"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Три роки, три таких роки! Все летiло шкереберть, все на очах мiнялося, i
тiльки твоя любов нi? Ха-ха... Гранi, гармонiя сердець... Бачив я, чим
кiнчалися цi гармонi┐!
- Ти ма║ш на увазi себе?
- Х'оч би й себе... А iншi? А сам ти зараз хiба той, що був? Ти
продовжу║ш ┐┐ любити просто... з сво║┐ рицарсько┐ впертостi. Дама серця!
Вiчна! Незмiнна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помiча║ш, що любиш уже не
так ┐┐, Шуру Ясногорську, як сво║ студентське минуле, свою молодiсть. Хай
чудову, але все-таки - казку!
- Хай навiть так. Хай навiть казка. Але ця казка свiтитиме менi все
життя.
- Отже, виходить, ти iдеалiст? - запиту║ Черниш, усмiхаючись.
- В цьому - можливо.
- А якщо i вона тебе ще коха║, - продовжував нападати Сагайда, - то теж
лише уявного, теж казку. Фантазу║ дiвчина, обточуючи нам мiни десь на
Уралi чи за Уралом... Яким тебе задума║, таким ти ┐й i приснишся. А
насправдi? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до вiйни
i яким саме й кохала. Ну хай ти, як iншi, романiв по госпiталях не крутив,
прапор свого кохання тримав високо, але... що не кажи, Юрiю, а ти теж
загрубiв на фронтi, осолдафонився... Хiба що трохи менше, нiж ми.
- Можливо, до певно┐ мiри, Володько, ти й ма║ш рацiю, - погодився
Брянський, замислившись. - Може, в серцi нема то┐ вразливостi, то┐
нiжностi, що була... Скiльки нових звичок, скiльки грубих, жорстоких
пристрастей пустили в ньому корiння... Багато що зiйшло з кров'ю, згорiло
в серцi за цi роки... А може, i не згорiло? Може, випалене вогнем, воно
тiльки загартувалось та стало вiд того ще мiцнiшим?
- Я певен, - каже Черниш, - що якби матерi побачили, якими стають ┐хнi
сини на вiйнi, вони не впiзнали б нас... Вони й не уявляють собi, що тут
робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцiю встига║ вона
пройти... Повнiстю цього не збагнути нiкому, хто сам не був тут, а зна║
вiйну тiльки з фiльмiв та розповiдей, хай навiть найправдивiших... Щоб це
збагнути, його треба - пережити.
квген лежав, спершись на руки, перед багаттям i дивився в огонь.
Вiдблиски полум'я переливалися в його чорних, широко вiдкритих очах.
- Згорiло... випалилось, - бурмотiв Сагайда, вишкрiбаючи в казанку. -
Випалене серце, га? Здорово.
- Але заради яко┐ мети? - роздумливо говорив Черниш. - Заради тако┐, що
краще не┐... не може бути в людини нiчого.
Брянський, видно, його не чув. Вiн сидiв, обiйнявши бiлими руками сво┐
вицвiлi чобiтки i рiвномiрно похитуючись. У такiй зiбганiй позi вiн був
зовсiм маленький, було щось тендiтно-дiвоче в його гостро пiднятих плечах
з твердими акуратними пбгонами. В глибокiй задумi дивився вiн на багаття,
спостерiгаючи, як полум'я пожира║ зеленi гiлки, а з них виступа║,
закипаючи, смола.
- Все, все ми вiдда║мо тобi, Батькiвщино, - промовив вiн раптом якимось
дивним голосом нi до кого. - Все! Навiть нашi серця. I хто не звiдав цього
щастя, цi║┐,,. краси вiрностi, той не жив по-справжньому.
I знов дивився, похитуючись, на полум'я, хоча, видно, нiчого не бачив i
не чув. Всi мовчали.
Бiля сусiднього багаття Хома Ха║цький, облизуючи ложку, серйозним тоном