровому впливу розвивається і розквітає його син; трохи не молячись на свого старшого друга, Джованні щосили намагався рівнятись на Петра — стосувалося це фехтування чи грецької мови, стрільби з лука чи з пістоля, гри на лютні чи риторики, ловів чи турнірів, і це постійне й граничне напруження всіх фізичних і душевних сил ішло на користь хирлявому русяв—чикові так, як тільки можуть іти на користь тривалі, сповнені натхнення вправи.

По двох роках, коли Джованні виповнилося дванадцять, а Петрові — чотирнадцять, граф увів їх до імператорського двору, щоб хлопці освоїлися у вищих колах і, навпаки, щоб вищі кола звикли до них; оскільки обидва були вродливі, проте разюче не схожі один на одного — один невисокий і прекрасний, як білява дівчина, другий — високий і смуглявий, як диявол, але наділений даром знадливо всміхатися, від чого в дам завмирали серця, а в чоловіків відразу ставало приємніше й тепліше на душі, — вони стали об’єктом поблажливої уваги знудженого товариства, отож їхню появу в вищих колах можна без перебільшення визнати як успіх. їх називали les indispensables — незамінні; і справді, les indispensables зобов’язані були з’являтись на всі урочистості, пікніки, garden—party, концерти, вистави, турніри, фейєрверки чи бали, під час яких вони виконували дрібні пажеські послуги.

Ми називаємо ці послуги дрібними, бо вони й справді були далекі від того, щоб відповідати їхньому розумові або фізичній силі — так, скажімо, Петровим постійним обов’язком під час великих урочистостей було триматись поблизу дружини одного чужоземного посла й послужливо подавати їй лорнет, віяло та інші предмети, які ця неуважна бабуся постійно випускала зі своїх тремтячих ручок; а Джованні під час прогулянок на природі тій же дамі носив теплий клітчастий плед — усе це були дрібні, як ми сказали, послуги, і все ж таки, якщо їх виконувати елегантно й згідно з правилами, вони вимагали великої обізнаності і вправності; хлопці проходили тут, скажемо відверто, вищу школу двірського етикету.

Так, треба було знати, що в двері, якщо ми хочемо в них увійти, не слід стукати, а щонайбільше тихенько, обережно пошкребтися; треба було, як «отченаш», знати суспільну драбину, найвищий щабель якої, певна річ, займає сам володар зі своєю дружиною, якщо така є, або його метреса, як у нашого імператора. Після володаря і його можливої дружини йде вище духівництво, тобто кардинал і архієпископ, за духівництвом — високі урядовці, оскільки на них теж падає відблиск височайшого королівського закону, далі — представники знатних родів, які тимчасово, або з принципу, або з причини особистої непридатності не посідають жодної високої посади; потім ідуть високошановні дідусі й бабусі взагалі і, нарешті, особи, яким пощастило бути ущедреними згори винятковим талантом і завдяки цьому прославити своє ім’я. Тонко виховані люди не стануть публічно сякати носа, а той, хто це зробить та ще зазирне у використану вже хустинку, припуститься непоправного faux pas[18] Якщо особа нижчого стану ввійде до ложниці особи стану вищого саме в ту хвилину, коли ця особа вищого стану справляє свою природну потребу, непристойно промимрити «пардон» і позадкувати до дверей, а, навпаки, треба вдати, ніби ми нічого не помітили, підійти до вікна й сказати щось доречне з приводу погоди. Найделікатнішими були правила світської розмови. Особа нижчого стану не сміє ні про що запитувати особу стану вищого. Наприклад, її не можна запитати: «Чи візьмете ви участь у виправі проти турків, монсеньйоре?», а щонайбільше можна тільки злегенька торкнутися теми: «Насмілююсь припустити, що монсеньйор підтримає виправу проти турків своєю неоціненною участю», — але й це тільки в тому разі, коли напевне відомо, що монсеньйор має намір вирушити у виправу проти турків. Далі: треба було остерігатися висловів, здатних викликати небажані асоціації, приміром: «Цю книжку оправлено в телячу шкіру, пане». Або: «Мій слуга приїхав не на коні, а на віслюкові, пане». Або ж: «Погляньте, мадам, яка мила рябушечка пасеться». Проходжуючись містом, особа нижчого стану повинна триматися щонайменше на крок позаду від особи вищого стану і якомога ближче до рівчака, проритого посеред проїзної частини вулиці, і так далі, і так далі.

Слід визнати, що цю науку Джованні опанував успішніше, тут він був сприйнятливіший, ніж його старший друг, бо Петр відмовлявся пасивно коритись правилам, які втовкмачували йому в голову й пхали в душу, — він хотів знати, чому це так, а не інакше. «Чому я повинен, — запитував він, — наприклад, майстра Вольмута, чудового архітектора, вважати особою нижчого стану, ніж пан королівський підкоморій, про якого мені відомо, що він злодій, або ніж пан головний ловчий, про якого всі знають, що це безнадійний бевзь?»

— Ах, хлопче, — відповідав йому, болісно зморщившись, мосьє Ферраль, maître des cèremonies[19] празького двору, — одне з найперших правил, з якими ти тут познайомився, було таке: ніколи ні про що не запитувати осіб вищого стану; а оскільки — я не маю на увазі челядь, — при дворі немає осіб нижчого стану, ніж ти, то це означає, що тобі заборонені будь—які розпити; а ти все питаєш і питаєш, просто жах!

А якось мосьє Ферраль передрік йому, безперечно, з пророчою прозірливістю:

— Ти хлопець кмітливий і спритний, але я боюся, що в питаннях двірського етикету ти колись скрутиш собі карк.

Проте, якщо не брати до уваги цих дрібних інцидентів, не тільки Джованні, а й Петр поводилися добре й усім на втіху. В балеті, який поставили з нагоди візиту архієпископа руанського, бічного брата французького короля, обидва хлопці виступили танцюристами — Джованні в ролі співака Олімпа, а Петр — Пана, і коли вони закінчили свої партії, зворушений архієпископ поцілував Джованні просто в губи, а Петра поблагословив. З того дня вони зайняли своє місце в скромніших колах двірської ієрархії вже не як пажі, а як рівні серед рівних.

Невдовзі після цієї події Джованні почав вивчати нумізматику, бо його батько задумав посадити або проштовхнути його на місце управителя імператорськими колекціями старовинних монет, певна річ, коли для цього настане слушний час. Це вважалося нормальним, і Петр це схвалював; та хоч йому самому ця посада здавалася нікчемною, його все—таки неприємно вразило, що граф проштовхує вперед свого сина й допомагає йому, а про нього, Петра, не дбає зовсім. Петр не забув про своє давнє рішення, до якого його спонукала смерть безневинного броваря Топінки, — піднятися колись високо, якомога вище, аж до самого підніжжя імператорського трону, щоб узяти в свої руки управління громадськими справами й навести в них лад і справедливість, але усвідомлював, що йому, мабуть, не пощастить здійснити це за одним заходом, як це вдалося біблійному Йосифові, котрий за те, що правильно розтлумачив єгипетському фараонові його сон, відразу й без зволікань був поставлений управителем усієї землі єгипетської. Ах, ні, це не збудеться ніколи; щось подібне, можливо, траплялося хіба що в давнину, але нині, в наш час, до здійснення таких цілей треба наближатись поволі, крок за кроком, і чекати свого шансу. На жаль, ті впливові особи, які метушилися довкола імператорського трону, хоч і явні нікчеми й ні на що не придатні лакузи, нітрохи не дбали про те, щоб дати Петрові таку можливість, і трималися своїх посад, мов воші сорочки, навіть уві сні не думаючи поступитись перед сином убогого алхіміка й дозволити йому здійснити бодай перший із низки запланованих кроків до бажаних висот. Урешті—решт саме граф Гамбаріні усе—таки виявився тим, хто дав Петрові необхідний поштовх і допоміг застосувати свої здібності так, що вони засяяли повним блиском.

На початку червня, коли Петрові вже минуло шістнадцять років, у Празі зібрався великий становий сейм, предметом турбот і метою якого було роздобути гроші для можливої війни з турками. Перед самісіньким відкриттям сейму імператор занедужав і доручив трьом вельми високим можновладцям — головному гофмейстерові, головному канцлерові й головному бургтрафові — заступити його й подавати йому докладні реляції про хід і результати засідань сейму. Панове кинулися шукати доброго стиліста, знавця латини, який міг би впоратись із цим завданням, вельми делікатним, бо імператор, витончений гуманіст, не терпів поганої латини, а незграбний стиль міг укинути його як у глибоку меланхолію, так і в лють. З цього приводу зчинилася неймовірна метушня і паніка, кожний, хто досі хвалився своїми винятковими знаннями латини, тікав на провінцію до своїх маєтків або ж лягав у ліжко з нападом лихоманки, отож графові Гамбаріні не коштувало надто великих зусиль проштовхнути на посаду діловода й секретаря свого підопічного Петра; а Петр кинувся виконувати це відповідальне завдання з запалом, властивим його вікові, й виконав з успіхом, що відповідав його талантові; вже через дві години після вручення реляції у височайші руки при дворі всі знали, що імператор, читаючи Петрову доповідну записку, задоволено кивав головою, видаючи при цьому свистячі звуки: «ц—ц–ц».

