"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторарадiолюбителiв-короткохвильовикiв. Одержати ┐х було трiумфом не лише для
господаря, а й для Вiталiя теж, бо вiдтодi як Сашко Литвиненко, закiнчивши школу, став працювати ось тут радистом на радгоспному радiовузлi, ця радiорубка стала для Вiталiя його другою домiвкою, i все зв'язане з нею вiн бере до серця, як сво║. Скiльки вечорiв вони тут протовклися удвох iз Сашком, лагодячи приймачi та студiюючи статтi в технiчних журналах, скiльки разiв, посхилявшись лобами, до пiзньо┐ ночi розбирали за цим столом рiзнi схеми та вишукували рiшення завдань, що ┐х одержу║ Сашко як заочник... Серед дипломiв увагу привертають кiлька незвичайних, одержаних Сашком iз кра┐н народно┐ демократi┐: земна куля, оповита стрiчкою з написом "AVIO", грамота у виглядi напiвскрученого папiрусу з червоною сургучевою печаткою - ця надiйшла з Варшави, Сашко й туди досяг... Одне лихо - на милицях стриба║ Сашко. Мiною його покалiчило ще хлопчаком (тодi, коли той фронтовик-учитель загинув), ногу порвало, зостався на все життя скалiченим. Але ж характер! Iнший в такому станi зiскнiв би, став би нудьгарем, песимiстом чорним, а Сашко нiскiльки не пiддався. З усiх сво┐х друзiв Вiталiй не зна║ людини бiльш житт║радiсно┐, людини тако┐ чисто┐ i свiтло┐ душi. До милиць сво┐х Сашко ставиться насмiшкувато, з якимось веселим презирством. Ось i зараз, влетiвши в радiорубку, вiн з порога шпурля║ обидвi милицi аж у куток, наче хоче закинути ┐х на край свiту. Вхопившись однi║┐ рукою за спинку стiльця, вiн другою радiсно б'║ Вiталика по плечу: - Здоров! - Здоров. - А хай йому... не доборов. I при цьому - для випробу сили - мiцний потиск рук. Вiд Сашкового потиску у Вiталiя аж пальцi злипаються, бо, лiтаючи на сво┐х милицях, Сашко так натренував м'язи рук, що вони в нього як у спортсмена. Вiталик, правда, теж не якийсь там бiлоручка, i у вiдповiдь вiн теж щосили здавлю║ Сашкову п'ятiрню, радиста аж подив бере: - О, ти сьогоднi моцний! Всiдаючись, Сашко за звичкою стрiпу║ пасмом м'якого хвилястого чуба - якось вiн вмi║ отак артистично стрiпувати цим чубом, вiдкида║ всю хвилю назад легким хвацьким помахом голови. Обличчя тонковиде, очi, синi, веселi, гарячi, так i зблискують. За час ┐хнього товаришування Вiталiй наче вперше сьогоднi помiча║ в друговi оцю його вроду, вперше майнула думка, що хлопець тако┐ синьоокостi мусить подобатися дiвчатам. - Чув новину? - Ти про крейсер? - Сашко одяга║ навушники.- Ще б не чути. Всiх тут сколотила його поява... Я пробував навiть зв'язатися з ним - не вiдповiда║. В навушниках Сашко ста║ одразу серйозним, офiцiйним, зосередженим, вже вiн тепер увесь там, в ефiрi. - Нi, нема,- каже вiн через деякий час, i Вiталiй догаду║ться, що це вiн знову пробував ловити радiорубку крейсера. Пiсля цього Сашко одразу ж кида║ться стрiмголов у свою стихiю, виклада║ друговi все, що вiн дума║ про iдею космiчного ретранслятора,- чиюсь статтю про це вiн щойно вичитав у журналi. Запальнiсть Сашкова росте й росте, вiн |
|
|