"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

навiть не пошкодив. Ну, звичайно, за кисень кому слiд перепало, льотчиковi
само собою, а ми пiсля всього пита║мо: "Скажи, що ти хоч ото мугикав? Де
ти пiсню таку видер? Зовсiм якась незнайома..." - "А це,- каже,- мати
колись менi в дитинствi спiвала... Я й сам уже цi║┐ пiснi не пам'ятав, а
як став непритомнiти, вона мимоволi виринула, пробилася десь iз самих надр
психiки..." Так що, Тоню, льотчики не тiльки вiд захвату спiвають.
- Ну, а в отакi ночi ви лiта║те?
- Звичайно. Тихо, мiсячно, нiч саме для польотiв.
- I над морем ти лiтав уночi? В зоряну тиху нiч?
- Лiтав.
- Гарне?
- Нам не подоба║ться.
- Чому?
- Тому якраз, що зоряне: над тобою небо й зiрки, i пiд тобою таке ж
небо й зiрки. Не зна║ш, якi зiрки справжнi... Просто в фантастицi якiйсь
зорянiй летиш... Досвiдченому льотчиковi, звiсно, нiчого, а якщо новачок -
безвiсть, зоряний хаос кругом, лiнiя горизонту втрачена, почина║
"виправляти" лiтак, хоч насправдi вiн iде рiвно, "виправля║" i завалю║...
Летiти в зоряну нiч над морем для нашого брата, вважай, не менш клопiтна
справа, як i фронт грози пробивати...
- А хiба ви i в грозу лiта║те?
- Взагалi-то не випускають, слово синоптика - закон, але ж i синоптик
всього не передбачить...
I, помовчавши, нiби вагаючись, чи розповiдати Тонi, чи нi, брат став
упiвголоса згадувати якогось льотчика, певне близького йому, i те, як
льотчик той перед вильотом запитав свого старшого: "А ото ж гроза?" - i
вказав на тучу, могутню, синю, що над горами сто┐ть (бо аеродром ┐хнiй
там, де лiси, де високi гори...). "Та гроза й тиждень стоятиме",-
заспоко┐в його старший.
Справдi, бува║, що вона й тиждень сто┐ть там, у горах, а ми лiта║мо...
Але на цей раз сталось iнакше...
I далi брат розповiда║, як той льотчик попав у страшну грозу над
горами, i такий фронт грози був могутнiй, що нiяк неможливо було його
пробити. Стало темно в лiтаку, тiльки спалахи блискавок, що крешуть
ось-ось бiля тебе, всi прилади вiдмовили, вихiд один - катапультуватись. I
вiн катапульту║ться, тобто вистрiлю║ себе з лiтака разом iз сидiнням...
Але довелось це робити при такiй великiй швидкостi, що й шоломофон
зiрвало, роздягло й роззуло - саме шмаття лишилось на льотчиковi вiд його
бриджiв та вiд чобiт... А найгiрше, що руку пошкодило. Цього вiн, правда,
одразу не вiдчув, виявив травму, тiльки коли потягся до парашута. Не
слуха║ться рука! Переломило! Друга, на щастя, послухалась. Шарпонув
парашут, i душа замлiла: парашут розкрився, але драний весь, самi клаптi
над головою! (Нi, не бiйся, Тоню, то просто була система парашута така:
купол не суцiльний, а смужками-стрiчками...)
- I ось уяви собi, летить ця обшматована, обдерта людина у хмарах, i
рука ┐й переламана, i життя ┐┐ трима║ться якщо не на волоску, то тiльки на
отих парашутних смужках, дощ лл║, темрява, електричнi розряди б'ють зовсiм
близько... I все ж та людина почувала себе щасливою, бо вона перемагала й
цю темряву, i грозу, i всю силу стихiй...
- Ну, а де ж приземлився той льотчик?