Далебі, не з кожним трапляється, щоб його похвалив сам вінценосець своїм улюбленим «ц—ц–ц», а з ким це все—таки трапляється, той може себе привітати; Петр так і зробив, з усміхом вислуховуючи легенди про те, що, мовляв, імператорові нетерпеливиться зустрітись з автором чудового рапорту, і він чекає тільки свого одужання, щоб запросити його до себе й особисто з ним познайомитись.

Ця зустріч і справді відбулася, але за зовсім інших обставин, ніж Петр собі уявляв, і таких страшних, що їх, безперечно, підстроїв сам диявол.

Невеличка група дворян, серед них і Петр, якось гуляла в королівських садах за бельведером, над Оленячим ровом, розважаючись спогляданням у ньому зубрів і турів. Петрові на руку спиралася гарненька баронеса з В**, дама пікантна й на все згідлива; Петр упадав коло неї несміливо, зате тим ефектніше, бо її, досвідчену звідницю, приваблювала його недосвідченість у справах флірту й кохання; вона виказувала до нього свою прихильність цілком відверто й безсоромно, притискаючись до його боку і підіймаючи своє усміхнене личко, оздоблене чорною мушкою, і він, вищий за неї на голову, палав, переконаний, що закохався, бо її прихильність лестила його самовпевненості, а самовпевненість розпалювала його хоробрість, отож, споглядаючи гарненьку западинку за крайкою її корсажа, яка вабила його око, він відчував, як у ньому бурхливо й невтримно прибуває сила, що баронеса добре бачила й відповідала йому пристрасним вуркотінням.

У центрі групи вирізнявся якийсь рицар фон Тротцен—дорф, особа темного походження; ніхто не знав, через що й заради якого титулу його тримають при імператорському дворі, але він, дуелянт, випивака і картяр, з обличчям, посмугованим рубцями, а біля правої скроні обпаленим пороховим пострілом, який колись, у часи його відчайдушного життя прогримів поблизу його голови, все ж поводився тут, наче господар, — саме розказував про скандал, що нібито вчинився в Іспанії: новий англійський посланник приніс її величності королеві на першу аудієнцію, яку вона йому вділила, маленький, чудовий дарунок — пару шовкових панчіх. Шок, королева трохи не зомліла, а нещасного посланника швиденько відіслали назад додому, на його рідний Альбіон.

Історійка ця всім сподобалася, і тільки Петр не пропустив нагоди поставити своє звичне запитання:

— Але чому? Що в цьому поганого — подарувати королеві шовкові панчохи?

Рицар фон Тротцендорф глянув на нього із співчуттям.

— Мені дуже жаль, юначе, але ваші знання етикету неглибокі й потребують поповнення. Тож візьміть, будь ласка, до уваги, що королевам не можна дарувати панчіх, оскільки королеви не мають ніг.

— Що? Королеви не мають ніг? — здивувався Петр. — А чим же тоді королеви ходять, якщо в них немає ніг?

Товариство зупинилося, бо ця суперечка юнака, в якого ще тільки починали сіятись вуса, й досвідченого roué[20] обіцяла бути цікавою. Рицар фон Тротцендорф усміхнувся, підкрутив вуса і, свідомий своєї переваги над настирливим хлопчиськом, а також бачачи увагу присутніх дам та кавалерів, відповів повільно й з притиском:

— Запам’ятайте, юначе, й закарбуйте собі на носі, що королеви віддаляються, королеви вирушають туди—то й туди—то, нарешті, усамітнюються в своїх покоях, але королеви не ходять.

І відвернувся від Петра, бо вважав, що своєю відповіддю дав йому відсіч. Але Петр уперся, мов осел:

— На чому ж тоді вони віддаляються або вирушають туди—то й туди—то, якщо в них немає ніг?

— Не знаю, — відповів фон Тротцендорф уже знуджено, — але, в усякому разі, не на ногах, бо саме поняття «королева» не сміє пов’язуватися з уявленням про ноги й про все те, що має до них відношення, бо ж ноги, — хай мені дарують дами, — розташовані в людини в страшенно незручному місці. Королева стоїть так високо, що може обійтися й без ніг. Це правило етикету при іспанському дворі дотримувалось неухильно, й англієць мав про це знати. Заперечення наявності в королеви ніг — не тільки один із численних суспільних догматів, а й пробний камінь міцності суспільних підвалин, і лихо тому, хто відмовляється цей догмат прийняти, бо без віри в абсурдність люди не могли б існувати, і годі вже про це. — І рицар фон Тротцендорф додав з усмішкою: — Яз подивом виявляю, що ця дискусія врешті—решт не була марною, бо наштовхнула мене на думку справді оригінальну.

— Це ще як на неї подивитись, — заперечив Петр. — Не така вже вона й оригінальна, бо якихось тисячу триста років тому щось подібне висловив і славнозвісний апологет Тертулліан, тільки чіткіше й елегантніше. Що ж до королевиних ніг, то я все ще не почув задовільної відповіді. Ви сказали, що королева стоїть високо. Але на чому ж тоді вона стоїть, — високо чи низько, — якщо не має ніг?

Тут уже товариство почало усміхатися й хихикати, а рицар фон Тротцендорф з гнівом, — а це аж ніяк не сприяє невимушеності розмови, — усвідомив, що симпатії дам і панів не на його боці, а на боці цього впертого молодого настири.

— Буде краще, коли ми закінчимо цю безплідну дискусію, яку я не розпочинав і до якої не дійшлося б, якби цей юнак виявився більш освіченим, — сказав він.

— Отже, ви визнаєте, що не можете відповісти на моє запитання про те, чи стоїть королева, точніше, на чому вона стоїть, якщо не має ніг? — запитав Петр.

Рицар весь зосередився.

— Стояння королеви — річ абстрактна, це все одно, якби я сказав: «Справа стоїть так і так», або: «Так уже повелося на цьому світі».

— Отже, королева не ходить і не стоїть, — наполягав Петр, — або, точніше кажучи, ходить і стоїть тільки абстрактно. Але це з усією очевидністю означає, що вона ніколи й не сидить, тобто не спочиває сідницею нa стільці, а сидить тільки абстрактно, так якби я сказав: «Цей аргумент засів мені в голові», а коли королева лежить, то це теж тільки абстрактне поняття, все одно якби я сказав: «Щось лежить мені на серці або засіло в голові», або: «Щось лежить, як на долоні». Я правильно вас зрозумів?

За ці міркування Петра було винагороджено схвальним сміхом. Баронеса аплодувала йому пахучими ручками, а рицар фон Тротцендорф побуряковів з люті.

— Юначе, — мовив він, — мені здається, що моє прагнення вказати вам на вашу обмеженість ви обертаєте в банальне глузування й силкуєтесь виставити мене на посміховище.

— Виставити вас на посміховище? — здивувався Петр. — Але як можна виставити на посміховище людину, котра з поважною міною стверджує, буцім королеви не мають ніг?

Рицар фон Тротцендорф випростався і набундючився.

— Що це означає? — вереснув він.

— Це означає, — відповів Петр, — що не можна очорнити чорне й намочити мокре.

Рицар фон Тротцендорф безпорадно озирнувся.

— Панове, порадьте, що мені зробити з цим хлопчиськом, який, видно, задер кирпу від того, що імператор похвалив його латинську базгранину. Адже я не можу від такого хлоп’яка вимагати сатисфакції. Але я також не маю наміру мовчки терпіти далі й бути об’єктом його зухвалої зарозумілості, якою він хоче похизуватись перед красунею, котра обвила його, наче плющ.

— Шановний, ви образили даму, яка довірилася моїй охороні й моєму супроводу, — сказав Петр і провадив далі, не зважаючи на протести та благання шляхетного товариства: — І тепер, навпаки, я повинен вимагати від вас сатисфакції. Якщо ви не маєте нічого проти, ми можемо почати негайно.

Рицар фон Тротцендорф зітхнув і галантно проказав:

— Ну що ж, коли так… Ні, не бійтесь, дами, я не вб’ю вашого мазунчика, я обійдуся з ним коректно, але нічого не поробиш, — це щеня хоче тицьнутись носом у калюжу, яку саме ж і напустило.

Поєдинки були суворо заборонені, і це мало той практичний наслідок, що вони проводилися без будь—яких формальностей, без свідків і таємно, зате частіше. Петр і рицар фон Тротцендорф поскидали на землю камзоли й капелюхи, оголили шпаги.

