"Королеви не мають ніг" - читать интересную книгу автора (Нефф Владімір)

Частина третя ХОДИ І ХОДИ ВІДПОВІДІ

Юний граф Джованні Гамбаріні, вчора ще бліда мавпа, паршива гнида й жалюгідна купка нещастя, як його назвав добрий дядечко Танкред у запалі своєї пишномовності, спричиненої щедрим вживанням червоного феррарського вина, а нині — за словами того ж таки дядечка — символ невинності і чистоти, прийняв свій страмбський маєток, примножений готівкою, яку залишив після себе мерзенний capitano di giustizia, і перше, що він зробив, то це звелів найкращому в місті майстрові—каменяреві прикрасити фасад його будинку новим знаком срібної ноги в наголіннику між двома зірками, як ми уже пам’ятаємо, гербом роду Гамбаріні; а його рятівник і друг Петр Кукань із Кукані, переселившись із своїм убогим скарбом, передусім з чудовою рушницею Броккардо, що якось сама собою перейшла у його власність, оскільки Джованні не виявляв до неї зацікавленості, тим часом як він, Петр, уже здійснив з її допомогою диво з див — так от, найперше, що він вчинив, переселившись з покою номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста» до пишних апартаментів у південному крилі герцогського палацу, які йому приділив герцог, то це закохався в герцогову дочку — принцесу Ізотту. І сталося це ось як.

Петрові покої — їх було три: салон, кабінет і спальня, один розкішніший за інший — виходили в залу, яка називалася Рицарською, де, згорбившись, мовчки стояли, трохи схожі на шибеників, рицарські обладунки; чільне місце серед них займали своєрідний, міланської роботи панцер маркграфа Вітторіно, прозваного «Володарем міцного пупця» або «Оприскливим пердуном», його меч і щит. Нічим не зайнятий, почуваючи себе всіма покинутим і чужим у цій величезній старовинній резиденції, куди він потрапив завдяки складній грі долі, Петр саме оглядав ці пам’ятні реліквії, як раптом у холодній тиші мертвих предметів і віковічних стін почулася хода, яка дедалі ближчала і яку супроводжував серйозний, повчальний чоловічий голос, котрий розповідав щось про зірки, — одне слово, про щось далеке й нецікаве, що не обходило Петра й про що він не мав аніякісінького уявлення. Але, тверезо розміркувавши, він вирішив, що не пропустить навіть найменшої нагоди зав’язати контакт з мешканцями палацу, і, вийшовши на середину зали, зайняв поважну й чемну позу, чекаючи тих, хто наближався, як це він з успіхом робив уже безліч разів, ще коли був пажем при празькому дворі. І, чекаючи отак, хто ж вирине з коридора, що вів до Рицарської зали, він почув таке, від чого його пройняв легенький і приємний дрож, бо незнайомець назвав особу, яку навчав астрономії, принцесою, а точніше — моя принцесочко, principessina mia.

— Так, достеменно так, а не інакше, principessina mia: якби ми могли піднестись над землею і поступово втрачали б з очей наш теперішній обрій, то настав би момент, коли земля видалася б нам зіркою.

— І ця зірка сяяла б? — запитав дівочий голос.

— Атож, principessina mia, сяяла б так, як Венера, і Марс, і сотні тисяч інших зірок, які сяють у нескінченних далечах і тільки здаються нам навислими над нашим півостровом.

— А хто б її засвітив?

«Похвально, principessina mia, — подумав Петр. — Оце слушне й простодушне запитання, гідне людини, яка керується своїм власним розумом і дотримується власної думки; я, признаюся тобі, запитав би точнісінько так само». І поки явно засмучений учитель намагався втовкмачити своїй великородній учениці, що її, себто земну кулю, ніхто не став би засвічувати, бо вона сама вже світиться світлом, яке їй посилає сонце, тільки нам це світло, поки ми сидимо на землі, здається інакшим, слабшим і розсіянішим, у порівнянні з тим, яке випромінюють тіла далеких зірок, вони ввійшли до зали.

Принцеса, — Петр тільки перегодя довідався, що її звуть Ізотта, — була дівчина років п’ятнадцяти з личком дитини, бо вона дуже добре усвідомлювала свою винятковість і незрівнянність, так само як і те, що шана, котру їй усі віддають, належить їй цілком і за правом, через те вона трималася так гордо і пишно, і очі її, карі, з золотистими іскорками, дивилися просто себе уважно й незмигно; та оскільки вона вже явно не була дитиною, бо груди її гарно здіймалися над високо перетягненим станом сукні, а стегна, хоч і вузькі, були вже розвинені цілком по—жіночому, згадана наївна дитинність її чистого, ні думкою, ні стражданням не позначеного личка, її задертого цікавого носика своєрідно вигнутої форми, який чисто і мило, як це буває в дітей, зливався з опуклістю білого, спокійного чола, вражала своїм контрастом, таким захоплюючим і дражливим, що ця дитинність зрештою, при ближчому розгляді, виявлялася не такою вже й дитинною, а навпаки, вельми сексуальною — такою сексуальною, що просто дивувало, як можна бути такою сексуальною й при цьому залишатися порядною, витонченою принцесочкою.

Як ми знаємо, Петр уже бачив її під час свого геройського виступу на piazza Monumentale, коли вона стояла на балконі поряд зі своїми високими родичами, але тепер, здибавшись з нею віч—на—віч і чемно вклонившись, він сам став об’єктом вивчення її каштаново—золотистих очей і відчув, як кров приливає до його мужнього лиця войовничого архангела.

— О, наш новий arbiter linguae latinae, — мовила принцеса й зупинила своє ширяння — бо її плавну, легку ходу не можна було означити краще, ніж ширяння — тоді як її домашній учитель, низенький огрядний чоловічок, у вили—нялому лискучому чорному вбранні, ступнув іще два—три кроки, перше ніж з виразом досади наслідував її приклад і зупинився й собі.

— Ну, любий наш арбітре, щоб відпрацювати той хлібець, який ви в нас їстимете, допоможіть, прошу, моїй убогій пам’яті — я ніяк не можу пригадати чудернацьку назву перфекту в такій, наприклад, фразі: «Omne tullit punctum, qui miscuit utile dulci».[57]

Якщо принцеса хотіла зрізати arbitri linguae latinae, — a вона, очевидно, цього таки хотіла, — то не можна було придумати питання підступнішого, бо що краще, вільніше й природніше хтось володіє чужою мовою — живою чи мертвою, — то важче припускати, що він тямить і в теоретичній граматиці, і в її сухій термінології. Але Петр був саме з тих, хто, один раз почувши й засвоївши щось, зберігає це в своїй пам’яті назавжди; через те, приборкавши в собі почуття обурення, яке викликала в нього принцеса своїм нетактовним нагадуванням про той хлібець, котрий він тут їстиме, а також тим, що вона звернулася до нього як до arbitri linguae latinae, наче ще зовсім недавно він не відзначився в неї на очах чимось набагато достойнішим, ніж знання латини, Петр відповів, люб’язно всміхнувшись:

— Далебі, не знаю, чим я заслужив такий високий, почесний і відповідальний титул arbiter linguae latinae, яким зволила мене обдарувати його високість герцог, бо наша коротка бесіда, яку я мав за честь провадити з ним мовою Ціцерона, не була достатнім доказом моїх здібностей. Однак рішення володаря переглядові не підлягає, і на запитання його наймилостивішої дочки я відповідаю: цей перфект називається гномічним, і латиністи охоче вдаються до нього в моральних сентенціях та порівняннях, аби в такий спосіб підкреслити їхнє загальне й позачасове значення, приміром: «Veluti, qui anguem pressit», що означає: «Як той, хто наступить на змію або…»

Це була вдала відповідь, гідна не лише arbitri linguae latinae, але й arbitri rhetoricae, яким Петра теж було титуловано; і все ж він не зміг продовжити фразу після «або», бо принцеса урвала його вигуком:

— Хто наступить на змію! При мені він наважується говорити про подібні речі!

— Уклінно прошу вас вибачити мені, мадонно, — сказав Петр, дуже наляканий її виявом бридливості та обурення. — Але осмілюсь зауважити, що я, якщо висловлюватися точніше, мав на оці не те, що образило ваш слух, — такого я, звісно, не міг передбачити і ніколи не перестану шкодувати з цього приводу, — я мав на оці зовсім не це, а просто навів граматично типовий приклад того виду порівнянь, коли рекомендується вживати минулий постійний час — гномічний перфект.

— Дякую за повчання, — холодно мовила принцеса. — І якщо вам справді не спав на думку кращий приклад цього вашого гностичного перфекту, ніж саме цей, про змій, то прийміть мої вибачення. — Вона коротко й стримано кивнула головою, від чого ще дужче вирізнився її сідло—видний профіль, узяла за лікоть свого огрядного вчителя й заквапилася далі. — А тепер знову ваша черга повчати мене, усе мені пояснити й розтлумачити; ох, я так жадаю повчань, пояснень і тлумачень! Ну, то як було з тими вашими зірками, які тільки уявно світять над Італією?

А втім, ні, не треба про це, я вже зрозуміла; радше розкажіть, хто ж усе—таки освітить ту вашу земну кулю, якщо ми злетимо в повітря?

Засмучений Петр розгублено стежив за тим, як вона пливе по залі, тягнучи за собою домашнього вчителя, і подумки лаявся: «Карамба, карамба!» Вернувшись за хвилину до своїх апартаментів, він сів на розкішне ложе з подушками, розшитими золотими стрічками й орнаментом, що хоч і вражало з вигляду, але, поза сумнівом, заважало спати, і кілька разів стукнув себе кулаком по голові. «Карамба, — повторював він, — це ж нікуди не годиться, карамба, дурень, карамба, так тобі й треба, щоб не зв’язувався з принцесами». Йому хотілося плакати й сміятись, хотілося побігти за нею й кусати грезетові узори на подушках, але він нічого з цього не зробив, тільки непорушно сидів на місці, наче прибитий, яким насправді й був, бо знову нещадно гамселив себе кулаком по голові й примовляв «карамба, карамба». Звиклий нічого собі не навіювати й ні в чому себе не переконувати, він цілком усвідомлював, що те, що з ним тільки—но сталося, — класичний зразок так званого coup de foudre, або кохання з першого погляду, — і що з цієї хвилини весь світ довкола нього розділений на два табори і головний із них — той, який репрезентує одна—однісінька особа — принцеса Ізотта, єдина, незамінна і неповторна; він усвідомлював також те, що пригода, яка тільки—но почалася, не зав’язне на місці, а матиме продовження й розвиток хоча б уже тому, що він, Петр, дотримуючись своєї чоловічої честі, повинен сміливо, без докорів сумління йти за голосом свого серця. Було йому ясно й ще одне: та обставина, що героїнею цієї майбутньої пригоди є дочка самого володаря Страмби — абсолютно фатальна, бо навіть у тому разі, коли все піде, як по маслу, і йому, Петрові, вдасться здобути принцесину прихильність, йому важко буде переконати заздрісний і недоброзичливий світ, що він, Петр, чинить не з розрахунку, а з чистої й безкорисливої любові; мабуть, йому доведеться дуже важко, тим важче, що навіть сам він не зовсім упевнений, чи й справді закохався б у принцесу Ізотту так безтямно, як він закохався в неї зараз, якби вона виявилася, скажімо, не принцесою, а всього—на—всього вродливою покоївкою. Так, так, без сумніву, це фатум, фатальний збіг несприятливих обставин, але й — з другого боку — неймовірно щаслива і надзвичайно сприятлива подія, бо якщо він, Петр, надумав досягти вершин слави і стати гордістю та благословенням роду людського, то він не може грати іншу роль, крім цієї, найвищої, а якщо вже закохається, то тільки в принцесу; що й сталося. Єдине, що йому найближчим часом треба вирішити, то це як зблизитися з принцесою й виправити, наскільки можливо, те, що було зіпсовано.

Немовби у відповідь на ці міркування, почулося чиєсь шкрябання в двері, і до покоїв увійшов високий, кістлявий дід у супроводі худого, тихого хлопчака; дід відрекомендувався Гансом Шютце, майстром кравецької справи, — мовляв, його прислав герцог, щоб він зняв із синьйора Куканя з Кукані мірку. Його високість герцог, найелегантніший муж Італії, дуже любить, щоб його придворні теж були вишукано вбрані, і через те звелів, аби він, Ганс Шютце, пошив для синьйора Куканя з Кукані кілька вбрань на різні випадки, а передовсім для балів, ловів та прогулянок.

Петра це втішило дужче, ніж при своїй некорисливості, й мужності, й похвальному бракові марнолюбства він вважав би для себе за можливе, бо це означало, що герцог не збирався обмежити виявлену йому приязнь тільки похвальними вигуками на балконі перед лицем розхвильованого люду і приділенням йому вигідних апартаментів, де буцімто під час свого останнього візиту до Страмби мешкав сам король неаполітанський, що, звичайно, лестило Петрові, але трохи й непокоїло, бо було абсолютно малоймовірно, що йому дозволять надовго засидітися в таких вигідних апартаментах; заразом йому подобалося, що майстер Шютце пошкрібся в двері, замість грубо постукати, а це означало, що при страмбському дворі, точніше, при його, Петровому, дворі, дотримуються тих самих тонкощів поведінки, які були законом при імператорському дворі в Празі; до того ж він був радий, що позбувся неприємного, непомітного, але виснажливого клопоту, який почав був народжуватися на дні його розвихрених думок, а саме: як наблизитись до принцеси, коли в кишенях у нього порожньо, — адже про якусь грошову винагороду, котру він міг би отримувати за свої три посади, досі не заходила мова, а про те, що він благородно віддав капшук з грішми, які йому довірив Джованні, не варт навіть згадувати; а тим часом єдине його вбрання дуже пошарпалося дорогою до Італії. Через те він охоче дозволив майстрові Шютце відбити в цифрах чудові пропорції своєї ставної постави.

— Шия — чотирнадцять, — диктував майстер Шютце своєму русявому помічникові. — Манишка — шістнадцять з половиною, двадцять дев’ять, спина — вісім, груди — тридцять дев’ять, стан — тридцять два. Синьйор тонкий у стані, це добре, шкода тільки, що мода цього року рекомендує камзол, рівний у поясі, не завужений, довгий, аж до стегон, з розрізом ззаду, це примха іспанців, чорти б їх узяли, адже ми, німці, добре знаємо, чому висловлюємося про різні незначні явища das kommt mir Spanisch vor — «мені це здається іспанським». Рукав — по лікоть, двадцять рівно, на всю довжину — тридцять один. Герцог наполягає, щоб придворне панство одягалося за модою, бо привілей одягатися за власним смаком належить лише йому одному. Ми шиємо цьому нечупарі за власноручними ескізами придворного маляра Рінальдо Аргетто.

— Прошу? — здивовано перепитав Петр.

— Від ліктя — чотирнадцять, манжета — сім, — спокійно провадив майстер Шютце. — Саме так, нечупарі. Те вбраннячко, в якому він учора був на добродійницькому балу, — все—таки розкішне.

— Я звернув на це увагу, — сказав Петр.

— Двадцять шість дівчат цілу ніч і цілий день псували собі над ним очі, — провадив майстер Шютце, — а він, свиня, все залив вином і тепер убрання можна викинути. Бо герцог не дозволяє, щоб хтось після нього доношував. Герцогиня дозволяє, але після неї треба обов’язково перешивати. О, герцогиня — справжня дама. Французька королева, коли побачила її руки, вся аж позеленіла з завидків і запитала, що вона з ними робить, що вони в неї такі біленькі й м’якенькі, і герцогиня — яке все—таки в неї золоте серце! — була така ласкава й розповіла їй, що натягує на ніч рукавички зі шкіри олениці, всередині просочені особливою мастю, і пообіцяла їй, королеві, такі рукавички вислати. Боки — тридцять вісім, записав? Чорт забирай, не лови гав, а пиши, що я тобі диктую, повторюю: боки — тридцять вісім, оце, я розумію, боки! А герцогиня й справді послала королеві ті рукавички, тільки тоді було гаряче літо й за час довгої дороги зі Страмби до Франції масть усередині зіпсувалася й почала смердіти. При дворі в Парижі, коли цей презент туди дійшов, усі затикали носи, але королева сказала: «Пусте, якщо такі рукавички носить герцогиня Страмби, то я їх теж носитиму». І носила. Це щоб ви знали, яку репутацію має наша герцогиня.

Петр засміявся, але майстер Шютце лишився незворушний.

— Так, вона має чудову і цілком заслужену репутацію, — провадив він далі. — Eine Dame, eine wirkliche Dame,[58] хоч у неї і є свої слабості, але в кого їх немає, своїх слабостей? Взяти хоча б ту її юродиву, Bianca matta. Якщо ви бажаєте втриматись при страмбському дворі, гер фон Кукан, то боронь вас Боже зронити криве словечко про улюбленицю нашої герцогині, про її першу даму! Герцогиня вважає її просто—таки Божим даром. Герцогиня не щадить нікого, хто виказує до Б’янки огиду і антипатію. Один придворний капельмейстер, — а це, до вашого відома, був німець, як і я, музикант із ласки Божої, — відважився при Б’янці демонстративно заткнути собі носа, бо ця придворна дама, даруйте мені цей грубий вираз, смердить, як Putzloch;[59] не питайте навіть, що з ним після цього сталося. Він сидить ще й досі. І ще одне, гер фон Кукан. Якщо раптом станеться так, що герцогиня забажає з вами погомоніти, що дуже малоймовірно, бо, згідно з двірським етикетом, це вельми важка справа, але якби таки до цього все ж дійшлося, гер фон Кукан, то боронь вас Боже висловитись інакше, ніж поштиво й з порозумінням про ті її чудові камені, які приносять людині щастя, про астральні впливи, про добрі знамення і лихі знамення, про послання з потойбічного світу і як там іще називаються усі ці витребеньки, що їх герцогиня обожнює— одне слово, про її магію. Бо приблизно рік тому торговий представник Австрії, який мав при нашому дворі чудову синекуру і взагалі йому тут солодко жилося, припустився того промаху, що в присутності синьйори герцогині всяку магію оголосив нісенітницею, бабськими забобонами й ошуканством; бачили б ви, гер фон Кукан, як він загуркотів!

— Загуркотів? — здивувався Петр. — А куди?

— Додому. В Австрію, — відповів майстер Шютце, — йому навіть переночувати в Страмбі не дозволили, а наказали негайно пакувати валізи й забиратися туди, звідки приїхав. Панталони трохи завузимо, до половини стегон, гаразд? Та воно й зрозуміло, бо навіщо й для чого торговому представникові вірити в магію і в усякі там чари—мари, але таке вже двірське життя, і ви до цього звикнете, якщо вам поталанить нагріти тут собі місце.

— А герцогова дочка? — запитав Петр. — Яка вона?

— Принцеса Ізотта, питаєте? — уточнив майстер Шютце. — О, це янгол. Хоч вона й зарозуміла, не доведи господи, зухвала, як мавпа, зла, пащекувата, егоїстична, свавільна, вперта, химерна, але це байка, гер фон Кукан, усі ці властивості герцогова дочка може собі цілком дозволити, їй навіть належить їх мати, і я не помилюся, коли повторю, що принцеса Ізотта — янгол. Щоправда, жодна компаньйонка витримати її не годна, і всі домашні вчителі, призначені до неї, втікають — останній її учитель музики навіть повісився, і ніхто не знає чому, може, цей бовдур був навіть закохався в неї, відомо тільки, що якось уранці його знайшли повішеним на клямці. Хай вам, гер фон Кукан, навіть на думку не спаде залицятися до принцеси й кидати на неї закохані погляди, або ж, um Gotteswillen,[60] присвятити їй віршика — це для вас погано скінчиться, гер фон Кукан, точнісінько як для того вчителя. Отже, спершу ми пошиємо синьйорові вбрання на завтрашній бал, котрий герцог влаштовує на честь невідомо чого, — може, навіть з нагоди смерті capitano di giustizia; та це ж цирк, якого ще світ не бачив. Ми пошиємо щось просте, аби герцог не позаздрив, зате елегантне, щоб мені не осоромитись; я пропоную камзол з фіолетового атласу, такого тут уже давно не було, закритий аж під саму шию, на срібних круглих застібках, гарно викладений на грудях, так тепер носять, бо синьйор і без цього худий і тонкий у грудях, знаю, знаю, м’язи у вас як залізо, але цього під добре скроєним убранням не видно — вузькі пурпурові рукави, тільки трошечки зібрані біля пліч, пройми зовсім невеликі, у три вінцеві кола, штани теж пурпурові — це буде щось виняткове для синьйора arbitri linguae latinae і golfonniera di giustizia. Але ви, гер фон Кукан, не звертайте на те уваги, що герцог призначив вас на такі скромні посади, які не дають вам жодної влади й на яких — я радий був би помилитись — ви не розбагатієте, — десять, чотири, двадцять один з половиною, записав? Не спи мені і пиши, я сказав: штани — довжина збоку десять, крок — чотири, об’єм стегна — двадцять один з половиною, записав? Бо тепер при дворі краще бути нижче трави, герцог хоч і добра душа, але страшно, страшно підозріливий; а втім, після того свинства, яке зробив його Busenfreund,[61] граф Одоріко, нема чого дуже й дивуватися.

— А чим завинив граф Гамбаріні? — запитав Петр.

— Синьйор цього не знає? — здивувався майстер Шютце. — Щоб я не забув про черевики — я замовлю їх, звичайно, тільки навряд чи вони будуть готові на завтра на вечір, через те рекомендую синьйорові підібрати собі щось елегантне в нас на складі, найкраще — скромного фасону з тупими носками, срібними підборами, якщо вже на камзолі у нас будуть срібні застібки. Деякі знатні синьйори носять підбори порожнисті й ховають у них скручену сталеву пилку — на той випадок, якби вони попали до буцегарні і їм не залишилося б нічого іншого, як перепилювати грати, — ці нездари не вміють навіть цвяха зі стіни витягти, не те що відкрутити підбор, перепиляти грати й спуститися з вежі на слабкій мотузці, та відірватися, та зламати собі ногу, та з цією зламаною ногою ще відбитися від варти і втекти, як це зробив Бенвенуто Челліні, але все це — пусте, пусте, ці порожнисті підбори з пилками всередині — це шик і тут нічого не заперечиш. То, значить, гер фон Кукан не знає, що, власне, скоїв граф Гамбаріні? Гм, про це знає тут кожна дитина, це входить до програми загальної освіти. Як відомо, герцог Танкред має за звичай випити собі перед сном, бо без цього він не засне, і свого часу граф Гамбаріні, — ох, який то був золотий чоловік! — підплатив слугу, щоб той підсипав герцогові в снодійне отрути. So eine Gemeinheit![62] Мабуть, добре потрусив калиткою, перше ніж схилив слугу до такої підлості, бо слуга був старий і порядний чоловік, нині таких слуг уже немає, та все ж таки схилив його. Але, як на біду, то й граблі стріляють! Коли той слуга ніс герцогові те отруєне снодійне, йому зробилося недобре, мабуть, від хвилювання, але він навіть гадки не мав, що це від хвилювання, а подумав, що граф отруїв і його, аби позбутися свідка, упав перед герцогом навколішки і все йому виклав. Герцог притьмом послав по Гамбаріні своїх людей, щоб ті його схопили, та Гамбаріні здогадався, що його задум зірвався, і вчасно накивав п’ятами, перебравшись жінкою. Відтоді герцог страшенно озлобився й зненавидів усіх людей, і я цьому нітрохи не дивуюсь. «Кому я можу вірити, — каже він, — коли навіть Одоріко Гамбаріні, якого я любив і з яким бесідував про високі філософські матерії, хотів мене зі світу згладити?» І тепер він згладжує зі світу сам, згладжує так, що вся Страмба аж тремтить зі страху. Хваліть Бога, хваліть Бога, гер фон Кукан, що вас призначено на такі посади й що герцогові навіть на думку не може спасти, що ви зазіхаєте на його трон, бо якби він запідозрив вас у такому, вам був би капець. Як це сталося з його останнім камергером, таким собі Алессандро Сікурано, досить пристойною і порядною людиною. Ніхто не знає, скільки в тому правди, але ясно одне: герцог убив собі в голову, буцім Сікурано умишляє проти нього зле, і Сікурано під тортурами у всьому признався, — а як тут не признаєшся, коли тобі почнуть заганяти під нігті розпечені цвяхи? — так от, він у всьому признався, цей нещасний Алессандро Сікурано, та ще й потяг за собою цілу низку невинних людей, які теж у всьому призналися, коли кат узув їх в «іспанські чоботи»; половину з них було повішено, а ті, кого не повішено, й досі сидять у темниці, якраз під нашими ногами, гер фон Кукан, і чекають вирішення своєї долі. Сікурано не повісили — його колесували, ви могли побачити його на тому колесі, коли вчора в’їжджали до Страмби; можливо, він іще живий, бо його ламали тільки вчора пополудні.

