"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторате океанське, фотографiя якого висить у не┐ в хатi i яке водить ┐┐ син...
Для не┐ не було б, зда║ться, несподiванкою, якби це саме вiн, син ┐┐ - капiтан Дорошенко,- прибув iз далеких плавань додому, прибув би аж сюди та кинув якiр на виднотi у рiдного степу, поблизу материно┐ домiвки. Хлопець, однак, змушений розчарувати стару. Не бiле воно. I не з високими щоглами. Сива залiзна гора маревi║ серед моря. Бойове судно, на якому в бiнокль, певне, можна було б помiтити i жерла гармат. Увечерi Сашко i Вiталiй поспiшають у кiно. Сашко навiть не пiдозрiва║, як друг його ждав цього вечора, бо не мав же сумнiву Вiталiй, що Тоня неодмiнно прибiжить до клубу, адже вона бiга║ на всi фiльми пiдряд - гарний вiн чи поганий. По дорозi до них пристають ще кiлька хлопцiв, i вони йдуть до клубу цiлою ватагою. Сашко розмашисте скака║ мiж ними на сво┐х милицях, весело критику║ назву фiльму: - Ще подивимось одну любов. "Любов у вереснi", "Любов у березнi" - це вже було... Вже я бачив не менше як тисячу i одну любов! Всi смiються, i сам вiн теж. Глянеш збоку, йому нiби аж розвага скакати на отих милицях, так звично-розгонисто кида║ вiн себе вперед, метляючи сво┐м буйним чубом. Були вони вже бiля клубу, коли Вiталик враз, на подив хлопцiв, круто змiнив курс, рвонув убiк. - Ти куди? - Iдiть без мене. - Громадянине! - Iдiть! спитати, який його гедзь укусив. А гедзь той був тут, поблизу... Хлопцi, зда║ться, не помiтили, а Вiталiй вмить уздрiв серед натовпу саме ту особу, яку уздрiти хотiв. Аж опекло Вiталика, аж памороки йому забило вiд того, що вiн побачив. Тонька стояла бiля клубу, стояла в колi сержантiв з полiгона i хихи та реготи з ними справляла. I гадки не мала про якогось там Вiталика, вихизовувалась безтурботно перед сержантами, а вони перед нею козирились нафабренi, як до параду. Бравi такi, що куди там Вiталi║вi з ними тягатись, вiн одразу вiдчув сво║ жалюгiддя, готовий був крiзь землю провалитись, побачивши, що вiн зайвий... В парку безлюдне, весь парк ще нагрiтий пiсля спековитого дня. Млостиво, гаряче-духмяно диха║ тамариск, туя дурманить сво┐м запахом, аж голова чуманi║. Тунелями потяглися ту║ва алея, ялiвцева алея, що зосталися ще вiд давнього планування... Високий пiрамiдальний дуб, а внизу навколо нього - поясом знову туя, покручена, м'язиста, в ┐┐ тропiчно-густих кущах дiтвора любить бавитись вечорами, i Вiталик ще недавно тут гасав,- грали у ховачка або залiзуть, було, в кущi й ревуть тарзанами (намагаючись перекричати гучномовець, що день i нiч реве бiля чайно┐), а за ними ганявся директор - вiн дуже пильну║ цей парк... Ось сафора, диковинне пiвденне дерево, що квiту║ у липнi бiлим та запахущим квiтом. Зовнi сафора трохи схожа на акацiю, тiльки молодою гiлки ┐й навмисне покрутять та пов'яжуть, i вона росте тодi, як плакуча... А плоди сафори - ягiдки соковитi, ними можна чистити взуття, блищить пiсля них, мов наведене лаком,- ось чого ще, певне, тiльки не знають тi форсистi сержанти з |
|
|