"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу авторарозповiдав товаришам:
- ...А я ┐й вiдповiдаю: люба моя Явдошко! Отого твого листа, в якому ти просиш грошей, я не одержував... - Подали команду рушати. Знову сiли на коней. Рiчку пере┐здили вбрiд. Деякi конi полохалися води, комизились, рвали посторонки. Доводилося бiйцям самим, поскидавши штани, забродити по груди в крижану воду. Перекинувши вiжки наперед, бiйцi тягнули за собою норовистих коней силомiць, як бурлаки баржу. - Отак i допомагають всю дорогу, - мiркував якийсь бо║ць, - то конi людям, то люди коням, а всi разом - вперед. Тиснява, галас, лайка, гуркiт возiв, i знову чорна дорога в гори, блискання iскор, викресаних пiдковами, клекiт копит. Позаду, бушуючи на вiтрi, залишався високий палаючий мiст, а понад шляхом догорали покинутi багаття. Холодна гiрська нiч на чужинi мимоволi схиляла до iнтимностi. Сьогоднi навiть Брянський, завжди стриманий, дещо замкнутий, охоче вiдкривався товаришам, якi ┐хали плiч-о-плiч з ним. Досi Черниш не думав, що ця людина, яка, здавалось, була цiлком зайнята лише сво┐ми формулами, справами роти, боями, - живе ще i чимось iншим. Брянського вiн вважав дуже здiбним офiцером, але сухим i до деяко┐ мiри педантом. I, може, тiльки ця бурхлива маршова нiч здатна була викликати Брянського на одвертiсть. Йому, видно, хотiлося зараз говорити i говорити про не┐, далеку кохану дiвчину, говорити хоч у простiр, наче вона десь могла почути його мову. Несподiвано гарячi його слова про не┐ були пройнятi нiжнiстю, повитi пiсенною красою. - Де б вона не була, я знайду ┐┐! - запевняв вiн. - Кiнчиться вiйна, i - А чому ти певен, що вона жива? - запитав раптом Сагайда. - Я, звичайно, бажаю ┐й сто лiт жити, але де гарантiя, що ┐┐ ще в тисяча дев'ятсот сорок першому роцi не скосили десь "месершмiти" з колонами евакуйованих? Або хвороба... Або... - Нi, нi, вона жива, вона ║! Вона в мене живуча, вона мiцна, як кристал!.. Десь на Волзi, або в Сибiру, або на Уралi!.. Може, i справдi сто┐ть в цеху, виточу║ нам мiни... - Може, то вона будувала в азiатських степах на голому мiсцi во║нний завод, - каже Черниш. - У вiтер, у буран, у пекучий мороз, й не забувала про тебе, Юрiю! - Може, i зараз, читаючи зведення Iнформбюро, шука║ мене думками саме в оцих Альпах. - От рицарi, от фантасти! - смi║ться в темрявi Сагайда. - Фантазуймо, так теплiше! Черниш, ┐дучи, iнодi оглядався назад i бачив гiрське шосе, забите вiйськами, багрову рiчку, де артилеристи саме переправляли гармати, i темну глибiнь за рiчкою, де зникала тисячоголоса рухлива маса вiйськ. Здавалось Чернишевi, що ця жива лавина тягнеться до самого кордону i далi, шляхами рiдно┐ землi, аж до кiмнати його матерi. Може, i зараз оце вона сидить перед репродуктором, чекаючи батька з роботи, i слуха║ вiстi з ефiру, накинувши теплу шаль на худенькi плечi. I хоче почути про свого Женю. Вона зна║ тiльки Женю. А ┐┐ Женя дедалi зника║, перетворю║ться, його заступа║ вже гвардi┐ молодший лейтенант квген Черниш, новий, не знайомий матерi. |
|
|