Зразу ж після першого схрещення шпаг, а відтак після другого й третього, і так само після четвертого і п’ятого, а тим паче вже після шостого й сьомого, досвідчений рицар фон Тротцендорф з тривогою відчув, що його молодий супротивник — не новачок, з яким легенько вдасться погратись, що в його довгих руках і ногах — сила дорослого чоловіка, а спритні рухи свідчать про те, що він не марнував часу й розвинув свої нахили до фехтування. Бажаючи якомога швидше покінчити з цим, рицар зробив усі свої диявольські випади, яких навчився впродовж свого сповненого авантур життя, однак хлопець відбивав їх спокійно й без натуги, немовби це була звичайна вправа з держаком від мітли; він не нападав, повільно відступав, але глядачі, які щиро вболівали за нього, бо його молодість і краса, поставлені під загрозу розсатанілим убивцею, оточували його ореолом симпатичного героя, який заради Правди ризикує життям у двобої з вусатим мракобіссям, стежили за поєдинком і коментували його шепотом бувалих людей. Тим часом як рицар прискорено дихав, а обличчя його, залите потом, побагровіло, Петр дихав наче новонароджений, і на чолі в нього не блиснуло ані краплини поту; було видно, що, добре усвідомлюючи перевагу свого юного віку, він явно вичікував, коли його старший суперник ухоркається й легені його не витримають. Те, що зрозуміли глядачі, зрозумів і рицар фон Тротцендорф і в відчаї вирішив поставити все на одну карту: замість того, щоб не робити так різко випади й ощадити сили, які в нього ще залишилися, він запропонував найшаленіший темп, на який тільки був здатний, отож дзенькіт схрещуваних шпаг злився в безперервне деренчання сталі, і повільно, проте впевнено вів свого супротивника, який задкував до калюжі, напіввисохлої, але повної в’язкого багна. Баронеса з тривогою стежила, як її чарівний юний залицяльник крочок за крочком наближається до жахливої ковзанки, й застережливо крикнула:

— За вами болото!

— Мерсі, — подякував Петр. — Так он ви як на мене, шановний рицарю? Ну, тоді в ім’я королев, достойних, шляхетних і справедливих, але не безногих, я попереджаю вас, що кладу край прекрасним хвилинам невинних жартів, якими ми розважались досі, й що справа повертає на серйозне. Вам відомий цей випад? Як видно, відомий, а ось такий чи ось такий? О, та ви, бачу, молодець!

Теревенячи так, Петр перейшов у наступ, а рицар фон Тротцендорф задкував і захищався, напружуючи останні сили.

— А тепер, дідусю, гоп! — вигукнув Петр і хльоснув шпагою понад самісінькою землею, тож рицареві, щоб йому не перебили щиколотки, хоч—не—хоч довелося підстрибнути. — І ще раз! І ще! Знову! Знов!

І рицар стрибав, ніби через скакалку, не здатний уже оборонятися, дедалі більше нагадуючи ганчір’яну ляльку, і коли Петр, бажаючи покласти край цій грі, жартома штрикнув його в праве стегно, він упав на траву, мов підкошений.

Пролунали оплески й вигуки «браво», переможця ляскали по плечу, — одне слово, це був тріумф, великий і небачений, серед якого, однак, фальшивим звуком пролунали слова чоловіка в чорному мундирі, начальника імператорської замкової варти, який рішучою ходою наближався до місця поєдинку в супроводі шістьох алебардників.

— Панове, хіба ви не знаєте, що дуелі заборонені? Віддайте мені свою шпагу, шановний, і ходіть з нами.

— Нічого не вдієш, — усміхаючись, сказав Петр.

І поки алебардники підіймали пораненого рицаря за руки й за ноги, щоб віднести його, Петр уклав шпагу в піхви й, розстебнувши ремінь, віддав її начальникові.

— Ми розважились, а за всяку розвагу треба платити. Я до ваших послуг.

Петр не сумнівався, що добрий граф Гамбаріні вирятує його з цієї халепи, а тому, коли його відвели до темниці в Чорній вежі, спокійнісінько розлігся на дерев’яних нарах і поринув у думки про баронесу В** та диявольську втіху, якою ця чарівна дама напевне винагородила б його за виявлений героїзм, коли б його не посадили в темницю; але він ще звідає її сповна, коли вийде на волю. Розмірковуючи так, Петр заснув і спав міцним сном, який, безперечно, заслужив, — аж до самісінького ранку, коли наглядач приніс йому сніданок. Так минула година, дві, три, нічого не діялося, і Петр уже почав був нудьгувати й дратуватись, коли раптом загримів засув, двері відчинилися і до темниці, неквапливо й гидливо переступивши поріг, увійшов граф Гамбаріні.

— Нарешті! — вигукнув Петр.

— Ну, то як, Петре? — запитав граф. — Ти ще даєш відтяти собі голову й відмовляєшся визнати, що королеви не мають ніг?

— Звичайно, — усміхнувшись, відповів Петр. — Я ніколи не визнаю того, що суперечить здоровому розумові. Сідайте, прошу.

— Дякую, я бачу, що навіть у тяжкому своєму становищі ти не втратив добрих манер, — відповів граф і, відгорнувши накидку кармінового кольору, в яку був загорнений, сів на триніжок, схожий на шевський табурет, — єдину меблю, що, крім нар, була в темниці.

— Ви вважаєте, що моє становище тяжке? — запитав Петр, усе ще всміхаючись, але вже трохи занепокоєний.

— Так, воно тяжке, звичайно, поки ти цілком виразно не визнаєш, що в королев немає ніг, — відповів граф. — Джованні просив мене, щоб я тобі допоміг, що я й справді можу зробити, бо, як тобі відомо, імператор мене шанує, але, на жаль, я сам собі зв’язав руки.

— Себто як? — запитав Петр.

— Я був на тебе дуже сердитий, — відповів граф. — Зараз уже не так, але признаюсь, що коли почув про твій безглуздий поєдинок через королевині ноги, я ладен був спустити з тебе штани й добряче відшмагати. Через те, коли Джованні попросив мене витягти тебе з цієї халепи, я відповів йому словами, про які тепер шкодую, але взяти їх назад не можу. «Гаразд, я допоможу йому, — сказав я Джованні, — але за умови: цей упертюх визнає, що королеви не мають ніг».

— Я цього не зроблю, — заявив Петр. — Ніж самому собі наплювати в обличчя, я радше посиджу тут.

Граф засмучено похитав головою.

— Такий гордий жест за цих умов, Петре, недоречний. Ти, може, гадаєш, що кара, яка тебе жде, незначна, але ти помиляєшся. Бо рицар фон Тротцендорф, з яким ти бився на поєдинку, помер.

— Це неможливо! — вигукнув Петр. — Я ж тільки дряпнув йому стегно.

— Коли не пощастить, то й від подряпини на стегні можна померти, — зітхнув граф Гамбаріні. — Можливо, твоєму супротивникові відмовило серце після того, як ти його добряче поганяв; мені розповідали, як ти хльостав шпагою в нього під ногами, а може, він ударився головою, коли впав, не знаю, я розуміюсь на картинах, а не на медицині, однак усе свідчить про те, що він і сьогодні був би живий та здоровий, якби не ця ваша клята дуель. Нічого не вдієш, Петре, ти загруз по саму шию. І дуже жаль, бо ти вже був узяв гарний розгін, лишалося тільки зловити свій щасливий шанс і не випускати його з рук, але ти сам підбив собі ноги. Отож поверни своїм розумом і зваж не тільки на своє становище, але й на моє. Я хочу тобі допомогти, і це мені під силу, однак я зв’язаний словом дворянина, що заради тебе й пальцем не поворухну, поки ти чітко й недвозначно не заявиш: мовляв, визнаю, що королеви не мають ніг. Як виглядав би я перед своїм сином, коли б не дотримав свого слова й відступив перед твоєю неймовірною впертістю?

Петр похмуро мовчав.

— Ну? — допитувався граф. — Мені немає коли тут із тобою воловодитися. Ти визнаєш, що королеви не мають ніг чи ні?

— А як я виглядав би перед Джованні, якби скорився вашому тиску? — запитав Петр. — Адже ви самі не раз хвалилися, що я маю на вашого сина добрий вплив. Ви гадаєте, що я зможу впливати так на нього й далі, коли він перестане мене поважати? Я знаю його, як самого себе, й уявляю собі, що він сказав, коли ви поставили перед ним свою умову. «Це все одно, — поза сумнівом, відповів він вам, — що ви заявили б, мовляв, я кидаю Петра напризволяще, хай вибирається із цього сам, бо він навіть на дибі не визнає такої дурниці, як та, що в королев немає ніг». Даю собі відрубати руку, так відповів Джованні, то як же я можу його тепер розчарувати? А ви сам, графе Гамбаріні? Припустімо, я скажу ті слова, які ви від мене вимагаєте, ви допоможете мені вийти на волю, і я повернуся до вашого дому, і все буде гаразд. Але чи й справді все буде гаразд? Я кажу’тепер не про Джованні, а про вас. Невже я нічого не втрачу у ваших очах? Невже й надалі залишусь у них тим самим Петром Куканем із Кукані, яким був досі? Невже ви не дивитиметесь на мене з явним розчаруванням, із зневірою?

Граф звик чекати від Петра чого завгодно, але це запитання його приголомшило.

