"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

трудоднiв. Не те що ми, грошолюби.
В обов'язки Лукi┐ Назарiвни не входить брати шефство над пернатими,
однак вона не залишилась глухою до чабаново┐ думки. Вдома Лукiя Назарiвна
подiлилася цим iз сином сво┐м, Вiталi║м.
- Тiльки ж i коритця для водопою... Хто ┐х робитиме та з чого?
А син i пiдказав... Наступного дня старшокласники в години виробничого
навчання уже готували бiля майстерень водопiйнi коритця для чайок. Брали
для цього старi, спрацьованi скати, розрiзали ┐х навпiл по кругу, i з
одного ската виходило по двi круглi, оригiнально┐ форми посудини, а коли
яка протiкала, то ┐┐ тут, на ходу, й вулканiзували.
Самим же старшокласникам випало й везти грузовиком сво┐ вироби на
третiй вiддiлок, розставляти коритця на його землях, помiж хлiбами.
Повен хлопцiв i дiвчат грузовик мчить у вранiшнiй степ. Вiд високих
хлiбiв ще тiнь прохолодна ляга║ на шлях, бо сонце тiльки пiдiйма║ться,
воно ще червоне, не слiпуче, не розплавилось вiд власного жару, воно ще як
квiтка; i таке воно тобi гарне, як i цей степ та небо, вмите росою, все
тобi смi║ться навкруги, особливо коли ти сидиш у кузовi, де повно
веселощiв-жартiв, де гаряче й тiсно вiд тво┐х друзiв-однокласникiв, для
яких ця експедицiя в степ обернулась на найвеселiшу прогулянку!
Пiсля школи, пiсля класiв - опинитися серед такого роздолля... Це той
степ, де людина з гирлигою ще недавно була як цар, де елеватор, що виднi║
на обрi┐, зда║ться зовсiм близько, хоч до нього пiшки два днi ходьби; це
край рiвнин неосяжних, де природа розмахнулася широко, щедро, з океанським
розмахом... Зеленi вали посадок. Темнi далекi скирти, що, мов голови
китiв, протягом дня виринатимуть з океану марева. Чабан з отарою на смузi
неба... А далi на пiвнiч - хлiба й хлiба, смаглявi густi пшеницi, що
навiть юне десятикласницьке око радують сво┐м повноколоссям.
Понад двадцять тисяч гектарiв землi в однiм господарствi, тридцять
тисяч тонкорунних овець бродять отарами по степових вiддiлках - такi тут
масштаби, такi простори. Бува║, влiтку дощ над одним вiддiлком пройде, а
над другим його в той день i не бачили, тiльки дiтвора постриба║ на шляху
по пилюцi, погаласу║ до неба: "Дощику-накрапайчику, накрапай, накрапай!.."
Колись би тут могло розмiститися цiле князiвство, а зараз це все одне
трудове чабансько-хлiборобське господарство, i керують ним такi, як
Вiталi║ва мати - депутатка й голова робiткому, та вiчно заклопотанi
керуючi вiддiлками, та гроза ┐хнiй - директор радгоспу Пахом Хрисантович,
сухарюватий, хворий на виразку шлунка чоловiчок, що i вдень сидить у
сво║му кабiнетi при свiтлi лампи, як Дiоген у бочцi, бо вiкна йому
знадвору затуля║ зеленими лапами листатий веселий виноград. На стiнi в
директора карта радгоспних земель, що витягнулись чоботом на десятки
кiлометрiв вiд моря в глибину материка, i коли Пахом Хрисантович показу║
при┐жджому цей чобiт на картi, то не забува║ додати:
- Бачите, ми формою, як Iталiя.
Iталiя не Iталiя, а простiр такий, що спiвати хочеться, i пiсня сама
собою схоплю║ться над десятикласкицьким грузовиком.
Спiвають усi, за винятком Лiни Яцуби, дочки майора-вiдставника, яка в
┐хнiй школi не так давно i чи не зна║ ще всiх ┐хнiх пiсень, чи, може, в
не┐ якась незлагода вдома, бо пiд очима у Лiни аж синьо - наче плакала
вночi. Коли Лiна не в дусi, ┐┐ краще не чiпати, хай сидить собi ото
вiдлюдком в самiм кутку кузова та спогляда║ степ.