"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

писарi сушиили собi голови, як оформляти в паперах передачу капiтулюючими
вiйськами нашiй армi┐ засобiв пересування (така передача була передбачена
в актi про капiтуляцiю), сiрi вiд дорiжньо┐ кiптяви пiхотинцi з радiсним
галасом накинулися на остовпiлих кавалеристiв. Хiба могли вони,
перевтомленi останнiми боями, безупинним маршем, пропустити таку нагоду
одержати транспортнi засоби! Танкiстам, артилеристам, що заглиблювались в
Румунiю на важких бойових машинах, цi трофе┐ були нi до чого, а пiхотному
полковi вонi зараз пiдвернулись пiд руку аж он як до речi. Ворог тiкав не
оглядаючись, i його треба було доганяти. А мимо про┐жджають, сунуть кiнвою
вiйська вчорашнього сателiта нiмеччини... Очi розгорялися, руки самi
тяглися до поводiв...
Сагайда з'явився в ротi на конi, нiби вроджений козарлюга. Чорна
кубанка його була збита на вухо.
-Чого ви спите? -гукнув вiн хрипко. -Нi чорта не нищиться!
I знову зник у веремi┐. Повз Черниша пробiг схвильований Козаков.
- Привiт молодшому лейтенанту! - гукнув вiн на ходу. - Гайда по коней!
Це було саме те, чого й Чернишевi кортiло.
- Гайда так гайда!
Черниш незабаром опинився з Козаковим у самiй гущi. Румуни розтяглися
на кiлометр чи й бiльше, збилися кiньми на узбiччях дороги. Черниш бачив,
як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а той
безпорадно волав у простiр:
- Капiтуляцiя! Капiтуляцiя!
Пiдскочив Козаков, вiдiпхнув бiйця i гукнув сержантовi:
-_ Злазь!
Юнак сержант чорними, як вуглини, очима благальне глянув на Черниша:
- Домiне офiцер!..
Козаков шарпнув румуна за ногу:
- Злазь, мамалига!
Сержант випустив повiд цяцьковано┐ вуздечки i неохоче плигнув з коня.
- Сiдай, младшой! -гукнув Козаков Чернишевi. - А я собi зараз добуду!
Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено.
Хтозна: може, це й справдi були пiд капiтулянтами тi самi конi, якi ще
недавно топтали поля за Днiстром? Такого не грiх i реквiзувати!
Сiдло нагадало Чернишевi ясне дитинство, гарячi степи Казахстану, де
вiн ┐де на маленькому конi в батьковiй експедицi┐...
- Домiне офiцер...
Черниш, вiд'┐жджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак стояв на тому
самому мiсцi. Розгублено тримав у руцi нагайку, мовби не знав, куди ┐┐
приткнути.
Назустрiч Чернишевi скакав охляп на баскому конi якийсь пiхотинець у
розстебнутiй шинелi, без пiлотки, з рiдкою сiрою борiдкою вiником. Вiн,
видно, нiколи не сидiв на конi i тепер, щоб не впасти, весь скоцюрбився,
по-кошачому вп'явся обома руками коневi у гриву. Трензелi впали, i кiнь
уже обiрвав ┐х ногами - метлялись самi обривки. Запiнившись i хропучи,
схарапуджений кiнь летiв щодуху, вiн просто ошаленiв, став, як дикий,
вiдчувши в себе на хребтi незвичайного ┐здця.
- Запини! -волав пiхотинець не сво┐м голосом. -Запини, запини!
- Нiчого, потренуйся, старий! Чiпкiше, чiпкiше тримайсь! Ото тiльки що
вискубеш усю гриву! - I бiйцi аж за животи бралися, розважаючись кумедною