"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Правда, тату.
- Чого ж це? - Ми, тату... летимо. Було це як грiм серед ясного неба. Проте батько й виду не показав, тiльки втерся мовчки. А в матерi й ложка випала з рук: - Оце такий вiдпочинок? Тiльки на порiг - i назад! Як же це воно? Вiдкликають вас, чи що? - Так треба, мамо,- сказав син, не вiдриваючись вiд кулешi, а старий Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокiйливо: не лiзь, мовляв, не в сво║. Так треба - ясно тобi? Не став i сам доскiпуватись, бо це не личило, бо все сво║ чабанське життя вiн прожив i живе пiд знаком цього "так треба". Старий солдат, вiн добре зна║, як багато часом хова║ться за цим усталеним висловом i скiльки важить для людини ┐┐ обов'язок - цей невидимий командир твого життя... Думкою, досвiдом, душею старого солдата, чи┐ конi не раз вскакували пiд артилерiйським обстрiлом на вогневу i, скаженiючи вiд жаху, перелiтали палаючi мости квропи, цим тяжким солдатським досвiдом вiн одразу осягнув оте синове скупе пояснення, i хоч душа його теж скипалась вiд болю й досади, зовнi вiн залишався спокiйним, похмуро-байдужим, тiльки насупився бiльше, ще й прикрикнув на Тоню, коли та бовкнула щось недоречне про братову "ракетну вiдпустку"... Iз солiдарностi з льотчиками господар не налив чарки й собi. Мусив Корнiй лiкувати свiй зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою. - Ще дужче крутить,- винувато загомонiв вiн серед тишi пiд нищiвним поглядом сво║┐ молодицi i, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: швигалка: "Товаришi чабани, може, пеньки в кого, пiдходьте". Оце, думаю, увага до чабана. Всiх чабанiв по кошарах об'┐жджа║, на мiсцi зуби рве, без вiдриву вiд виробництва... А в мене якраз пеньок кутнiй озива║ться... Починайте з мене, кажу. Запрошу║ вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, мiцнiше! А сама тим часом запалила спиртiвку, щипцi туди раз! два! - все чин чином, i хоч сама тонкорука, а як вхопила за корiнь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затрiщав, всю щелепу, здавалось, виверта║... А болить - криком кричав би... Вiдпльовую кров та лаюсь - чого, мовляв, не заморозили, чи, може, дума║те, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз по┐ду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досi везе... Ну, що про таку сказати, га? - Бо ┐й хлопцi в головi, а не вашi чабанськi зуби,каже Демидиха сердито. - Не один же ти в не┐, Корнiю,- заступа║ться за лiкарку Демид.- Скiльки тих хворих тепер... Фронти, окопи, голодовки - все вилазить боком... При┐хала, попрактикувалась - i далi. - Не ма║ вона права на менi практикуватись,- обурено вигукнув Корнiй, вже кутуляючи.- Вимагатиму тепер, хай замiсть пенька цiлу щелепу менi вставить. Тiльки ж як ┐┐ знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральнiй тi║┐ швигалки? - Не до не┐ менi було,- блиснула Тоня до всiх сво┐ми горiхово-карими.- В мене екзамен був! - Ну як? - поцiкавився батько. |
|
|