"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторавже склались в радгоспi легенди. Десь вона з того неймовiрно далекого для
Тонi свiту, де степи були ще всуцiль дикими i чабани жили в землянках, що в них, замiсть вiкон, шибки були з овечого мiхура. А посеред степiв стояв палац бiлоколонний, навколо парк, а в парку - басейн для панського купання. Коли влiтку при┐здили з мiста у степ паничi, тодi вони, розгулявшись, наливали цi басейни не водою, а справжнiсiньким вином, начавленим з винограду, i вночi отак при мiсяцi зганяли дiвчат-поко┐вок купатися в тих басейнах. Голi, мов русалки, дiвчата з п'яним вереском купалися у винi, а паничi вудили ┐х вудками, для принади ж чiпляли царськi троячки та червiнцi. Було таке правило, що дiвчина мусить зняти з залiзного крючка грошi губами, тодi той червiнець чи троячка уже належать ┐й, i дiвчата, захмелiвши, вiдчайдушне iшли на принади. П'яний гамiр та зойкiт бурхав у парку цiлiсiньку нiч, не давав спати сторожам, було весело п'яним слиногубим вудкарям пiд червiньковими таврiйськими зорями, але степовi нещаснi русалки вибирались з тi║┐ купелi заюшенi кров'ю, з порваними, закривавленими губами. Була нiбито серед них i Домаха молода, оця чабаниха: досi, як придивитися вдень, можна помiтити рубчик у баби на губi. Ще суворiшого вигляду нада║ вiн ┐┐ вилицюватому, смаглявому, уже аж чорному обличчю. Ото звiдти вона, де людей вудками вудили, де на залiзнi гачки хапали закривавлену дiвочу вроду та молодiсть... - Пiшли мо┐ лiта, як вiтри круг свiта,- часом зiтхне стара, при нагодi розповiвши Тонi щось iз тi║┐ давньо┐ давнини. "А як пiдуть мо┐ лiта? - дума║ Тоня, вперше в життi сповнена такого душевного сум'яття, розмучена, внутрiшньо розпалена всiм тим, що сьогоднi Тоня дума║ про старшу свою сестру, в яко┐ вона тут живе. Клава вийшла за демобiлiзованого шофера, з яким тепер то б'ються, то миряться по тричi на день, нерiдко втягуючи й Тоню в сво┐ родиннi бучi... Невже i ┐й попадеться такий грубiян-бруднолайко, хоч поки не п'║ - симпатяга чоловiк, душа нарозхрист... Спада║ на думку Тонi трохи та║мнича, туманна iсторiя вза║мин голови робiткому Лукi┐ та капiтана Дорошенка, про них ходять чутки, що в молодостi щось мiж ними було, але чи вiйна, чи iнше щось стало на перепонi, так i не зiйшлися, так i носять свою любов по-окремо - раз злетiла в пiднебесся житт║ва ┐хня пiсня та й зосталась там бринiти на все життя. Ну, а де ж вiн, ┐┐ Вiталик? Чому не прийшов у кiно? Знову вiддав перевагу сво┐м приймачам, гвинтикам та шурупам, над якими вiн вiчно сидить? А вона ж його так ждала! Жартувала, смiялася до сержантiв, хоч всерединi все горiло, ждала тiльки його! Не до фiльму було ┐й, все стало немилим, коли вiн не з'явивсь, i досi не зна║, що з ним таке. Невже те, що без слiв мiж ними промовлялося в степу i в дорозi i що так багато сказало серцю,- невже це тiльки вигадала ┐┐ власна гаряча уява? Зовсiм зненацька захопило сьогоднi Тоню нове оце почуття, гаряче сколихнуло душу. Нi, це не назвеш грою в кохання, ще одним хвилинним захопленням, легковажною дiвчачою вимрiйкою. Це справдi для не┐ щось нове, досi не звiдане, таке, що може весь свiт враз тобi сяйвом осяяти або ж болем шматувати, палити душу, як зараз. I якщо ┐й хочеться, щоб швидше настав новий день, то це тiльки для того, щоб зустрiти, побачити Вiталика, його солом'яний чубчик, за який його так i кортить смикнути... |
|
|