"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора Все шосе тепер загримiло, заскрипiло, затупотiло. Пiдроздiли на ходу
шикувалися в похiдну колону. Командир полку Самi║в щоразу обганяв ┐┐ на мотоциклi, задоволене оглядаючи з коляски бiйцiв i наказуючи командирам якнайсуворiше стежити, щоб нiхто не вiдстав. - Тепер хоч на край свiту, товаришу гвардi┐ пiдполковник! -не втерпiв Ха║цький, щоб i тут не висловитись. - Не втекти супостатам, доженем! Гаття, алюр три хрести!.. Гримiла дорога, вставала курява, огортаючи бiйцiв сiрою хмарою. Тiльки голови вершникiв виринали з не┐, хитаючись ритмiчно - то вгору, то вниз, то вгору, то вниз... Могутнього потоку не вмiщало шосе, i багато верхiвцiв скакало обабiч шляху прямо по хлiбах, з радiсним лементом, в бурхливiм чаду гонитви. "Яке щастя бути в полку!" - думав Черниш, скачучи з товарищами-офiцерами поперед сво║┐ роти, i свиснув канчуком, забуваючи про все на свiтi. XIII Мчали, не переводячи подиху. Бурею вривались у не-зруйнованi, чистi мiста. Бiлi прапори на знак капiтуляцi┐ звисали з кожного ганку, з кожного балкона. Черниш з гордiстю кидав погляди на цi символи покори, якi наче стверджували його безмежнi права, законнiсть його волi i непереможну мiць. Мiська публiка стiною стояла на тротуарах i, приголомшена, дивилась, як повнi енергi┐. Вершники, сiрi вiд пилюки, обвiтренi суховiями пiвдня, з потрiсканими губами, мчали по дзвiнкому асфальту, не стишуючи темпу, не маючи часу зупинитись навiть попити води. Бо на стiнах мiських будинкiв уже виростало величезне, в людський зрiст "Л" з товстою, як рука, стрiлою дороговказу. Хтось уже промчав тут перед ними, хтось уже накреслив це "Л", хоч вони, зда║ться, йшли першi. Здавалося, що те "Л" само заздалегiдь для них вироста║ на стiнах по ┐хньому маршруту. I вони цокотiли й цокотiли по мiських асфальтах, вилiтаючи знову в степ, i гнали, гнали коней, охопленi шалом переслiдування ворога. Вiн же, уникаючи бою i поспiшно вiдступаючи, ще бiльше притягував i дратував, як дратують мисливця свiжi звiринi слiди. Якось надвечiр попереду встали м'якi силуети гiр, нiби вони виступили непомiтно з блакитi самого небосхилу. За ними заходило сонце, пускаючи високо пишнi, рум'янi стрiли по бiлих хмарах, i тi стрiли також, здавалось, вказували ┐м дорогу вперед, як грандiознi указки. Всю нiч без зупину ┐хали на тi гори. Тепер уже було ясно, що дивiзiя iде не на Бухарест, як сподiвалися досi офiцери, а звернула i захiд, у Трансiльванськi Альпи. Альпи! Вони, здавалося, стояли тут, поруч, а бiйцям довелося де скакати день i нiч, поки, нарештi, почали входити в гори. Незнайомi гори зустрiли ┐х рiзкою змiною температури. Спустився вечiр, i одразу похолоднiшало, хоч удень була Iiестерпна спека. Сагайда, передавши бiйцевi коня, забрався iа воза i швидко заснув. Вiн любив поспати i при найменшiй нагодi не вiдмовляв собi в цьому. I тепер, хоч колеса стрибали по камiнню i щось металеве доразу стукало |
|
|