— Він уже неживий, — сказав Петр. — Я прострелив йому голову.

Майстер Шютце здивовано звів на нього свої водяві очі.

— А чому, осмілюсь запитати? Чому ви зволили прострелити йому голову?

— Із співчуття, — відповів Петр. — Я зглянувся над ним, щоб він не мучився.

— Ох, більше такого ніколи не робіть, якщо не хочете скінчити своє життя на колесі, — застеріг його майстер Шютце. — Будемо сподіватися, що цього ніхто не бачив. Усе, що нагадує misericordia, в Страмбі не рекомендується й не схвалюється. Ох—ох—ох, ви можете дорого заплатити за те своє співчуття.

— Тепер, коли capitano di giustizia вже мертвий, усе, мабуть, поверне на краще, — зітхнув Петр.

Майстер Шютце гучно засміявся своїм беззубим ротом.

— Ви наївна людина, — сказав він. — Capitano di giustizia був підставною особою, і він своє вже відспівав, бо крав більше, ніж йому належало за чином, і герцог почав уже боятись і його. Ну, а що папа нездужає та ще й устряв у війну з Венецією, то вас послало саме небо, щоб ви, гер фон Кукан, зробили свій постріл. Дякую вам, синьйоре фон Кукан, за те, що ви так чудово поводилися, поки я брав з вас мірку, — синьйори, як правило, бувають нетерплячі й весь час крутяться, — вбраннячко ваше буде готове до завтрашнього балу.

Початок балу призначили на восьму годину вечора; на міжнародному двірському жаргоні це означало, що о восьмій годині нуль—нуль хвилин правитель зі своєю родиною ввійде до бальної зали й що запрошені гості в цей час уже всі, як один, будуть на місцях.

Петр Кукань із Кукані для першого свого entrée[63] у високому страмбському товаристві вибрав момент, який здавався йому найслушнішим, а саме — рівно без трьох хвилин восьма, бо з багатого власного досвіду, набутого при празькому дворі, знав: якщо не прощенним faux pas є прийти пізно, коли високоповажний господар уже на місці, то так само недоречно з’явитись передчасно; так чинять лише нервозні, й нетерплячі, і новачки, необізнані з тонкощами двірського етикету, і взагалі люди меншого копила. Люди шановані й досвідчені у вищому світі, високі сановники і представники чужоземних держав дозволяють собі з’явитись в межах тих десятьох хвилин, котрі передують останнім п’ятьом хвилинам перед початком балу, тож якщо Петр з’явиться в бальній залі на дві хвилини пізніше, після того як приплив найшляхетніших із шляхетних уже скінчиться, він проявить цим самим похвальну міру власної скромності, не завдавши шкоди своїй гордості, і водночас дасть доказ свого, гідного подиву, самовладання та впевненості в собі, бо — при всіх своїх стратегічно—суспільних перевагах — це гранична мить появи, un peu risquée — трохи ризикована, бо завжди може статися, що в правителя раптом почне поспішати годинник, і він, Петр, зіткнеться з ним біля входу, що, як кожен визнає, буде жахливою й непоправною річчю. Але Петр поклався на те, що при страмбському дворі, як ми знаємо, при його дворі, все йде своєю чергою, згідно з регламентом, і не помилився.

Бальна зала була чудова й славилася далеко за межами герцогства як зала Ангелів — Sala degli Angeli, бо її єдиним, проте в нескінченних варіантах повторюваним декоративним мотивом були ангели, створені пензлем герцогово—го безсмертного портретиста Анджело Бронзіно, а також ангели, вирізьблені з дерева й витесані з мармуру, вилиті з металу й вирізані з слонової кості митцями нітрохи не менш гучних імен, такими, як Якопо Сансовіно і Тіціано Аспетті, ба навіть, — маються на увазі чотири бронзові ангелочки, чи, скоріше, амурчики, які несуть у своїх пухкеньких ручках таріль для фруктів й оздоблюють у Sala degli Angeli карниз каміна, підтримуваний двома мармуровими ангелами, — колишній власник чудової рушниці Броккардо — Бенвенуто Челліні. Херувими—велети, намальовані на стіні, оголеними мечами охороняли золотий герцогський трон, що стояв на підвищенні в глибині зали; крилаті серафими ширяли над вікнами й на стелі; ангелочки ніжилися на хмарках і вигрівали на сонечку свої рожеві задоч—ки; інші ангели літали, співали, вигравали на лютнях, звертаючи до Господа свої палкі погляди, і кидали стріли, й розсипали квіти, і затуляли свої личка, бачачи людську підлість, — одне слово, поводились справді по—ангельському, а під ними, внизу, під підлогою, в жахливих муках корчилися падші ангели, почорнілі від власних гріхів.

Зала, прекрасно осяяна тисячами свічок, була вже повна; синьйори і дами приглушено і — поза всяким сумнівом — дотепно гомоніли під тихий супровід музики, яка лилася згори, з балюстради, прикрашеної дерев’яними, позолоченими ангелами; ангельські голоси, сопрано й альт, у супроводі флейти негучно виконували канцонету «Чому ти відхилив свої вуста, жорстокий», — чарівне творіння Merry Old England,[64] яке принесли на європейський континент англійські мадригалісти. Всі гості були в нових уборах, бо справді було нерозумно й немислимо, щоб хтось з’явився сюди в тому самому убранні, в якому він був тут позавчора на добродійницькому балу, що його давав покійний capitano di giustizia, і всі були ретельно вмиті, завиті, напудрені й напахчені, сяяли всіма відтінками шовку і батисту, оксамиту й атласу і розсипали холодний блиск діамантів та сапфірів; коли оголосили чужоземне Петрове імення, всі, як один, з неприховуваною цікавістю обернулися до входу, й хоч, власне, ніколи не бачили образу войовничого архангела Михаїла в празькому костьолі міноритів, живою копією якого був Петр, і не могли навіть здогадуватися, до якої міри його присутність у Sala degli Angeli доречна, зустріли його оплесками і вигуками «браво», тільки—но він з’явився в дверях; вихованці епохи, яка сприяла проявові їхньої особистої безстрашності лише до тієї міри, що королі й князі могли з оголеними головами йти за домовинами своїх загиблих воєначальників, вітали в Петрові героя дня. І він проходив поміж ними, ніби в фантастичному сні, приголомшений і надзвичайно полещений та зворушений, і мусив зібрати весь свій розум, світський досвід та самовладання, щоб не розгубитися, не розслабитися і люб’язно та безпристрасно всміхатись.

Перед ним, обернувшись до нього обличчям і задкуючи, плив у повітрі крихітний синьйор у черевиках на таких високих підборах, що туди могли б увійти три скручені пилки для перепилювання ґрат; це був герцогський maître des cérémonies, страмбське видання мосьє Ферраля, як можна було судити з плавної віртуозності його рухів, а головне, з довгої диригентської палички, увінчаної чарівним ангельським крильцем; стискаючи паличку в правій руці, він то стукав нею об підлогу, то піднімав угору, до стелі, то граційно нею розмахував. Здавалося, ніби він кудись веде Петра; і справді — так воно й було: сліпучо всміхаючись білячими зубами, він вабив Петра чарівними поклонами й рухами долоні, і Петр незабаром зрозумів куди: maître des cérémonies торував йому шлях до Джованні, який стояв у протилежному кутку зали в товаристві гарненької дами, чию шию кілька разів обвивав довгий разок перлів. Забачивши друга, Петр весело усміхнувся й рушив до нього; maître des cérémonies, виконавши своє завдання, уклонився й відступив на задній план.

О, велика мить! Якби в ті часи вже було винайдено фотографічний апарат, притьмом заклацали б десятки спусків, і наступного дня знімки Петра, який наближається до Джованні, з’явилися б у всіх місцевих газетах з аршинними заголовками: «З лев’ячої клітки — до Зали Ангелів», або: «Радісна зустріч вірних друзів», або: «Граф Гамбаріні вітає свого рятівника», або: «Хоробрість і вельможність обнялися». Бо Джованні, виряджений у чудове вбрання, яке для нього, Цілком можливо, вибрав модельєр самого герцога, бо воно мало надзвичайно вишуканий вигляд, що досягалося виключно двома барвами — яскраво—жовтою і вугляно—чорною — так от, Джованні, забачивши Петра, зробив щось дуже доречне й вражаюче: він розпростер обійми й, перше ніж пригорнути друга до своїх грудей, вигукнув:

— Мій любий schioppetti!

Той, хто волею долі став об’єктом загальної уваги, дуже легко досягає слави баляндрасника, бо кожне його жартівливе слівце сприймається з похвалою і вдячністю; отак і вигук «мій любий schioppetti!», тобто «мій любий стрільцю», яким Джованні зустрів Петра, викликав у гостей, котрі оточили обох друзів, вибух улесливого сміху; на жаль, Джованні, мабуть, бажаючи посилити ефект своїх вельми вдалих вступних слів, навпаки, тут же й зіпсував враження від них, докинувши:

— Твоє щастя, що ти не живеш у часи мого славного предка Федеріго, який так ненавидів вогнепальну зброю, що наказав одному полоненому schioppetti відрубати руки й виколоти очі.

Настало те, що називається tableau, тобто німа сцена, загальне заціпеніння, викликане чиїмсь недоречним висловом. Але Петр, не перестаючи всміхатись, відповів:

— Атож, друже, хоча та обставина, що в наш час на кожнім кроці вдаються до вогнепальної зброї, виявилася вельми щасливою й осмілюсь стверджувати, передусім для тебе.

Якщо люди тих віддалених, але збережених у нашій пам’яті епох обожнювали прояви особистої відваги, й чим відчайдушніша вона була, тим краще, то вони не менш високо обдаровували своєю симпатією людей, наділених даром проречистості, — ми помітили, що навіть просту господиню заїзду Фінетту захопив потік добірної лайки, якою добрий дядечко Танкред осипав Джованні, коли вона схвально проказала: parla benissimo — але над усе вони цінували миттєву влучну репліку; через те просте Петрове парирування незграбної грубості Джованні було винагороджено оплесками, а дама в перлах, біля якої увивався Джованні, навіть вигукнула:

— Прекрасна відповідь, гідна arbitri rhetoricae! Чоло Джованні залилося рум’янцем.

— Дякую вам, синьйоро, за те, що ви допомогли моїй убогій пам’яті, — мовив він. — Далебі, я ніяк не міг пригадати, як називається та дивна посада, на яку його високість зволила призначити синьйора з Кукані. А що це, власне, означає— arbiter rhetoricae, і що воно таке?

— Це щось схоже на звання головного хоронителя герцогових художніх колекцій, — відповів Петр. — Певна річ, з тією різницею, що я справді студіював риторику.

Отже, перша прилюдна зустріч друзів несподівано обернулася на словесну дуель, та, оскільки ми знаємо, що хто кого любить, той того й чубить, то можемо все ж розцінити її як належний світський успіх. Тим часом ті три хвилини, які після Петрового entrйe ще залишалися до восьмої години, минули, і коли на вежі собору почали бити дзиґарі, музиканти на балюстраді з ангелами заграли інтраду, сповіщаючи про прихід вельможної родини; та перше ніж герцог з’явився в дверях, завішаним драпрі, яке розгорнули двоє лакеїв, до Sali degli Angeli ввірвався з шаленою швидкістю, на куцих кривих ніжках, низенький, гладенький, але розкішно вбраний чоловічок з тістоподібним круглим лицем, оздобленим вусами, підстриженими точнісінько як у герцога; і зачіска його теж була схожа на герцогову, і берет, з тією лише різницею, що він був оздоблений не дорогим хутром, а свіжою зеленою травичкою — так, достеменно так: на головному уборі блазня ріс маленький, ретельно підстрижений газончик, мила витівка самого блазня, яка вже давно будила веселий подив страмбського придворного товариства і вкотре вже спонукала довідатись, як саме було досягнуто цього мініатюрного дива і чи зрештою цей газончик не штучний. Та ні, це була не фальшива травичка, а справжня, і росла вона в глиняній пористій тарілочці, яку було «вмонтовано» в берет, і Коно — так звали блазня — двічі на день сумлінно поливав її з крихітної поливальнички. Коно мчав, торуючи собі шлях куцими товстими ручками, прямісінько до герцогського трону й вискочив на нього обома ногами.

— Знайте, любі мої піддані, — прокрякав він, виставивши вперед підборіддя, як це робив герцог, коли промовляв до народу, — що ми зібралися тут, аби відсвяткувати те, що ми, герцог Танкред д’Альбула Перший, явили всьому вдячному громадянству Страмби радісне свідчення того, що ми не такі безнадійно тупі, як скрізь вважалося, бо ми ще здатні, — і, до того ж, у слушну хвилину, — робити чудові перекиди! — І блазень з удаваним жахом вирячив очі й кинувся навтьоки, крутячись колесом і перекидаючись на очах його високості, карикатурою якого був і який разом з дружиною та дочкою поважно наближався поміж шпалерами схилених у низькому поклоні й застиглих у глибокому реверансі гостей. Герцогиня, легко спираючись на його плече, вела за руку, мов малу дитину, дивну, миршаву, з безглуздим усміхом на широких беззубих вустах, червонощоку й косооку карличку, міцну й хитливу, як качка; це була Bianca matta, герцогинина ідіотка, предмет її beneficenza permanente, або, як стверджували наклепники, потвора, в товаристві якої герцогиня так радо з’являлася на люди головним чином через те, що на тлі її придуркуватості і бридкості вигідно вирізнялася її власна натхненна краса. Герцог, цього разу у вбранні темно—зеленого кольору з червоними смугами, шия знов оголена аж до ключиць, вів за руку, точніше за кінчики пальців, легенько торкаючись їх, свою дочку, якій дуже пасувала маленька золота корона, кокетливо, трохи набік посаджена на волосся, гладенько зачесане й на тім’ї зібране в тугий плаский шиньйон, щоб уся зачіска була якомога менше помітна й щоб вона не порушувала, а навпаки, продовжувала випуклу лінію принцесиного чола, котра вигиналася, як ми вже мали нагоду це відзначити, чарівно—наївною кривою і зливалася з сідловидним профілем її дитячого носика. Вона була така неземно гарна в своєму білому мереживному одінні, високо, аж під грудьми підперезаному паском, і саме завдяки цій своїй неземній красі така по—земному приваблива, знадлива й жадана, що в Петра, коли він глянув на неї, занили зуби й зачастив пульс, його кидало то в жар, то в холод, йому забаглося не так обійняти її й поцілувати в рожеві вуста, — для цього тут було надто багато людей, — як засяяти перед її очима й вирости до гігантських розмірів, так, щоб вона подивувалася й захопилася ним. Але він усвідомлював, що це буде не так легко зробити, бо, на відміну від матері, яка роздавала усмішки на всі боки, вираз її дитячого личка був абсолютно байдужий, ба навіть знуджений, немовби вона хотіла сказати: «Ну от, я тут, але не сподівайтесь, джиґуни, що мене це тішить і бавить».

Maître des cérémonies, щасливо посміхаючись, немовби не тямився від захвату, що все так гарно розвивається, обтрусив шовковою хустинкою герцогський трон, на якому щойно стрибав придворний блазень, а також крісла, обтягнені позолоченою шкірою й приготовлені для герцогині та її дочки, і шляхетна родина, зійшовши на підвищення, зайняла свої місця. Maître des cérémonies тим часом обернувся до балюстради, щоб у слушну мить подати музикантам знак, коли від ліричної музики вони мають перейти до музики танцювальної, як раптом сталося щось неймовірно комічне й гротескне.

Bianca matta, яка зійшла на підвищення разом зі своєю синьйорою, несподівано зіскочила вниз, заплуталася в своїх довгих накрохмалених спідницях і простяглася на підлозі на весь свій куций зріст, але відразу ж підхопилася з дивовижною спритністю й, гикаючи та кудахкаючи, побігла до купки придворних, у центрі якої стояли Петр і Джованні; схопивши обома своїми червоними лапками Петра за шарлатовий рукав його нового вбрання і розтягнувши в усмішці свій беззубий рот та щось ґелґочучи, мов перелякана гуска, вона потягла його до підвищення і до герцогининого крісла.

— Там, там, — джеркотала вона, — ходи, не впирайся, дурнику, там твоє місце, там з тобою побесідує герцогиня.

Всюдисущий maître des cérémonies, наляканий цим неподобством, підійшов до Петра і сказав йому тихо:

— Не смійтесь, поставтеся до цього якнайсерйозніше, якщо вам миле життя!

Петр, який уже дістав подібне напучення від придворного кравця, майстра Шютце, заспокоїв переляканого церемоніймейстера ледь помітним кивком голови й примруженим поглядом і, наблизившись до герцогининого крісла придворним кроком, що відповідав ритуалові, так званим pas du courtisan, як його називали в Празі, низько вклонився, при чому ніби ненароком приклав долоню правої руки до серця й мовив:

— Якщо я правильно зрозумів, перша дама вашої високості виявила мені велику честь, зволивши вибрати своїм першим партнером у танцях, і покликала мене, щоб я запитав у вашої високості, чи дозволите ви мені задовольнити це бажання.

Краєчком ока він побачив вираз полегкості й глибокого задоволення, який з’явився на обличчі куцого maître des cérémonies.

Її високість з виразом зворушливого жалю на вродливому лиці мляво похитала головою.

— Ні в якому разі, мені здається, ви неправильно витлумачили ініціативу моєї компаньйонки, синьйоре Куканю. Не можна говорити про бажання Б’янки, бо вона особисто нічого не бажає, отже, не можна сказати, що вона вибрала когось своєю волею, бо вона позбавлена власного глузду, і якщо чинить щось, то завжди мимохіть, з вищого навіяння й спонуки невідомих сил, котрі керують нашими життями й долями, але проявляють себе не інакше як спорадично, приміром, устами невинного створіння, наділеного вищою благодаттю, вустами святої, потьмареної розумом, такої, як Bianca mia, моя Б’янка. Вона явно висловилася в тому розумінні, що мені з вами треба поговорити, і до цієї думки слід прислухатись якнайсерйозніше і найуважніше, бо думка ця не її і виходить не з неї. Тож давайте поговоримо, синьйоре Куканю.

Убивчий виклик! Петр був навчений і напрактикований у мистецтві відповідати на будь—яке запитання; тільки що тут відповісти, коли тебе ні про що не питають? Якщо герцогиня сказала: «Поговоримо», то це, відверто кажучи, означало: «Говоріть, я слухаю», і тепер тільки від нього одного, Петра Куканя із Кукані, залежить, чи відзначиться він вишуканістю мови й злетом духу перед нею і перед принцесою, а також перед герцогом та високим панством, яке тихо зібралося за його спиною, бо палко жадало виступів такого роду — «для них немає ліпшої розваги, — зазначає придворний хроніст тієї доби, — ніж слухати»; щойно вони йому аплодували, а зараз з властивою більшості людей підступністю ніхто з них явно не мав нічого проти того, щоб він у цю напружену хвилину осоромився; найдужче з усіх злораділа, хоч як важко про це говорити, принцеса Ізотта, бо її личко, ще недавно позначене нудьгою, розквітло тією усмішкою задоволення, яку ми спостерігаємо в жорстоких дітей, коли вони відривають ніжки живим жукам. «Поговоримо», — сказала герцогиня, навіть не натякнувши, про що; запропонувавши цим йому величезну, нескінченну й нічим не обмежену сферу тем, на які він міг би завести розмову, починаючи з погоди, через турецьке питання про нинішню моду чи про філософію Йоганна Скотта Ерігена, про заморські відкриття, про знамениту рушницю Броккардо чи про спалення чаклунок; Петр міг говорити про все, що будь—коли спадало людям на думку, про їхні справи, про те, що було й чого не було, що сталося і чого не сталося, звісна річ, не виходячи за межі делікатності, але саме ця необмеженість можливостей, як і слід було сподіватись, породила в його думках порожнечу, до того ж її посилювало хвилювання, якого він досі ще не знав.

Для нього не було таємницею, що герцогиня не симпатизує йому — на відміну від сотень інших людей, свідків історичної події на piazza Monumentale, героєм якої він був; і він сам дуже добре бачив, як вона намагалася зупинити потік милостей, що ними його осипав герцог; усвідомлення, що її «поговоримо» продиктоване зловмисністю, теж було далеке від того, щоб зміцнити його впевненість у собі. Навіть герцог зрозумів, що це — змова проти його нового фаворита і що виступ юродивої не такий уже й спонтанний, як здавалося на перший погляд, і не виключено, що він був ретельно зрепетируваний; через те герцог нахмурився, як ніч, і блазень Коно, який притулився між ніжками герцогського трону, відбив цю обставину, глузливо прокрякавши:

— Ніс Diana, hic salta![65]

Герцогиня, ледь нахиливши свою чарівну голівку, легенько підперла личко кінчиками пальців і з поблажливою усмішкою вслухалася в Петрове мовчання. Maоtre des cйrйmonies, який стояв у кутку за кріслами герцогської родини, сіріючи на очах у всіх, розпачливими жестами показував угору на балюстраду з музикантами, а тоді знову заходжувався ворушити пальцями перед нашпуленими губами, немовби грав на невидимій флейті. Не зовсім ясно, що він хотів цим сказати, але цілком імовірно, що він збагнув Петрову розгубленість і хотів порадити, щоб той заговорив про музику — мовляв, ця тема пристойна, цілком придатна за будь—якої ситуації.

Коротка пауза, необхідна для того, щоб останні герцоги—нині слова пролунали до кінця й були належно оцінені, минула, а Петрові все ще нічого не спадало на думку; тоді, неабияк зажурившись, він вирішив, що говоритиме саме про цю свою скруту, і, напустивши на своє обличчя вираз зворушливого каяття та жалю, сказав:

— Слуга вашої високості німує. Його вуста — за дев’ятьма замками.

Пихата герцогиня здивовано звела свої гарні тонкі брови.

— Я це бачу, синьйоре Куканю. В чому річ? Як міг так раптово заніміти молодий кавалер, чиїй проречистості мій чоловік складав такі панегірики?

— Я складаю вашій високості палку подяку, — відповів їй Петр, — за те, що, виявивши увагу до мого жалюгідного душевного стану й запитавши про причину мого німування, ви наклали на мене обов’язок виправитись, а це рівнозначне наказові здолати свою недостойну розгубленість, оскільки неможливо виправдатись мовчки. — Знову з задоволенням відчувши, як під ногами в нього з’являється надійний грунт, він провадив далі: — Отже, я можу виправдати себе тим, що дорогоцінна думка, котру висловила ваша високість з приводу таємничих сил, які інколи діють на святу темну душу істоти, що її вони відвідують і що мене, мабуть, не з власної волі, — це я виснував із слів вашої високості, — підвела до вашого трону, вкинула у благоговійні роздуми, зовнішнім проявом яких неминуче буває мовчання. Я благословляю, — мчав далі Петр під розгорненими вітрилами, — цю дію таємничих сил, згаданих вашою високістю, не лише, як я вже сказав, благоговійно, але й з величезною радістю, бо вони точно відповідають тому, що було моїм потаємним зухвалим бажанням, а саме — опинитися віч—на—віч з вашою високістю й запевнити вас у своїй повазі, симпатії та відданості. Все це, я повторюю, було мені дозволено за знаком вищих сил; о, якби невідомі сили, котрі, за словами вашої високості, володіють нашими життями й долями, завжди були до нас такими прихильними й готовими задовольнити наші потаємні надії! На жаль, як показує досвід мого недовгого життя, так буває далеко не завжди.

Герцогиня була цим явно здивована.

— Ви запевняєте мене, синьйоре Куканю, в своїй повазі, відданості та симпатії, — мовила вона холодно, — і все ж таки ваше цитування моїх слів двічі забарвлене легкою іронією. Чим це пояснити, синьйоре Куканю? Може, ви, врешті—решт, не вірите в магію?

Петр хвилину помовчав, немовби зважуючи, як тут, власне, все насправді, й немовби ще раз перевіряючи себе, вірить він у магію чи ні.

