"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторасама опановуй морзянку... Хоча наступного листа вiн тобi, певне, напише
вже знаками давнiх iнкiв... - Але ж хто, хто? - дiвчина аж кулачки стинала, радiсно нетямлячись. - Ти знов за сво║,- грима║ на Тоню батько, пiдiйшовши до них уже з гирлигою.- Марш звiдси! Матерi поможи он посуд прибирати... А сина веде до копички, до розстеленого сiна, жде, поки син вляжеться. I мати пiдходить запитати: - Не мулько? Не колеться? - Нi. - Ну, то й добранiч. I обо║ тихо залишають його - вiч-на-вiч iз степом, iз зоряним небом. Пiвденнi ночi майже без вечорiв, тiльки захiд одпалав - уже темнi║ раптово, небо вже - тьма космосу з крупинками зiрок де-не-де. Любить вiн такi ночi безвечiрнi, i цю тишу, i якусь та║мничiсть, гармонiю у всiй природi, ┐х, певне, любили споглядати мудрецi - i халде┐, i еллiни... Спочива║ степ, набира║ться прохолоди пiсля денно┐ слiпучо┐ спеки. Мiсяць зiйшов, прадавн║ козацьке сонце, на якому тепер наш вимпел лежить... Лежить та жде когось, зарившись в космiчнiй, не торканiй вiтрами пилюцi... Хто знайде його? Хто першим туди полетить? Тиша, тиша, мов на днi океану. Океан мiсячно┐ ночi розлива║ться навкруги. I глибину тишi не зменшу║ нi сюрчання коника десь у травi, нi шелест тополиного вершечка... Як вiн любить цей зоряний степ уночi! Десь пiсня тане далека, наче крiзь сон. Повiтря чисте, запашисте. А над тобою простiр, всiяний зорями; свiтлою порошею курить Чумацький Шлях - шлях тво┐х пращурiв, що проходили тут чумаками в чорних дiгтярних сорочках... Проходили i не знали, що над безвiсть галактик, сяга║ твiй розум. Але чи справдi сяга║? Чи справдi наш розум всесильний, всемогутнiй? Так, справдi, справдi! В найпота║мнiшi глибини отi космiчнi промiнь думки тво║┐ проникне... Вiтерець дмухнув, i забринiли стебельця сiна, забринiла тирса тонко; навiть скошена, навiть ставши вже сiном сухим, вона продовжу║ спiвати по-степовому. - Петрику? Ти ще не спиш? Це Тоня. Не була б вона Тонею, якби й тут, перед сном, не навiдала брата. Прокралась лисицею, присiла край постелi. - Ти тiльки не подумай погано про цього листа, Петрику, нiчого такого не подумай... Я вже й порвала його. Це хтось просто пожартував. - Ну, а хто ж таки автор? - Не знаю, ║й-║й. Трiшки, правда, догадуюсь, та тiльки я нуль уваги в той бiк... Ось ти менi краще про себе розкажи... Про якi-небудь випадки незвичайнi, пригоди... Зачувши пiсню десь далеко, брат запитав: - Де то спiвають? - Мабуть, на п'ятому вiддiлку... З ферми дiвчата йдуть. - Гарно спiвають. Ти питала, чи правда, що ми спiва║м в польотi. Був у нас випадок, Тоню... Один наш льотчик забув кисень перед польотом включити. Клацав у домiно до останнього, а тут команда, схопився, побiг - зна║ш, як це бува║... Набрав висоту, кисню нема, став непритомнiти. З землi посилають йому команди - не вiдповiда║, нiчого не чу║ i... спiва! Це бува║ в такому станi. При зниженнi знову прийшов до тями, посадив лiтака, |
|
|