— Що ти втратиш у моїх очах? — стенув він плечима. — Про яке розчарування ти кажеш? Невже ти й справді думаєш, що я маю тебе за поборника чесноти, за втілення порядності і справедливості?

Петр почервонів.

— Даруйте мені, ваше милосте, я трохи поквапився. Але нічого не вдієш, у мене й справді склалася така думка, ніби я щось собою уособлюю і являю, і що якби я відступив бодай трохи й свідомо оголосив те, що вважаю нісенітницею і брехнею, у мене все зруйнувалося б.

— Я тобі скажу, що ти собою уособлюєш і являєш, — осік його граф. — Я казав тобі це вже багато разів у більш м’якій формі, мабуть, аж надто м’яко, бо не знав, як далеко ти в цьому зайшов. Самовпевненість й огидне себелюбство — ось що ти уособлюєш і являєш собою, і нічого не сталося б, якби, як ти кажеш, у тебе все зруйнувалося. Якщо я вже почав про це, то скажу, яким я тебе бачу і чим ти є в моїх очах. Ти не фанатик правди й чесноти, за якого себе маєш, це тільки поза, яку ти прийняв, тільки личина, яку ти собі нап’яв і яку любиш і плекаєш, гадаючи, що це робить тебе цікавим і прикриває твою пересічність. Визво—лись, Петре, не тільки з в’язниці, але й зі свого панцера, який тебе сковує, й прокажи ці п’ять слів, так, усього п’ять слів, від яких залежить усе твоє майбутнє, бо без мене ти — ніщо. П’ять слів, Петре! Повторюй за мною: «Визнаю: королеви не мають ніг».

Петр мовчав, сумно втупившись у підлогу, і графові здалося, що його впертість відступає.

— Іще раз, — сказав він. — Я повторюю: «Визнаю…»

— Визнаю, — озвався Петр, почервонівши, мов буряк.

— От бачиш, у тебе вже починає виходити, — зрадів граф. — Отже, ти визнаєш. Але що ти визнаєш? Що королеви… королеви…

— Королеви… — повторив Петр.

— Слава Богу, — з полегкістю зітхнув граф. — Тепер лишилося вже тільки три слова: не мають ніг. Два ти вже вимовив, тепер залишилося тільки три. Хоч свідчення, складене з окремих, розкиданих слів, не вважається свідченням, але я задовольнюсь ним, бо для мене зараз важливе тільки одне — щоб я міг із чистим сумлінням сказати Джованні: так, він визнав, що королеви не мають ніг, звісно, після нескінченних і гонористих відмов. Так, а тепер ходімо далі. Ці три слова, які тобі ще залишилося домовити, я все—таки хочу почути: не мають ніг. Ну? Не мають…

— Не мають нічого такого, чим вони різнилися б від решти жінок, — закінчив Петр.

— Осел! — закричав граф.

— Я не можу, не можу… я не скажу нічого іншого.

— Ну гаразд, — зітхнув граф і підвівся. Він відчинив двері, однак перед тим, як вийти, обернувся ще раз: — Так, ти осел, але джентльмен, — визнав він. — Бо ти наполягав на своєму й після того, як я висловив власну думку про тебе. Тож перед цим дивом я скидаю капелюха.

— Я не сумнівався, що ви будете такої думки про мене, ваша графська милосте, — відповів Петр.

— Однак ти приречений, — докинув граф і вийшов.

Через три дні Петра перевели з темниці на першому поверсі до темниці на третьому поверсі вежі, яка за умовами тієї суворої доби вважалася досить комфортабельною, бо там був камін і дерев’яний тапчан з оберемком соломи; і на цьому тапчані, згорбившись і сумно всміхаючись, сидів Петрів батько, пан Янек Кукань із Кукані. Побачивши свого сина, пан Янек підвівся й мовчки обійняв його.

— Таточку, що ви тут робите? — вигукнув Петр. — Що сталося?

— Заспокойся, Петре, не сталося нічого такого, що суперечило б природному ходу речей, — відповів пан Янек. — Сьогодні в мене нещасливий день, і в тебе, на жаль, теж.

В останні роки Петр лише вряди—годи відвідував закіптюжений дім свого батька, і що далі, то рідше — востаннє півроку тому, коли раптово померла його матінка, пані Афра, з’ївши отруйних грибів; він чудово розумів, що, як син, ставиться до батька не найкраще, і його гризло сумління; а що нічого такого за ним не повинно було водитися, адже згідно з пророцтвом інтелігентної богині Лахесіс він мав завжди жити в ідеальному ладі зі своїм сумлінням, то його несумлінне ставлення до батька важким тягарем лежало в нього на душі й гнітило, мов страшний кошмар. Тому ця несподівана зустріч, під час якої пан Янек поставився до нього, як звичайно, з ніжністю і любов’ю, принесла йому явну полегкість.

— Але за що вас посадили, таточку? — наполягав Петр. — Невже через мене?

— Тільки почасти, Петре, тільки почасти, і це сталося єдино з моєї вини й необережності. Але тепер, по суті, йдеться навіть не про тебе і твій злощасний поєдинок, а про мій Філософський камінь.

І, всівшись на тапчані, він розповів здивованому синові, що його невтомна праця над Великим творінням, якій він разом з братом Августином присвятив майже стільки років, скільки Петр уже живе на світі, увінчалася цілковитим успіхом: Філософський камінь народився і дозрів до повної досконалості й краси, і засвідчив свої можливості й силу дії, дозволивши панові Янеку зробити першу пробу, тобто обернути грубе олово на червоне, щире золото, так що після передчасної смерті брата Августина, якого занапастили надмірна радість і хвилювання, він, пан Янек Кукань, став єдиним власником і володарем Великого магі—стеріума і містеріума, що майже те саме, що бути найбагатшою і наймогутнішою людиною в світі.

— О Боже, — зітхнув Петр. — За такої ситуації вам іще хочеться жартувати?

— Я не жартую, — серйозно заперечив пан Янек.

І повів далі свою розповідь. Коли багаторічні досліди нарешті було завершено і Філософський камінь лежав перед ним, карміново—червоний й осяйний, його на мить пойняло розчарування, бо після стількох років невсипущості, праці й зусиль, після досягнення кінцевої мети йому треба було вирішити проблему, як скористатись цим відкриттям і при цьому зберегти в таємниці його існування: чверть фунта Філософського каменя, яку він тримав у руці, — це щось незмірно величезне й при цьому таке небезпечне, що було б злочином віддати його в руки невтаємни—чених; Боже й сатанинське начала зливаються в ньому і творять неподільне ціле, і це природно, бо в кінцевому підсумку Філософський камінь — не що інше, як матеріалізація принципу «Все з одного», матерія і сила, тіло і дух, а отже, добро і зло.

— Ну гаразд, — зітхнув Петр. — Але що було далі?

— На порозі старості, — вів далі пан Янек, — я зрікся фантастичних уявлень своєї юності, що, здобувши Філософський камінь, оточу себе розкішшю, достатком та вигодами й присвячу весь свій час виключно дальшому дослідженню філософських проблем, бо, не зробивши цього, я відразу збудив би підозру в можновладців і вони спробували б вирвати у мене мою таємницю. Мій обов’язок, навпаки, полягав у тому, щоб ніхто не міг здогадатися про багатство, яке я ховаю під своїм дахом.

— Ах, таточку, — похитав головою Петр. — Навіщо ви, власне, все це робили?

— Ішлося про підтвердження певних філософських принципів і про відправний пункт для дальшого дослідження, — відповів пан Янек. — Ішлося про перетворення однієї матерії в іншу, а той факт, що цією іншою матерією виявилося золото, — факт другорядний: якби Філософський камінь обертав золото на грубе олово, з філософічного погляду він мав би таку саму цінність. Я це врахував і заховав свій Філософський камінь у безпечне місце, де його ніхто ніколи не знайде, і зі спокійною душею знову заходився варити свої водиці та помади, щоб знову наповнити грішми свою скарбничку, бо я заборгував усім, кому тільки можна було, — не лише крамареві й різникові, що ще не найгірше, але й аптекареві та золотареві, бо, як відомо, виготовлення золота без сировини — річ неможлива.

— Одне слово, ваша скарбничка виявилася порожньою і, на додачу до цього, з’явилися ще й борги, — зауважив Петр.

Так, боргів у пана Янека було по саму зав’язку і більше, що було не дуже приємно, але тепер, коли він уже не був зайнятий пантруванням Філософського яйця і мав доволі часу, при певному старанні й бажанні він за порівняно короткий період міг дати всьому лад, перше ніж розпочинати нові дослідження, а точніше — виготовлення алкагесту — еліксиру вічної молодості; колись він мріяв, що його син Петр буде тим, хто це винайде, бо він мав продовжити і завершити його справу. І все вже вляглося і пішло своїм звичаєм, як раптом до пана Янека донеслася приголомшлива звістка, що Петр на дуелі вбив людину й за це його кинули в темницю.

Алхімік замовк і якийсь час сидів непорушно, заплющивши очі, бо досі ще, як видно, не зміг отямитись від цієї приголомшливої звістки.