— Важко в неї не вірити, ваша високосте, — відповів він нарешті. — Бо й справді, мабуть, немає іншої царини людських захоплень, про яку було б стільки написано й наведено стільки доказів та свідчень і яка своєю незбагненною таємничістю була б така притягальна і хвилююча, як чари, магія і потойбічні впливи; не вірити в ці речі було б такою ж безглуздою впертістю, як сумніватись у тому, що земля кругла, й озброїтись дешевим скепсисом проти свідчень поважних мужів, котрі на власному досвіді впевнилися у її круглості. Усе це істина, з тим лише застереженням, що самої віри тут замало. Є принципова різниця між твердим і радісно живим переконанням, властивим вашій високості, і між безтурботною й млявою звичкою вірити, як це водиться в людей немислячих і як це було б і зі мною, якби я свідомо цьому не супротивився. Але я цьому супротивлюсь, бо змалку нехтую вигоди й нудьгу битих стежок і можу зрештою чітко й без вивертів відповісти на запитання вашої високості: так, я відмовляюсь вірити в магію, супротивлюсь вірі в чудеса й чари, і в астрологію, і в сприятливі або несприятливі впливи невідомих сил.

Петр, певна річ, не забув про осторогу, почуту від майстра Шютце, і добре усвідомлював, що, признавшись у своїй невірі, став на слизький і небезпечний шлях, але він сподівався, що герцогиня сприйме його слова прихильніше, ніж вона сприйняла безглузді — а в тому, що вони безглузді, він нітрохи не сумнівався, — вимовки якогось австрійського торгового представника. І справді чоло її високості лишилося гладеньким, лице привітним, а в голосі, коли вона заговорила, не було й тіні злості.

— Мене це дивує, — мовила вона. — Звичайно, не сам факт вашої невіри, а те, що ви не боїтеся передо мною цю невіру проголошувати, хоч я виразно дала зрозуміти, як дивлюся на ці речі.

— Я щиро шкодую про це, — сказав Петр і, побачивши, що герцог ледь помітно підморгнув йому лівим оком, немовби підбадьорюючи: «Сміливіше, сміливіше, хоробрий юначе, я з тобою!» — теж легенько підморгнув, звісно, так непомітно, щоб герцог не образився, але все ж таки підморгнув, і дальші свої слова, уже без натяків, адресував герцогові: — Так, я дуже шкодую, що не виправдав сподівань вашої високості, але водночас і радий цьому, бо я переконаний: ці сподівання супроводжувалися дивовижною впевненістю. Але запевняю вашу високість, що та невіра, в якій я признаюся, або, точніше, за яку борюся, — не вигідний висновок упередженого розуму, якому все ясно лише завдяки його обмеженості. Років півтора тому я разом зі своїм батьком, нині вже покійним, опинився в ситуації, про яку мало сказати, що вона була скрутна й неприємна, — все було набагато гірше. Мій батько, який, окрім усього іншого, окрім різних своїх занять, захоплювався ще й астрологією, твердо знав, що сам із цієї ситуації живим не виборсається, але мене він запевнив, що в моїй долі після певного періоду мук і невдач настане день раптового й приголомшливого повороту до кращого, і навіть точно вирахував цей сприятливий день. І справді, коли цей день настав, — а я саме впав у чорну і слабодуху безнадію, — хмари раптом розсіялись, і я стояв, осліплений потоком милостей, посланих мені згори.

— Ну і? — запитала герцогиня. — Ви щойно сказали, що не вірите в астрологію. Як це в’яжеться з вашою історією?

— Насмілюсь стверджувати, що це в’яжеться між собою, коли в цьому дивному світі розбіжностей і протиріч взагалі щось із чимось в’яжеться, — відповів Петр. — Якщо, як я казав, існує два види віри в потойбічне і надприродне, тобто активно—співчутлива й радісно—стверджувальна віра, властива вашій високості, і безтурботно—пасивна віра звички, проти дрімотної бездумності якої я й виступаю, бо вона недозволенно спрощує складності й дає відповіді на ті питання, на які відповіді немає; а якщо це так, то, міркуючи в цьому ж таки ключі, існують і два види невіри — невіра нікчемної апатії й бездушної зарозумілості, і невіра жива, нелегко набута й чутлива до жахів незвіданого невідомого, в якому ми живемо і яке нас оточує. Дотримуючись такого розподілу, ми можемо уявити собі чотирьох осіб, перед чиїми очима таємничими перстами людської руки, як ми про це читаємо в п’ятому розділі Книги Пророка Даниїла, на стіні царського палацу було написано фатальні слова: «Мене, мене, текел, уфарсін». Так от, перша із цих осіб буде радісно схвильована появою велетенської руки без тіла, яка пише на стіні таємниче пророцтво, бо таке дивовижне й сягаюче в сферу жахливого явище відповідає головному настроєві її розуму, котрий запобігливо приймає все, що не належить до цього світу. Зате друга особа не здивується цьому, як її не здивувала б поява слуги, котрий приніс соусницю з соусом. «Ну і? — запитає вона. — Що з цього випливає? Я ніколи не сумнівався, що таке діялося, діється і діятиметься в майбутньому». Третя особа похитає головою. «Та це ж звичайнісінький міраж, звичайнісінька галюцинація, — скаже вона. — Живої руки без тіла не може бути, а якщо нам усе ж здається, що ми її бачимо, то це або омана — мабуть, ми забагато випили, а може, довго не відпочивали, — або ж трюк невідомого штукаря». А четверта особа вигукне з подивом: «Звичайно, нічого подібного не може бути, і все ж таки воно є, ох, яке це велике таїнство! Це не чудо, бо науково доведено, що чудес не буває, але саме тому, що це не чудо, в нас немає для нього ніякого найменування, і в цьому весь жах, який тільки може уявити собі людська істота. Ми звикли все називати іменами, і якщо те, з чим ми зустрілися, не можна назвати якимсь ім’ям, то нам не залишається нічого іншого, як упасти перед цим явищем навколішки і поклонятися в побожному трепеті та свідомості своєї власної неповноцінності». — Петр уже деякий час з радістю спостерігав, що дитяче личко принцеси Ізот—ти зашарілося, а нігті впиваються в долоні, немовби вона стежила на змаганнях за улюбленим бігуном або конем, на яких поставила. Він з полегкістю зітхнув і приглушеним голосом додав: — Оце все, ваша високосте, що я можу сказати на захист своєї невіри; бо немає навіть потреби доводити, що позиція четвертої особи з моєї скромної притчі, яку я, за браком власної уяви, запозичив із Святого письма, тотожна з моєю власною. Далебі, між вірою і невірою не існує принципових і непримиренних протиріч, так само як не існує їх між життям і смертю, бо, як відомо, життя — це вмирання, а умова життя — смерть. «Усе з одного», — кажуть дослідники в царині алхімії й виводять із цього глибокі і тривожні висновки. Протиріччя існують між участю і неучастю, між зацікавленістю і байдужістю, між живою думкою і мертвою формулою, між знанням і глупотою, однак немає протиріччя між ніччю і днем, між вираженням згоди і запереченням. Так, звичайно, алхіміки мають слушність, коли стверджують, що «все походить з одного», отож перша і четверта особи моєї притчі можуть з порозумінням подати собі руки, хоч вони й з різних таборів.

— Дякую вам, синьйоре Куканю, — сказала герцогиня. — Ви приємно подивували мене своєю дотепністю, навіть більше — переконали в правдивості своїх поглядів, чому, згідно з вашою наукою, — оскільки я ототожнюю себе з першою особою вашої притчі, — й подаю це зриме освідчення.

І герцогиня простягла йому свою пещену руку, ніжність і білість якої, як відомо, викликала заздрість у французької королеви, і Петр, не тямлячись від гордості й щастя, підійшов до неї двома короткими pas du courtisan, уклонився згідно з приписом для таких випадків, трохи відставивши ліву руку назад, делікатно притримав долоню її високості кінчиками своїх пальців і скоріше натяком, аніж насправді торкнувся вустами щиколодка її середнього пальця.

— А тепер, — мовила герцогиня, — не будемо більше затримувати гостей, яким, непевне, хочеться танцювати, і я прошу вас, синьйоре Куканю, запросити мою дочку на перший ballo.[66]

Петр зробив три довгих pas du courtisan праворуч, у напрямі крісла, в якому своєю ніжною вагою сиділа принцеса Ізотта, і, супроводжуваний схвальною усмішкою церемоніймейстера, котрому явно зсунувся з серця важкий тягар, уклонився дівчині в маленькій короні й подав руку, щоб допомогти їй зійти з підвищення і ввести у вихор танцю. Тієї ж миті підвівся й герцог, щоб разом зі своєю дружиною теж узяти участь у першому ballo.

За традицією, на великих двірських балах, танцем, який відкривав вечір, був класичний il saltarello, що на Празькому граді називався по—французькому la saltarelle, неймовірно цнотливий й осучаснений варіант давньоримських вакхічних танців, спершу повільний, а потім дедалі швидший, коли обидва партнери по черзі то сходилися, то розходилися, оберталися одне до одного спиною, торкаючись не інакше, як долонями, й іноді м’яко ляскаючи ними в такт. Поки, відкриваючи бал, танцювали члени вельможної родини, всім придворним дозволялося тільки споглядати їх у німому зачаруванні й примружувати очі, виражаючи цим свою радість і захват — їм зволено було тільки стояти колом на певній відстані, за винятком одного—єдино—го щасливця з—поміж них, того, кого було вибрано для ролі партнера незаміжньої принцеси. Петр чудово розумів, що коли для цієї, такої почесної ролі вибрали саме його, хто зараз, якби все розігралося трошки не так, ніж розігралося, — за вбивство capitano di giustizia він міг би вмирати на колесі, з переламаними руками й ногами, — то сталося щось неймовірне і для всього його майбутнього багатообі—цяльне, щось таке виняткове, що він, Петр Кукань із Кукані, з цієї хвилини став найблискучішою і, як ніхто інший, гідною заздрості особою Страмби, цього далеко не найменшого європейського герцогства.

Так вони танцювали мовчки й зграбно, дотримуючись усіх правил етикету, аж до тієї хвилини, коли maоtre des cйrйmonies, змахнувши паличкою з ангельським крильцем, дав зрозуміти, що визначений час для відкриття балу минув, отож герцог з герцогинею і Петр з принцесою тепер танцюють уже тільки задля власного задоволення, і через те всім іншим придворним дозволяється ввійти в коло. І тут принцеса Ізотта, яка досі пильно й доскіпливо розглядала гладенько поголене Петрове обличчя, витерте after—shave страмбського виробу, не таким досконалим, як був виріб його покійного батька, раптом промовила, мляво і, як здалося Петрові, зневажливо посміхаючись:

— Ви чудово танцюєте, синьйоре Куканю. Так само чудово, як і розмовляєте і як володієте латинською граматикою. Невже вам це не гидко?

— Боюся, що сенс ваших слів дещо затуманений для мене, — мовив він, здивований. — Що мені має бути гидко?

— Бути геть у всьому досконалим, — відповіла принцеса. — Невже у вас нема ніяких слабкостей? Невже на світі нема нічого такого, в чому б ви показали себе дурнем і незграбою? Я б цього не знесла.

Петрові не зовсім було ясно, чого б вона не знесла — чи того, що він у чомусь показав себе дурнем і незграбою, чи коли б вона сама була у всьому така ж досконала, як він. Петр віддав перевагу другій із цих можливостей.

— Ви жорстока, принцесо, — мовив він. — Тільки за те, що ваш слуга сяк—так витримав кілька випробувань, він іще не заслуговує, аби його звинувачували в чомусь такому жахливо дріб’язковому й нудному, як досконалість. Бо що воно таке — досконалість? «Perfectio est carentia defectus» — сказав давній Мікреліус, — досконалість там, де немає вад, а це означає, що досконалість — це щось абсолютно й цілком негативне; отже, досконалого створіння, яке уособлює в собі Бог, взагалі не існує на світі.

Принцеса зашарілася.

— Ви сміливий, синьйоре Куканю. Мені ще ніхто не відважувався висловити щось таке страшне й недозволенне. Немало людей поплатилися життям за висловлювання набагато м’якші. Але мені це до вподоби, хоч від ваших слів і мурашки бігають по тілу. Скажіть іще щось таке зухвале.

— Це звучить як наказ, — зітхнув Петр.

— Так, це наказ. Звичайно, мій наказ не є запорукою того, що я не почну вищати від обурення й перед усім двором не звинувачу вас, що ви говорите мені речі, які ображають мій слух і які заслуговують на суд інквізиції. Ви сказали, що я жорстока. Гаразд, я визнаю, ви маєте слушність.

Глянувши на її напівглузливу—напівпрезирливу усмішку, Петр відчув гіркоту й злість. «Карамба, — подумав він, — ви запросили мене до двору тільки для того, щоб зробити з мене блазня, щоб спершу матінка, а відтак і донечка мучили мене й заганяли в глухий кут? Пихата, зухвала, зла, егоїстична, — згадав він характеристику, якою наділив принцесу справедливий кравець, майстер Шютце. — Але стривай, голубонько, я виб’ю з твоєї голівки цю пиху».

— Ну? — мовила принцеса, підводячи до нього ту саму голівку, з якої Петр задумав вибити пиху. — Я вас слухаю.

— Гаразд, слухайте, принцесо, — сказав Петр, люб’язно всміхнувшись. — Тільки я не маю ані найменшого бажання і настрою ризикувати свободою й життям лише заради того, щоб розвіяти вашу нудьгу і щоб ви могли відчути, як по тілу у вас бігають мурашки. Ні, ні, нічого такого не буде, principessina mia; хоча, якщо дивитись із висоти добрих страмбських традицій, то моя шия анічогісінько не варта, однак вона в мене одна, і для мене особисто вона така цінна й важлива, що мені навіть на думку не спаде підставляти її інквізиції заради вашої розваги.

Краска, яка залила принцесині щоки, стала ще густішою, і її рожеві губки ледь розтулились у щирому подиві.

— Але ж цього вже неможливо витримати, — прошепотіла вона. — Як ви зі мною розмовляєте? Ви що, забули, хто я?

Темп сальтарелли почав прискорюватись; розгарячілий maître des cérémonies кружляв між парами, які розпалилися й скидалися на метеликів, і відбивав такт своєю паличкою з крильцем, вигукуючи:

— Vivace! Vivace![67]

— Гадаю, що ні, принцесо, — спокійно відповів Петр. — Бувши маленькою, ви відривали ніжки жучкам, а тепер вам забаглося розважитись грунтовніше й краще. Ви — розбещене й знуджене створіння, бо досі ніхто ні разу не дав вам одкоша, усі тільки гнули перед вами шиї. Тож не дивуйтесь нічому — якщо вже я відважився застрелити capitano di giustizia, щоб урятувати життя своєму другові…

Почувши це слово, принцеса якось дивно, криво всміхнулася.

— …і якщо вже я насмілився висловити сумніви щодо існування Бога, то чого б я мав боятись сказати вам навпростець усе, що думаю про вас? Ви хотіли почути від мене єресь — будь ласка, прошу, é servito, я виконав вашу забаганку набагато повніше, ніж ви цього сподівалися; бо навіть якби я висловив і якусь набагато єретичнішу думку про папу, це однаково не приголомшило б вас так, як коли я кількома щирими словами торкнувся вашої персонки.

— Одне слово, ви герой, — вороже мовила принцеса. — Досконалий, як у всьому іншому.

«А тепер уперед, — подумав Петр. — Тепер або ніколи».

— Гаразд, хай буде по—вашому, я герой, — мовив він, — але, мабуть, не досконалий, бо, за визначенням, яке я недавно вам процитував, геройство, щоб воно стало досконалим, має бути позбавлене всіх хиб, передусім тих, які ослаблюють розум і волю. Чи здатні ви без усмішки уявити собі страшний образ досконалого героя, яким його намалював Верроккйо і який нам знайомий з незліченних копій та зображень, — спотворений солодкою любовною мукою? Я не здатен Досконалий герой повинен діяти навпростець, безоглядно прямувати до своєї геройської мети, і він не сміє дозволити собі божевільну розкіш закохатися так, як закохався я.

— Ти ба, наш синьйор, виявляється, закохався, — зауважила принцеса холодно й глузливо. — І в кого ж це?

— Навіщо ви питаєте, якщо й так дуже добре знаєте, що в вас? — відповів Петр. — Справді, ви розпещена й знуджена, принцесо Ізотто, але це не може мені завадити й не завадить любити вас так, як я люблю небезпеку й заборонені ігри, останні і страшні хвилини, коли вирішується питання життя і смерті. Ви — принцеса, Ізотто, а я — вбогий авантурник і бурлака на свій страх і ризик, мої титули arbiter linguae latinae і rhetoricae свідчать тільки про те, що вашому батькові, котрий нагородив мене ними, не бракує почуття гумору. Отже, ви для мене недосяжні, наче сонце, й нереальні, мов голос, що вертається до нас виляском після того, як він відлунав, а я за цією недосяжністю й нереальністю прийшов з далекої, абсолютно чужої вам землі й учистив тисячі миль, подолав тисячі перешкод, щоб тепер, коли досяг мети, вигукнути з гірким сміхом: «На кого ти осмілився звести очі, Петре Куканю?»

— Трохи швидше! Un россо più presto! Un россо più presto! — вигукував maître des cérémonies, в екстазі звертаючи очі до ангелів, які оздоблювали стелю; з натхненною виразу його обличчя можна було судити: те, що зараз відбувається в Sala degli Angeli — не простий початок банального двірського балу, а щось надзвичайне, виняткове, таке, що досі тут ніколи не діялося й що благословило саме небо. Легка, чарівна мелодія сальтарелли вже добряче розтопила всю кригу й проникла танцюючим у кров, наче вино, розпалила їхні обличчя, і тепер їм здавалося, що світ через те такий чарівний, а життя через те таке сповнене блаженства, що все, що відбувається, відбувається в ритмі сальтарелли, і все добре, і все гаразд, бо немає нічого приємнішою й жаданшого, ніж танцювати сальтареллу. Тож усі без упину танцювали, й ніхто не звернув уваги на те, що герцог з герцогинею покинули коло й пішли до свого підвищення, причому герцог, у доброму гуморі, охолоджував розпашіле обличчя віялом, яке попросив у своєї дружини—герцогині. Петр теж був сп’янілий від сальтарелли, тож, щиро кажучи, був далекий від того, щоб з гірким сміхом докоряти собі за те, на кого «осміливсь звести очі», як недавно висловився, і все йому здавалося легким і доступним, наче в блаженному сні. Мотив легкості й доступності так настирливо заполоняв його думку, що він включив його в потік своїх дальших слів:

— Так, саме так, на кого ти осміливсь звести очі, кажу я собі, і все ж сама легкість, з якою я звіряю вам своє почуття, свідчить, що це питання, продиктоване розумом, нещире й фальшиве, бо все, що природне, — те досконале й легке; а оскільки воно природне, то воно й правильне, отож я наважуюсь зробити з цього висновок: усе, що легке, те правильне.

— Чудово, це мені подобається, — похвалила його принцеса. — Я впізнаю в цьому формули своїх учителів: якщо А дорівнює В, а В дорівнює С, то й А теж дорівнює С. Зразковий і гідний похвали приклад того, як освідчитися в коханні з допомогою Арістотелевих силогізмів.

— Арістотель не вигадував цих силогізмів, а виводив їх із життя пр.:роди, — відповів Петр. — А я, принцесо Ізотто, освідчуюсь із такою ж легкістю, як птах злітає над лісами або з землі б’є гаряче джерело. Я не випадково, а зумисне вибрав ці два порівняння, бо любов, Ізотто, — це не буденне явище, а явище надприродне, вона — сама реальність, бо в ній найповніше і найдивовижніше поєднуються начало світла, якому ми з радістю підкоряємось, і начало темряви, яка нас жахає; вона приходить з глибин і з неба, з вражень, ясних і виразних, і з таємничого дна душі. Вперше в житті я відчуваю, що таке любов, Ізотто, а проте, здається, знаю про неї все, бо любов не піддається вивченню, її не досліджують, — її сприймають безпосередньо як красу, вона — поза розумом і вище, ніж розум, і ми ототожнюємо себе з любов’ю лише до такої міри, що той, хто любить, має право сказати: «Любов — це я сам, і кожен, хто любить, — це любов». Я люблю вас, Ізотто, і прошу: вірте мені так, як вірите дзвіночкам отар, котрі вертаються з пасовища, і дзижчанню золотих бджіл, і тихій ході лані, яка йде до потока напитись води, або ж просто як вірите тому, що над нами небо, а земля несе наші кроки, або тому, що ви — жінка, а я — чоловік…

— …син шарлатана й онук холощія, — урвала його принцеса. — 3 мене вже досить ваших зухвальств, синьйоре Куканю. — І, не закінчивши па, відвернулася від нього й, обминаючи танцюючі пари, пішла до підвищення.

Чудово освітлена зала раптом потьмяніла перед Петровими очима, і все в ньому затрепетало від ненависті. «Ти мені за це заплатиш, Джованні, ти мені за це заплатиш, — пообіцяв він собі подумки, бо нітрохи не сумнівався в тому, хто інформував принцесу про його родовід. — Ти мені заплатиш за це», — повторював він, хоч і знав, що Джованні нічим йому не заплатить, бо він, Петр, дограв свою гру до кінця.

Принцеса рухалася, наче сомнамбула, безвольно звісивши руки, з помертвілим обличчям, відмовившись узяти охопленого відчаєм Петра за лікоть.

«Цього разу, schioppetti, ти схибив, цього разу, arbiter rhetoricae, уся твоя випробувана проречистість не врятує тебе від ганьби, цього разу, карамба, тобі каюк, цього разу, карамба, ти зустрівся не з розбійниками, й не з продажними лакеями, і не з Вільфредом, страшним володарем лісів, і не з митниками чи з capitano di giustizia, цього разу тобі доведеться мати справу з жінкою, а це, любий друже, тобі не до снаги, ця обламає тобі пазури — навіть не зогледишся».

— Ай—яй—яй, що я бачу, наша донечка вже перестала танцювати? — вигукнув герцог, коли Ізотта, слідом за якою йшов Петр, зупинилася перед троном. — Смію сподіватись, що наш удатний синьйор Кукань нарешті на чомусь спіткнувся й показав себе незугарним танцюристом? Він наступав тобі на ноги, чи що, власне, сталося, що в тебе така кисла міна?

— Нічого не сталося, тату, — відповіла Ізотта, — синьйор Кукань — танцівник саме такий, як і треба було сподіватись. Але в мене розболілася голова, і я прошу вашого дозволу вийти прогулятися до зимового саду.

— Відколи це ти, ягнице, просиш у мене дозволу робити такі буденні й очевидні речі? — здивувався герцог. — Зимовий сад на те й існує, щоб молоді вродливі дівчата лікували там свій біль голови. Йди, йди, а синьйор Кукань нехай чемно супроводить і розважить тебе.

— Я докладу до цього всіх зусиль, ваша високосте, — сказав Петр, уклонившись, і пішов за принцесою чудовими pas du courtisan.

Зимовий сад виявився майже таким самим просторим приміщенням, як і Зала ангелів, до котрої він був прямо перпендикулярний, а крім того, його ще називали Залою тисячі шумів, Sala degli mille rumori, бо тут шуміли десятки дрібненьких водограїв і каскадів, що збігали по штучних скелях з білого мармуру, а також Залою тисячі пахощів, Sala degli mille odori, бо тут росли орхідеї й бузок, а передусім — дивовижні квіти невідомих назв, які привозили з далекого Сходу.

— Мені здається, Ізотто, що ви тільки—но хотіли сказати батькові зовсім не те, що сказали, урвавши наш танець, — зауважив Петр, коли принцеса граційно опустилася на мармурову лавку й, низько звісивши голівку, стомленим жестом підперла чоло тильним боком правої долоні.

— Можете тепер глузувати з моєї поразки, з моєї слабості, браку гордливості й волі, — відповіла Ізотта. — Звісно, я й гадки не мала казати щось таке, звісно, я хотіла поскаржитись на вашу зухвалість, але мені не вистачило злості. Я програла, синьйоре Куканю, ваша відвага виявилася сильнішою за мою розпещеність і знудженість, як ви зволили про мене висловитися, мені соромно через це, я картаю сама себе і все ж таки я рада, бо мені вже не треба бути гордливою, й задавакою, й егоїсткою, і я можу признатись вам у тому, чого щиро бажаю: надалі розмовляйте зі мною так, як розмовляли досі, і будьте щодо мене таким же навіженим і сміливим і зовсім не схожим на тих, кого я знаю.

