"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторарегiт.
Iншим разом Вiталiй теж тiльки смiявся б, а зараз при грубуватих цих пустощах йому було нiби аж трохи нiяково, може, тому, що хлопець ще був повен все тi║┐ ж особливо┐ нiжностi, що заполонила його на межiвнику. Тоня, оця вертуха, оця смаглявка, це вона була причинницею всього, вона виповнила його новим, нi з чим не зрiвнянним почуттям. Дивно було, що разом провчилися стiльки рокiв i Тоня була для нього ну як усi, тiльки й того, що ┐┐ доводилося частiше виручати, бо вчилася вона так собi i завжди клянчила, щоб ┐й пiдказували; крiм усього iншого, ┐й ще й просто подобалось одержувати потай записки пiд час контрольних чи бути в центрi уваги всього класу, що силку║ться вирятувати ┐┐. Викликана до дошки, Тоня розважала всiх сво║ю боротьбою з труднощами геро┐чним викручуванням, бо хоч ┐й всi дружно й пiдказували на мигах, але вона й мигiв тих не могла второпати i тiльки витрiщалась за спиною вчителя, на льоту хапаючи догадки невпопад, аж поки й саму ┐┐ розбирав смiх. Однолiтка з дiвчатами класу, вона, проте, ранiше за них розквiтла, красовито вирiвнялась дiвочим станом, налилася тугенькими груденятами, i хлопцi з класу казали, що вона вже й пiдгулю║, що й вояки, при┐жджаючи з полiгона, вже нiбито накидають на не┐ оком. Заморочений сво┐ми антенами, сусiдськими примусами та технiчними журналами, Вiталiй досi мало такi речi й помiчав, а ось тепер враз помiтив. Тоня стала для нього понад усе. Як тепер мiж ними складеться? Чи захоче Тоня iз ним дружити? Чи тiльки так поманить, полегковажить та й майне далi? Адже ┐й одне задоволення - крутити голови хлопцям, про не┐ навiть самi дiвчата кажуть: "Оце ще наш вихор! Не зна║, на кому й спинитись..." городнiй бригадi, женуть в небо височеннi водогра┐, водяним прохолодним пилом так i вiйнуло звiдти на всiх. Дiвчата заухкали. Та одразу ж пiсля цього слiпучого дощу довелось висипати з кузова: при┐хали. Тоня зiскочила з машини коло подвiр'я старшо┐ сестри, в яко┐ вона квартиру║ пiд час занять, а Вiталик схопився бiля радiовузла, не мiг же вiн минути його й не зайти до свого найщирiшого друга Сашка Литвиненка. В конторi порожньо, саме обiдня перерва, дверi в радiорубку вiдчиненi навстiж, але Сашка нема, тiльки навушники його лежать на столi та iнструментiв кинутих купа, знак того, що й господар десь поблизу. Голос Сашка, чистий, контральтовий, чути десь аж iз кiмнати бухгалтерi┐, видно, вiн там жарту║ з дiвчатами, а тут тiльки ластiв'ята цiвкають у гнiздi, прилiпленому в кутку, пiд самою стелею. Це ж додуматись треба прилiпити його отам до жмутка проводiв, серед мальовничого виноградного листя обо┐в... Не боячись нi апаратури, нi людини, ластiвки так i змигують бiлогрудо через вiкно, влiтають та вилiтають - джик! джик! Всiвшись на Сашковому мiсцi, Вiталик в задумi вивча║ будову гнiзда, ластiвки завжди дивують його сво┐м iнженерним умiнням,- то ж треба зумiти так зробити, щоб гнiздо не вiдлiпилось вiд жмуття проводiв, не впало. Над засохлим мулом (що його нiбито ластiвки сво║ю слиною цементують) ще й кiнську волосiнь, як антену, наплутано,тi║┐ волосiнню ластiвка малят сво┐х прив'язу║, щоб не повипадали з гнiзда. Така розумна мати! Вiд ластiв'ячого гнiзда Вiталi┐в погляд перехоплю║ться - в який уже раз! - на грамоти та дипломи, порозвiшуванi на стiнах. Цi дипломи в рiзний час присуджено Сашковi за перемоги на змаганнях |
|
|