"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора А друзiв ┐хнiх цiкавило iнше.
- Чи довго вiн тут стоятиме, Василю Карповичу? - I що вiн робитиме, Василю Карповичу? - А який на ньому екiпаж? - Крейсер то чи есмiнець? Василь Карпович знизував плечима. Про судно, про намiри того судна вiн знав не бiльше, нiж його учнi. Стояли всi гуртиком, до рiзi в очах, вглядалися в те морське дивовисько, марно намагаючись розпiзнати що-небудь з того, що було приховано вiд них вiдстанню. - Може, там i сигналiст сто┐ть,- пускався в здогади Кузьма,- та сигнали на берег переда║ азбукою Морзе? Але хiба ж його звiдси розгледиш? При згадцi про азбуку Морзе вуха одного з хлопцiв почервонiли. I вiд однi║┐ дiвчини це не приховалось: вона прикусила губу, щоб не розсмiятись... - Ну, друзi, час додому, час! - нагадав Василь Карпович i, ковзаючись по травi, по срiблястiй нехворощi, першим став спускатись з Кургана. - Тiльки тут пiд ноги дивiться,- попереджав вiн сво┐х вихованцiв.- Бо тут усе може бути - акт про безпеку наших полiв ще й досi не пiдписано. Мiнери були, рiзнi комiсi┐, а заактувати поки що нiхто не зважився. Тривожна засторога вчителя мимоволi торкнулася душi кожного, всi одразу помiтили, що могила пiдозрiло порита якимись ровами, рови вже позаростали травою - то, видно, були солдатськi окопи та транше┐, бо тут, на цьому курганi, пiд час вiйни нiбито стояла зенiтна батарея... Земля в таких мiсцях i справдi могла та┐ти в собi мiни чи й бомби, начиненi смертоносною вибухiвкою. Полином поросла могила, вiвсюгом та сивою нехворощю, вiтерець Карповича, нiхто з них вiйни не зазнав, вiдома вона ┐м тiльки з переказiв та кiнофiльмiв, але тут раптом почали спадати на думку рiзнi нещаснi випадки з радгоспними дiтьми, що ┐х багато калiчилося пiсля вiйни у полях... Згадалось, що один учитель ┐хньо┐ школи, молодий фронтовик, в першi роки пiсля вiйни загинув отак у степу, рятуючи школярiв, вiдкидаючи мiну вiд них. Сходячи з могили, ступали обережно, пiсля вчителевого попередження кожен почував себе так, мовби вiн справдi ступа║ по iржавих невибухлих мiнах, i, тiльки опинившись внизу, враз загомонiли, з веселим лементом подалися до шляху. Повертаючись додому, Тоня й Вiталiй сидiли в кузовi нарiзно, в протилежних кутках, нiби трохи соромились одне одного, хоч нiчого ж мiж ними наче й не сталось. Товариство не докучало ┐м, бо знову в кузовi стояв регiт, бурхали веселощi, i коли на вiражах ┐х звалювало в купу, то з тi║┐ купи чулися завзятi хлоп'ячi вигуки : - Тощо! Тощо! Досить-таки безглуздi вигуки, як на слух когось стороннього, а для них це улюблене ┐хньою вчителькою "тощо" було мов пароль, мов заклик до веселощiв, бо разом iз тим словечком вони мовби чують i виразно-розмiрений голос сво║┐ Марi┐ Олексi┐вни, що дикту║ ┐м контрольну, чують з ┐┐ суворих уст i свiй жартiвливий, самими ж колективно вигаданий текст диктанту: "Вiн ┐┐ о-бi-ймав, при-гор-тав, брав за та-лi-ю тощо"... - Тощо! Тощо! - скандують вони вже разом, i в кузовi знову вибуха║ |
|
|