Петр присів біля принцеси.

— Ви слушно сказали, що вам більше не треба бути гордливою, й задавакою, й егоїсткою, бо все це ви тільки вдаєте на догоду світові, який вас, принцесу, бажає бачити саме такою. Та тепер дозвольте й мені скинути свою личину химерної відмінності від решти людей, яку я надіваю, щоб не загубитися в юрбі, як висловився колись добрий граф Гамбаріні—старший, а я йому не повірив. Я — син шарлатана й онук холощія, не більше й не менше, і в моєму серці немає ні сміливості, ні бунту, є тільки ніжність і палке бажання.

Голова йому запаморочилася від гордості й почуття перемоги: «Отже, ти все—таки виграв, отже, щастя тобі ще сприяє», — думав він, коли обережно, немовби боячись поламати, підносив до вуст.її бліду й холодну руку. Він нахилився й поцілував її саме в ту мить, коли біля входу до зимового саду з’явився Джованні; перемігши своє коротке заціпеніння, спричинене приголомшливою картиною зухвальства холощієвого онука, він рушив до них вільною і веселою ходою.

— А, ось ви де, ледарі, — мовив він зовні легко, — сидите собі серед пахощів квітів, а тим часом музиканти почали вже венеціану — танець, який, ви, кузино, кажу і о, любите найдужче з усіх інших. Цю таємницю мені виказала тітонька Діана, зобов’язавши мене потанцювати з вами, якщо, звичайно, дозволить синьйор да Кукан. Чи смію я попросити вас про це?

Ізотта знову стала гордовитою задавакою, як і належить принцесі, підвелася і взяла руку Джованні, невдоволено відвернувши від нього свій дитячий сідловидний профіль. Перше ніж піти з нею, Джованні обернувся і обмінявся з Петром поглядом, коротким, але таким промовистим, що в останнього не залишилося ніякого сумніву: часи, коли вони були добрими друзями, яких при празькому дворі називали les inseparables, тобто нерозлучними, минули безповоротно й непоправно.

Другого дня після такого блискучого і пам’ятного вступу Петра Куканя з Кукані до великосвітського страмбського товариства, о десятій годині, коли слуги ще прибирали затоптану Sala degli Angeli і, спинаючись на драбини, чистили канделябри та люстри, герцогиня Діана і її дочка принцеса Ізотта сіли у величезну дорожню карету, запряжену шестериком, і в супроводі ще двох карет з челяддю та придворними дамами, під охороною сотні вершників, якими командував начальник страмбської залоги, галантний й елегантний капітан д’Обере, зухвало гарний і зарозумілий француз середнього віку, відбули в невідомому напрямку, нібито відвідати родичів.

Від’їзд двох перших дам Страмби стався так раптово, з таким поспіхом і так несподівано, що придворні, які здебільшого ще спали після вчорашнього балу, не встигли навіть як слід випровадити їх на подвір’я замку, а коли опам’ятались й усвідомили цю приголомшливу — в межах замкового світу справді приголомшливу — новину, карети вже зникли з очей, сховалися за горами, і навіть курява, що знялася за ними, вляглася. Ті, кому все ж таки пощастило побачити від’їзд високородних осіб, іще довго обговорювали його, і їхні розповіді передавалися з уст в уста, що принцеса Ізотта була несказанно гарна в своєму зелено—сірому дорожньому вбранні й милому капелюшку з китичкою, але бліда як полотно, й очі в неї були заплакані. «Ах, очі в неї були заплакані», — шепотілися в холах і в коридорах, на подвір’ях, у їдальнях і в салонах. «Це правда, що очі в неї були заплакані?» — «Ні, не заплакані, тільки почервонілі від сліз, а під ними були синці, наче після безсонної ночі». — «Що? Хто сміє стверджувати, що очі в неї не були заплакані? Сльози, великі, як горох, котилися по її блідих щоках, і вона навіть не встигала їх витирати». — «Дурниці, я стояв за два кроки від неї й ніяких сліз не бачив, вона навіть не здалася мені блідішою, ніж звикле, а от сумна таки була, така сумна, що аж серце стискалося». І так далі, і так далі.

Загальний висновок був такий: від’їзд нагадує втечу; бліде чи, принаймні, сумне лице під капелюшком із китичкою, очі заплакані, хай навіть зі слідами сліз або почервонілі від плачу й безсонної ночі — і все це після великого балу, на якому молодий arbiter rhetoricae упадав коло принцеси запопадливіше, ніж це пасувало людині такого незначного стану: далебі, світським наклепникам не важко було вишикувати ці обставини в єдиний причинний ряд. Було ясно як Божий день, що принцеса Ізотта по вуха закохалася в молодого arbitri, так глибоко зазирнула в його темні, широко розставлені очі, що забула про свою винятковість, про свою неповторність, і її довелося відвезти за гори й доли і почекати, поки підтвердиться справедливість прислів’я: «Зникне з очей — зійде з думки».

Це рішення було розумне й милосердне, таке милосердне, що аж дивно, бо безперечно можна було вдатися до цілої низки рішучіших і радикальніших засобів — провинника Петра можна було витурити зі Страмби, або послати його з дипломатичною місією до турецького султана, котрий напевно не пропустив би нагоди прикувати його до галери, або вихолостити, або осліпити, або просто кинути за грати, чи зробити так, щоб він сам — як це сталося з тим закоханим учителем музики, про якого розповідав майстер Шютце — повісився на клямці. Усе це можна було зробити, і все це вже не раз робилося з людьми за провини набагато менші, ніж зухвалий Петрів погляд на найвродливішу дівчину Страмби. Так, усе це могло статися, але той очевидний факт, що цього не сталося і що сама герцогиня потурбувалася про вивезення своєї дочки, ще більше піднесло престиж Петра при двірських колах.

Певна річ, герцог, міркували при дворі, добре усвідомлює, що робить, і якщо з Петром Куканем він не повівся так, як цей молодий lazzarone того заслуговує, то тільки тому, що за даної ситуації він не міг собі такого дозволити, і в цьому було щось неймовірне, і далекосяжне, і диявольськи важливе, і тривожне, і небувале, і щось таке, що вимагало серйозного розміркування. Очевидячки, герцог не може відважитись на такий непопулярний крок, щоб прибрати або швидко знешкодити людину, таку відому й шановану у всій Страмбі, як Петр Кукань із Кукані, героя, котрого всі вітають на вулицях і котрому під вікнами влаштовують овації, і котрого він сам, герцог, ще зовсім недавно привселюдно оголосив рятівником; але саме ця обставина, що герцог чогось, — байдуже чого — не може зробити, підтверджувала справедливість здогаду мудрого маестро Джербіно, який сказав, що слава й могутність можновладної родини д’Альбула хиляться до занепаду. Але чому ці згадані вище слава й могутність можновладного роду д’Альбула так раптово почали хилитися до занепаду? Було б наївно стверджувати, що причиною цієї зміни є те, що на страмбській сцені зненацька, наче з неба впали, з’явилися двоє юнаків, обидва ніжного віку, один іще напівдитина, другий старший на кілька горобиних стрибків. Це дурниця! Не драматичність раптового вторгнення цих двох жовторотих у життя Страмби була причиною ослаблення — можливо, тимчасового, а можливо, й тривалого — Танкредового залізного кулака. Просто герцог уже не міг і далі посилювати свою тиранію і, якщо він не бажав підбурити проти себе все населення Страмби, то повинен був зробити своє славне сальто—мортале.

Так воно було чи інакше і чи справді були обидва юнаки причиною, чи тільки випадковими акторами змін, які настали в Страмбі і зовнішнім проявом яких було раптове спорожніння на пагорку для страт біля головної страмбської брами — колеса і шибениці й справді, мов за помахом чарівної палички, спорожніли другого ж дня, за винятком двох свіжих шибеників, якихсь братів Салабетті, котрих справедливо повісили за содомський гріх з власною худобою, — отож, так воно було чи інак, шепотілися між собою двірські, ясно одне: граф Гамбаріні і П’єтро да Кукан — винятково цікаві особи, і можна сподіватися, що той, або той, або обидва разом спробують повернути згадані зміни собі на користь і під свою власну відповідальність.

Очі Страмби, які звернулися до обох молодих шукачів пригод з першої ж хвилини, як вони з’явилися на piazza Monumentale, стежили за ними й далі з неослабною увагою та цікавістю.

Граф Джованні Гамбаріні повівся точнісінько так, як і слід було очікувати від юнака вельможного походження, якому з неба впав родовий маєток, котрий іще вчора він вважав утраченим назавжди; сп’янілий від своїх успіхів, своєї незалежності й багатства, він почав жити повним життям вельможі, яким себе відчував, і домашні бали, які він давав у своєму палаці, змінювалися парубоцькими вечірками, простіше кажучи, пиятиками і веселощами в мисливському замку Такко, що теж належав йому. Бути постійним чи хоча б частим гостем графа Гамбаріні вважалося тепер бажаним, і той, кого він ніколи до себе не запрошував, вважався людиною пропащою, йому не залишалося нічого іншого, як піддатись слабодухій свідомості, що життя своє він прожив намарне. Ці гулятики здавалися цілком природними й справедливо розцінювалися як мало цікаві, але не бракувало людей і прозірливих, і далекоглядних, які надавали куди глибшого значення суспільній активності молодого графа Гамбаріні і, як каже італійське прислів’я, «шукали плями на сонці». Так, наприклад, підлий господар заїзду «У павичевого хвоста» — може, з дурості, а може, тому, що був далеко не такий підлий, як про це дозволяла судити його напрочуд людська пика, — навіть після пам’ятної події на piazza Monumentale лишився вірний своїм антигамбарінівським переконанням і перед своїми постояльцями заявляв, а, цілком можливо, за своєю давньою звичкою й доносив герцогові, що в палаці Гамбаріні збираються давні вороги д’Альбула, і серед них — синьйор Антоніо Цанкетта, багатий торговець хутрами, якого зовсім недавно випустили з в’язниці, куди його було посаджено на підставі досить обгрунтованої підозри в участі у змові Алессандро Сікурано. Так от, ці пташки, збираючись у палаці Гамбаріні, буцімто заради розваг, кують лихо, а за цими небезпечними збіговиськами стоїть особа, хоч і непримітна й малозначна, але від цього нітрохи не менш небезпечна, — аптекар Джербіно, хитрий лис і чудовий знавець тутешніх взаємин; одного разу помітили, як він, замкнувши свою крамничку, під покровом ночі обходить piazza Monumentale й бічними вуличками скрадається до заднього входу графського палацу, а тоді зникає в ньому на довгі—предовгі години. Можливо, він носить молодому графові різні види отрути, бо знається не тільки на приготуванні лікувальних засобів, але й таких, які умертвляють.

Поза всяким сумнівом, він прочищає графові його молодий, недосвідчений мозок і вкладає туди різноманітні зрадницькі поради.

Приблизно так чи в такому дусі висловлювався господар заїзду «У павичевого хвоста», аж поки одного дня на нього напали й убили дорогою до Болоньї, куди він регулярно їздив на закупи продуктів для свого закладу. Це була сумна, але нічим не прикметна подія; однак ті, хто поділяв його підозри й погляди, вишукуючи, як уже було сказано, «плями на сонці», почали стверджувати з цілковитою певністю, що тут ідеться зовсім не про звичайне вбивство з метою пограбування, а що господаря заїзду прибрали або наказали прибрати прихильники Джованні Гамбаріні, бо інакше не могли примусити замовкнути його зухвалий язик.

А після цієї кривавої події сталася маленька, ганебно—скандальна сенсація. Покійний підлий господар заїзду не був власником «У павичевого хвоста» — він тільки орендував цей заклад, — і його наступником став якийсь грек на ім’я Полемос, приємна й шанована людина, яка до цього часу з успіхом служила буфетником у тій частині палацу, де містилися казарми; він відзначався тим, що вмів готувати шість видів томатних соусів; його pasta asciutta[68] були неперевершені. А що, запитасмо ми, що зробила овдовіла чарівна Фінетта? Та нічого особливого, надзвичайного вона не зробила: зібравши свої манатки, вона перебралася до графа Джованні Гамбаріні, тобто до людини, яка, коли не помилялися шукачі «плям на сонці», сама була або могла бути непрямим убивцею її чоловіка — не більше й не менше, — і зайняла в палаці місце старшої покоївки, чи старшої економки, чи репрезентантки, чи як іще там ця посада називається, а головне, — і тут уже не можна було сумніватись, — графської коханки. Подейкували, — бо в такому малому містечку, як Страмба, нічого не приховаєш, — що у цій своїй ганебній функції вона поводиться пихато й владно, що з підлеглою їй челяддю вона гостра, як бритва, ба й з молодим графом обходиться, наче з ганчіркою; розповідали, буцім вона ще не встигла й зогледітись у палаці, а всі ключі вже були у неї в кишені, вона обнишпорила всі комори, й креденці, і гардероби, й шафи зі столовим сріблом. Кажуть, ніби Джованні Гамбаріні це до серця, бо в господарських справах він нічого не тямить, а його службовий персонал, поки Фінетта все прибрала до своїх рук, зловживав цією його нездатністю і обкрадав так безжально, немовби всі хотіли довести графа до жебрацької торби не пізніш, як за рік.

Оце і все, що нам відомо про діяння першого з юнаків, до яких, як уже мовилося вище, були звернені очі всієї Страмби; а тепер спробуймо дати звіт про дальшу долю другого юнака, Петра з Кукані.

Начальник страмбської військової залоги, капітан д’Обере, чваньковитий француз, якому було довірено супроводити високородну матір і дочку в їхній подорожі у невідомому напрямку, повернувся, виконавши свою відповідальну й делікатну місію, через чотири тижні, і Петр подався до нього, в те крило герцогського палацу, де містилися казарми, сповнений рішучості приставити йому, якщо треба буде, ніж до горла й примусити розказати, куди той відвіз герцогиню з Ізоттою.

Він застав його, цибатого, елегантного, на казарменому дворі, де той муштрував незграбного рекрута, мабуть, пещеного синка заможних батьків, який вирішив присвятити своє життя військовому ремеслу і тепер учився поводитись з мушкетом, рушницею, такою важкою, що під час стрільби її треба було спирати па сошку, встромлену у землю; до того ж вона явно була не для його тендітних ручок. Через ліве плече в нього була перекинута шкіряна ладівниця, набита дерев’яними коробками з відваженими порціями пороху, при поясі висіла сумка з набоями, на шиї — гніт, звитий мотком; усе це йому явно заважало, й давило, й робило ще нещаснішим, ніж звичне буває нещасний новоспечений воячок, уперше в житті відірваний від своєї мамуні.

— Розстав як слід ноги, не стій мені тут comme un esturgeon malade,[69] ах, saprebouiffre,[70] оце так даруночок, ми чекали на тебе, вимолили тебе, espèce de limace![71] — лютував капітан, і що більше він лютував, то неспритнішими і незграбнішими ставали рухи рекрута. — А тепер заплющ око, ліве, ça va sans dire,[72] поки мушка й отвір стануть в одну лінію, так, feu,[73] стріляй!

Сердега вистрелив у напрямку величезної паперової цілі, прихиленої до глиняного валу, який на відстані двох метрів замикав казармений двір, і розпростерся на весь зріст, збитий з ніг сильним відбоєм, а куля тим часом зникла в глибині валу, відхилившись на три фути праворуч від краю цілі. Капітан застогнав, почав бідкатись і заплющив очі, глухо вивергаючи диявольські прокляття по—французькому, за які після смерті розплачуються двомастами років чистилища, а коли розплющив очі знову, то побачив Петра.

— Tiens,[74] наш шановний schioppetti, — мовив він. — Прийшли показати цьому imbécile,[75] як користуються вогнепальною зброєю, га?

Петр, який знав, що з гасконцями — а капітан д’Обере був гасконець — треба розмовляти владно й рішуче, виставив підборіддя.

— Синьйоре, — почав він, — тільки своєму найближчому другові, графові Гамбаріні, я дозволив жартома називати мене schioppetti і то всього один раз: удруге я б йому цього не подарував. Але якщо ви хочете побачити бодай раз у житті, як треба стріляти й що це означає — «стріляти», то будь ласка — я до ваших послуг.

Капітан д’Обере набрав повні груди повітря, щоб відповісти на свій вояцький манір, однак не сказав нічого й хвилину пильно дивився у темні, широко розставлені Петрові очі.

— Синьйор надто високої про себе думки, і це подобається дівчатам, навіть найродовитішим. Гаразд, побачимо, наскільки синьйорова думка про себе самого справедлива. Я власноручно наб’ю синьйорові мушкет, щоб він не міг потім викручуватись, ніби не все було comme il faut.[76]

З дерев’яної коробочки, яку він вийняв з ладівниці рекрута, що тим часом підвівся з землі на своїх тремтячих ніжках, капітан насипав у цівку пороху, засунув кулю, забив її клейтухом, якого загнав глибше шомполом, а з волового рога насипав на панівку дрібненького порошку. Поки він здійснював цю складну процедуру, яка, коли вона виконувалася за наказом, вимагала шістнадцятьох команд, з вікон казарм, як не без задоволення побачив Петр, почали вистромлятися голови цікавих, а з головного входу, з воріт стайні, з їдальні, один за одним, а тоді дедалі густіше посунули пішаки, шталмейстери, денщики, алебардники, писарі, кухарі, сурмачі і барабанники, і як там іще називається вся ця військова потолоч, пани й простолюд, новачки і обстріляні вояки; звістка про те, що Петр Кукань із Кукані з’явився на казарменому дворі, аби похвалитися своїм мистецтвом стрільця, яке він один раз уже так славно продемонстрував, блискавкою облетіла казарми й підняла на ноги навіть тих, хто вже був уклався спати й заснув.

Мушкет, якого капітан передав Петрові, підготовлений за всіма правилами для пострілу, з запаленим ґнотом, був важкий, наче невелика гармата, принаймні вдвічі важчий, ніж його улюблена рушниця Броккардо, але Петр сказав собі, що коли йому під час цього показового виступу судилося справити належний ефект, гідний Петра Куканя із Кукані, то він не має права користуватись жодною опорою; отож, відійшовши від цілі на п’ять кроків далі, ніж до цього стояв нещасний рекрут, він залишив сошку на попередньому місці, там, де її було встромлено в землю до нього.

— Послухайте, мосьє де Кюкан, — сердито озвався капітан, — а хто за вами має носити la fourche? Наші мушкетери носять сошку за собою самі.

— Мені не треба ніякої сошки, — відповів Петр.

— Але в нас обов’язково треба користуватися сошкою, це записано в регламенті, — нагадав капітан.

— Я не ваш підлеглий і не належу до вашого полку, отож стрілятиму так, як мені подобається і як я звик, — відрізав Петр.

Коли він широко розставив ноги, щоб капітан не зміг зробити йому зауваження, ніби стоїть comme un esturgeon malade, наче хворий осетр, і почав зводити мушкет, у голові йому раптом майнула думка, — божевільна, але тим привабливіша й сповнена неабиякої сили переконливості думка, немовби її навіяла сама Доля і тепер, осяявши його, ще рішучіше спонукала не здаватись, не залякувати себе її неможливістю й нашіптувала на вухо: «Не бійся, тобі це до снаги! Це єдина нагода втерти носа всім — від цього капітана й до останнього денщика».

І Петр, здавшись на захист, і допомогу⁷, й молитви своїх покійних батька та матінки, а також незабутнього графа Одоріко Гамбаріні і, звичайно, бородатого брамника з Таранто, з яким він за його життя підтримував добрі стосунки, зібрав усю свою силу, на випростаній руці звів мушкет, так, як зводять пістоль, швидко прицілився і, спускаючи курок, зробив випад уперед, немовби хотів після пострілу ще простромити ціль рушницею, наче дерев’яним списом. Цим самим він збалансував сильний відбій, який кілька хвилин тому поклав на землю рекрута, і стояв так хвилину, оглушений пострілом, нічого не розуміючи й важко зводячи дух, отупівши від хвилювання й надмірної напруги сил; та поступово він усвідомив, що водоспад, який його оглушує, — зовсім не водоспад, а крики й вигуки «браво», й «слава», і «evviva!», і просто «а—а–а—а!», і що капітан д’Обере плескає його своїм могутнім капітанським ручищем по плечах, а роззяви не тільки горлають, а ще й пританцьовують, і підкидають кашкети та ківери вгору, і що точнісінько посередині цілі зяє діра, в яку можна було б просунути кулак і якої ще перед хвилиною там не було, і всі ці подробиці з’єдналися, щоб злитись в одну—єдину думку, що він, Петр Кукань із Кукані, ще раз переміг і зарекомендував себе як чарівний schioppetti, хоч рушниця, з якої він вистрелив, на відміну від чудової рушниці Броккардо, не була зачарована його батьком, — одне слово, усім присутнім він таки втер носа.

Потім капітан завів Петра до свого парубоцького мешкання на третьому поверсі казарменої будівлі, щоб разом з ним відсвяткувати його успіх, і заради цього відкоркував пляшку міцного французького, яке велів присилати сюди з батьківщини, бо італійські дистиляти, як він висловлювався, неможливо пити.

— Ви мастак, синьйоре, і я нітрохи не дивуюсь, що наша petite princesse[77] утратила через вас розум, — сказав він, коли вони цокнулися й перехилили по келишку міцного трунку, котрий Петр пив уперше в житті.

— Саме про цю petite princesse я й хочу з вами поговорити, — сказав Петр. — Ви, звісна річ, здогадуєтесь, капітане, що я прийшов на ваш плац зовсім не для того, аби випнутися перед вами чи похвалитися своїм стрілецьким мистецтвом перед вашими людьми.

— Цілком можливо, — відповів капітан. — Однак ви це зробили, і дуже добре, що ви це зробили. Як на мене, за даної ситуації ви нічого кращого й не могли зробити.

— Але для мене зараз важливе тільки одне — щоб ви розповіли, куди відвезли принцесу Ізотту, — сказав Петр.

— Якщо це вас так цікавить, то будь ласка, — відповів капітан. — Я допровадив її до Феррари, до будинку архієпископа Феррарського.

Петр підхопився із стільця.

— Дякую, мені цього досить, — сказав він. — Я їду.

— Куди? — здивувався капітан.

— В Феррару, parbleu,[78] — відповів Петр.

— А чого? Хочете викрасти принцесу?

— Мабуть, бо нічого іншого мені не лишається, — сказав Петр.

— Про мене, викрадайте, — знизав плечима капітан. — Тільки її в Феррарі вже немає. Коли я вирушав назад, герцогиня з дочкою теж від’їздили з Феррари під охороною людей архієпископа.

— Куди? — запитав Петр.

— Ви будете сміятись, але цього я не знаю, — відповів капітан. — Parole d’honneur,[79] я не маю про це аніякісінького уявлення. І, щиро кажучи, нітрохи не дивуюсь, що вони вчинили саме так, як вчинили, — адже вони чудово знають мосьє П’єра Кюкан де Кюкан, і їм вистачить пальців обох рук, аби вирахувати, що якби мосьє де Кюкан знав, де переховується princesse, то він зробив би те саме, що тільки—но нахвалявся зробити.

Петр знову сів.

— Sacrés mille tonneres de nom de Dieu de nom de merde![80] — раптом вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу.

Капітан засяяв, блиснувши в усмішці всіма своїми тридцятьма двома чудовими зубами.

— Мосьє вміє лаятись по—французькому, як перевізник корів з острова Лув’єр, і за це ми повинні випити.

Вони випили, й капітан провадив далі:

— Ну, хоч те, про що ви хотіли довідатись, ви не довідалися, але я сказав би. що ваш візит до казарми не був таким уже й марним. Saprebouiffre, П’єре, ходіть до нас на службу. Не станете ж ви мені забивати баки, що людині вашого масштабу до вподоби натирати двірський паркет, танцювати сальтареллу й чекати, чи не повернеться принцеса, тим часом як усі кплять собі з ваших титулів Arbiter rhetoricae або j’sais pas de quoi.[81] Невже ви ще й досі не усвідомили, хто ви? Ви — символ, П’єре, славний навіть поза межами Страмби, а що вам із того? Начхайте на всі ці дурощі й ходіть до нас, де ви потрібні, сюди, до війська. Я призначу вас своїм ад’ютантом з платнею сто п’ятдесят скудо на місяць. Ваше становище при дворі, — та ви, мабуть, і самі це відчуваєте, — дуже непевне, а так ви матимете міцну опору у війську, — гадаю, вам не треба докладно пояснювати, що це означає, та й для нас буде щастям, коли в нас з’явиться особа, така популярна, як ви. Герцог неодмінно схвалить мій вибір, бо він розуміє, що військо — головна, а може, і єдина опора, на яку він може покластися, і все, що йде на користь нам, корисне і для нього. Тож випиймо за це. Вони випили.

