"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

розповiдав товаришам:
- ...А я ┐й вiдповiдаю: люба моя Явдошко! Отого твого листа, в якому ти
просиш грошей, я не одержував...
- Подали команду рушати.
Знову сiли на коней. Рiчку пере┐здили вбрiд. Деякi конi полохалися
води, комизились, рвали посторонки. Доводилося бiйцям самим, поскидавши
штани, забродити по груди в крижану воду. Перекинувши вiжки наперед, бiйцi
тягнули за собою норовистих коней силомiць, як бурлаки баржу.
- Отак i допомагають всю дорогу, - мiркував якийсь бо║ць, - то конi
людям, то люди коням, а всi разом - вперед.
Тиснява, галас, лайка, гуркiт возiв, i знову чорна дорога в гори,
блискання iскор, викресаних пiдковами, клекiт копит. Позаду, бушуючи на
вiтрi, залишався високий палаючий мiст, а понад шляхом догорали покинутi
багаття.
Холодна гiрська нiч на чужинi мимоволi схиляла до iнтимностi. Сьогоднi
навiть Брянський, завжди стриманий, дещо замкнутий, охоче вiдкривався
товаришам, якi ┐хали плiч-о-плiч з ним. Досi Черниш не думав, що ця
людина, яка, здавалось, була цiлком зайнята лише сво┐ми формулами,
справами роти, боями, - живе ще i чимось iншим. Брянського вiн вважав дуже
здiбним офiцером, але сухим i до деяко┐ мiри педантом. I, може, тiльки ця
бурхлива маршова нiч здатна була викликати Брянського на одвертiсть. Йому,
видно, хотiлося зараз говорити i говорити про не┐, далеку кохану дiвчину,
говорити хоч у простiр, наче вона десь могла почути його мову. Несподiвано
гарячi його слова про не┐ були пройнятi нiжнiстю, повитi пiсенною красою.
- Де б вона не була, я знайду ┐┐! - запевняв вiн. - Кiнчиться вiйна, i
я повернусь до не┐, я вiдшукаю ┐┐.
- А чому ти певен, що вона жива? - запитав раптом Сагайда. - Я,
звичайно, бажаю ┐й сто лiт жити, але де гарантiя, що ┐┐ ще в тисяча
дев'ятсот сорок першому роцi не скосили десь "месершмiти" з колонами
евакуйованих? Або хвороба... Або...
- Нi, нi, вона жива, вона ║! Вона в мене живуча, вона мiцна, як
кристал!.. Десь на Волзi, або в Сибiру, або на Уралi!.. Може, i справдi
сто┐ть в цеху, виточу║ нам мiни...
- Може, то вона будувала в азiатських степах на голому мiсцi во║нний
завод, - каже Черниш. - У вiтер, у буран, у пекучий мороз, й не забувала
про тебе, Юрiю!
- Може, i зараз, читаючи зведення Iнформбюро, шука║ мене думками саме в
оцих Альпах.
- От рицарi, от фантасти! - смi║ться в темрявi Сагайда. - Фантазуймо,
так теплiше!
Черниш, ┐дучи, iнодi оглядався назад i бачив гiрське шосе, забите
вiйськами, багрову рiчку, де артилеристи саме переправляли гармати, i
темну глибiнь за рiчкою, де зникала тисячоголоса рухлива маса вiйськ.
Здавалось Чернишевi, що ця жива лавина тягнеться до самого кордону i далi,
шляхами рiдно┐ землi, аж до кiмнати його матерi. Може, i зараз оце вона
сидить перед репродуктором, чекаючи батька з роботи, i слуха║ вiстi з
ефiру, накинувши теплу шаль на худенькi плечi. I хоче почути про свого
Женю. Вона зна║ тiльки Женю. А ┐┐ Женя дедалi зника║, перетворю║ться, його
заступа║ вже гвардi┐ молодший лейтенант квген Черниш, новий, не знайомий
матерi.