"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Можете привiтати. Хоч i жарко було, а здала!
- Що ж ти здавала? - Твiр,- засмiялася Тоня i додала багатозначно: - На вiльну тему! - I написала його, мабуть, азбукою Морзе? - весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем: - Ти вгадав. Матерi не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, i, осiкши дочку поглядом, вона звернулась до сина: - Ти ж, сину, хоч пиши частiше. Та бiльше описуй про себе. А то он i в госпiталi лежав, i рука була в гiпсi, а ми про те аж коли дiзнались... Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було? Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим сво┐м командиром i почав неквапом нарiзати на сковородi я║чню. - Нiчого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слiд. Бачите, пальцi всi працюють.- Повеселiлий, вiн ворухнув у повiтрi пальцями, демонструючи руку матерi.- Рука як рука. Така, як i до того була. Не довша й не коротша. - I хабарiв не бере,- пiдкинув один з льотчикiв. Всi засмiялися за столом, а найбiльше цi останнi слова батьковi припали до душi. Вiн аж плечi розправив вiд гордощiв за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як бува║ в iнших... Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, рестораннi лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син зна║, для чого живе, вiн недаром ┐сть хлiб народний... - А сво║му командуванню передайте,- насурмлено каже батько,- що ми тут теж не трава, не затулили нам свiт овечi хвости... Бачимо, що й до чого. I вiд неробства. Демид тим часом, пiдсунувшись до свого сусiда-льотчика, мовчазного, бiлобрового, якого товаришi називають просто Павликом, почина║ настирно допитуватись, чи не зна║ вiн чого про теперiшню долю якогось генерала Iванищева, з яким вiн разом воював в сорок першому в оточеннi... Мало не з кожним при┐жджим заводить Демид мову про того свого генерала i диву║ться, що нiхто про нього не чув i не зна║, хоч генерал був справжнiй, не покинув солдатiв у бiдi. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, вiн не зводить погляду iз Демидового Мишка, який, мовби зачманiвши, сто┐ть перед ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тi║ю точкою ║ значок у Павлика на грудях, значок у формi маленько┐ бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу. - Чого ти дивишся? - нарештi не витриму║ Павлик. - Скажiть, а бомба важка? - Нелегка. - Це в нас мудрець,- зауважу║ Демидиха з ласкою в голосi.- Вчора пiдiйшов до мене, в однiй руцi пташеня, а в другiй iржавий патрон, ще й куля стирчить у ньому... "Скажiть, мамо, що важче: куля чи голуб?" - Це дiйсно запитання,- ледь усмiхнувся Уралов сво┐ми блiдими губами.- Не одразу й вiдповiси... Ще не встали вони iз-за столу, як задеренчав у повiтрi пропелер над самою хатою, крила гойднулися, вiтаючи товариство льотчицьким привiтом: Сiробаба прилетiв. Вже видно з кабiни голову його в шоломофонi, i чорнi вуса, i бiлозубу посмiшку... |
|
|