— Перше ніж я скажу вам «так» або «ні», капітане, — відповів Петр, — поясніть мені, чому ви, начальник залоги, сам особисто муштрували й знущалися на плацу з того сердеги, який явно вперше в житті тримав у руках зброю? Невже в вас для цього немає відповідного чину?

Похмурнілий капітан якусь хвилину розгладжував свої вуса, а тоді відповів:

— Як завжди, sacré Pierre,[82] ви влучили в самісіньке око. Цей сердега, як ви його назвали, не звичайний рекрут, а син синьйора Антоніо Цанкетти, одного з найбагатших громадян Страмби, і прислав його на мою голову з рекомендаційним листом ваш copain[83] граф Гамбаріні, який відтоді, як ви вирятували його з халепи, росте й набирає сили, тим часом як ви скнієте. Я не люблю його, і він мені не подобається. Ви йому довіряєте, мосьє де Кюкан? Мене це дуже дивує. Мені не до вподоби, коли він присилає сюди таких хлопчаків, як молодий Цанкетта. Таких недолугих кадетів, як він, тут у нас декілька, але тільки я один умію дати собі з ними ради, решта перед ними плазують, а це псує дисципліну й викликає невдоволення. Ви теж дасте собі з ними ради, П’єре, і через те ви мені потрібні — я довірю їх вашій спеціальній опіці й дам вам усі повноваження, щоб ви поганяли їх і щоб вони як слід відчули, чим пахне вояцьке ремесло.

— Чому ж тоді ви їх не виженете, якщо з них нічого путнього не вийде? — запитав Петр.

— Це неможливо, — відповів капітан, — адже так повелося із давніх—давен — посилати молодих хлопців на військову службу, а їхні родичі настільки впливові, що скоріше виживуть звідси мене. A propos,[84] я сподіваюсь, ви такий же спритний фехтувальник, як і стрілець?

Петр, який був уже трохи напідпитку, відказав:

— Виставте проти мене дев’ять своїх найкращих фехтунальників, і я сам—один упораюся з ними й покладу їх у ряд зліва направо або, якщо хочете, справа наліво.

— Усього дев’ять? — здивувався капітан. — Мені це подобається, я завжди казав, що скромність прикрашає людину. Ага, щоб я не забув, у мене є для вас лист від однієї дами.

— Від якої дами? Від принцеси? — запитав Петр.

— Звідки мені знати? — знизав плечима капітан, відкриваючи сумочку з позолоченої шкіри, яка висіла в нього на плечі. — Мені його передала така маленька, товстенька, зизоока, гелготлива, як гуска, особа.

— Bianca matta?

— Так, Bianca matta, — ствердно хитнув головою капітан. — Як на мене, ця Б’янка не така вже й matta, не така ідіотка, як про неї думають.

Він добув із сумочки кисет з м’якої оленячої шкіри, з нього — записник у саф’яновій оправі, а з записничка — маленький, акуратно складений і червоною печаткою заліплений аркушик.

— Voilà,[85] — сказав капітан, подаючи його Петрові. Написана зграбним дівочим письмом цидулка звучала так: «Не сумуй, я люблю тебе. Ізотта».

Петр уже чотири місяці служив ад’ютантом капітана д’Обере, коли його якось розшукав у казармах лакей у червоній лівреї, з зображенням срібної ноги в наголіннику між двома зірками та з девізом «Ad summam nobilitatem interni» на рукавах, і передав листа, в якому граф Джованні Гамбаріні вишуканими зворотами висловлював жаль із приводу того, що громадські обов’язки заважали йому останнім часом підтримувати з Петром постійні дружні стосунки, як це бувало раніше; і все ж йому вдалося вивільнити бодай сьогоднішній вечір, тож якщо Петрові не дуже неприємно за келихом вина бодай на кілька хвилин віддатися споминам про минулі часи, Джованні буде вельми радий побачити його між пів на дев’яту і дев’ятою годиною.

Петрові ця пропозиція й справді була неприємна, бо відтоді, як Джованні почав удавати з себе велике цабе, він йому дуже спротивився, та оскільки в нього не залишалося ані найменшого сумніву, що Джованні запросив його зовсім не для того, аби згадати, як вони допомагали Франті ловити бліх чи як на них у лісі напали розбійники, він відповів чемно й коротко, що прийде дуже радо.

Через півгодини герцог запросив його до свого невеликого кабінету поряд із покинутими appartamento della Duchessa[86] на партію в шахи.

Останнім часом він виглядав дуже зле, став брезклим, обличчя, раніше добре доглядане, зблідло, пожовкло, і це справляло враження, що жир, який він накопичив у собі, теж пожовк, як пожовкла масть у рукавичках, котрі свого часу герцогиня Діана послала королеві Франції. Герцог тільки через силу нахилявся над великою шахівницею, за яку він сів разом з Петром, і грав так неуважно й погано, що Петр змушений був мобілізувати все своє мистецтво комбінації і розум, щоб підтримати в своєму вельможному суперникові думку, ніби йдеться про серйозний поєдинок, і довести гру до пристойного завершення. Зрештою герцог не помітив навіть однієї, вигідної для себе позиції, яку йому підстроїв Петр, і коли виявилося, що Петровій турі і пішакові протистоїть тільки його слон, він хотів визнати свою поразку.

— Кінець, я програв, — зітхнув він і, відхилившись від шахівниці, важко наліг на бильце крісла на знак того, що партію закінчено.

— Дозволю собі не погодитись з вашою високістю, — заперечив Петр. — Якщо слон вашої високості стоїть на діагоналі, куди його ваша високість завбачливо поставила, щоб мати змогу оголосити мені шах, якби я загрожував йому турою і якби мій король рушив з місця під захист свого пішака, то мені не лишилося б нічого, як до віку вічного переслідувати його турою. Це не поразка, ваша високосте, це явна нічия.

— Так, нічия, і навіть, як ви кажете, явна, — нерішуче погодизся з ним герцог. — Ніякої перемоги, тільки непевний страхітливий кінець, як того й заслуговує посередній гравець мого рівня. Чи, може, на вашу думку, я не посередній гравець?

— Так, ваша високосте, дякувати Богові, ви лишень посередній гравець, — відповів Петр.

Вражений герцог ледь помітно почервонів і закашлявся.

— Дякувати Богові, кажете? А я гадав, що вам неприємна будь—яка посередність, Петре Куканю. Чи, може, це не так? Тоді я в вас помилився.

— І все—таки я зважусь наполягати на своїй думці, — сказав Петр. — Шахи — не тільки найдотепніша, але й найважча з усіх ігор, і той, хто хоче в ній досягти рівня, вищого за посередній, мусить віддати цьому чимало часу й аж ніяк не менше сили, ніж під час занять такою корисною і чудовою наукою, як, скажімо, математикою або геометрією; тут усі зусилля йдуть на опанування тільки гри й нічого іншого, тільки гри. Через те посередність при грі в шахи, як це відзначав уже Кастільйоне, — єдино і виключно, — на відміну від усіх інших сфер людської діяльності, — достойніші похвали, ніж майстерність.

Герцог якусь хвилину сидів мовчки, заплющивши очі, немовби поринув у сон.

— Я сумніваюся, чи ця максима стосується й правителя. Правитель, хоч би що він робив, ні в чому не сміє допускати грубих і принципових хиб, навіть граючи в шахи, бо якщо він помиляється, то без сумніву помилятиметься й виконуючи своє покликання. Моя помилка була в тому, що я передчасно ввів у гру королеву, так чи ні?

— Так, бо цим самим ваша високість відкрила дорогу моєму слону, — відповів Петр.

— Такою ж помилкою було й те, — провадив далі герцог, — що я забув зробити рокіровку навіть ціною втрати пішака, над яким нависла загроза. Слушним з мого боку було те, ще я, не зумівши зупинити просування вашого коня, спробуваз розгорнути контратаку на ферзевому фланзі, але я припустився нової помилки, не довівши цю контратаку до кінця. Все це розумієш і бачиш, коли вже нічого не можна змінити; і в житті все теж відбувається майже так само. Я вчинив слушно, що негайно скористався зайнятістю Його святості для того, аби зняти прокляття з імені Гамбаріні, бо цим самим мені вдалося розрядити неймовірно напружену ситуацію і вмити руки від ненависного урядовця, який однаково був уже мертвий, проте я прорахувався, не зумівши перешкодити тому, щоб Гамбаріні і його прибічники підвели голови. Навпаки, я вчинив слушно, що скористався популярністю, якою ви тішитесь у Страмбі, як противагою зростаючому впливові Гамбаріні. Ви не думайте, що я не стежу за вашими діями. Ви поводитесь якнайкраще, вояки на вашому боці й ладні піти за вас у вогонь і в воду. Хоч, правдоподібно, вправи у підкопах під фортечні мури й мистецтві підкладати заряди, які ви запровадили, не досягнуть практичного наслідку, бо я не можу уявити собі, що страмбське військо колись у майбутньому облягатиме чужі фортеці, й, мабуть, трохи шкода, що при цьому ви руйнуєте рештки римського віадука, але нехай. Вояк за покликанням повинен уміти все, що належить до його ремесла й що вимагає фізичної витривалості та особистої мужності.

Петр, не заперечуючи, проковтнув великопанську зневагу, з якою герцог оголосив його, Петрів, вступ на військову службу своїм власним, тонко розрахованим шаховим ходом. Він тільки сказав:

— Для мене велика честь, що ваша високість бодай почасти схвалює мої несміливі спроби бути корисним.

— Я справді пишаюся тим, що зразу, з першої ж хвилини, розпізнав у вас, Петре Куканю, людину, винятково обдаровану й благословенну, тим часом як менш прозірливий знавець людських натур, ніж я, міг просто сприйняти вас за навіженого фанфарона, — сказав герцог. — Я знаю, що ви справжній Петр, тобто «скеля», і не сумніваюся, що Джованні Гамбаріні — не більше як марнославний вітрогон, слабак і плейбой; яле нічого не вдієш — у нього гучне ім’я, яке в Страмбі стало символом бунту й віроломства, і через те він має сильних заступників, котрі шикуються в лави за його хирлявою спиною і чинять такі неподобства, що я колись змушений буду втопити їх у крові й знову опинюся там, де мені не хочеться бути і де я вже був перед вашою появою, і — о лихо! — шибениця перед головною брамою знову прогнеться під тягарем повішених. Що вони замишляють і коли збираються це здійснити, я не знаю, але мені відомо принаймні одне — нові сумні події не примусять себе довго чекати, і я передчуваю, що їхні дії будуть добре продумані й розраховані на успіх, бо Гамбаріні має мудрого порадника, аптекаря Джербіно: він хоч і простого роду, але пройдисвіт, якого я вже давно мав прибрати або, навпаки, підвищити і приблизити до свого трону; а я замість цього, з одного боку, відштовхнув його, а з другого — спонукав до опору тим, що свого часу наказав прилюдно відшмагати на piazza Monumentale за якийсь зухвалий вислів; і це була подвійна помилка, — ви теж це визнаєте, — але тоді я не бачив іншого виходу, бо люди — не лише фігурки в грі, а й істоти, які приносять практичну користь, а про Джербіно відомо, що він відвертає від моєї землі моровицю.

Герцог зітхнув і схилився над шахівницею; немовби бажаючи пересвідчитись, чи партія, яку вони щойно зіграли з Петром, і справді закінчилася внічию, він почав ганятись за власним слоном Петровою турою, і при цьому провадив далі:

— Зі смертю capitano di giustizia і зняттям Божого прокляття з моїх володінь та з мого народу ми, наскільки це можливо, взагалі припинили допити безпосередньо в катівнях, до яких capitano вдавався так часто, так широко й так жорстоко, що ніхто не міг цього уникнути, і життя в Страмбі стало просто нестерпне; а це була помилка, отож добре, що я в цьому навів лад. Але цей правильний хід має ті незручності, що численні таємні донесення, які я одержую й зосереджую в своїх руках, мені неясні, і я блукаю навпомацки. Ось, приміром, така деталь: цієї ночі між десятою і дванадцятою годиною начальник варти біля брами Сан—П’єтро повинен випустити, розумієте, випустити з міста самотнього вершника на пароль «Dolce far niente».[87] Що це може означати?

— А від кого він отримав такий наказ? — запитав Петр.

— Я міг би в нього про це запитати сам, — зітхнув герцог, — але боюся, що такі розпити потягли б за собою цілу низку нових запитань, тобто арештів і катівських допитів. Через те буде краще, якщо ви накажете кільком надійним людям непомітно стерегти браму ззовні; хай вони того вершника, якщо він поїде, як слід роздивляться.

— Я вважатиму для себе за честь виконати наказ вашої високості, — сказав Петр, — хоч, як на мене, тут ідеться тільки про один з незліченних невинних епізодів, котрі завжди траплялися й траплятимуться, поки чоловіки будуть займатись браконьєрством у чужих лісництвах, а жінки будуть солодкими й знадливими. Dolce far niente й опівнічна втеча з міста — це сюжет, гідний самого Боккаччо.

— Так і я спершу був сприйняв цю звістку, — відповів герцог, — і так її зрозумів і розумів би аж до цієї хвилини, якби не те, що Гамбаріні запросив вас, Петре, сьогодні ввечері до себе додому.

— Дозволю собі висловити захоплення з приводу поінформованості вашої високості, — сказав Петр. — І все ж на свій сором признаюся, що не вловлюю зв’язку між запрошенням, надісланим мені, і чиєюсь пригодою, яку я відважився порівняти до одного з сюжетів Боккаччо.

Герцог хвилину помовчав, а тоді відповів:

— Я поясню вам це коротко й напрямки. Я сподівався й з твердою упевненістю очікував, що Гамбаріні в останню хвилину, коли змову буде підготовлено настільки, щоб її можна було почати, спробує переманити вас на свій бік.

Серце в Петра закалатало. «Кінець манівцям, — подумав він, — годі ходити коло та навколо».

— Я маю щодо цього великий сумнів, — відповів він. — Гамбаріні знає, що я не можу перейти на його бік, бо йому відомо, що я люблю дочку вашої високості.

Герцогом обличчя лишилося незворушним.

— Ні, Гамбаріні цього не знає, — відповів він. — Йому відомо тільки те, що ви упадали коло неї, а це не одне й те саме. Гамбаріні — хлопчисько, тому не може знати людей так, як знаю їх я. Він напевне гадає, що ви діяли з розрахунку й що врешті—решт вам байдуже, якими шляхами ви досягнете успіху і влади.

— За шість років наших дружніх стосунків, — заперечив Петр, — Джованні не раз міг переконатись, що я не з тих, хто змінює свої погляди. Через те я гадаю, що він спробує скоріше прибрати мене, ніж переманити на свій бік.

— Це з його боку було б необачно й передчасно, оскільки ви, маркграфе, в Страмбі надто популярна особа, — сказав герцог. — Але люди й справді часто діють необачно, і через те я раджу вам не йти сьогодні до нього, пославшись на невідкладні службові обов’язки.

— Ваша високість справді чудовий знавець людей, — відповів Петр, — але оскільки ви знаєте, що я не можу відмовитись від слова, яке колись дав, то цю пораду висловили, мабуть, жартома. Та річ не тільки в даному слові. Мені справді дуже цікаво, що ж замислив цей штукар.

Герцог зітхнув.

— Я потерпаю за вас. Ви вчините мудро, якщо наливатимете собі вина тільки з тієї посудини, з якої наливатиме собі й він, так само як я відтоді, як граф Одоріко Гамбаріні велів отруїти моє вино перед сном, ділюся своїм трунком зі слугою, котрий його мені приносить. Але ви щойно згадали про мою дочку. Так, з вашого боку це був блискучий хід, що ви почали упадати коло неї, а я припустився помилки, відіславши Ізотту до Рима.

— До Рима? — вражено вигукнув Петр.

— Атож, до мого кузена кардинала Тіначчо. Я гадав, що зміна середовища й зустрічі з новими і цікавими людьми підуть їй на користь, а головне — вона забуде короткий романчик, який ви, блискучий шахіст, розіграли з нею. Проте я недооцінив свою дочку, принизив її гордість і силу характеру. Вона не примирилася з насильством, яке ми над нею вчинили, уперлася, що вас, маркграфе, не перестане любити й що воліє вмерти, ніж викинути вас зі свого серця й зламати слово, котре вам дала. Ви виграли свій хід, а я свій програв.

— Ваша високість, — сказав Петр, — мабуть, з памороч—ною впевненістю чекає, що я запротестую проти виразу «хід», до якого вдається ваша високість, говорячи про мою палку любов до дочки вашої високості, принцеси Ізотти. Аж ніяк ні. Принцеса Ізотта — наслідниця трону, й тому, якщо я відважився глянути на неї, цей погляд можна назвати «ходом», зовсім не рахуючись із тим, що коли нашими шаховими ходами й керує розум, то я, навпаки, в ці незабутні хвилини весь свій розум пригнітив і діяв тільки у згоді з божевільним і недозволенним спалахом своїх почуттів — божевільним і недозволенним без перебільшення, бо я, як вашій високості, напевне, відомо з тих дружніх повідомлень, котрі про мене поширював граф Гамбаріні, — син шарлатана, а з боку матері — онук холощія.

— Так, ця обставина нам вельми добре відома, — сказав герцог.

— Через те, — вів далі Петр, — нехай ваша високість дозволить мені скромно, але з деяким подивом запитати: чому ваша високість зводила двічі, що виключає припущення помилки на слові, назвати мене маркграфом?

— А тому, що я не можу віддати свою дочку за сина шарлатана й онука холощія, поки той син шарлатана й онук холощія не стане бодай маркграфом: не можу я її віддати й за ад’ютанта начальника міської залоги, поки цей ад’ютант не стане генералом.

Відтак герцог розповів Петрові, що маркграфство Страм—ба, яке сто п’ятдесят років тому заснував його предок Вітторіно д’Альбула, виникло внаслідок об’єднання кількох папських ленів, куди, однак, уклинилася область під назвою Трезанті, верховним володарем якої є не папа, а імператор. Оскільки область Трезанті не підвладна папі, то її не занесено й до списку областей, які приносять папі прибуток, тим часом як Страмбу трохи пізніше було піднесено в ранг герцогства; отож Трезанті й досі залишається маркграфством; такий прецедент, тільки навпаки, вже мав місце: свого часу маркграфові феррарському імператорським указом було присвоєно титул герцога Модени і Реджії, які вважалися імператорськими ленами, тим часом як присвоєння йому титулу герцога Феррарського залежало від рішення папи. Він, Танкред д’Альбула, — герцог Страмби й маркграф Трезанті в одній особі, і немає підстав, чому б він не міг відступити маркграфство Трезанті кому захоче, скажімо, нареченому своєї дочки, так само як немає підстав, чому б він не міг відмовитись на його користь від свого звання генерала й головного начальника над страмбським військом.

Герцог підвівся і подав Петрові руку; той підвівся й собі.

— Цей хід я ретельно обміркував, — сказав герцог, явно розчулений, — бо особисто я не знаю й не бачу мужа, достойнішого за вас, Петре, котрий зміг би вивести Страмбу зі стану розброду і хаосу, які в ній почалися, і зберегти мій трон для Ізотти та майбутніх моїх нащадків. Спершу я хотів був відіслати вас до Рима, щоб ви особисто супроводжували мою дружину й Ізотту, вашу Ізотту, під час їхнього повернення додому, але тепер боюся, що ваша присутність у Страмбі буде найближчим часом більше ніж необхідна, і через те я радше пошлю туди гінця. А тепер ідіть і будьте обережні; будемо сподіватись, що ще не пізно.

Однак виявилося, що вже пізно.

Джованні прийняв Петра вельми неофіційно, одягнений у домашній шовковий халат. Потягуючи люльку, він куйовдив над вухами своє волосся, як це любив робити його батько; на лівій руці в нього сяяв величезний діамант персня Борджіа, який Петр виявив на трупі лакея Йоганна, котрий його вкрав. Та, попри це, Джованні нітрохи не здавався дорослішим із часу свого приїзду до Страмби; його обличчя, тоді обшмагане вітрами й згрубіле від тяжкої дороги, тепер, у вигодах і розкоші розгладилося й просвітліло; одне слово, він виглядав тепер зовсім хлопчиськом, і Петрові раптом здалося, що тут першої—ліпшої хвилини може з’явитися справжній господар, справжній граф Гамбаріні; відкинувши свої недавні побоювання, ніби цей хлопчисько посягає на його життя, він безстрашно віддав лакеєві у вестибюлі не лише свій плащ, але й пояс зі шпагою.

Пишаючись своєю маєтністю й прадавньою традицією роду, якою віяло від мурів його резиденції, Джованні провів Петра по всьому палацу — від першого поверху аж до горища, не перестаючи при цьому обурюватись варварством capitano di giustizia, який під час свого довголітнього перебування в цьому будинку осквернив і зіпсував усе, до чого тільки доторкнувся: усі портрети предків Гамбаріні зникли, — capitano звелів викинути їх на смітник, — а замість них у фамільній галереї Гамбаріні розвісив мазанину герцогського придворного маляра Рінальдо Аргетто; чудовий розпис стелі у вестибюлі пензля Беноццо Гоццолі, — щоправда, вже в роки дитинства Джованні він був пошкоджений часом, але все одно такий рідкісний, що ніхто із сучасних партачів не наважився його реставрувати, — просто звелів замазати білою фарбою. Петр повинен був вистрелити йому не в серце, а в черево, щоб він умирав повільно і в муках.

— Дякую, наступного разу я скористаюся твоєю порадою, — сказав Петр.

Джованні засміявся й тицьнув Петра великим пальцем під ребро.

— Сподіваюся, такої нагоди в тебе вже не буде.

Вони сіли tête—а–tête[88] в невеликій наріжній кімнаті, завішаній мініатюрами, які старанно збирав граф Одоріко Гамбаріні; єдине вікно виходило на фасад герцогського палацу на piazza Monumentale. Джованні, до самих кісток світська людина, розважав Петра скандальними історійками з закулісного життя вельможних страмбських родин, тим часом як двоє лакеїв під наглядом вродливої економки й управительки палацу, — як нам відомо, це була вдова підлого господаря заїзду «У павичевого хвоста», чарівна Фінетта, — дбали про їхні вигоди, приносили їм вино й натоптували Джованні люльку. Фінетта, строга з виду, вдавала з себе стриману й байдужу, немовби бачила Петра уперше в житті; але коли лакей приніс і поставив на стіл таріль з різними перекусками і Петр, потерпаючи, чи вони не отруєні, завагався й мимохіть глянув на Фінетту, вона примружила очі й ледь помітно кивнула, що явно означало: «Не бійся, я сама наглядала, щоб туди ніхто нічого не підсипав, як я робила раніше, коли був живий мій чоловік, а ти, підлий нікчемо, мав апетит на моє тіло й не задивлявся на принцес».

Уже посутеніло, й важке громаддя герцогського палацу, видиме з вікна, повила темрява.

— А тепер, Джованні, ближче до діла, — озвався Петр, коли вони зосталися самі. — Скажи мені відверто й навпростець: що в тебе на серці й чого ти мене запросив?

— Я пригадую, — почав Джованні, — ти одного разу замислився над тим, які риси характеру успадкував від свого діда—холощія, а я тобі відповів, що уміння різонути по живому. І справді — ти вмієш різонути по живому: «скажи мені відверто й навпростець: чого ти мене запросив» — fi donc, fi donc — так не заведено говорити dans le monde — між людьми, які вміють поводитись. Ти здивуєшся — я справді запросив тебе просто так, поговорити. Я написав тобі, що хотів би згадати з тобою про давні часи, які ми провели разом, і це правда. Пригадуєш, як ти мріяв про те, що, почавши зі Страмби, ми завоюємо з тобою весь світ, що ти посадиш мене на герцогський трон і не пам’ятаю вже про що іще? Це було не так давно, щонайбільше півроку тому.

— За цей час багато чого змінилося, — зітхнув Петр.

— Головне, змінився ти, Петре, — відповів Джованні. — Твоя слава так запаморочила тобі голову, що ти вже забув, хто ти й звідки прийшов. Якби ти не відважився впадати коло принцеси, коло неї впадав би я і таким легким і ненасильницьким шляхом був би досяг становища, яке належить мені за правом. Але твоє нечуване зухвальство перекреслило всі мої плани.

