"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

полiгона, що забирають у робкоопу весь гуталiн...
Як зацькований, блукав Вiталiй по закутках парку, мiсця собi не
знаходив. Котрий же з тих сержантiв - його суперник? Котрому з них вона
злодiйкувато-щасливо тискатиме руку в темрявi кiнозалу? Той - не той, i
той нiби не той... Мабуть, отой циганкуватий, що газиком до робкоопу
щотижня пiдскаку║ якраз за гуталiном - весь гуталiн перебрав... Навiть
бiля клубу вiн сто┐ть-сто┐ть, а тодi шасть за кущ, витягне сукнину з
задньо┐ кишенi i вже наярю║ сво┐ хромовi, а тодi, озирнувшись, ще й
присадить халявку, Щоб гармошкою була... Але ж Тонька, зрадниця,
вiтровiйка, як вона могла так легко змiнити паруси? Якби знав, сьогоднi б
кроку за нею не ступив по отому межiвнику... А то сама присiла на колесi
бiля нього, бiсики очима пускала, а вiн уже й розтанув...
Вдома Вiталика нiхто не зустрiв. Матерi ще не було з роботи. Позаглядав
у каструлi, перехопив сього-того i присiв до приймача, поринув у звуковий
хаос ефiру. Музика, позивнi? лемент мов, джази, меси, церковнi вiдправи...
Живе планета сво┐м життям, веселиться, молиться, i нема ┐й нiякого дiла до
того, що дi║ться у якогось там Вiталiя на душi. Що людству до Вiталикових
переживань, що йому до цi║┐ маленько┐ мiкроскопiчно┐ драми, що
розiгру║ться десь у вiвчарському степовому радгоспi?
Тоня зараз у клубi, сидить у темрявi мiж сво┐ми сержантами. Вiталiй до
болю виразно уявля║ Тоню, як пашить ┐┐ обличчя, як збуджено блищать у
пiтьмi ┐┐ очi, як диха║ вона розбентежено... Якось ще в сьомому класi були
вони разом на дитячому сеансi в кiно, i тодi Вiталi║вi випало сидiти поруч
iз Тонею; коли загасили свiтло, вона сидiла незвично притихла й, зда║ться,
не дихала, а тодi вже, коли фiльм iшов, нахилилась до Вiталика i в темрявi
раптом хап його за руку. Жаром його так i обсипало! I фiльму вже не бачив,
i не чув нiчого... I пiсля того нiколи бiльше не сiдали поряд у кiно i нi
разу не згадували того схожого на сновидiння випадку, хоч десь нiби в
пiдсвiдомостi ця ┐хня тайна мiж ними жила, залишалась. Нiби забули про
не┐, вiдiйшли вiд того дитячого, але все ж тайна iснувала, i, може, якраз
вiдтодi щось i жеврiло в душi, щоб аж сьогоднi так блискавично спалахнути
пiд час по┐здки в степ на тому розрiзаному колесi фортуни.
Уявляючи Тоню в клубнiй тиснявi, Тоню, що аж росте вiд щастя, вбираючи
обома вухами гарячi нашiптування сержантiв, Вiталiй i не пiдозрював, що
зараз сидять у клубi сержанти з досить-таки кислими мiнами, бо те мiсце,
де мусила б сидiти мiж ними Тоня, безнадiйно гуля║.
А Тоня в цей час уже була вдома, самотньо скнiла, прищухнувши в темрявi
сестрино┐ закутано┐ виноградом веранди, i погляд дiвчини був звернений
через Чабанишине подвiр'я на вiкна якраз Вiталиково┐ хати. Потiм уже й
свiтло у вiкнах погасло, а Тоня сидить, мов ота Чабаниха, Дорошенкова
мати, що й досi маячить на порозi ганку, тьмяно освiтлена щербатим
мiсяцем.
Пiзно вже, тиха цвiркотлива нiч навкруги, а Чабаниха сидить, чату║.
Завжди ┐й отак не спиться, коли наближа║ться час при┐зду сина у вiдпустку.
До пiзньо┐ ночi не зайде баба в хату, бо в хатi ┐й увесь час щось цока║,
наче ходики вiдбивають час (хоч ходикiв у хатi й нема).
- Цока║ й цока║ десь, а не найду де,- iнколи скаржиться вона Тонi.
- Яку ж любов треба мати до сина, щоб отак сидiти день при днi, ночами
зорi лiчити та все виглядати...
Мабуть, уже сто лiт цiй Чабанисi, така вона стара, i про не┐, про живу,