— Признаюся, — повів він далі трохи перегодя, — мене охопила паніка. Я негайно вирядився на Град і впав перед імператором навколішки, благаючи його, щоб він зглянувся на твою молодість, але імператор лишився невблаганний. «Ваш син, — сказав він мені, — завинив перед законом і проти букви закону, і я безсилий йому допомогти, так само як Господь не годен нічого змінити в законах природи». Так він мені сказав, і я цьому навіть не здивувався, бо я, вбогий знахар і парфюмер, не маю на його рішення такого впливу, як, приміром, цей твій Гамбаріні, котрий може все, але не кивнув для тебе й пальцем.

В останніх словах пана Янека забриніли така гіркота й гнів, що для цього сумирного й терплячого, — в силу професійної звички, — чоловіка здавалося навіть дивним.

— Коли мені не пощастило в імператора, — провадив далі пан Янек, — я по черзі вдався до всіх впливових і великоможних панів, скільки їх у нас є, але результат був той самий. І лише в одного з них, — я не хочу називати його на ймення, бо воно надто бридке, — мені засвітила якась надія. «Так, — сказав він, — для вашого сина можна буде щось зробити, але це коштуватиме багато—багато грошей, бо треба буде підплатити суддів і так далі». Отже, це був єдиний позитивний наслідок моїх клопотань. Але де я мав узяти ці гроші? Засмучений, у повному відчаї, я відступив від своїх принципів обережності й удаваної бідності, до яких недавно зобов’язав себе, схопив свій тигельок із золотом, яке виробив іще разом з братом Августином, і поніс на Златницьку вулицю, до знайомого золотаря, щоб продати. «Тигельок золота — не такий уже великий маєток, тигельок золота може мати всякий, тигельок золота, — запевняв я себе, — тут нема нічого незвичайного й особливого». Але, обернувши його на гроші, я хотів виробити другий тигельок і продати його якомусь іншому золотареві, якщо вдасться, в якомусь іншому кварталі або навіть в іншому місті, а потім ще один і ще один, аж поки наскладаю потрібну суму; що ж до цієї суми, то я гадав, що той високий урядовець напевне ніде не базікатиме, що взяв від мене підмаслок, і таким чином все збереже в таємниці.

Такий був план пана Янека, на який він зважився, потерпаючи за сина, але відразу ж, на першому кроці його чекало страшне розчарування, бо той золотар, якому він запропонував купити золото, хоч і був подивований його якістю та чистотою, його лагідним блиском, однак саме через цю виняткову якість, чистоту й лагідний блиск відмовився заплатити за нього навіть мізерну дещицю. Пан Янек, хоч і не звик брехати, все ж умовив його, що це розплавлені речі покійної пані Афри, проте золотар не дав себе ошукати й здогадався, в чому річ, бо, по—перше, добре знав, що пан Янек — алхімік і вже не одне десятиліття працює над пошуком Філософського каменя — адже пан Янек сам купував у нього золото, необхідне для здобуття чоловічого начала Філософського каменя, відомого під назвою Філософської сірки, Зміїного самця, або Чоловіка, — і, по—друге, тому, що ніяке золото, добуте в копальнях або шляхом очищення інших металів, не буває таким лагідним і благородним, як у пана Янека. Тож він не тільки відмовився купити вміст тигелька, після чого пан Янек повернувся додому засмучений, але ще й розбовкав по всій Златницькій вулиці, що пан Янек відкрив таємницю виготовлення штучного золота, і через те за ним треба пильнувати; ця звістка, вихопившись із Златницької вулиці, рознеслася містом, мов пожежа при сильному вітрі, і перше ніж цей день перейшов у наступний, вона дісталася нагору, а там дедалі вище й вище, аж дійшла до вух самого імператора, і той негайно вислав до пана Янека комісію — розслідувати цю справу. Як мовилося вище, Філософський камінь був уже захований у безпечному місці, але комісія забрала й доставила до імператора той самий підозрілий тигельок; цього виявилося цілком достатньо, щоб пана Янека викликали на Град, до імператора.

— Признаюся, — провадив пан Янек, — мені було дуже тяжко на душі, тому, піднявшись на Град, я, перше ніж піти до імператора, зайшов до храму святого Віта й довго молився там, і благав небо, щоб мене минула ця чаша гіркоти. Та моє благання не було почуте. Імператор розмовляв зі мною дуже різко, і хоча я стояв на своєму й уперто відпирався, що ніякого Філософського каменя в мене немає, він наказав укинути мене у в’язницю.

— Але чому імператор так домагається вашого Філософського каменя, коли, як видно, золото, виготовлене штучним способом, не має ніякої вартості? — запитав Петр.

— Не має ніякої вартості — точніше тут треба було б висловитися так: його не можна обміняти на гроші, якщо той, хто намагається його збути, — відомий алхімік, — уточнив пан Янек. — Це я мав усвідомити, і шкода, що я цього не усвідомив, не здогадався своє золото трішечки зіпсувати, себто додати до нього деяких домішок, характерних для природного золота. Але ж алхімік, крім усього іншого, — до певної міри ще й художник, а який художник добровільно й умисне зіпсує свій витвір? Ну, тепер ти бачиш, Петре, у яку я потрапив тарапату — і тобі, старий йолоп, не зарадив, і сам разом з тобою сиджу тепер у буцегарні й чекаю, коли прийде моя остання година.

Він зняв перстень—печатку з зображенням змії, яка кусає себе за хвіст, і надів його на палець синові.

— Збережи цю пам’ятку про мене, Петре, прошу тебе. Обіцяєш?

— Обіцяю, звичайно, обіцяю, таточку, — відповів Петр, — але чому такий розпач? Невже ви не бачите жодного виходу?

— Я не бачу іншого виходу, — відповів пан Янек, — крім відпиратися, знову й знову мужньо відпиратися, хоч би як мене катували. Я не боюся тортур, бо життя, присвячене Філософському каменю, навчило мене такого самовладання, що на світі немає муки, яку я не зніс би стійко і без нарікань. І це самовладання — врешті—решт єдине, що я набув своєю працею, бо для мене особисто Філософський камінь утрачений, а нікому іншому я його не довірю, навіть тобі, Петре, навіть тобі, хіба що в тій мізерній дещиці, яку…

— Я нічого не хочу, навіть тієї мізерної дещиці, — урвав його Петр. — Я взагалі не хочу мати нічого спільного з цим проклятим, безглуздим каменем, який мене жахає й отруює моє життя з самого дитинства, який убив Августина й довів вас до жебрацтва, ба ще й тепер завдає таких мук. Ох, тату, таточку, я згадував про вас кожного ранку, коли після гоління розтирав собі щоки вашим after—shave — граф купував його у вас у великій кількості й цілком заслужено розхвалював. Ох, таточку, чому ви не присвятили себе виключно виготовленню парфумів і мастей, які варите так чудово, що тут немає вам рівні, а замість цього занапастили своє життя цим тихим божевіллям! Отямтесь, таточку, і якщо вас запитають про той ваш Камінь філософів, спокійно віддайте їм його, нехай вони ним подавляться, а ви матимете святий спокій!

Замислене обличчя пана Янека помітно зблідло.

— Як ти можеш мені таке радити? — запитав він.

— Я вам не тільки це раджу, я просто заклинаю вас зробити так, бо знаю: те, що ви називаєте Філософським каменем, має таку саму здатність обертати олово на золото, як покійний Августин знав мову, що нею розмовляли Адам з Євою в раю, і як та водиця, котру я приносив вам малим хлопцем, походила з роси, зібраної з пелюсток квітки алхемілли, і як той цукор, що, торкнувшись заліза, змінював свою суть, і як ті дні, що їх ви відзначали людям у календарі, були для них щасливими.

— Ці гороскопи, — заперечив пан Янек, — я складав сумлінно, згідно з найновішими досягненнями науки, і помилявся лише в виняткових випадках. І я зараз пригадав, що здатне піднести твій настрій у твоєму нещасті. Після невдачі на Златницькій вулиці я вчинив те, що треба було вчинити негайно, — я вивчив твій гороскоп. Так от, у мене вийшло, що зараз для тебе дуже несприятливий період, але на святого Михаїла в твоїй долі настане помітне поліпшення. Не забудь, Петре, на святого Михаїла, і згадай про мене.

— Зараз мова не про це, таточку, — нетерпляче урвав його Петр. — Зараз ідеться про ваш Філософський камінь. Вам не спадало на думку, що той золотар відмовився купити ваше золото не через його виняткову якість і чистоту, а якраз навпаки — через те, що це зовсім не золото? Я не сумніваюся, що цей ваш так званий Філософський камінь має здатність забарвлювати олово в жовтий відтінок — та ви й самі називаєте цей процес перетворення зміною забарвлення, — однак золото, справжнє золото штучним способом добути не можна, бо, коротше й точніше кажучи, це просто неможлива річ, а імператор розшукує цей ваш барвник через те, що він такий самий божевілець, як і ви.

