"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Все шосе тепер загримiло, заскрипiло, затупотiло. Пiдроздiли на ходу
шикувалися в похiдну колону. Командир полку Самi║в щоразу обганяв ┐┐ на
мотоциклi, задоволене оглядаючи з коляски бiйцiв i наказуючи командирам
якнайсуворiше стежити, щоб нiхто не вiдстав.
- Тепер хоч на край свiту, товаришу гвардi┐ пiдполковник! -не втерпiв
Ха║цький, щоб i тут не висловитись. - Не втекти супостатам, доженем!
Гаття, алюр три хрести!..
Гримiла дорога, вставала курява, огортаючи бiйцiв сiрою хмарою. Тiльки
голови вершникiв виринали з не┐, хитаючись ритмiчно - то вгору, то вниз,
то вгору, то вниз...
Могутнього потоку не вмiщало шосе, i багато верхiвцiв скакало обабiч
шляху прямо по хлiбах, з радiсним лементом, в бурхливiм чаду гонитви.
"Яке щастя бути в полку!" - думав Черниш, скачучи з
товарищами-офiцерами поперед сво║┐ роти, i свиснув канчуком, забуваючи про
все на свiтi.



XIII

Мчали, не переводячи подиху. Бурею вривались у не-зруйнованi, чистi
мiста. Бiлi прапори на знак капiтуляцi┐ звисали з кожного ганку, з кожного
балкона. Черниш з гордiстю кидав погляди на цi символи покори, якi наче
стверджували його безмежнi права, законнiсть його волi i непереможну мiць.
Мiська публiка стiною стояла на тротуарах i, приголомшена, дивилась, як
з гуркотом проносились вулицею незнайомi вiйська - шумливi, нестримнi,
повнi енергi┐. Вершники, сiрi вiд пилюки, обвiтренi суховiями пiвдня, з
потрiсканими губами, мчали по дзвiнкому асфальту, не стишуючи темпу, не
маючи часу зупинитись навiть попити води. Бо на стiнах мiських будинкiв
уже виростало величезне, в людський зрiст "Л" з товстою, як рука, стрiлою
дороговказу. Хтось уже промчав тут перед ними, хтось уже накреслив це "Л",
хоч вони, зда║ться, йшли першi. Здавалося, що те "Л" само заздалегiдь для
них вироста║ на стiнах по ┐хньому маршруту. I вони цокотiли й цокотiли по
мiських асфальтах, вилiтаючи знову в степ, i гнали, гнали коней, охопленi
шалом переслiдування ворога. Вiн же, уникаючи бою i поспiшно вiдступаючи,
ще бiльше притягував i дратував, як дратують мисливця свiжi звiринi слiди.
Якось надвечiр попереду встали м'якi силуети гiр, нiби вони виступили
непомiтно з блакитi самого небосхилу. За ними заходило сонце, пускаючи
високо пишнi, рум'янi стрiли по бiлих хмарах, i тi стрiли також,
здавалось, вказували ┐м дорогу вперед, як грандiознi указки. Всю нiч без
зупину ┐хали на тi гори. Тепер уже було ясно, що дивiзiя iде не на
Бухарест, як сподiвалися досi офiцери, а звернула i захiд, у
Трансiльванськi Альпи. Альпи!
Вони, здавалося, стояли тут, поруч, а бiйцям довелося де скакати день i
нiч, поки, нарештi, почали входити в гори. Незнайомi гори зустрiли ┐х
рiзкою змiною температури. Спустився вечiр, i одразу похолоднiшало, хоч
удень була Iiестерпна спека. Сагайда, передавши бiйцевi коня, забрався iа
воза i швидко заснув. Вiн любив поспати i при найменшiй нагодi не
вiдмовляв собi в цьому.
I тепер, хоч колеса стрибали по камiнню i щось металеве доразу стукало