"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора А наступний день почина║ться для них знову працею, тiльки цього разу
┐хнiй клас працю║ на шкiльному винограднику - пiдв'язують виноградну лозу. Листатий чауш, або "волове око", як його в них звуть, буйно розрiсся цi║┐ весни, зав'язь на ньому багата, вiщу║ добрi кетяги, великi грона, а зараз вiд них ще тiльки бубки дрiбнi, зеленi, це ще тiльки буде, що ┐хнi виногради туго наллються соком, посивiють пилком, туманом вiзьмуться, i гнутимуть налитi грона весь кущ донизу, i з-помiж листя вихиляться, лиснiтимуть тьмаво на сонцi. А зараз поки що пуп'яночки i весь майбутнiй кетяг - нiжна гiлочка, i на розгалуженнях вiд не┐ - зеленi кульки, як схема формули складно┐ молекули... Треба торкатися цi║┐ зав'язi обережно, щоб не обламати. Старшокласники, хлопцi й дiвчата, розбрелись, по-зникали в зелених виноградних хащах. I, звiсно, це ж була чистiсiнька випадковiсть, що Тоня з Вiталиком женуть один рядок, дiвчина сама якось опинилася в цьому рядку в останню мить. Пiсля вчорашнього вони нiби сердились одне на одного i працювали мовчки, хлопець пiдiймав кущ з усiм його листям, з усiма тими зеленими бубками, що наллються згодом соком i стануть повними гронами, а Тоня пiдв'язувала той кущ зверху шпагатиною. Руки в не┐ повнi, смаглявi, тугi. I грона груденят крiзь листя виноградне так уже по-дiвочому пругко до нього випинаються. Смаглi губи i в нього, i в не┐ - жарко. I враз дiвчина усмiхнулась йому якось особливо, незвичайно. - Чого тебе вчора в кiно не було? - А я був... коло кiно. - Чому ж я тебе не бачила? - А я тебе бачив. Як iз сержантами викаблучувалась. - Чого? - А так, перехотiлось. В останню мить передумала. Це багато чого сказало. I вона бачила, яку радiсть цими словами принесла йому, як вiн ожив, посвiтлiшав одразу. Тоня вже й кущ пiдв'язала до бетонного стовпчика, а не рухалась далi з мiсця, зорила крiзь кущ на Вiталiя так, нiби шкодувала, що вони роздiленi кущем. - Признайся, Вiталику... То ти менi писав листа? - Якого листа? - Азбукою Морзе. - Я тобi ще й i║роглiфами напишу... Вона засмiялась, i рука ┐┐, нiби ненароком, як учора бiля бiдона, торкнулась його пальцiв мiж листям куща. Руки ┐хнi зблизились мiж листям, злилися в нервовогарячому потисковi i стискалися все мiцнiше. Жарко, паморочливо йому стало. А очi ┐┐, напливаючи, сяяли вже близько, ошалiло, волого... I хоч хлопець перед нею й стовбичив незавидний, худий, вихруватий, i обличчя мав обвiтрене, худе i в плямах, схожих на солонцi, i хоч губи його теж були сухi й шорсткi, проте вона враз вхопила його, притиснула до себе й припала до тих губiв. Так i прикипiла до них! Потiм сама й вiдштовхнула його, зшаленiло озирнулася по винограднику: чи нiхто ж не бачив? I, залита шарким рум'янцем, перемайнула до iншого куща, вхопила той кущ i не знала, що з ним робити, крутила, вертiла в руках, i Вiталiй аж насилу догадався, що його треба пiдв'язувати, i вони мовчки, невмiло-щасливо |
|
|