"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторанапiвзатемненi, напiвосвiтленi сонцем нахиленi над колесом обличчя. Чайка
пролетiла в небi, i ┐┐ теж було видно у водi. - Тiльки чи найдуть вони цей наш водопiй, Вiталику, га? Вiн прогув якимось нiби не сво┐м, згубленим голосом: - Найдуть... Пiсля цього вони ще деякий час дивилися на це розстелене у них пiд ногами небо, i вже й самi не впiзнавали себе в ньому, були вони i вже нiби й не вони. - Крейсер! - Крейсер зайшов у затоку! Це хтось гука║ з Кургана, там уже, на самiй вершинi, зiбрався гурт хлопцiв i дiвчат; вони дивляться кудись у бiк моря, а до них iншi збiгаються звiдусiль, навiть Василь Карпович у сво┐м бiлiм картузi подерся по крутосхилу кургану до гурту. - Гайда! - гукнула Тоня й першою шугнула в хлiба. Незабаром обо║ вони уже були там, серед однокласникiв. Коли збiгти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими травами глобуса, то звiдси видно далеко, видно, як степ маревiе на пiвдень, а край нього на обрi┐ ракетним слiпучим металом блищить смужка моря, морський лиман. Завжди блищать води лиману пустинне, лише коли-не-коли, найчастiше лiтнiми ранками, бува║, там з'явиться бiле крило рибальського парусника, який потiм довго-довго, цiлу вiчнiсть, проплива║ по лiнi┐ небосхилу... А тепер, замiсть крила парусника, Тоня й Вiталiй бачать вдалинi, просто посеред затоки, темну непорушну гору якусь. темною скелею стояв серед слiпучостi, нездвижно вкарбований в просторiнь моря i неба. Нi Вiталiй, нi Тоня не пригадують, щоб у цi води заходили судна такого типу, зда║ться, не було цього й ранiш. А вiн - ось зайшов. I став. Як загадка. Як сфiнкс ┐хнього далекого миготливого моря. Прийшов нiби для того, щоб розбентежити ┐хню молоду уяву, привернути до себе спантеличенi погляди i цих пiдлiткiв-старшокласникiв, що защурухли на могилi, i аж ген - тих трактористiв, що край дороги теж позупинялися в подивi, i чабанiв усього радгоспного узбережжя. - Завiтав гiсть,- каже Василь Карпович.- Давно такого не було. В тридцятi роки один заходив такий, i пiсля того не було... I що найдивнiше - цей зайшов, видно, надовго. Став на якiр, завмер. Це було просто сенсацiйно, щоб вiйськове судно таких розмiрiв зайшло в тихi неглибокi води ┐хньо┐ затоки i кинуло якiр на виднотi в усього степу. Розглядаючи судно, Вiталiй i Тоня перезиркувалися мiж собою, обмiнювались усмiшками, в яких зараз було щось схоже на та║мницю, зближуючу, нiкому, крiм них, не доступну. Навiть i ця загадкова поява крейсера була для них нiби не зовсiм випадковою, той крейсер був теж нiби причетний якимось чином до цього ┐хнього душевного зближення, що так несподiвано виникло на межiвнику i по-новому освiтило ┐х одне одному. Почуття близькостi не минало, спiвучий настрiй душi мовби увiнчувався тепер ще й цим прибуттям морського гостя, його величавим вiзитом, i ┐х би не здивувало, якби вiн зараз всiма сво┐ми гарматами просалютував з тих розливiв сонця ┐хньому настро║вi, та║мному квiтуванню цього нового для них обох почуття. |
|
|