"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

┐здою.
I Черниш смiявся, бо вершник таки був незвичайний, здавалося, що
промчить отак старий, розвiваючи сво║ю шинелею, через усю Романiю, через
степи i гори, i все волатиме й волатиме у безвiсть, благаючи невiдомо
кого:
- Запини! Запини! Запини!
Мiж пiдводами метушився Маковейчик. Вiн шукав собi транспорту, щоб
везти котушки з кабелем. Хлопець губився серед цього побаченого
ярмаркового багатства i не знав, на чому зупинитися. Нарештi, його увагу
привернула жовта гарненька тачанка. В нiй не було нiкого. Маковейчик
скочив у не┐ i вхопив вiжки. Кучер, що обiдав збоку, пiдбiг з ложкою в
руцi.
- О, будь ласка! - гукав вiн весело Маковейчиковi, i, зда║ться, був
задоволений з того, що його звiльняють вiд цього осоружного тарантаса.
Тепер вiн уже напевне кiнчить з вiйною i повернеться додому. - Будь ласка,
товаришу!
Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув з несподiванки. Перед ним
стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з
яким вiн мав випадкову i конфузну зустрiч на висотi. Румун, усмiхаючись,
пояснював жестами, що вiн хоче лише забрати з тачанки сво║_
господарство.
- На, на, забирай! - охоче погодився Маковей, сам викидаючи з тачанки
румунове багатство: ковдру, ранець, вблiзлу смушеву селянську шапку. -
Менi, крiм коней, нiчого не треба!
- Нуй бун герман, - белькотiв румун, радiсно пiдбираючи сво┐ статки. -
Нуй бун разбой. На самiм сподi тачанки лежали в сiнi пахучi яблука, ┐х
румун вiдмовився брати, лишаючи Маковейчиковi на знак сво║┐ прихильностi.
"Вiн мене не впiзнав!" - зрадiв Маковувейчик i вдарив по конях.
Йому було по-дитячому легко i гарно на душi. Сонце сяяло, конi iржали,
румуни, звiльнившись вiд них, як вiд тягаря, розкинулись поблизу
циганським табором i вже весело варили щось на бездимних вогнищах. Все
навкруги бурувало життям i щастям. "А може, це й не той? Чого йому тут
бути? А-а, вшистко ║дно!" Маковейчик швидко забув про румуна. Навколо
стояв веселий гармидер вселенського ярмарку. Син║ небо дзвенiло, суха
дорога курилась, лисий пiхотинець без пiлотки уже мчав з iншого кiнця на
сво║му безтямному конi.
- Запини! - хрипло кричав вiн, як i ранiш, по-кошачому уп'явшись коневi
в гриву, а поли його шинелi розвiвались, мов величезнi сiрi крила.
- Тримайсь! - смiючись, вiдповiдали йому, i нiхто не зупиняв. - Коли
сiв, то тепер уже - куди понесе!
Протягом кiлькох годин, доки штабнi писарi нашвидку оформляли в паперах
передачу, всi уже пересiли на коней. У Брянського кожна обслуга дiстала
собi пiдводу. В третiй обслузi ┐здовим сiв Блаженко-старший. Вiн ретельно,
по-хазяйськи вибрав коней i воза. Коням оглядав копита, заглядав у зуби.
Каруцу обiйшов з Денисом кiлька разiв, постукуючи пужалном на колесах.
- До Букурешта до┐де?
- До┐де.
Мiцнi колеса дзвенiли. Все ж, порадившись мiж собою, брати притягли
звiдкись ще й запасне колесо i його теж поклали на воза.
- Бо там, кажуть, пiде камiнь.