Злякавшись, що він зайшов надто далеко, Петр квапливо додав:

— Даруйте, під словом «божевілець» я не мав на увазі справжнього навіженця, якому потьмарився розум і він голяка бігає вулицями, вигукуючи всілякі дурниці, а просто людину, заполонену якоюсь ідеєю чи пристрастю, адже кажуть: «Цей парубок пропадає за цією дівкою».

Пан Янек стомлено, задумливо всміхнувся.

— Ми не маємо часу ображатись чи гніватись один на одного. А втім, я не забуваю про твою молодість, бо тільки молодість здатна так міркувати й усіх засуджувати, навіть не відаючи, має вона на це право чи ні, тільки такий молодий, гарячий, як ти, одним рухом руки, не задумуючись, здатний відмахнутися від справи свого батька, якій він присвятив усе своє життя.

— Не кажіть, що я одним рухом, ні сіло ні впало, відмахнувся від вашої праці, — заперечив Петр. — Я ніколи не ставився до неї інакше, ніж ставлюся тепер.

— Ти називаєш мене божевільцем, хоч і в абстрактному й переносному значенні цього негарного слова, — мовив пан Янек. — Невже ти відважишся назвати божевільцями геть усіх тих алхіміків, які працюють над Великим творінням уже чотири тисячоліття? Чотири тисячоліття! Невже можна чотири тисячоліття займатися тим, що не має ніякого сенсу?

— Якщо давність, — відповів Петр, — єдиний доказ правоти алхімії, тоді вона, поза сумнівом, навіть на самому початку була фальшивою.

Уже вечоріло, а батько з сином усе ще сперечалися так захоплено й жваво, немовби хотіли цим розвіяти усі свої болісні тривоги, і цілком імовірно, що це й справді було причиною їхньої суперечки, яка урвалася тільки тоді, коли в замку обкутих дверей скреготнув ключ і ввійшов начальник імператорської варти, той самий, який відвів Петра до темниці після його поєдинку з рицарем фон Тротцендорф. Він відступив убік, пропускаючи двох вартових, які несли шаплик з гарячою водою, і цирульника:

— Даруйте, панове, — мовив він поштиво, — але його величність забажала вділити вам обом аудієнцію, тож треба, щоб ви з цієї нагоди трохи опорядилися.

Імператор прийняв обох Куканів у своїй таємній астрономічній і астрологічній обсерваторії, яку звелів улаштувати в мансарді вежі, в північному форті Града, в приміщенні, неймовірно захаращеному предметами найфантастичніших форм і призначень, яке нагадувало чимось алхімічну майстерню пана Янека. Зліва залитий світлом місяця в повні й мерехтливих зірок, справа — жовтуватим полум’ям трьох воскових свічок, а крім того ще, справа і зліва, сяйвом своєї величі та могутності, імператор сидів біля широкого стрілчастого вікна, в якому було закріплено масивну зорову трубу, схожу на гармату, націлену жерлом на небо. Біля його ніг, на погляд іще по—юнацькому струнких, тим часом як тулуб уже заплив м’яким салом, стояв величезний небесний глобус, здіймаючись на високій підставці, заваленій купами велетенських, оправлених у свинячу шкіру фоліантів, що каскадом сповзли з дубового столу, захаращеного книгами, пергаментними сувоями, кресленнями, лекалами та циркулями.

Коли батько з сином увійшли до кабінету, імператор широко всміхнувся усім своїм масним обличчям з короткою кучерявою борідкою й вусами.

— Ай—яй—яй, панове, ви примушуєте на себе чекати, — похитав він головою, — але не страшно, ми все одно раді вітати вас. — Він звернув на Петра погляд своїх великих темних очей, підведених чорними тінями. — Так ось який ви, доблесний захисник ніг, у чому безжальний етикет відмовляє королевам, великонадійний реформатор придворних звичаїв і догматів, юний фехтувальник, який заколов досвідченого підкорювача турків? Це нічого, нічого, ми ласкаво подаруємо вам вашу провину, бо знаємо, що молода кров гаряча, і з цим треба рахуватися. Ваше обличчя нам трохи вже знайоме, ми іноді бачили його, однак, далебі, нам навіть на думку не спадало поєднати його з тим латиністом, котрий так вишукано користується мовою Ціцерона. Деякі звороти з вашого рапорту про засідання сейму нас вельми захопили, ми раді були б про них поговорити з вами в зручний час.

Петр не зміг притлумити в собі зітхання. «Отже, це все—таки правда, — подумав він, — імператорові й справді сподобався мій рапорт. Боже правий, коли б то батько перестав ризикувати головою заради цього свого безглуздого Філософського каменя, який казковий лад запанував би у всьому!»

Але пан Янек стояв, широко розставивши ноги, схиливши голову, немовби приготувався буцатись; він міцно зціпив губи, які витяглися в пряму лінію, й зовсім не був схожий на людину, що завдяки щасливому, легковажному поворотові думки вирішила більше не ризикувати власною головою.

— Як ви, сподіваюсь, бачите, — вів далі імператор, — наш настрій привітний, ми відчуваємо до вас прихильність, і в нас на це є свої підстави, за які ми вдячні вам.

Він замовк і поклав на коліна закіптявілий тигельок з речовиною, яка блищала, наче золото; досі цей тигельок стояв на низенькому табуреті між лівим боком крісла і віконною рамою.

— Золоту, — мовив він, — іманентно не дано бути золотом, як людині — внаслідок її народження від людини — дано бути людиною, хоч вона й подібна до мавпи, а що стосується розуму, то вона йде трохи не зразу за телятком. Золото є золото, якщо воно схоже на золото, має вагу золота, поводиться як золото й реагує як золото. А ось оце, — імператор щиколотком вказівного пальця постукав по вмісту тигелька, — справді золото, і ви, Петре Куканю, не мали слушності, запевняючи, що цей виріб вашого батька — не що інше, як олово.

— Але ж це неможливо! — вигукнув Петр. Імператор усміхнувся.

— Що неможливо, реформаторе етикету? Може, ви такого не казали?

— Казав, — відповів Петр, — але я казав це в темниці, сам на сам з батьком.

Імператор покивав головою, вдаючи з себе засмученого.

— Ох, свята простото! — зітхнув він. — Ваша нехитрість прикрашає вас, юначе, зразу видно, що духом ви чисті й не лукаві. У винагороду за цю чарівну наївність, яка нас щиро потішила, ми удостоїмо вас ордена, першим кавалером якого будете ви, щасливий юначе, бо ми засновуємо його тільки цієї хвилини. Це буде орден Білої лілії, отож ви вийдете на волю з такою оздобою на грудях, якої до вас іще ніхто не одержував. Та оскільки такий самий наївний, як і ви, ваш батько, великий мудрець і дослідник, муж шанований і бувалий, то це, далебі, гідне подивування. Ви, мабуть, подумали, що ми посадили вас разом тільки для того, щоб ви могли побесідувати й попрощатися? Fi donc,[21] панове! У вашій темниці є камін, у якому хоч і не топлять, зате він має чудову акустику. З допомогою цього каміна ми довідуємось набагато більше таємниць, ніж з допомогою всіх диб та «іспанських чобіт» чи як там іще називають ці жахливі знаряддя, вдатися до яких ми велимо лише у виняткових випадках і з великою неохотою, про що наші піддані дуже добре знають і через що називають нас, як ми довідуємось, не тільки Вченим і Мудрим, але й Ласкавим та Милосердним. Ну, то як, Куканю? Хочете проти цього щось заперечити?

Пан Янек побуряковів, очі його викотилися з орбіт, і він видав якісь дивні хрипливі звуки, немовби силкувався проковтнути власний язик.

— Цього від вашої величності я не сподівався, — насилу відповів він. — Це негідно імператора й голови держави.

Темний, як хмара, імператор швидко підвівся, при чому виразно почулося, як у колінах у нього хруснуло, але він відразу ж прогнав хмару зі свого чола, всміхнувся й знову сів у крісло.

— Не тільки Кукань—менший, але і його батько поривається здійснити реформу етикету, — зауважив він і повів далі, іноді відмовляючись від форми власної множинної величі: — Далебі, зі мною ще ніколи такого не було, щоб хтось із моїх підданих наважився оцінювати мої дії інакше, ніж із шанобливістю, але я вам це прощаю, Куканю, бо визнаю, що ви нині — найбагатша і найможновладніша людина в цілому світі, як це я чув на власні вуха з ваших уст. Так, той, хто володіє чвертю фунта Філософського каменя, — справді найбагатша і найможновладніша людина в світі. А оскільки, звісна річ, ми не можемо терпіти поруч себе людину, багатшу й можновладнішу, ніж ми самі, ви, Янеку Куканю, віддасте нам цей Камінь.

— Ніякого Каменя в мене немає, — заявив пан Янек.

— А це? — заперечив імператор, цокнувши нігтем по тигельку з золотом.

— Розплавлені коштовності моєї покійної дружини, — відповів пан Янек.

