"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора Зате дзвiнкоголоса Тоня Горпищенко вiд заливистого спiву аж
розблищалась сво┐ми горiхово-карими, так i гра║, пострiлю║ ними по хлопцях, не помiча║, зда║ться, тiльки сусiда свого - Вiталика Рясного, хоч вони й сидять обо║ на одному колесi: вiдтиснувши хлопця, Тоня вiльно змостилася поряд iз ним, а помiчати - не помiча║. А Вiталик цей вартий бiльшо┐ уваги, дарма що ото нiяково щулиться бiля Тонi та хова║ розгублену усмiшечку в долоню, вартий вже хоча б тому, що не раз витягував Тоню за вуха по фiзицi та математицi... Навдивовижу тямковитий хлопець: i вчиться добре, i руки ма║ просто золотi, для домогосподарок свого кутка вiн в технiцi авторитет найвищий. Полагодити примус, керогаз, замiнити розетку? Бiжи гукай Вiталика Рясного. Треба комусь поставити антену над хатою, заглянути в радiоприймач,- знову ж кличуть свого покладистого механiка, i вiн iде на цей промисел безвiдмовно, працюватиме до ночi, поки не зробить що слiд. Подоба║ться йому копатися в усьому та вигадувати рiзнi штуковини. А дома там у нього просто чудеса: цi║┐ весни вiн сконструював у себе якусь особливу телевiзiйну антену, таку, що ловила що йому заманеться; з усього кутка стали бiгати до Вiталика дивитися на те диво, на тi випадковi блукаючi зображення, що то одне, то друге раптом промайне по екрану, невiдомо звiдки i взявшись: той каже, грецьке, той - iталiйське, а той пiвжартома висловлю║ догадку, що це, може, з Марса. Так було, аж поки не дiзнався про це товариш Яцуба, вiдставник. - Ти, мiл║йший, лови, лови, та знай що,- якось насварився вiн на Вiталiя. Хлопцевi б промовчати, а вiн вiдгризнувся: - А хто ж тобi указ? Ти, чого доброго, станеш весь свiт ловити? - Якщо вдасться - ловитиму. - А дозвiл? Хто дав тобi на це право, мiлейший? - А хто дав вам право чiплятись до мене? - Не тобi питати мене, молокосос. Я по праву старшого з тобою говорю. I настiйливо раджу: поверни антену куди слiд. Вiталiй тримався вперто, але кiнчилося тим, що майор кудись подзвонив, кудись написав i таки домiгся того, що хлопець мусив переробити антену й направити ┐┐ на свiй обласний телецентр. - Оце наспiвались, мiл║йший,- пiдморгу║ до Вiталiя Грицько Штереверя, вкублившись мiж дiвчатами, i всiх розсмiшило це його "мiл║йший", бо знають, в чий город камiнець; одна Лiна, ображена за батька, глянула на Штереверю гостро, серйозно: - Хочеш, щоб я встала? Зупиню машину й зiйду! I смiх ту ж мить припинився, а Тоня, щоб загасити iнцидент, вигукнула буйно: - Гляньте, вiдьма наша нас доганя║! "Вiдьма" в ┐┐ устах - це ота пузата цистерна-молоковоз, що вiд само┐ Центрально┐ кушпелить услiд грузовиковi, далеко блищить з куряви написом "МОЛОКО", хоч зараз вона везе звичайнiсiньку воду. В повiтрi вже багато чайок, що мчать мовби навперегiнки з грузовиком; великi, слiпучо-бiлi, вони летять гiнко, розмашисте, поспiшають невiдхильно у степ на роботу. - Ось вони, нашi трудiвницi,- каже Алла Ратушна, задерши в небо сво║ |
|
|