— Один літній чоловік, — відповів Петр, — чию мудру ласкавість я й досі згадую з вдячністю, з приводу подібних міркувань згадав таку гарну приказку: «Якби тітка мала мошонку, то стала б дядьком». Сушити собі голову тим, що було б, якби я не впадав коло принцеси Ізотти — все одно, що розмірковувати про те, що було б сьогодні, якби тоді, сім чи скільки там років тому в слуги, який ніс герцогові Танкредові отруєне вино, не заболів живіт і якби герцог те вино випив, а твій батько надів собі на голову його корону.

Джованні зворушено покивав своєю завитою головою.

— Дуже добре, що ти пригадав той давній епізод, — мовив він нарешті. — Бідолашний падре був у цьому недосвідчений. Можу собі уявити, що діялося в нього на серці, коли він сидів саме в цій кімнаті, на цьому самому місці, де тепер сиджу я, і був такий самий теплий вечір, як сьогодні, і падре марно визирав з вікна й чекав знаку, що справа вдалася, — засвічених свічок у трираменному свічнику в п’ятому вікні праворуч, на другому поверсі, — це вікно в герцогській ложниці; тож коли замість цього з брами ви—марширувала ціла когорта герцогових посіпак, батькові не залишилося нічого іншого, як узяти ноги на плечі.

— Перебраним за жінку, — уточнив Петр і здригнувся від думки: «Справді, він не дуже був у цьому досвідчений, як сказав Джованні, і через те, — на випадок невдачі, — забув підстрахувати себе, приміром, тим що не наказав варті біля брами Сан П’єтро пропустити самотнього вершника, який скаже, приміром, таке гасло: «Vedi Napoli, e poi muori!»[89]

— Так, перебраним за жінку, — підтвердив Джованні, і Петр помітив, як у нього тремтить борлак, що завжди було ознакою його великого хвилювання. — Приказка, яку ти щойно навів, дотепна, але не завжди вбережешся від розмірковувань, що могло б бути сьогодні, якби раніше щось відбулося інакше. Якби того разу моєму батькові, котрий знав, що робить, дбаючи виключно про успіх та щастя Страмби, вдалося отруїти герцога, цього злочину не довелося б робити тобі, людині низького походження і, що найгірше, — чужинцеві. Ми — два півні на одному смітнику і не можемо обидва робити одне й те саме. Через те ми розділимо свої ролі: я сяду на трон, а ти ляжеш на хрест святого Андрія, який використовують, четвертуючи негідників, котрі посягали на життя правителів. Погодься, що це — розумне рішення.

Петр не був настільки нетямущий, шоб не розуміти як слід сенсу цих слів.

— Що ти мелеш? — здивувався він.

— Я знаю, що кажу, — відповів Джованні. — Спробуй довести суду, перед яким ти станеш, що ти не звелів прибрати герцога отрутою, яку слуга, котрий куштус його трунок перед самим сном, уже впродовж двох місяців уживає щодень, постійно збільшуючи дози, щоб у нього виробився проти неї імунітет. Ти програв, Петре, цього разу остаточно. Герцог, який невідомо чому так раптом тебе уподобав, уже мертвий. Поглянь.

Джованні показав пальцем на герцогський палац, й охоплений жахом Петр побачив в одному з вікон на другому поверсі, можливо, в п’ятому праворуч, засвічений трираменний свічник. Водночас звідкись здалеку долинули постріли.

Джованні підвівся.

— А тепер, здасться, спустив дух і твій шляхетний приятель і начальник, капітан д’Обере, якого порішили мої доблесні кадети, котрих ти так самовіддано навчав військового мистецтва. — І він покликав гучним голосом: — Усі до мене!

Петр мовчки зацідив його в підборіддя тим сильним ударом, при якому кулак і щелепа, зіткнувшись, видають такий звук, наче сокира розколює міцне поліно, і Джованні, навіть не кавкнувши, звалився назад у крісло, з якого щойно підвівся, а Петр тієї ж миті, коли до кімнати вдерлися лакеї в червоному, озброєні дрючками, і кинджалами, і піками, і кочергами, і сокирами, вискочив на підвіконня відчиненого вікна; однак тераса під ним виявилася заповненою трьома рядами блакитних алебардників міської гвардії, котрі дисципліновано, всі, як один, клякли на праве коліно й спрямували вгору гостряки своєї зброї, вперши її у підлогу, щоб Петр наштрикнувся на них, якби наважився вистрибнути з вікна.

Петр обернувся обличчям до кімнати.

— Будь проклятий, Джованні, не як злочинець, а як пацюк! — закричав він, пересилюючи гуркіт стрілянини, що долинала сюди з герцогського палацу. — Будь проклятий не як чоловік, а як хлопчисько, будь проклятий і нехай після смерті тебе вкинуть у смердюче багновище на самому краю пекла, де гниють і ковтають пшінку самовпевнені дурні, будь проклятий, нащадку Федеріго, котрий у цю хвилину блюс від огиди до тебе іі перевертається в домовині!

Викрикуючи останні слова вже на льоту, Петр, мов стріла, кинувся головою вперед, у натовп лакеїв, котрі повільно і обережно наступали на нього, і заходився молотити довкола себе кулаками й копати на всі боки ногами. Йому пощастило вихопити кочергу в одного з лакеїв і збити нею на підлогу двох напасників, і він на якусь мить став господарем на бойовищі, бо слуги позадкували до дверей, а відтак кинулися навтьоки; але тут на сцені з’явилося кілька гвардійців, які до цього чатували під вікном.

— Будь проклятий! Будь проклятий! — кричав Петр, коли його, хоч як відчайдушно він пручався, виволокли в коридор, тьмяно освітлений ліхтарем, котрий тримала Фінетта, що стояла віддалік біля сходів, тим часом як лакеї лупцювали його своїми дерев’яними й залізними знаряддями. — Будь проклятий! — ревів Петр, напружуючи останні сили, непритомніючи, але не перестаючи боронитись і проклинати, коли його, залитого потом і кров’ю, яка юшила з розбитих губ і надірваного вуха, несли в підземелля слизькими крученими сходами.

Фінетта йшла попереду з ліхтарем у руці й зупинилася біля відчинених залізних дверей темниці.

— І ти будь проклята, шльондро із шльондр! — кинув він їй у зблідле обличчя, але тут же пролетів у проріз дверей і розпростерся на мокрій долівці; перше ніж він устиг підвестись бодай навколішки, двері зачинилися і в замку скреготнув ключ.

Темниця була така вузька, що, розкинувши руки, Петр торкнувся протилежних стін. У непрозірній пітьмі він ледве намацав кам’яний виступ, котрий, очевидно, правив в’язням за ложе, і, знесилений боротьбою та побоями, тільки—но ліг на ньому, як відразу ж поринув у непритомний сон.

Йому снилося, що він лежить у ліжку в покої номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста» і Фінетта щойно принесла йому сніданок, запевняючи, що страва не отруєна, що вона термосить його за плече, аби розбудити, бо він удає, ніби спить, бо йому не хочеться ні їсти, ні розмовляти з нею, ні навіть бачній її, і що, вдаючи так, він і справді заснув, і в цьому вдаваному сні йому верзлося, наче він сидить у бібліотечній залі српновського замку, поринувши в читання Псалтиря, і все йому зрозуміло, хоч і написано якимись кривулями, причому вірш четвертого псалму «спокійно і ляжу, і засну» вплинув на нього з такою силою, що він і справді поринув у глибокий сон; при цьому йому снилося, ніби він лежить на шовковистій травичці під яблунею, всипаній зрілими плодами, й засинає під цією яблунею, і бачить сон, що його схопив орел, у якого золоті очі й червоний дзьоб, а всім іншим він нагадує майстра Шютце; цей орел несе його, мов безпорадну ганчір’яну ляльку, в своїх кігтях, один з яких оздоблений перснем Борджіа, несе на вершину страшного стрімчака й кладе в своє гніздо, повне орлиних яєць, і він, Петр, щойно вмостившись у цьому гнізді, відразу ж засинає, а заснувши, бачить сон, що перепилює в’язничні грати з допомогою гнучкої пилки, яка була схована в підборі черевика, що вилазить у вікно й спускається вниз мотузкою, звитою з розпанаханого простирала, але мотузка переривається і він летить униз; від жаху, викликаного цим падінням, він пробудився з цього останнього сну, однак знову опинився в орлиному гнізді, повному орлиних яєць; але з цих яєць уже почали вилуплюватися маленькі орлятка й заходилися його дзьобати, так що він прокинувся і з цього сну і знову лежав на шовковистій травичці під яблунею, причому одне яблуко зірвалося і вдарило його по голові, і це повернуло його до попереднього сну, коли він сидів у српновській бібліотеці з розгорненим Псалтирем на колінах і намагався читати, проте не міг, бо стіни зали здригалися й книги з гуркотом падали додолу, і це знову повернуло його в той перший сон, коли він лежав у покої номер п’ять заїзду «У павичевого хвоста» і Фінетта щосили термосила його за плече.

— Прокинься, вайло, вставай, lazzaroni, опам’ятайся, якщо тобі дороге життя, заради Божого милосердя! — схвильовано шепотіла вона й, схопивши своїми дужими руками за борт його камзола, притягла до себе і примусила сісти. Надірване вухо при цьому заболіло так сильно, що Петр прочумався остаточно й побачив, що він знову в підземній темниці, освітленій тепер ліхтарем, який висів на гаку, забитому в товстий мур, а над ним схилилася Фінетта й намагалася допомогти йому звестися на ноги.

— Шльондро! — вилаявся він.

— Не лайся, imbecille, babbaccio, дурню, бовдуре, бо я хочу тебе врятувати! Ось твій ремінь, шпага, плащ, капелюх, швидко одягайся, мерщій, графа нема, він у палаці, я послала до нього лакеїв і лишилася вдома сама! Любий мій, зберися на силі і вставай!

Вона зняла ліхтар з гака й пішла до відчинених залізних дверей, ваблячи його за собою.

Тремтячими руками Петр підперезався ременем, накинув на плечі плащ і, похитуючись, рушив за нею, усе ще відчуваючи тягар у голові й біль у побитому тілі.

— Я відведу тебе до своєї приятельки, — виразно прошепотіла Фінетта, — вона мешкає за via Romana й заховає тебе, а коли тут усе заспокоїться, ти зникнеш із міста.

До запамороченої Петрової голови поволі поверталася ясна свідомість.

— Ні, дістань мені коня, і я поїду негайно, — мовив він, підіймаючись разом з Фінеттою крученими сходами.

— Божевільний, як же ти проскочиш у браму?

Я знаю пароль, — відповів Петр. — Коня мені, коня, більш нічого, тільки коня!

— Ти одержиш коня, — пообіцяла Фінетта, майже бігцем поспішаючи поруч нього темними й тихими коридорами старого палацу. — 3 настанням сутінків граф наказав приготувати собі коня з повним дорожнім спорядженням, і кінь і досі стоїть у стайні, бо про нього всі забули. — Вона раптом зупинилася. — Тихіше, — прошепотіла й різко штовхнула Петра в нішу, повз яку вони саме проходили, а сама пішла далі; за поворотом коридора раптом блиснуло світло й виринула постать дебелого лакея в червоному; як і Фінетта, він скрадався з ліхтарем у руці.

— Що ти тут робиш? — гостро запитала його Фінетта. — Я тобі наказала стерегти головний вхід.

— Мені причулися голоси, і я пішов подивитися, — відповів лакей. — Я й справді чув тут голоси, синьйоро. З ким це ви розмовляли?

— Сама з собою, merdaiuolo,[90] — відповіла Фінетта й звідкись, мабуть, із зборок своєї спідниці, вихопила маленький гострий кинджал, і лакей не встиг навіть писнути, як кинджал увігнався йому в серце аж по саму колодку; він упав мов підтятий. — Виходь, повітря знову чисте, — сказала Фінетта Петрові, старанно витираючи лезо кинджала об рукав убитого лакея.

Вони пішли далі.

— А без цього не можна було обійтися, Фінетто? — запитав Петр з легким докором. — Для цього merdaiuolo, як ти його влучно назвала, вистачило б і одного мого удару кулаком у підборіддя.

— Та невже? — глузливо перепитала Фінетта. — Який же ти розумник! Це щоб він за хвилину очуняв і пішов поскаржитись па мене графові? Ні, тепер, коли йому капець, я зверну все на нього, що це він допоміг тобі втекти, а я в праведному гніві вдарила його кинджалом. Ти не можеш собі навіть уявити, яку я розіграю тут комедію і які сльози литиму від обурення через твою втечу. Життя — сувора штука, і треба бути обережним, і пильнувати за собою, і лишати собі шлях до відступу, якщо не хочеш ускочити в халепу.

Тим часом вони вже вийшли на подвір’я.

— Постій тут, я виведу коня, — сказала Фінетта й щезла у темряві, розсіяній світлом молодого місяця. За хвилину вона повернулася, ведучи за вуздечку високого коня в яблуках, якого майже не було видно, так він був обвішаний подорожніми мішками, але в його чудових якостях не доводилося сумніватись; очевидно, Джованні добре підготувався на той випадок, коли б замах не вдався і йому довелося б наслідувати приклад свого батька.

— Дякую тобі, я ніколи цього не забуду, — сказав Петр, міцно обійняв Фінетту і пригорнув її до своїх грудей.

— Нема за що, — відповіла Фінетта. — Візьми ліхтар, бо верхівці, які їздять містом потемки, викликають підозру. І будь обережний.

Вона говорила суворим і діловим тоном, але коли він стрибнув у сідло, раптом видала звук, схожий на коротке схлипування. Потім відчинила ворітця за стайнею, ключі від яких носила при собі й через які, можливо, підступний аптекар Джербіно ходив на свої потасмні зустрічі з Джованні, і Петр виїхав у вуличку, таку тиху і спокійну, немовби у Страмбі не діялося нічого особливого, чогось такого, що вибивається з буденної, звичної колії.

«Якщо Джованні не звелів розсідлати коня, бо голова його була заморочена набагато важливішими клопотами, то він не скасував і пароль, на який його мали випустити з міста, — міркував Петр, — гвардійці, які охороняють браму, й досі не відають, що коїться у герцогському палаці». І справді, коли він, насунувши на лоба капелюх і піднявши комір плаща, наблизився до брами Сан—П’стро і вимовив заклинання «Dolce far niente», вояк, якиіі саме стояв на варті, мовчки відсунув засув, впустив його до бокового проходу біля головної брами, а тоді коловоротом підняв важкі звідні грати, якими прохід закривався ззовні; грати були такі важкі, що п’ятсот років тому вони перетнули навпіл коня пана Єжека з чеського міста Пардубиці, коли він вирушив завойовувати Мілан; та ми нагадуємо про це тільки тому, що наших лицарів віддавна вабило бурхливе життя італійського півострова.

Перед брамою Сан—П’єтро був великий простір, повен дерев’яних загородок і яток, вже спорожнілих у ці вечірні години; запізнілий подорожній, який дістався сюди після того, як зачинили браму, міг знайти нічліг у заїзді «У золотої клітки», — «Gabbia d’oro», але й вона вже поринула в сон, коли Петр її поминав.

Далі під ноги його коневі слався кам’янистий, облямований розлогими оливами шлях, який вився схилом гори Macca; по кількох хвилинах неквапливої їзди Петр дістався до розтоку, де шлях роздвоювався й вів на схід, до морського узбережжя, і на південь, у напрямку міста під назвою Перуза, або Перуджа. Виконуючи герцогів наказ, Петр перед тим, як піти в гості до Джованні, звелів двом надійним хлопцям на цьому місці, поза досягом зору слобідських людей, чекати на таємничого самотнього верхівця, який їхатиме сюди з міста між десятою і дванадцятою годинами; тепер, коли цим таємничим самітником, на превеликий свій подив, став він сам, Петр зупинив біля розтоку коня й гукнув півголосом у сріблясту, шелестку темряву:

— Гіно! Пуччо!

Так звали тих його надійних хлопців, які були родом з рибальського селища Фінале й через бідність завербувалися до війська.

— Гіно! Пуччо! — повторив він. — Це я, Петр із Кукані. — І ліхтарем, який уже згасав, освітив свос обличчя.

Попереду щось замиготіло, затріщало, зашелестіло, загупало, забовваніло, і за мить Гіно й Пуччо виринули з темряви на своїх малих, бистрих кониках, якими була оснащена більша частина страмбської кінноти; обидва були загорнені в широкі чорні плащі, на головах мали крислаті чорні капелюхи, тож якби місяць світив не так яскраво, їх, мабуть, не можна було б і побачити.

— Sottotenente,[91] що ви тут робите? — вигукнув Гіно; кмітливий, тямущий, він завжди знав, що доречно сказати, тим часом як Пуччо вмів тільки насуплено дивитися з—під густих, вигнутих дугою брів. — Хто це вас так розмалював?

— Про це в нас іще буде час поговорити, — відповів Петр. — Сталася катастрофа, герцог мертвий, капітан д’Обере — мертвий, Гамбаріні — господар міста, треба тікати звідси, тікати щомога, як нам іще не доводилось тікати. За мною!

Він стиснув острогами боки коня, вважаючи, що дальші пояснення зайві й що Гіно з Пуччо не вагаючись кинуться за ним, але встиг зробити тільки крок і ще півкроку, бо перед ним, невідомо звідки взявшись, постав третій вершник, озброєний пістолем; націливши його Петрові в груди, він італійською мовою, яку важко було відрізнити від французької, промовив:

— Якщо герцог так само мертвий, як капітан д’Обере, мосьє де Кюкан. то ma foi, його смерть — не така вже й страшна і він, можливо, ще доживе до глибокої старості.

— Капітан! — вигукнув Петр і, не тямлячи себе від радості, під’їхав до нього збоку, щоб обняти його, бо вважав д’Обере швидше своїм добрим і довірливим другом, аніж начальником; та капітан був у кепському настрої й цілком серйозно погрожував йому пістолем.

— Ні кроку, бо стрілятиму! — сказав він, і Петр відчув дотик металу з правого й лівого боків грудної клітки, бо Гінo і Пуччо теж вихопили свої пістолі й миттю приставили їх йому до ребер. — Ви заарештовані, — додав капітан.

— Отямтесь, капітане! — вигукнув Петр. — Я втік із темниці, куди мене кинув Гамбаріні зразу після того, як йому дали знак світлом, що герцога вбито, і як тільки в палаці зчинилася стрілянина, першою жертвою якої мали впасти ви! Нам не залишається нічого іншого, капітане, тільки тікати, поки ще не пізно!

— En route,[92] — наказав капітан, — до Страмби.

І Гіно й Пуччо, надійні хлопці, примусили Петра повернути коня, і всі четверо рушили назад до міста.

— Ви пошкодуєте про це, капітане! — не вгавав Петр. — Ви їдете назустріч видимій і ганебній смерті.

— On verra,[93] — промовив капітан.

— Нічого ми не побачимо! — кричав Петр. — У нас не буде часу щось побачити! В темниці Гамбаріні пітьма, мов у мішку, і, наскільки мені відомо, в могилі теж не надто багато світла.

— On verra, — сказав капітан, не зупиняючись.

— Zut і crotte,[94] капітане, чи обдурив я вас коли—небудь? Чи збрехав вам бодай раз? То чому ви раптом перестали мені вірити і їдете на неминучу погибель, як покруч від осла й верблюда?

— За цю образу свого начальника ви ще відповісте, — сказав капітан.

— Ви мені більше не начальник! Я відмовляюся коритись самогубцеві й божевільному! — вигукнув Петр.

Капітан відповів прокльоном, сенсу якого ніхто не розумів, але який був тоді серед французів вельми поширений, бо його охоче вживав навіть їхній король:

— Ventre—saini—gris! Що ви про мене думаєте, лейтенанте? Що я покину свій пост і зраджу герцога, якому заприсягся у вірності, й накиваю п’ятами, бо мій лейтенант, котрого я заарештував за вельми підозрілих обставин, зі страху намолов мені всіляких нісенітниць, якусь histoire à dormir debout[95] про переворот у Страмбі? Я вам розкажу, що сталося насправді, мосьє де Кюкан. Ви — не герцогова людина, ви — поплічник Гамбаріні, це ясно як Божий день, і ви обидва сьогодні й справді зробили спробу вбити герцога, але вам це не вдалося — n’est—ce—pas?[96] І тоді ви втекли через браму Сан—П’єтро, де про всяк випадок забезпечили собі проїзд, тим часом як Гамбаріні втік через іншу браму. Цим пояснюється все, в тому числі й ваша розквашена фізіономія. Хіба це не логічно?

— Це логічно, але, звісна річ, не означає, що це правда, — відповів Петр. — Бо навіщо б я в такому разі сам собі, krucinálfagotverfluchtnocheinmal,[97] перепинив шлях, виставивши двох наших вояків? Щоб вони перешкодили мені втекти?

— Не для того, щоб вони перешкодили вам утекти, а щоб забрати їх із собою, — сказав капітан. — Утрьох воно якось легше мандрувати. Та, на щастя, тут виявився я, perspicace, прозорливий, і сам особисто пішов пересвідчитись у тому, що ховається за цією дивною штуковиною з Dolce far niente. Отак воно було насправді, мосьє. Ви знаєте, яка міра кари за замах на правителя?

— Саме сьогодні мене просвітили з цього приводу, — відповів Петр. — Четвертування живцем на дотепній конструкції під назвою хрест святого Андрія.

— Достеменно так, — підтвердив капітан. — І ця міра кари — для вас. Ви розчарували мене, мосьє де Кюкан. Я мав вас за порядну людину, а ви виявилися підлим негідником, зрадником і бридкою тварюкою.

— Ба ні, це ви розчарували мене, ідіоте! — шаленів Петр, страшенно розхвильований, бо вони вже їхали поміж загородками і ятками на просторі перед брамою Сан—П’єтро; до її важкого, увінчаного вежею громаддя, що вимальовувалося на тлі зоряного неба, вже можна було докинути каменем. — Я думав, що ви справді perspicace, а ви показали себе як уперта, нетесана довбня! Заради Божого милосердя, покрутіть своїм мізком, якщо він у вас є! Якби ваша версія відповідала дійсності, герцог давно вже вислав би за мною погоню! Як і чим ви поясните, що за мною ніхто не женеться? Тільки тим, що Гамбаріні ще не знає, що я втік із темниці, з якої мене вивела чарівна жінка, котра зглянулася над моєю молодістю! Зупиніться, поки ще не пізно!

Тієї ж миті з центру міста долинув тупіт кавалькади, супроводжуваний тонким звуком сурми, а з вежі Сан—П’єтро донеслися звуки швидкого бігу й метушні. Чутно було гуркіт дерев’яної палиці, якою відсували клиновидну перекладину поперек обох стулок головної брами, відтак заскреготів і забряжчав замок, відчинений ключем, таким величезним і важким, що його носили на плечі, наче рушницю, і стулки брами з жахливим рипінням, яке супроводжували вигуками чоловіки, котрі на них налягали, повільно почали розходитись.

«Видно, мені все ж не уникнути четвертування, а Фінетті доведеться таки послухати, як я кричу», — подумав Петр і міцно зціпив зуби, які в нього раптом зацокотіли зі страху.

З брами виїхав загін блакитних гвардійців, очолюваний чоловіком зі смолоскипом у руці. Поминаючи Петра та його супровідників, вони уповільнили клус.

— Ви не зустріли дорогою самотнього їздця? — крикнув через плече чоловік із смолоскипом.

— Parlez,[98] — шепнув Петрові капітан, котрий, побачивши блакитні мундири, миттю заховав свій пістоль.

— Зустріли, — відповів Петр. — Він помчав до узбережжя, в напрямку Ріміні.

Гвардійці підострожили своїх коней і зникли.

— Але вас до міста ми не впустимо, — сказав один із вартових біля брами, яка все ще стояла розчинена навстіж. — Сьогодні в’їзд заборонено всім без винятку і без пощади, навіть для самого папи.

— Не страшно, ми зачекаємо до ранку, — відповів Петр.

— Уранці теж нікого не дозволено впускати, — сказав вартовий. — Нас про це суворо попереджено.

— У Страмбі щось сталося? — запитав Петр.

— Убито нашого герцога, — відповів вартовий, і стулки брами зачинилися з жалібним рипінням.

— Тепер ви самі побачили, — сказав Петр, обернувшись до капітана.

