"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора┐здою.
I Черниш смiявся, бо вершник таки був незвичайний, здавалося, що промчить отак старий, розвiваючи сво║ю шинелею, через усю Романiю, через степи i гори, i все волатиме й волатиме у безвiсть, благаючи невiдомо кого: - Запини! Запини! Запини! Мiж пiдводами метушився Маковейчик. Вiн шукав собi транспорту, щоб везти котушки з кабелем. Хлопець губився серед цього побаченого ярмаркового багатства i не знав, на чому зупинитися. Нарештi, його увагу привернула жовта гарненька тачанка. В нiй не було нiкого. Маковейчик скочив у не┐ i вхопив вiжки. Кучер, що обiдав збоку, пiдбiг з ложкою в руцi. - О, будь ласка! - гукав вiн весело Маковейчиковi, i, зда║ться, був задоволений з того, що його звiльняють вiд цього осоружного тарантаса. Тепер вiн уже напевне кiнчить з вiйною i повернеться додому. - Будь ласка, товаришу! Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув з несподiванки. Перед ним стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з яким вiн мав випадкову i конфузну зустрiч на висотi. Румун, усмiхаючись, пояснював жестами, що вiн хоче лише забрати з тачанки сво║_ господарство. - На, на, забирай! - охоче погодився Маковей, сам викидаючи з тачанки румунове багатство: ковдру, ранець, вблiзлу смушеву селянську шапку. - Менi, крiм коней, нiчого не треба! - Нуй бун герман, - белькотiв румун, радiсно пiдбираючи сво┐ статки. - румун вiдмовився брати, лишаючи Маковейчиковi на знак сво║┐ прихильностi. "Вiн мене не впiзнав!" - зрадiв Маковувейчик i вдарив по конях. Йому було по-дитячому легко i гарно на душi. Сонце сяяло, конi iржали, румуни, звiльнившись вiд них, як вiд тягаря, розкинулись поблизу циганським табором i вже весело варили щось на бездимних вогнищах. Все навкруги бурувало життям i щастям. "А може, це й не той? Чого йому тут бути? А-а, вшистко ║дно!" Маковейчик швидко забув про румуна. Навколо стояв веселий гармидер вселенського ярмарку. Син║ небо дзвенiло, суха дорога курилась, лисий пiхотинець без пiлотки уже мчав з iншого кiнця на сво║му безтямному конi. - Запини! - хрипло кричав вiн, як i ранiш, по-кошачому уп'явшись коневi в гриву, а поли його шинелi розвiвались, мов величезнi сiрi крила. - Тримайсь! - смiючись, вiдповiдали йому, i нiхто не зупиняв. - Коли сiв, то тепер уже - куди понесе! Протягом кiлькох годин, доки штабнi писарi нашвидку оформляли в паперах передачу, всi уже пересiли на коней. У Брянського кожна обслуга дiстала собi пiдводу. В третiй обслузi ┐здовим сiв Блаженко-старший. Вiн ретельно, по-хазяйськи вибрав коней i воза. Коням оглядав копита, заглядав у зуби. Каруцу обiйшов з Денисом кiлька разiв, постукуючи пужалном на колесах. - До Букурешта до┐де? - До┐де. Мiцнi колеса дзвенiли. Все ж, порадившись мiж собою, брати притягли звiдкись ще й запасне колесо i його теж поклали на воза. - Бо там, кажуть, пiде камiнь. |
|
|