"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу авторапобачив Брянського i Черниша; посхилявшись, вони ┐ли з одного казанка i
про щось розмовляли. На маршi вони здружилися. Сагайда пiшов до них, на ходу добуваючи з-за халяви свою алюмiнi║ву складану ложку. - Нi, найвища, по-мо║му, краса, це краса вiрностi, - чув, пiдходячи, Сагайда спокiйно вуркотливий, оксамитовий голос Брянського. - I хай би довелось менi ще бути на фронтi двадцять, тридцять рокiв... Бути ще сiм раз пораненим... Посивiти, постарiти, а я все залишався б ┐й вiрним. - Знову краса вiрностi, - встряв Сагайда, пiдсiдаючi┐ до казанка. - Ти вiриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному i вiриш, а коли розiбратися, то ти вже забув, яка вона й була насправдi... Подумати: третiй рiк нi листа, нi фотографi┐! - Так, третiй рiк, - спокiйно промовив Брянський, нiби сам до себе, i задумався. Черниш розумiв його настрiй. Це був той дивний настрiй, коли людинi пiсля довгого суворого стримування так раптом захочеться подiлитися з ким-небудь сво┐м найсердечнiшим, найiнтимнi-шим... Попирхували поблизу конi, жуючи овес; трiскуче соснове багаття обдавало ласкавим теплом; гори гули й гули, як порожнi металевi короби. - Вона теж училась зi мною на фiзматi, - в задумi продовжував Брянський, повiльно ловлячи руками тепло над багаттям. - Уяви собi, Женю, - звернувся вiя до Черниша, - три роки ми з нею сидiли поруч, на однiй лавi. Ми вже так знали одне одного, що навiть думки одне одного вгадували безпомилково. Власне, у нас було не двi, а одна думка, подiлена на двох. Я мiг би кожен ┐┐ погляд перекласти на мову i записати з точнiстю до ║диного слова. У нас не було мого i твого. У нас було тiльки наше. I ми знали, що так буде все життя... Через мiсяць пiсля початку вiйни мене вже поранило. незабаром нiмцi захопили Мiнськ. Нас повезли глибше на схiд. А вона? Вона... Нiчого не знаю. Пам'ятаю тiльки ┐┐ останнi слова: "Коли тебе не буде, Юрасю, я нi з ким не зможу... До само┐ смертi буду сама!" - I ти вiриш? - перебив Сагайда. - Вiрю. Вiрю, бо знаю, що це не може бути iнакше. Це не самовпевненiсть. Звичайно, вона може зустрiти красивiшого за мене, розумнiшого i ще мало чого... Але я глибоко переконаний, що... серця... саме такого серця не зустрiне. Бо нема║ на свiтi двох абсолютно однакових сердець. А Шура любила саме таке, як мо║... Тисячами рiзних граней свiтиться кожне людське серце. I от тiльки в нас, мiж нами, цi тисячi граней усi, до останньо┐, свiтилися... однаково, вiрнiше - гармонiйно, спiвзвучно. Я теж пiсля не┐ бачив багатьох дiвчат, навiть красивiших за не┐, навiть справжнiх красунь, але жодна з них не була схожа на не┐, не могла зрiвнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в свiтi, нi, я не iдеалiст! Але саме таку, а не iнакшу, не гiршу i не кращу, я тiльки й можу любити, i для мене в цьому розумiннi вона найкраща в свiтi. Тому я так вiрю i собi, i ┐й... I я радий, що вродився таким... ║динолюбцем - чи ║ таке слово? Як нема, то хай буде, - бо саме це ║динолюбство робить мене багатим i сильним. Я вiдчуваю себе завжди багатим i сильним. От чому я й говорю, що найвища краса - це краса вiрностi. Люди, якi накидаються на все, якi розмiнюють сво┐ почуття направо й налiво, по-мо║му, кiнець кiнцем мусять вiдчувати себе злидарями. - Все це ти вимрiяв собi по окопах, друже, - не вгамовувався Сагайда. - Хай навiть була вона такою, але звiдки ти зна║ш, якою вона стала тепер? |
|
|