— А я й казав, що побачимо, — відповів капітан. — Затямте собі: якщо я сказав, що це станеться, то воно таки станеться.

— Гаразд, затямлю, — сказав Петр. — І я був би вам щиро вдячний, якби ви були такі люб’язні й звеліли Гіно та Пуччо перестати впиратись у мої ребра своїми пістолями.

Капітан сердито буркнув, віддаючи належний наказ.

— Схоже, ви змінили свою думку про ситуацію ще до того, як почули автентичну інформацію, що я не брехав, — зауважив Петр, коли нони знову рушили вперед, цього разу повернувшись до Страмби спиною.

— Атож, — притакнув капітан. — Я звелів вам говорити, бо не хотів, щоб упізнали мій ледь помітний акцент. Я вже зрозумів, що тут сталося: герцог був би послав навздогін за вами наших хлопців, але ні в якому разі не блакитних. Одначе з брами виїхали блакитні. Ergo…[99]

— Ergo, даємо драла, — докинув Петр.

Слід зазначити, що це він, на втіху капітанові, докинув по—французькому, зворотом не менш грубим, — foutons le camp.

І справді, капітана це потішило.

— Слушно, foutons le camp, — погодився він. — Здасться, нічого кращого в цій ситуації не придумаєш. Але куди?

— Ясна річ, до Рима, де зараз герцогиня зі свосю дочкою, — сказав Петр. — їхній господар, кардинал Тіначчо, герцогів кузен, дуже впливова особа, і з його допомогою ми виб’ємо брами Страмби й схопимо за комір Джованні Гамбаріні.

— Я з великим нетерпінням чекаю цього, — відгукнувся капітан. — Я поквитаюся з ним за того покруча від осла й верблюда, і за того ідіота, і за інші ваші люб’язності, які з його вини мені довелося проковтнути.

— А я за підлого негідника, зрадника і бридку тварюку, — зазначив Петр.

— А може, нам не треба нічого ковтати, а самим розквитатися один з одним? — запропонував капітан з запитальною інтонацією в голосі.

Петр здивовано звів брови.

— А навіщо? — запитав він.

— Боюся, що це справді справа нашої честі, — відповів капітан.

— Але чому?

— Як на мене, я висловився цілком зрозуміло, — мовив капітан. — Ідеться про нашу честь. Ми взаємно образили один одного, а такі образи можна змити лише кров’ю.

— Ви справді маєте мене за підлого негідника, зрадника й бридку тварюку? — запитав Петр.

— Ні, не маю, — відповів капітан, — але я висловився саме так.

— У такому разі вибачтесь, якщо, по—вашому, це так серйозно, — мовив Петр.

— Спершу вибачтесь ви за осла й ідіота, бо ви молодші за мене, — не здавався капітан.

— Гаразд, я вибачаюсь перед вами, і по всьому, — сказав Петр.

— Ні, не по всьому, — заперечив капітан. — Кодекс рицарської честі вимагає, щоб вибачення було висловлено зі смиренням і без будь—яких застережень. Певна річ, той, хто вибачається, в такий спосіб завдає шкоди своїй честі.

— Ідіть ви до бісової матері з цією своєю честю, — розсердився Петр.

Навіть у темряві було видно, як капітан розпростав плечі й надувся.

— Мосьє, такого мені досі ще ніхто не казав.

— Ну, то тепер ви почули це від мене, — заявив Петр, якому вже почала набридати ця суперечка. — Ви справді смішний, ви чутливіший за кавалера, в якого тільки й мови, що про честь, ви нітрохи не замислюєтесь над тим, що означає ця високоповажна честь і з чим її їдять. Схоже, що в питанні честі для вас не важить, добрий я чи поганий, а важить, хто й що про мене заявить. Нікчему мають за людину честі доти, доки хтось не назве його нікчемою; після цього він зі зброєю в руках мусить захищати свою честь; але в такій же ситуації опиняється й людина, до самих кісток порядна і чесна, яку хтось незаслужено обізвав нікчемою. Це смішно до сліз, капітане. Те, що ви справді поводилися як ідіот і що себе й мене з пістолем у руці доволокли трохи не до самого порога смерті, — про це нічого й казати, це в порядку речей, а от що я вас, розлютований цим, обізвав ідіотом, — це можна, по—вашому, змити тільки кров’ю. Колись я теж був такий — гонористий й уразливий — аж страх. Але те, що ви, літня людина, яка починає вже сивіти, гонористий й уразливий, мене, далебі, дивує.

— Я гасконець, а ми, гасконці, бідні, і єдине наше багатство — наша честь, — відповів капітан д’Обере. — І в своїй дивній апології нечесності, якої я від вас, юначе, не сподівався, ви знову кілька разів зачепили мою честь. Те, що ви послали мене з моєю честю до бісової матері, — нехай. Але те, що ви заявили, буцім я фактично поводився як ідіот, а головне, що ви назвали мене літньою людиною, яка починає вже сивіти, — цього я вам не подарую.

— Ну й не даруйте, — зітхнув Петр. — Прошу, я до ваших послуг. Але не зараз — зараз для цього надто темно.

— Гаразд, я вб’ю вас завтра, — погодився капітан. Вони поїхали далі й питання честі більше не торкалися. Діставшись до місця своєї сьогоднішньої драматичної зустрічі, до розтоку, вони ще здалеку побачили жовте світло смолоскипа, яким блакитні освітлювали собі дорогу, посуваючись у напрямку узбережжя, і звернули в протилежний бік — у глиб італійського півострова, до Перуджі.

А коли сонце, що сходило, стерло сліди руху місяця і зірок, у рожевуватому серпанку вранішнього туману їхнім очам відкрився чудовий краєвид, схожий на зеленкувате море, серед якого проступали примарні острівці, оздоблені розгалуженими деревами й синюватими тінями від колон та мурів, з горами величезних валунів, справіку накопичених поганськими богами; ці голі велетні видобували їх із дна річок, струшуючи зі своїх кучерів сріблясті водяні бризки, сп’янілі від неймовірної розкоші хаотичного творення. По годині їзди повітря так очистилося й стало таким прозорим, що за цілі милі попереду можна було розгледіти кожний листочок дикого плюща, який стелився по рештках давньоримського акведука, кожну очеретину, яка росла на берегах голубих, мов небо, озер, і кожне віконечко далеких будиночків, замків і соборів.

— C’est un beau pays, l’Italie! — вигукнув капітан д’Обере, підкручуючи вуса. — Прекрасна країна, ця Італія. Майже така ж прекрасна, як і la Gascogne.[100]

Близько десятої години ранку вони дісталися до річки Тібріс, або Тібр, яка відділяла землю Сполетську, або Ум—брію, багату виноградниками, оливковими гаями і фіговими деревами, від краю Тосканського. У давнину ця річка називалася Альбула, як свідчить про це божественний Вергілій у восьмій книзі «Енеїди» такими чарівними рядками:

А на скелястому пагорбі між цією річкою й овальним озером, яке називається Тразімено, з трьома острівцями, незліченними оборонними вежами укріплених палаців та будівель у небо здіймалося місто Перуджа, оточене фортечними мурами, котрі пам’ятали ще давніх етрусків; по всій Італії воно славилось хоробрістю своїх громадян, через яку перуджанців називали «Perusini superbi, boni soldati».[101] Оскільки цю свою всім відому хоробрість перуджанці не могли постійно доказувати в поважних справах, вони, за браком чогось кращого, билися, воювали й мордували один одного і самі себе; звідси й очевидний надмір згаданих приватних оборонних веж.

Петр і капітан д’Обере в’їхали до цього багатого, славного міста й поселилися в заїзді «Беневенто» з краєвидом на чудовий водограй перед фронтоном пріорського палацу. Вони були голодні й стомлені, а Петр до цього ще й конче потребував лікування надірваного вуха, розбитих губ, а також правого ока, в яке під час бійки з лакеями йому добряче зацідили, від чого око посиніло й запливло, і Петр на нього майже нічого не бачив.

Подорожні піддали ретельному оглядові речі, якими Джованні нав’ючив свого коня; виявилось, що, на випадок вимушеної втечі, він планував, так само як і вони, зупинитись у Перуджі, бо в кишені сідла були заховані акредитиви загальною вартістю в дві тисячі скудо, виписані на пред’явника, а один акредитив, вартістю в двісті скудо, підлягав оплаті в банкірському домі Андреуччо да П’єтро в Перуджі. Думка про непоправне, можна сказати, навіть фатальне невезіння Джованні з акредитивами, коли першу частину цих цінних паперів він утопив у болотах поблизу Відня, а другу віддав у руки своїх ворогів, викликала в Петра напад такого гучного й нестримного реготу, що капітан д’Обере майже не сумнівався, що він збожеволів; але коли Петр йому пояснив, у чому річ, капітан приєднався до нього, і обидва довго реготали й аж стогнали від сміху, особливо коли ввічливий скарбник фірми Андреуччо да П’єтро, хоч і занепокоєний їхньою поведінкою, виклав на пульт банку двадцять рівних стовпчиків по десять скудо; посягти на маєток зрадника, яким без сумніву був Джованні Гамбаріні, не суперечило кодексові рицарської честі, й через те капітан д’Обере не мав нічого проти, щоб гроші забрати й чесно ними поділитися.

— Це сповнює мене райдужною надією на майбутнє, — сказав капітан д’Обере. — Бо віслюк, котрого переслідує така déveine[102] з грішми, як Гамбаріні, довго не втримається на чолі Страмби.

— Шкода, що один із нас двох не дочекається цього райдужного майбутнього, — зітхнув Петр. — Не забувайте, що нас жде поєдинок.

— Нічого не поробиш — честь є честь, — сказав капітан. — І все ж таки, враховуючи ту обставину, що там, де у вас раніше було чудове праве око з прегарною бровою, тепер видніється щось схоже на пригорілий, здутий млинець, і що ця вада, як не крути, заважала б вам відбивати мої нещадні атаки, я пропоную наш поєдинок знову відкласти.

— На коли, дозвольте поцікавитись? Скільки мені ще судилося жити? — запитав Петр.

— Якщо дозволить ваше око, то на завтра, — відповів капітан, похмуро розмірковуючи, чи не образитись йому ще раз, бо в жалісливому запитанні Петра він відчув іронію.

Після славної вечері, щедро запитої приємним тосканським вином, вони довго спали, на превелику радість обох парубків, Гіно і Пуччо, незвиклих до такої розкоші, а о десятій годині ранку вирушили далі, до Рима, міста міст.

Поминули Тоді, який розкинувся на лівому березі Тібру; звідти дорога на Рим повертала від річки до міста Нарні, навислого над ущелиною, якою плине річка Неро. Там вони зупинилися на ночівлю, так і не здійснивши свого поєдинку, бо Петрове око все ще було у вельми поганому стані; та оскільки до Рима було вже недалеко, капітан, сидячи за пляшкою вина на критій веранді заїзду, над шумливою водою в ущелині, заявив, що завтра вони неодмінно битимуться, будь—що—будь.

— Зважаючи на ваше підбите око, я фехтуватиму лівою рукою, щоб зрівняти наші шанси, — додав він.

— Не вигадуйте, — сказав Петр. — Синець під оком — не виправдання в такому делікатному питанні, як честь. Якщо вже божеволіти, то до кінця й без ніякої пощади.

Якщо гра мас бути захватною, то до неї слід ставитись з усією серйозністю.

Вони хотіли дістатися до Рима надвечір, отож другого дня встали дуже рано, ще до перших півнів; мчали клусом берегом Неро, а коли розвиднілося, почали шукати підхоже місце, де можна було б схрестити шпаги. Петр наполягав на тому, щоб це був лужок, як у потойбіччі, всіяний білими квітами асфоділа, щоб його перехід із цього світу на світ той відбувся якомога гладше: на лужку з асфоділами він поляже й на цьому ж лужку прокинеться до життя вічного; до того ж це буде так зворушливо, коли він лежатиме з простромленими грудьми на шовковистій травичці, спрямувавши згасаючий погляд свого лівого ока (на праве він усе ще нічого не бачив) у небесну блакить, тим часом як в алебастрову чашу однієї з квіток скотиться червона, пекуча крапля його крові. Капітан д’Обере, навпаки, бажав битись на твердій скелястій площинці, бо для нещадного поєдинку під ногами потрібний твердий терен, і ніякі лужки, квіточки та інші подібні дурниці. Так вони сперечалися, не знаходячи ні лужка з асфоділами, ні скелястої площинки, і раптом — хочете вірте, а хочете ні — побачили і те, і те: велетенський плаский валун тридцять кроків уздовж і впоперек, обточений водами Неро, на березі якого він лежав, а поруч — трав’янистий лужок, усіяний білими зірочками ніжних квітів у формі невеликих чашечок.

— Ну от! Те, що треба! — вигукнув Петр і, зіскочивши з коня, скинув капелюх і камзол. — Почнемо, щоб позбутися цього клопоту.

Капітан д’Обере, здивований його готовністю до бою, залишився в сідлі.

— А де ж ми почнемо? — запитав він. — На моєму камені чи на вашому лужку?

— На камені, хай буде по—вашому, — відповів Петр. — Потім я відступатиму, і ви вб’єте мене на лужку.

— Гаразд, — погодився капітан. — А це справді асфоділи?

— Яка різниця, я все одно не знаю, які вони на вигляд — ті асфоділи, — відповів Петр. — Але я їх собі уявляв саме такими, а не інакшими.

— Чудово, тоді битимемось тут, бо кращого місця нам не знайти, — сказав капітан. — Тільки спершу треба поснідати. Бо нема нічого жахливішого, ніж умирати на голодний шлунок. З’їдемо вниз, до Орте, я знаю там одну невеличку корчму, де готують чудові paupiettes. Ви їли коли—небудь paupiettes? Тут, в Італії, їх називають полпеті. Слово честі, на світі немає нічого кращого за полпеті. Телячі котлети, фаршировані шампіньйонами. Коли вам подадуть їх на тарелі під золотисто—коричневою, густою, запашною підливою і коли ви відріжете перший шматочок і покладете його на язик, а потім проковтнете й зап’єте ковточком червоного вина, — ви зрозумієте, що наше злиденне життя на цьому нещасному світі все ж таки мас й свої світлі сторони. Хоч ця страва італійського походження, але їй це можна пробачити; не можна дивуватися, що його величність король Франції одружився з італійською князівною, на ім’я Марія, тільки для того, щоб виманити в неї рецепт paupiettes. Поласувавши ними, ми вернемось сюди ri завершимо нашу суперечку.

— Ви старші за мене, до того ж мій начальник, через те мені залишається тільки скоритись вашому бажанню, — сказав Петр.

Проте єпископське містечко Орте, яке лежало при впадінні річки Неро у Тібр, маленьке і спокійне, того дня аж кишіло вояками з дружини якогось високого римського сановника, котрий учора прибув сюди й разом зі своїм почтом зупинився в будинку єпископа; і ці вояки, ненажерні й голодні, мов сарана, встигли пожерти не тільки всі paupiettes, на які так гострив зуби капітан д’Обере, але й взагалі усі харчі, навіть сколотини та козячий сир. З поважним виглядом і гонором ходили вони по містечку, чіпляючись до дівчат, і роїлися на майдані перед єпископським будинком, наче бджоли перед льотком.

— Ні, тут нам щастя не всміхнеться, — сказав капітан. — Поїдемо до Рима й, може, дорогою натрапимо на якусь місцину, котру поки що не заполонили ці терміти.

— Осмілюсь стверджувати, що це було б нашою фатальною помилкою, — озвався Петр. — Погляньте он туди, нагору.

Капітан глянув і в одному з вікон єпископського будинку побачив дрібненьке жіноче личко, позначене виразом безтурботної недоумкуватості.

— Saperlipopette! — вигукнув він. — Bianca matta!

— Саме так і не інакше, — підтвердив Петр. — А де Bianca matta, там і герцогиня Страмби, а де герцогиня, там і принцеса, і я не став би сперечатися, що та висока римська особа, чий почет супроводжує обох дам, — його Еміненція, кардинал Тіначчо. Так чи ні? — запитав він одного з вояків, котрий саме заплітав у гарну косу хвіст свого коня.

— Майже так, — відповів вояк, глузливо наслідуючи Петрову манеру мови.

— Чому «майже»? — вигукнув Петр. — Хіба ви не з почту кардинала Тіначчо?

— З почту, — відповів вояк, не відриваючись від свого заняття. — І ми справді супроводжуємо герцогиню. Але про те, щоб із нами їхала і якась принцеса, я нічого не знаю. Хіба, може, вона така маленька, що я її не помітив.

— Принцеса залишилася в Римі? — спитав Петр.

— Може, й залишилася, — відповів вояк.

— Що ви на це скажете? — обернувся Петр до капітана д’Обере.

— Хіба те, що нам сьогодні таки не вдасться поснідати, — відповів посмутнілий капітан.

Тим часом личко Bianca matta сховалося; і тут з єпископського будинку вийшов молодий офіцер; швидким кроком він попростував до них і, вклонившись, сказав, що її високість герцогиня Страмби хоче поговорити з синьйором П’єтро Куканом да Кукан.

Ідучи слідом за ним склепінчастими крридорами єпископського будинку, Петр з тривогою думав про те, що герцогині, очевидячки, не вручили листа, якого герцог збирався послати їй з гінцем і просвітити її з приводу радикальної, сприятливої для Петра зміни своєї політики. Бо якби вона цей лист отримала, то не забула б повеличати Петра новим титулом маркграфа Трезантського, яким герцог його обдарував. Але чому, в такому разі, вона покинула Рим і пустилася в дорогу, як з усього видно, до Страмби? І якщо вже пустилася туди, то чому не взяла з собою особу, найважливішу з усіх інших, а саме: принцесу Ізотту?

На всі ці тривожні запитання йому судилося негайно одержати відповідь, і ця відповідь була наче відро холодної води, яку йому вилили на голову.

Молодий офіцер повідомив про Петрів прихід і завів його до невеликої кімнати зі склепінчастою стелею, схожою на цюпу, просту й без будь—яких прикрас, але з підлогою, викладеною великими плитами шліфованого білого мармуру. Тут сиділи його Еміненція, кардинал Тінач—чо і її високість, герцогиня Страмбська, зайнята вишиванням якогось дуже дрібненького візерунка на тонкому полотні, натягненому на дерев’яні п’яльці. Bianca matta, смокчучи солодощі, недбало спиралася на її крісло, мов нудьгуюча дитина.

— Він бився, — зазначила вона, коли Петр упевненим pas du courtisan наблизився до них і, згідно з приписом, чемно вклонився.

— Для мене велика честь бути готовим прислужитися вашій високо. сті й вашій Еміненції.

— Мені приємно це чути, — сказала герцогиня, не відкладаючи вишивання. — І все ж таки ваша присутність у цьому місті мене дивує, синьйоре да Кукан. У листі, якого я вчора отримала від свого чоловіка, герцог, між іншим, згадує й про те, що ситуація в Страмбі здається йому напруженою й що ваша присутність там конче необхідна. А ви, бачу, тут, та ще й у товаристві начальника страмб—ської залоги, капітана д’Обере. Сподіваюсь, я почую задовільне пояснення з цього приводу?

«Виходить, вона отримала від герцога листа і все ж таки ставиться до мене з неприязню, — подумав Петр. — Кепські мої справи».

A Bianca matta, мовби на підтвердження справедливості цього спостереження, кинула:

— Тримайся, вона нагострилася на тебе, як меч. Що це в тебе на руці?

— Помовч, Б’янко, не перебивай, — мовила герцогиня й злегенька плеснула її по круглому передпліччю. — Ну, синьйоре да Кукан? Я вас слухаю.

Петр, з похмурим виразом на побитому обличчі, ледь схилив голову.

— На жаль, поняття слова «задовільне», яке вжила ваша високість, перебуває в непримиренній суперечності зі змістом повідомлення, яке я повинен зробити вашій високості, — сказав він.

— Звільніть мене, прошу вас, від свого красномовства, — урвала його герцогиня і відклала вишивання. — Я хочу знати, що ви тут робите і що сталося в Страмбі.

Bianca matta підповзла до Петра навколішках і, гаряче дихаючи йому на руку ротиком, вимащеним солодощами, з цікавістю придивлялася зблизька до емблеми алхіміків — змії, що кусає себе за хвіст і оздоблює перстень—печатку, який Петр носив на пам’ять про свого нещасного батька.

— Дай мені погратися, — попросила вона. — Я люблю змій. — А коли побачила, що Петр не збирається задовольняти її примху, заверещала: — Я хочу перстень! Я хочу перстень!

— Ви що, не чули, синьйоре да Кукан? Дайте їй погратися цим перснем, — наказала герцогиня.

Петр неохоче й з великим невдоволенням стягнув з пальця перстень і віддав його Б’янці. Юродива відразу ж заспокоїлася й, сидячи на підлозі, почала облизувати зображення змійки.

— Ну, то як, синьйоре да Кукан? — озвалася герцогиня. — Я все ще жду відповіді на своє ясне й цілком зрозуміле запитання.

— Гадаючи, що ваша високість і досі в Римі, я поспішав до вас, аби повідомити про трагічну подію, яка сталася в Страмбі, й висловити вам своє глибоке і щире співчуття. Його високість герцог цілком слушно оцінив ситуацію в Страмбі як напружену, бо дуже добре відчував, що граф Гамбаріні замишляє проти нього щось лихе, однак не міг передбачити, наскільки близький вирішальний удар, що його готує для нього Гамбаріні. Його високість герцога було отруєно ввечері того самого дня, коли він ділився зі мною своїми побоюваннями з приводу ситуації, яка склалася в Страмбі, і Гамбаріні разом зі своїми поплічниками, згідно з планом, поза сумнівом, розробленим заздалегідь, здійснив насильницький переворот.

Герцогиня рвучко підвелася, вся посиніла, й губи її затремтіли, проте не з жалю, не від болю, а від гніву.

— І ви, синьйоре да Кукан, ви, на кого герцог так нерозважно покладався, що ви будете його охоронцем і помічником, не тільки не спромоглися запобігти вбивству, але, коли воно сталося, не придумали нічого кращого, ніж накивати п’ятами? Це — обман довіри, недбальство і боягузтво.

Петр лишився стриманий і незворушний, — як і до цього.

— Це несправедливе звинувачення, — сказав він. — Я втік не з поля бою, а з завойованого міста. І Страмба впала не внаслідок воєнних дій, а внаслідок зради.

— Я хочу знати все, що і як там сталося! — закричала герцогиня.

— Чого це ти, панійко, репетуєш, наче недорізана? — сказала Bianca matta повним ротом, обсмоктуючи Петрів перстень. — Ми всі там будемо.

— Я хочу знати все, — повторила герцогиня вже тихіше, немовби взяла до серця зауваження юродивої, й опустилася в крісло. — Геть усе. До найменших подробиць.

Петр задовольнив її прохання якнайретельніше і як вважав для себе найкориснішим. Хоч він і не сумнівався в тому, що герцогині щось відомо про страмбські події з передсмертного герцогового листа, однак почав з докладної розповіді про перебіг своєї аудієнції в герцога, до слова повторив його приємні сентенції про те, що він, герцог, вважає його, Петра, найздатнішим з усіх, хто міг би вивести Страмбу із стану хаосу і сум’яття, які загрожують їй, і що він присвоює йому титул маркграфа й звання генерала, щоб усунути всі перешкоди на шляху до Петрового одруження з його дочкою, принцесою Ізоттою. Герцогиня слухала заціпеніло, лице її нічого не відбивало, вона ані найменшим рухом не виказала, що думає з цього приводу, як раптом чітку й розмірену Петрову розповідь перервала Bianca matta обуреним вигуком:

— Ой, тьху! Та тут отрута!

Виявилося, що, поки Петр розповідав, юродива перестала облизувати перстень і спробувала його відкрити, і це їй зрештою вдалося; з порожнини персня—печатки на білу мармурову підлогу висипалося кілька крихточок червоного порошку, який нагадував потовчене скло рубінового кольору.

— Отрута, — повторила Bianca matta. — Там носять отруту.

Герцогиня, неприємно вражена цим утручанням, рвучко підвелася, вихопила з Б’янчиної руки перстень і віддала його Петрові.

— Що ви носите в персні? — запитала вона з бридливістю. — Це справді отрута?

— Не знаю, ваша високосте, — відповів Петр і, закривши обслинений перстень, знову надів його собі на палець. — Цей перстень належав моєму батькові, й не виключено, що він і справді зберігав у ньому отруту.