— Так, у цьому ви переконували золотаря, — мовив імператор, — те саме ви повторили й нам, коли ми вперше слухали вас у справі про Філософський камінь, і ми, признаємось, трохи не повірили цій версії і тому, що парфюмер і аптекар пан Янек Кукань, хоч і поштивий, і порядний муж, яким ми його завжди знали, проте аж ніяк не такий геніальний, щоб винайти Філософський камінь. Усе своє життя ми займаємось алхімією й стикаємось з алхіміками, однак вони вміють тільки шахрувати і витягувати з нас гроші та химерити марними обіцянками, а винайти Філософський камінь неспроможні; то чому б на це здатен був якийсь пан Янек Кукань, непримітний знахар з Малої Страни біля фортечного муру, який усе варить собі сам і ніколи не просив у нас допомоги та підтримки? Либонь, він і справді зібрав докупи всі золоті речі, які були у нього в домі, розплавив їх і побіг продавати на Златницьку вулицю, щоб викупити з темниці свого сина. Обміркувавши все, ми дійшли саме такого висновку й хотіли вас, Куканю, відпустити і махнути на цю справу рукою, але тут нам спало на думку послухати, що ви розкажете про це своєму синові. Так—от, любий Куканю, нам усе відомо, ми надзвичайно цьому раді й через те ставимось до вас із приязню й прихильністю і гарантуємо своїм імператорським словом, що і вас, і вашого сина чекає якнайпрекрасніше майбутнє. Але, певна річ, ми повинні заволодіти вашим Філософським каменем, ми вимагаємо його від вас, і ви нам його віддасте.

— Не віддам, — сказав пан Янек.

— А це чому? — усе ще лагідно запитав імператор. — Ви цілком тверезо оцінили ситуацію, сказавши своєму синові, що ваш Філософський камінь для вас утрачений, бо, поки ми не одержимо його, ви звідси не вийдете живим.

Імператор намагався говорити весело, піднесеним тоном, але раз по раз зупинявся, немовби в нього щось боліло, піджимав свою м’ясисту спідню губу, яскраво—червону під тонким, підкрученим вусом, і тоді з горлянки в нього виривалося щось схоже на короткий стогін.

— Ну й нехай не вийду, — затявся пан Янек. — Але свій Філософський камінь я не віддам.

Імператор тупнув ногою й обома кулаками грюкнув по бильцях крісла.

— Але чому, чорт забирай, чому? Здобувши ваш Камінь, я накажу витурити із Града всіх алхіміків, яких утримую вже довгі роки, а ви станете повновладним господарем усіх наших лабораторій, устаткованих найсучаснішими пристроями, і зможете знову присвятити себе праці над алкагес—том, про який, я чув, ви мрієте і яким я теж цікавлюся!

Пан Янек провів по обличчю долонею і промовив:

— Відкрию вам таємницю, Cip, яку можна довірити лише вибраним, про що ваші алхіміки, коли вони взагалі про це знають, напевне забули розповісти, бо якби вони це зробили, то навряд чи заслужили б милість у ваших очах.

Спершу, важко підбираючи слова, пан Янек заговорив у тому розумінні, що загальновідоме твердження, буцім винахідник алхімії —єгипетський цар Гермес Трісмегістос, який жив чотири тисячі років тому, — не правдиве, точніше кажучи, воно правдиве тільки наполовину, це екзотерична правда, розрахована на широку публіку, тим часом як правда істинна й цілковита полягає в тому, що алхімію ніколи не було винайдено, точніше, ніхто не знає, коли першу людську істоту опанувала свята й страхітлива думка, що «все походить з одного», тобто що матерія — те саме, що сила, а сила — те саме, що матерія, і якщо сила —єдина, то єдина й матерія, а всі відмінності між різними видами матерії тільки уявні й залежать лише від кількості сили, з якої їх створено; ніхто не відає, коли це приголомшливе усвідомлення пройняло першу людську істоту і коли вона вперше заходилася перевіряти і обґрунтовувати цю думку. Ніхто цього не відає, а відомо лише те, що це сталося неймовірно, надзвичайно давно, ще в лоні стародавніх народів, які вже не існують не тільки тому, що не могли так довго прожити, але й тому, що їх було зметено з лиця землі. Що ж їх змело? Це звучить неправдоподібно, але це так: їх змела з лиця землі сама ідея, що «все походить з одного», і найрізноманітніша згубна діяльність, котру розбудила до життя ця ідея. Бо коли подають доказ, що «все походить з одного», тобто при вдалій спробі перетворити одну матерію в іншу, легко вивільняється величезна кількість сили, внаслідок чого стається вибух, у порівнянні з яким вибух цілого складу пороху — тільки сміховинне потріскування відвологлого ґноту; ці вибухи знищили вже цілі міста, так, цілі міста, ба й цілі країни. Ці катастрофи були такі страхітливі, що про них, без перебільшення, не збереглося навіть згадки, бо їх ніхто не пережив, хто міг би ще про них згадувати, а відомості з других рук, — вони все—таки дійшли до нас, — тримаються в суворій таємниці, бо якби про них довідалась широка громадськість, усе людство закричало б із жаху і розвиток науки зупинився б. Розповідають про вогненні стовпи, такі спопеляючі й сліпучі, що від їхнього сяяння сліпнули люди на тисячі миль довкола, і навпаки — люди, незрячі від народження, бачили його, бо різкість цього сяяння пробивала навіть завісу їхньої сліпоти; а від того, хто виявлявся поблизу, залишалася тільки тінь його тіла, яке випаровувалося в одну мить; і якщо в Об’явленні святого Іоанна розповідається про місто, на яке з неба спустився вогонь і спопелив його, а в Псалтирі про те, що голос Господа викрешує з вогню полум’я, а в Першій Книзі Мойсеевій, що «бурхонув Господь на Содом та Гоморру сіркою та полум’ям од Господа з небес, і перевертав городи сі, і всіх осадників городських, і все, що росло з землі», — то це теж відлуння цих катастроф.

— Ідея, що «все походить з одного», — вів далі пан Янек, — знов і знов поверталася, бо так уже влаштована людина, що вона не може довго ходити по землі, аби не поцікавитись, із чого і як вона зроблена, яка її внутрішня будова, і її цікавості та допитливості немає меж. І тільки Гермесові Трісмегістосу пощастило відкрити принцип Філософської вуздечки, субстанції, яка є основним елементом Філософського каменя і яка під час перетворення матерії, якщо вчений—алхімік поводиться обережно і обачливо, загнуздує й знешкоджує руйнівні сили. Але ці досліди все одно жахливо небезпечні й, усвідомлюючи це, алхімік залишає свої знання для себе, а в своїх книгах висловлюється такою мовою, щоб його не зрозумів читач невтаємничений, і мудрістю втаємниченого усміхається тим, хто його зусилля проголошує нісенітницею і божевіллям, і він навіть радий чути ці обмови, бо вони затушковують виняткову вагу його досліджень. З такого погляду алхімік — людина обережна, яка стереже вогонь, щоб він не потрапив до рук дитини, і дбає, щоб не повторилося те, що в сиву давнину часто траплялося з людством, про що Біблія згадує лише туманно, але з явною повагою й дрожем.

Певна річ, можна було б заперечити, мовляв, замість того, щоб у своїх книгах висловлюватись туманно й незрозуміло, алхіміки вчинили б набагато краще, якби взагалі не писали жодних книг; а замість того, щоб у своїх лабораторіях винаходити щось обережно й з осторогою, було б краще, якби вони замкнули їх на дев’ять замків; звичайно, так було б краще, але це неможливо, бо так само як людям не можна заборонити того, щоб вони вбивали один одного, так само не можна заборонити їм і того, щоб вони досліджували й розмірковували про речі поважні. Та якщо вже вони знищують один одного, бо така вже людська натура, справедливо хоча б те, щоб справами війни займалися лише досвідчені воєначальники, і коли вже та сама натура спонукає людей до роздумів і дослідження таємниць, які найкраще було б не розголошувати, то так само справедливо, щоб ці роздуми й дослідження перейняли на себе люди поважні, сповнені свідомості тієї небезпеки, яку вони могли б спричинити, якби при цьому забули досвід чотирьох тисячоліть. Тим часом переважна більшість дослідників, гнаних жадобою слави, визнання і влади, на повні груди сурмить про все, хоч би що вони відкрили, й легковажно пускає в світ свої винаходи, не зваживши навіть, що про ці винаходи скаже Бог, чи дасть їм своє благословення, чи зішле прокляття; алхімік пригнічує свою людську натуру й мовчить, бо якби він чинив інакше, рішення Господнє про його вчинок було б цілком однозначне: анафема. Пан Янек здригнувся й, перевівши подих, провадив далі:

— З огляду на ці причини, як ви, очевидно, теж чули, бо слухали нашу розмову справді дуже уважно, я б не довірив свій Філософський камінь навіть рідному синові, бо мій син не успадкував мого покликання і в його руках мій Камінь міг би завдати людям непоправної шкоди.

