"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автораТри роки, три таких роки! Все летiло шкереберть, все на очах мiнялося, i
тiльки твоя любов нi? Ха-ха... Гранi, гармонiя сердець... Бачив я, чим кiнчалися цi гармонi┐! - Ти ма║ш на увазi себе? - Х'оч би й себе... А iншi? А сам ти зараз хiба той, що був? Ти продовжу║ш ┐┐ любити просто... з сво║┐ рицарсько┐ впертостi. Дама серця! Вiчна! Незмiнна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помiча║ш, що любиш уже не так ┐┐, Шуру Ясногорську, як сво║ студентське минуле, свою молодiсть. Хай чудову, але все-таки - казку! - Хай навiть так. Хай навiть казка. Але ця казка свiтитиме менi все життя. - Отже, виходить, ти iдеалiст? - запиту║ Черниш, усмiхаючись. - В цьому - можливо. - А якщо i вона тебе ще коха║, - продовжував нападати Сагайда, - то теж лише уявного, теж казку. Фантазу║ дiвчина, обточуючи нам мiни десь на Уралi чи за Уралом... Яким тебе задума║, таким ти ┐й i приснишся. А насправдi? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до вiйни i яким саме й кохала. Ну хай ти, як iншi, романiв по госпiталях не крутив, прапор свого кохання тримав високо, але... що не кажи, Юрiю, а ти теж загрубiв на фронтi, осолдафонився... Хiба що трохи менше, нiж ми. - Можливо, до певно┐ мiри, Володько, ти й ма║ш рацiю, - погодився Брянський, замислившись. - Може, в серцi нема то┐ вразливостi, то┐ нiжностi, що була... Скiльки нових звичок, скiльки грубих, жорстоких пристрастей пустили в ньому корiння... Багато що зiйшло з кров'ю, згорiло в серцi за цi роки... А може, i не згорiло? Може, випалене вогнем, воно - Я певен, - каже Черниш, - що якби матерi побачили, якими стають ┐хнi сини на вiйнi, вони не впiзнали б нас... Вони й не уявляють собi, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцiю встига║ вона пройти... Повнiстю цього не збагнути нiкому, хто сам не був тут, а зна║ вiйну тiльки з фiльмiв та розповiдей, хай навiть найправдивiших... Щоб це збагнути, його треба - пережити. квген лежав, спершись на руки, перед багаттям i дивився в огонь. Вiдблиски полум'я переливалися в його чорних, широко вiдкритих очах. - Згорiло... випалилось, - бурмотiв Сагайда, вишкрiбаючи в казанку. - Випалене серце, га? Здорово. - Але заради яко┐ мети? - роздумливо говорив Черниш. - Заради тако┐, що краще не┐... не може бути в людини нiчого. Брянський, видно, його не чув. Вiн сидiв, обiйнявши бiлими руками сво┐ вицвiлi чобiтки i рiвномiрно похитуючись. У такiй зiбганiй позi вiн був зовсiм маленький, було щось тендiтно-дiвоче в його гостро пiднятих плечах з твердими акуратними пбгонами. В глибокiй задумi дивився вiн на багаття, спостерiгаючи, як полум'я пожира║ зеленi гiлки, а з них виступа║, закипаючи, смола. - Все, все ми вiдда║мо тобi, Батькiвщино, - промовив вiн раптом якимось дивним голосом нi до кого. - Все! Навiть нашi серця. I хто не звiдав цього щастя, цi║┐,,. краси вiрностi, той не жив по-справжньому. I знов дивився, похитуючись, на полум'я, хоча, видно, нiчого не бачив i не чув. Всi мовчали. Бiля сусiднього багаття Хома Ха║цький, облизуючи ложку, серйозним тоном |
|
|