Герцогиня закалатала дзвіночком і послала по служницю, щоб та підмела і вкинула у піч підозрілий порошок, який на сніжно—білій мармуровій підлозі мав вигляд плями крові. Тільки після цього Петр дістав змогу розповідати далі й від своєї аудієнції в герцога перейшов до відвідин Джованні Гамбаріні, розказав про свою сутичку з його лакеєм, утечу з темниці й з міста і про зустріч з капітаном д’Обере.

Коли він закінчив свою розповідь, герцогиня не промовила ані словечка; зате озвався його Еміненція, який досі мовчки сидів біля вікна. Кардинал був з виду як усі кардинали — високий, стрункий, худий на лиці, виснаженому постом і безсонням, з тонким довгим носом, який нагадував про його кревну спорідненість з герцогом Танкредом. Тонка смужка строгих уст з опущеними кутиками губилася в густій шпакуватій бороді й вусах, коротких, але пишних, які розкішною дугою випиналися вперед, що додавало кардиналові виразу рішучості та непоступливості. На голові в нього був високий червоний берет, і його тверді, загнуті складки нагадували роги Мікеланджелового Мойсея. За винятком цього берета, він не мав на собі нічого, що свідчило б про його достойний сан; зодягнений кардинал був у мирське, дорожнє вбрання із сірого сукна.

— Дозвольте мені кілька слів, ma chère cousine,[103] — мовив він, звернувши до герцогині свої чорні, з молодечим блиском очі. — Я розумію ваші гіркі слова, які ви кинули в лице цьому благонадійному юнакові, слова, породжені болем і гнівом, але розуміння ще не означає згоди; навпаки, я дозволю собі нагадати вам, що біль і гнів — дуже погані порадники і ще гірші судді. Я уважно вислухав звістку, яку вам приніс синьйор да Кукан, я вірю в його правдивість і вважаю, що він ні в чому не винний. Що ж до самої змови, то в нього не було ні сили, ні можливості завадити найгіршому. Жоден із Цезарових друзів не годен був запобігти його вбивству. Філіппа Македонського убив Павзаній, коли він ішов до храму разом зі своїм сином і зятем, оточений тисячею озброєних воїнів. Іспанському королеві Фердінанду прохромив шию якийсь жебрак, що стояв у натовпі. Випадковість, яка кілька років тому врятувала життя моєму кузенові Танкреду, не могла ще раз повторитися; і вона й справді не повторилася. Це сумно, але це сталося з волі Божої. А що стосується втечі, то я пригадую, що й королі тікали з поля програних битв. Вислів Річарда Третього, який вигукнув у битві під Босвор—том: «Королівство за коня!» — цілком відбиває палке й, можна сказати, жагуче бажання цього короля стрибнути на коня і втекти з бойовища; якби він цього коня одержав, — так само, якби, між іншим, і не одержав, — історія Англії нині мала б цілком інакший вигляд. Синьйор П’єтро Кукан да Кукан утік із Страмби й поспішав зустрітися з нами і сповістити про те, що сталося; якби він цього не зробив і ми поїхали б далі, то не виключено, що ми попали б у скрутне становище; а так, попереджені, ми негайно повернемось до Рима й зробимо все від нас залежне, аби розібратися в новій ситуації й опертися несприятливим для нас речам. І в цьому розумінні саме вам, синьйоре да Кукан, ми повинні завдячувати, і я, як єдиний з уцілілих членів роду д’Альбула, висловлюю вам свою глибоку вдячність за все, що ви зробили для користі міста й держави Страмби, і даю вам своє благословення на дальші ваші життєві кроки.

Він перехрестив Петра й повернув свій строгий, аскетичний профіль до герцогині.

— Я теж дякую вам, синьйоре Куканю, і нехай вам сприяє щастя, — тихо, ледь ворушачи губами й відвертаючи погляд, проказала герцогиня.

— Ось так, — мовила Bianca matta. — А тепер можеш забиратися під три чорти.

— Якщо ми вам щось винні, то зверніться до нашого скарбника, — докинула герцогиня. — Те ж саме може зробити й капітан д’Обере, якого ми теж з ласкою відпускаємо.

Петрові, звичайно, навіть на думку не спало бодай словечком запротестувати проти цього вигнання, тільки ледь—ледь підсолодженого приємним дипломатичним відзивом кардинала про нього, й спробувати послатись на герцогове рішення, яке той прийняв перед смертю і яке тепер можна було б вважати його останньою волею. Відповідь на запитання, які ще зовсім недавно не давали йому спокою, була ясна й недвозначна: прочитавши герцогового листа, герцогиня вирушила до Страмби не тому, що він так бажав, а навпаки, щоб висловити незгоду з його намірами щодо нього, Петра, і вмовити не робити цього; тим—то вона залишила Ізотту в Римі, а на допомогу собі взяла кардинала. Страмбській пригоді Петра настав неминучий кінець, який, щиро кажучи, настав набагато раніше, ще тієї хвилини, коли у вікні герцогової ложниці з’явився засвічений трираменний свічник, або ще раніше, коли він танцював з принцесою сальтареллу й відважився їй освідчитись. Він грав ва—банк і програв — байдуже, що ще зовсім недавно могло здаватися, ніби він виграє.

Віддавши герцогині приписаний етикетом поклін, він віддалився бездоганними pas du courtisan — ходою придворного, яким уже не був.

Bianca matta висолопила йому вслід язика.

Капітан д’Обере нетерпляче походжав майданом перед єпископським будинком, сердитий, ображений, що його підлеглий дістав у герцогині тривалу аудієнцію, тоді як він, начальник страмбської залоги, мусить чекати надворі.

— Ну що? — запитав він гостро й неприязно, коли Петр нарешті вийшов.

— Усе гаразд, — відповів Петр. — Герцогиня і кардинал ласкаво вибачили нам те, що ми не зуміли запобігти вбивству герцога Танкреда.

— Ma foi![104] — вигукнув капітан.

— А те, що ми втекли із Страмби, дістало найвище визнання й похвалу, — вів далі Петр, тактовно замовчуючи той факт, що про капітана д’Обере впродовж усієї аудієнції мова майже не заходила.

— Parbleu! — вигукнув капітан.

— Унаслідок цього обидві високі особи висловили нам свою найщирішу подяку й дозволили забиратися під три чорти, як це дуже точно визначила Bianca matta, — сказав Петр. — Вам, капітане, першому дозволено з’явитись до скарбничого й попросити, щоб він видав вам решту платні.

Merde! — вилаявся капітан і так почервонів, що, здавалось, від припливу крові в нього от—от лусне голова.

Потім він кивнув Гіно й Пуччо, щоб вони привели коней, і стрибнув у сідло.

— Що ви збираєтесь робити? — запитав Петр, теж сівши на коня.

— Передусім поснідати, — відповів капітан. — А потім я пропоную відвідати в Римі банк Лодовіко Паккйоне й одержати гроші на другий акредитив графа Гамбаріні. У всьому іншому я підкоряюся вашій ініціативі. Як на мене, наше суспільне становище тепер зрівнялося. Що ви хочете зробити насамперед? Викрасти принцесу Ізотту? Чи здобути Страмбу? І в першому, і в другому випадку я з двома своїми вояками до ваших послуг.

— Я ще не вирішив, із чого почати, — відповів Петр. — Але не забудьте, що нас іще жде поєдинок.

— Zut! — вигукнув капітан. — Облиште ці дурниці, Петре, і повторіть мені слово в слово, що було в герцогині й що finalement[105] спонукало її дати нам обом копняка під зад.

Поки вони їхали клусом, супроводжувані Гіно й Пуччо, гарною рівною дорогою, облямованою рідкими старими пініями, Петр докладно переповів капітанові свою розмову з герцогинею, не обминаючи й таких подробиць, як інтер—меццо з перснем, котрий йому з веління герцогині довелося позичити юродивій Б’янці і який та засунула в рот, так що він потерпав, аби вона його не проковтнула. А коли він дійшов до того моменту, де Б’янка розкрила перстень і розсипала на білий мармур якийсь блискучий червоний порошок, напевне, отруту, що її пан Янек носив при собі про всяк випадок, Петр зупинився, скрикнув і обома руками схопився за голову.

— Але ж це зовсім не отрута! Мій батько ніколи не носив при собі ніякої отрути, інакше він нею неодмінно скористався б! Це була не отрута, це був Філософський камінь!

Він завернув коня й, мов навіжений, помчав назад до містечка Орте.

«Ні, сьогодні в мене явно нещасливий день, — подумав капітан д’Обере. — Спершу пожерли всі мої paupiettes, потім мене витурили з війська, і нарешті мій compagnon[106] зсунувся з глузду».

Однак він теж завернув коня й помчав наздогін за Петром.

«Червоний, з перламутровим полиском», — згадував Петр, щодуху женучи конем назад. Червоний, з перламутровим полиском; такий, здається, має вигляд Філософський камінь, винаходу якого пан Янек присвятив більшу частину свого життя, так, здається, описують його початківці, яким пощастило його винайти. «Червоний, з перламутровим полиском, але будь обережний — він вибухає у вогні». Порошок, який юродива Б’янка розсипала з Петрового персня, був червоний і блискучий; а герцогиня звеліла його підмести й укинути в піч. Але можливо, що піч тоді вже встигла вихолонути. Або, можливо, служниця не виконала точно наказ своєї синьйори і висипала зметений порошок із совка в ящик, який стояв біля печі. Якщо Петр устигне вчасно проникнути до кухні єпископського будинку, то, можливо, він іще щось урятує, адже того порошку висипалася малесенька крихточка. Хоч Петр завжди виказував свою явну незацікавленість до батькової роботи, він усе ж таки не забув, що Філософський камінь діє так само, як Філософський батіг, а це означає, що при перетворенні олова в золото вистачить малесенької крихточки Каменя, щоб реакція відбулася, точніше кажучи, того Каменя й не повинно бути більше, ніж малесенька крихточка, щоб реакція завершилася без перешкоди. Петр чітко пригадав свою останню розмову з батьком. «Філософський камінь — субстанція, така страхітливо небезпечна, — сказав йому пан Янек, — що нікому іншому я його не довірю, навіть тобі, Петре, не довірю, навіть тобі, хіба що в тій мізерній дещиці, яку…»

Тут Петр перепинив пана Янека, мовляв, йому нічого не треба, навіть цієї малесенької крихточки. Але якби він був не перепиняв батька, то цілком імовірно, що той цю фразу був би закінчив такими словами: — «…заховано в порожнині персня, котрий я щойно надів тобі на палець».

Щастя, що він не докінчив цю фразу, бо імператор, який підслухував біля каміна, був би схопився й за цю малесеньку дещицю.

Петр мчав прудко, наче вітер, припавши обличчям до гриви свого коня, якого шмагав, скільки мав сили, але саме в той момент, коли він наблизився до перших садиб, що приліпилися до фортечних мурів довкола містечка Орте, над дахом єпископського будинку, який чітко вимальовувався на тлі темно—синього неба, бо він на цілий поверх здіймався над сусідніми будинками, звився сліпучо—ясний стовп оранжевого вогню, супроводжуваний розкотом грому.

Коли капітан д’Обере зі своїми вояками наздогнав його, Петр стояв на краю шляху, його побите обличчя спотворював вираз досади, а сам він розглядав якийсь маленький предмет; наблизившись, капітан побачив, що це розкритий перстень—печатка, якого Петр носив на пальці.

З боку містечка долинав тупіт і крики людей, що збігалися до місця вибуху, над яким здіймався рівний стовп бридкого диму, внизу тонкий, а вгорі — розширений, неначе капелюх, так що скидався на гриб, який виростав із чорної, потворної діри, що зяяла в даху єпископського будинку на місці димаря, котрий щез невідомо куди.

— Кара господня, — сказав селянин, який поганяв до містечка свого мула, нав’юченого двома великими, натоптаними мішками. — Єпископа забрав сатана. Сатана завжди забирає грішників через димар, коли перевершиться міра їхньої підлоти. І єпископ це цілком заслужив. То був негідник з негідників. Він брав із мене два скудо орендної плати за нивку завбільшки з долоню.

І безжалісними ударами палиці він почав підганяти свого сполошеного мула, щоб якомога швидше дістатися до місця події й на власні очі побачити, що ж там сталося.

— Що все це означає? — запитав капітан жалісливим голосом. — Чому цей rustand[107] вважає, що єпископа забрав сатана? Чому не кардинала і не герцогиню? Це була б справедлива відплата за те, як вони з нами повелися.

— Сатана не забрав ні єпископа, ні кардинала, ні герцогиню, — відповів Петр. — Сатана здійняв у повітря величезний скарб, за який ми могли б купити десять Страмб і маркграфство Трезанті на додаток. Але, на щастя, дещо від цього майна вціліло, завдяки тому, що Б’янчині губи були вимащені солодощами й що цими губами вона облизувала мій перстень.

— Mon Dieu,[108] — засмучено зітхнув капітан. — Fou. Décidément fou. Навіженець. Справжнісінький навіженець.

— Завдяки цьому, — вів далі Петр, — до мого персня приліпилося шість дрібочок Філософського каменя, а ще чотири дрібочки лишилися всередині, на завісі вічка. Разом маємо десять дрібочок. З допомогою цих десятьох дрібочок ми зможемо виготовити десять тигельків такої речовини, яку ніхто в світі не відрізнить від справжнього золота. Я бачив це на власні очі й пам’ятаю, яким завбільшки має бути цей тигельок. У кожен з них уміститься, скажімо, півтора фунта води. Але олово, наскільки я пам’ятаю, більше ніж у десять разів важче за воду. Це означає щонайменше сто п’ятдесят фунтів, або вагу чоловіка в тілі, а за сто п’ятдесят фунтів золота ми спорядимо військо, яке рознесе фортечні мури Страмби, наче іграшкові. Якщо не помиляюсь, капітане д’Обере, ми знову врятовані. Я знаю, що ви носите з собою все необхідне й, очевидно, цизорик теж; будь ласка, позичте мені його, щоб я зміг перемістити ці шість неоціненних дрібочок Каменя, прилиплих до вічка персня, всередину, під вічко, де вони будуть у безпеці.

Увечері ще того ж таки дня коваль на ім’я Карло Сергуїді, чесний муж, який справляв своє суворе, як кажуть, чорне ремесло на околиці рідного села Монтератоне, що неподалік від Рима, був ушанований і здивований візитом двох шляхетних рицарів явно родовитого походження; один із них був іще зовсім молодий, другий теж не дуже старий; їх супроводжували двоє вояків у незнайомій формі; вони нічого від нього не вимагали, анічогісінько, хіба що попросили віддати ненадовго в їхнє розпорядження свою кузню з роздмуханим горном, бо, мовляв, їм треба приготувати якесь незвичайне зілля, і щоб він їх не турбував. За цю послугу вони запропонували йому два скудо, тобто набагато більше, ніж коштувало б підкувати їхніх чотирьох коней, і ще два скудо на додаток, якщо він мовчатиме й подбає про те, щоб вони спокійно робили й завершили свою справу, якби хтось спробував їм перешкодити, або підглядав, або якось заважав.

Ковалеві ця пропозиція видалася непевною, бо він уже трохи знав цей світ, і він подумав, що синьйори, мабуть, задумали якусь капость, але коли вони підвищили плату до трьох скудо на руки і три — на прощання, він сказав собі, що синьйори зрештою завжди роблять самі капості, тож буде цілком справедливо, коли він, Карло Сергуїді, матиме з цього хоч якусь користь. І тоді він впустив Петра і капітана д’Обере, — бо, уявіть собі, це були вони, — до своєї кузні й показав їм, як дмухають міхами, що, звісна річ, було зайве, бо Петр, син алхіміка, чудово знав, як поводитися з такими речами. Відтак він сів перед замкненими ворітьми кузні, щоб віднадити можливих замовників вивертом — мовляв, у нього поламалося ковадло, або вирвався зі сволока гак, або щось у цьому дусі; бо це був муж не тільки порядний, але й тямковитий. Гіно і Пуччо вартували біля двох віконець кузні. Петр і капітан узялися до роботи.

Спершу вони наповнили чистий, зовсім новісінький плавильний тигель, який їм пощастило купити в місцевого аптекаря, кількома пригорщами дробу й засунули його в горно; коли дріб розплавився й злився, вони підсипали нові й нові порції, аж поки тигель по вінця виповнився сірою гарячою рідиною. Хоч капітан д’Обере дотримувався того погляду, що для розплавлення дрібки олова їм не потрібне ковальське горно, бо для цього вистачило б звичайної кухонної плити, Петр, у якому нарешті й справді прокинувся син алхіміка, заперечив, що ковальське горно їм послужить швидше, не кажучи вже про те, що ніде в світі не знайдеш справну кухонну плиту, біля якої не крутилися б цікаві жінки; і капітан д’Обере змушений був визнати, що Петр, як завжди, має слушність.

Потім настала та велика мить, коли Петр кінчиком капітанового цизорика вийняв із порожнини персня одну з десятьох уцілілих дрібок Каменя, заліпив її в наготовлену грудочку воску й зробив із неї кульку.

— Ventre—saint—gris, — бурмотів капітан. — Ventre—saint—gris. Далебі, я здаюсь собі справжнім imbйcile, що асистую при такому безглуздому, несусвітному глупстві.

— Моліться, капітане, — сказав Петр. — Я справді не знаю, як при цьому поводяться алхіміки і до яких застережних заходів удавався мій батько, перше ніж виробив свій перший і останній тигельок золота. Можливо, все минеться, але цілком імовірно, що станеться щось жахливе.

— Тоді мовчіть і працюйте, бо мені страшенно кортить дізнатись, що в нас вийде, — сказав капітан.

Петр кинув кульку в тигель.

Кулька відразу ж розтопилася і обернулася на хмарку диму.

— Відійдіть якомога далі, — попросив Петр і взяв капітана під руку, щоб відвести його в глиб кузні.

Навіть звіддалеки було видно, як за дуже короткий час, можливо, за хвилину чи за дві, гладінь розтопленого олова затремтіла, мов драглі, а коли заспокоїлася, то почала поступово, крапля за краплею осідати, залишаючи стінки тигеля абсолютно чистими. Водночас горно, здавалось, почало остигати.

— Saperlipopette! — вигукнув капітан, цокотячи зубами, бо в кузні відчутно похолоднішало. — Це ваше олово, Петре, чомусь випаровується.

— Звісна річ, — відповів Петр. — Воно повинно випаровуватись, коли обертається на золото, бо золото густіше за олово.

Він рушив був до міхів, щоб роздмухати згасаюче полум’я, але не дійшов.

— Геть! — закричав він, затуливши обома долонями вуха, й метнувся до дверей.

Вогонь у горні спалахнув і погас, немовби його залили водою, і водночас у кухні стало страшенно холодно. У запалій темряві, бо обидва віконця спершу побіліли, наче крейда, а потім перестали пропускати світло, Петр висадив ногою двері й вискочив надвір; слідом за ним, глухо виючи, вибіг і капітан. Але й надворі стало холодно, як у солодкій Італії не було ще з нащаду світу. Коваль, який аж до цієї хвилини чатував надворі, пустився навтьоки й на відчай душі кинувся в купу соломи, зарившись у неї з головою.

— Marchez![109] — гримнув капітан на Гіно й Пуччо, зразкових вояків, які все ще стояли на своїх місцях біля вікон кузні.

Вони з радістю підкорилися й дали драла, причому Гіно, якому холод проник аж у бронхи, страшенно розкашлявся й сплюнув. Слина замерзла на льоту і застрибала по землі.

Петр і капітан, загорнувшись з головою в плащі, підскакували і тупали ногами, підстрибуючи, танцювали сальтареллу й присідали, але холод і далі валив клубами з кузні, такий щільний і густий, що його можна було краяти ножем. Діжка з водою, яка стояла біля ковадла, тріснула, й один з обручів, зірвавшись з неї, вилетів за двері, наче кинутий із пращі, а другий влучив у шкіряні міхи, і вони, луснувши, з дзенькотом посипались на підлогу, наче були скляні.

Цей дивовижний феномен припинив свою дію так само раптово, як і почався. Петр і капітан, які все ще пританцьовували, враз відчули, що їм робиться гаряче, зупинилися й вистромили голови з плащів. І справді, довкола знову було тепло, як у цих краях о цій порі року й має бути. З середини кузні хоч досі й тягло неприємним холодом, наче з льоху, але цей холод був уже далеко не такий, щоб від нього могли відмерзнути вуха й ніс. Коваль, який зарився в солому, нерішуче почав підводитись. Півень, якого хвиля холоду захопила саме в ту мить, коли він вискочив на курочку, стріпнув крильцями й швидко закінчив робити те, що йому перебили.

Капітан і Петр обережно ввійшли до кузні.

Світло, яке знову почали пропускати розмерзлі вікна, було слабке й тьмяне, однак достатнє для того, щоб роздивитись речовину, яка залишилася в тигелі, — щоправда, її поменшало майже наполовину, але вона була ясно—жовта й блискуча.

— Золото, — злякано прошепотів капітан д’Обере, смикаючи себе за вуса. — Це й справді схоже на золото.

— Так, воно має вигляд золота, — сказав Петр. — Наш імператор, який знався на таких речах, стверджував, що це щире й не фальшиве золото, але мій батько був абсолютно певен, що це щось краще й цінніше, ніж золото; та я не хочу відступати від свого переконання, що це — ущільнене, забарвлене в жовтий колір олово. Але це не має аніякісінького значення. Цього ніхто не зможе довести, а для того, щоб схопити за комір Джованні Гамбаріні і вчинити з ним так, як він хотів учинити зі мною, — для мене всі засоби добрі. І все ж таки наступного разу нам треба бути обережнішими.

— Наступного разу звольте гратись у цю гру сам, s’il vous plaît,[110] — сказав капітан.

Заховавши тигель у шкіряний мішок, у якому вони раніше зберігали дріб, Петр і капітан заплатили ковалеві на чотири скудо більше, ніж домовилися, щоб відшкодувати йому луснуту діжку й знівечені міхи, і знову вирушили в напрямку Рима тихою бурою рівниною. Капітан їхав мовчки, мовчав і Петр, згадуючи батькову розповідь, у якій не було й натяку на те, що під час перетворення олова на золото з’являлося щось таке дивне й незбагненне, як раптова хвиля нищівного холоду; здається, пан Янек з братом Августином зблизька й спокійно стежили за тим, як колір рідини в тигельку переходить із сірого в золотистий, і це явище нібито так схвилювало брата Августина, що його побив грець.

Капітан теж, напевне, думав про щось таке, бо раптом запитав:

— Але звідки, ventre—saint—gris, узявся цей холод?

— Не знаю, — відповів Петр. — Бо якщо припустити слушність одного пояснення, котре спадає мені на думку, то з нього довелося б зробити висновок, що речовина, яку ми сьогодні одержали, — справді золото, а не просто забарвлене в жовтий колір олово.

— Що ж це за пояснення? — запитав капітан.

— Ми підігріли наше олово до температури плавлення, — сказав Петр. — Але температура плавлення золота набагато вища, ніж температура плавлення олова. Тому, коли розплавлене олово почало обертатися на розплавлене золото, це золото, щоб бодай ненадовго утриматись у рідкому стані, — мабуть, це необхідно, — під ударами Філософського батога зразу ввібрало в себе все тепло з близького оточення. Через те наступного разу нам доведеться нагріти олово до набагато вищого ступеня — принаймні до такого, при якому плавиться золото.

— Я вже вам сказав, mon petit, що наступного разу вам доведеться маніпулювати з цим самому, — зітхнув капітан, розтираючи свого примороженого носа. — Жити поруч вас — вельми ризиковано навіть на мій смак, і буде розумніше, коли для себе особисто я зведу цей ризик до мінімуму.

Вони поминули череди буйволів, які, вистромивши з боліт свої рогаті голови, дивилися їм услід гарними, спокійними очима.

«А якщо це дійсно так, як я думаю, — розмірковував тим часом Петр, — то тут справді нема ніякого шахрайства, виходить, і батько, й імператор мали слушність».

І з цих несміливих його припущень неминуче випливав новий незаперечний висновок: які дива і які добродіяння зробив би він, і на які висоти підняв би розгублене і стражденне людство, він, людина, така всебічно обдарована, й здібна, й до того ж така шляхетна і чесна, що в цьому з ним ніхто не зрівняється, — адже навіть герцоги з пошаною говорять про нього як про особу, благословенну небом, — якби тільки він знав, ох, якби тільки він знав, куди його безталанний, упертий батько заховав власне ядро свого Філософського каменя.