— Ваша теорія, Куканю, яку ви розвивали перед нами так велемовно, нам не до вподоби, бо вона вигадана якимсь песимістом, — сказав імператор. — В алхімії йдеться не про філософію і не про дослідження суті матерії, — в ній ідеться про виготовлення золота, tout court.[22] Іреней Філалет, а це, до вашого відома, авторитет, у своїх «Двадцятьох принципах Великого творіння» обумовлює перше й основне правило: «Хоч би хто вам казав, хоч би хто вас переконував, навіть якщо ви прочитаєте щось інше в книгах софістів, ніколи не відхиляйтесь від принципу, що ваша мета — золото, отже, золото — це єдиний суб’єкт ваших дослідів».

— Я розумію, що цей погляд задовольняє вашу величність, — сказав пан Янек.

— Так, він задовольняє нас, і через те ми його дотримуємось, — провадив імператор. — Ми схвалюємо, Куканю, вашу нехіть довірити свій Камінь недосвідченим рукам вашого сина. Але наші руки не можна вважати недосвідченими. Немає такого процесу, який був би нам невідомий. Отож довірте нам свій Камінь.

— Для мене, ваша величносте, це уявити до такої міри неможливо, що я не годен навіть усміхнутись, — мовив пан Янек. — Я просто не можу цього допустити, як не допускаю можливості існування дерев’яного заліза або рогатого кола. Я вжив порівняння з вогнем, якого алхімік стереже від рук дитини: так от, віддати Філософський камінь вам, володареві, що так жадібно прагне золота і влади, якщо розвинути далі моє порівняння, все одно, що дати дитині кресало і трут, підвести її до комори, повної висохлого зерна, і сказати їй: грайся тут.

— Це ви, Куканю, граєтеся з чимось вельми чутливим — з нашим терпінням і поблажливістю, — сказав імператор. — Ви осмілюєтесь стверджувати, що ми — дитина?

— Будь—який володар — дитина, — відповів пан Янек, — бо він так само, як дитина, живе захищений від реальності й жорстокості життя. Тому послухайте моє останнє слово, Cip: я не зраджу свого покликання й справи, і, якщо праця моя зійде нанівець, я стерплю це без ремства, але щоб я сам обернув її на пекло і прокляття, — ні, цього не буде.

— Не буде ні пекла, ні прокляття, — сказав імператор, — бо ми найвищим своїм словом обіцяємо вам, що не відлучимо вас від вашого Каменя, ви єдиний будете ним займатися й маніпулювати, як вважатимете за потрібне, певна річ, на нашу користь і з нашого відома. Зрозумійте, ваш Камінь мені потрібний, диявольськи потрібний, бо я маю ворохобного брата, який відщипує від території моєї імперії шматок за шматком, через що його конче треба було б повісити, а оскільки я, до того ж, мушу зламати опозицію станів, оскільки я мушу поставити навколішки турецького султана, оскільки я мушу… я мушу зробити тисячі інших речей, але не можу, бо для цього потрібні гроші й ще раз гроші, а їх у мене немає! От я вам і признався в своїй скруті і ви бачите, що не заради жадоби золота й влади я домагаюсь вашого Каменя, а в ім’я найвищих інтересів.

Пан Янек поважно притакнув.

— Так, достеменно так. Я ніколи не сумнівався, що володар не може застосувати Камінь на благо людства.

Спідня губа в імператора затремтіла, обличчя заблищало від поту, ореол влади, який осявав його, згас, і перед Куканем сидів звичайний, огрядний, сповнений відчаю чоловік, який нічого не розуміє.

— Але це неможливо, неможливо! — простогнав він. — Ми справді не можемо собі уявити, що десь поблизу заховано Філософський камінь, а ми не в змозі його одержати! Де цей Камінь? Де він? Відповідь на це запитання ховається в твоїй голові, Куканю, в твоєму мозку, і я можу зазирнути туди, розкраяти його, роздробити, розшматувати на волоконця, розчинити в кислоті…

Пан Янек усміхнувся.

— В старовинній легенді про святого Ігнатія розповідається, що коли тиран підняв цього святого на дибу, щоб він зрікся своєї віри, той навіть не писнув, а тільки невтомно повторював ім’я Христове. Тиран запитав його, чому він так чинить, й Ігнатій відповів, що це ім’я записане у нього в серці. Тоді тиран наказав вирвати серце з його тіла, розрізати навпіл, і справді — Христове ім’я було записане там золотими письменами. Та це наївна народна легенда, ваша величносте. У моєму мозку нічого не записано. Навіть якщо ви накажете розкраяти мій череп, ви нічого, геть нічого там не прочитаєте.

— Розкажіть нам, де Камінь, доброю волею, — сказав імператор і молитовно склав руки. — Ми благаємо вас про це. Ви розумієте, що це означає, коли володар імперії когось про щось благає? Будь ласка, розкажіть нам про це.

Пан Янек похитав головою.

— Тоді, — зітхнув імператор, — ми змушені будемо вдатися до засобу, котрий нам, як ми сказали, огидний.

Пан Янек кивнув головою.

— Я готувався до цього й ладен витерпіти будь—які тортури. Ах, відтоді минуло двадцять років, коли ваша величність уперше пригрозила мені тортурами й смертю на вогнищі. Признаюсь — тоді я потерпав. Але сьогодні — анітрохи.

— Так, ми чули, що немає таких тортур, яких ви не знесли б терпляче й без стогону, — сказав імператор. — Ви так сказали, і ми вам віримо. Та, можливо, ви зноситимете їх не так терпляче й не без стогону, якщо як перший ступінь цих тортур накажемо виривати розпеченими щипцями ребра не тільки вам, але й вашому синові.

— Навіть тоді я не видам вам свій Камінь, — твердо заявив пан Янек.

— Таточку! — з жахом вигукнув Петр.

«Вони обидва божевільні», — подумав він, і ноги в нього ослабли, до горла підступила нудота. В нападі ненависті до батька і його впертості, яка зненацька охопила його, немовби він сьорбнув лугу, йому раптом здалося, що він чує проклятий сморід чаду і сірки, яким просякла батькова майстерня, але потім усвідомив, що це запах його власного м’яса, вириваного розпеченими щипцями. «І в мене теж уже тьмариться розум, — подумав він. — І я теж уже починаю божеволіти».

— Байдуже, — сказав імператор. — Якщо ви знесете тортури першого ступеня, то неминуче здастеся під час другого ступеня, коли тими самими щипцями ми звелимо виривати вам щось значно чутливіше, ніж ребра.

— Не здамся, — похитав головою пан Янек.

— Тоді нам не залишається нічого іншого, як переконатись у цьому, — зітхнув імператор.

— Моєму синові нічого невідомо, а від мене ви не почуєте більше ані слова, — сказав пан Янек і, схопивши циркуля, упер його вістря собі в груди.

— Варта! — заревів імператор і підхопився з крісла, але не встиг ступити й кроку, як пан Янек наліг на стільницю і ввігнав вістря циркуля собі в серце саме в ту мить, коли в дверях з’явився начальник варти.

— Лікаря! — закричав імператор. — Мерщій по лікаря! Він не сміє померти! — І кинувся до пана Янека, який осунувся на підлогу, в передсмертній судорозі стягуючи за собою обома руками гору книг і пергаментних сувоїв.

Коли імператор підвівся, тримаючи в руці закривавлений циркуль, висмикнутий із рани, обличчя його було бліде, як в опівнічного привида, а очі — божевільні.

— Це ти його вбив, — сказав він, штрикнувши Петра вістрям, від чого на його камзолі проступили маленькі плямки крові. — Ти молодший і меткіший, ніж ми, ти ще міг підскочити й завадити йому, однак ти цього не зробив, бо ти хотів, щоб він помер. Але не надійсь, проклятий, що від цього щось зміниться на твою користь. А тепер іди й упади навколішки, здійми руки й благай небо, щоб нам пощастило знайти його Філософський камінь, який ми звелимо шукати у вашому домі так, як іще ніхто нічого не шукав, — слізно благай небо й помагай нам у наших шуканнях бодай молитвою, бо якщо станеться так, що ми той Камінь не знайдемо, увесь тягар нашого розчарування й гніву впаде на тебе і тобі доведеться так погано, що навіть цей небіжчик у своїй могилі здригнеться з жаху від того, що ми з тобою зробимо.

Імператор кивнув вартовим, щоб вони вивели Петра, а тоді почав обома кулаками тасувати тіло пана Янека.

— Віддай мені Філософський камінь! — кричав він, схлипуючи. — Устань і віддай мені свій Камінь! Чуєш? Ти мертвий, і наші нікчемні людські справи, які мали для тебе таку велику вагу, тепер тобі вже зовсім байдужі. Яка тобі різниця, що принесе твій Камінь — благословення чи прокляття, рай чи пекло, день чи ніч? Ти над нами, над людьми, над речами, ти в іншому світі й тому можеш віддати мені те, в чому за життя відмовляв — прокинься бодай на хвилину й скажи, де ти заховав свій Камінь.

Але пан Янек залишався мовчазним і тільки тихо, задумливо всміхався.