"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

побачив Брянського i Черниша; посхилявшись, вони ┐ли з одного казанка i
про щось розмовляли. На маршi вони здружилися. Сагайда пiшов до них, на
ходу добуваючи з-за халяви свою алюмiнi║ву складану ложку.
- Нi, найвища, по-мо║му, краса, це краса вiрностi, - чув, пiдходячи,
Сагайда спокiйно вуркотливий, оксамитовий голос Брянського. - I хай би
довелось менi ще бути на фронтi двадцять, тридцять рокiв... Бути ще сiм
раз пораненим... Посивiти, постарiти, а я все залишався б ┐й вiрним.
- Знову краса вiрностi, - встряв Сагайда, пiдсiдаючi┐ до казанка. - Ти
вiриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному i вiриш, а коли розiбратися,
то ти вже забув, яка вона й була насправдi... Подумати: третiй рiк нi
листа, нi фотографi┐!
- Так, третiй рiк, - спокiйно промовив Брянський, нiби сам до себе, i
задумався. Черниш розумiв його настрiй. Це був той дивний настрiй, коли
людинi пiсля довгого суворого стримування так раптом захочеться подiлитися
з ким-небудь сво┐м найсердечнiшим, найiнтимнi-шим... Попирхували поблизу
конi, жуючи овес; трiскуче соснове багаття обдавало ласкавим теплом; гори
гули й гули, як порожнi металевi короби.
- Вона теж училась зi мною на фiзматi, - в задумi продовжував
Брянський, повiльно ловлячи руками тепло над багаттям. - Уяви собi, Женю,
- звернувся вiя до Черниша, - три роки ми з нею сидiли поруч, на однiй
лавi. Ми вже так знали одне одного, що навiть думки одне одного вгадували
безпомилково. Власне, у нас було не двi, а одна думка, подiлена на двох. Я
мiг би кожен ┐┐ погляд перекласти на мову i записати з точнiстю до ║диного
слова. У нас не було мого i твого. У нас було тiльки наше. I ми знали, що
так буде все життя... Через мiсяць пiсля початку вiйни мене вже поранило.
Я лiкувався в госпiталi пiд Смоленськом, i Шура тодi менi написала. Але
незабаром нiмцi захопили Мiнськ. Нас повезли глибше на схiд. А вона?
Вона... Нiчого не знаю. Пам'ятаю тiльки ┐┐ останнi слова: "Коли тебе не
буде, Юрасю, я нi з ким не зможу... До само┐ смертi буду сама!"
- I ти вiриш? - перебив Сагайда.
- Вiрю. Вiрю, бо знаю, що це не може бути iнакше. Це не
самовпевненiсть. Звичайно, вона може зустрiти красивiшого за мене,
розумнiшого i ще мало чого... Але я глибоко переконаний, що... серця...
саме такого серця не зустрiне. Бо нема║ на свiтi двох абсолютно однакових
сердець. А Шура любила саме таке, як мо║... Тисячами рiзних граней
свiтиться кожне людське серце. I от тiльки в нас, мiж нами, цi тисячi
граней усi, до останньо┐, свiтилися... однаково, вiрнiше - гармонiйно,
спiвзвучно. Я теж пiсля не┐ бачив багатьох дiвчат, навiть красивiших за
не┐, навiть справжнiх красунь, але жодна з них не була схожа на не┐, не
могла зрiвнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в свiтi, нi, я
не iдеалiст! Але саме таку, а не iнакшу, не гiршу i не кращу, я тiльки й
можу любити, i для мене в цьому розумiннi вона найкраща в свiтi. Тому я
так вiрю i собi, i ┐й... I я радий, що вродився таким... ║динолюбцем - чи
║ таке слово? Як нема, то хай буде, - бо саме це ║динолюбство робить мене
багатим i сильним. Я вiдчуваю себе завжди багатим i сильним. От чому я й
говорю, що найвища краса - це краса вiрностi. Люди, якi накидаються на
все, якi розмiнюють сво┐ почуття направо й налiво, по-мо║му, кiнець кiнцем
мусять вiдчувати себе злидарями.
- Все це ти вимрiяв собi по окопах, друже, - не вгамовувався Сагайда. -
Хай навiть була вона такою, але звiдки ти зна║ш, якою вона стала тепер?