"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автораписарi сушиили собi голови, як оформляти в паперах передачу капiтулюючими
вiйськами нашiй армi┐ засобiв пересування (така передача була передбачена в актi про капiтуляцiю), сiрi вiд дорiжньо┐ кiптяви пiхотинцi з радiсним галасом накинулися на остовпiлих кавалеристiв. Хiба могли вони, перевтомленi останнiми боями, безупинним маршем, пропустити таку нагоду одержати транспортнi засоби! Танкiстам, артилеристам, що заглиблювались в Румунiю на важких бойових машинах, цi трофе┐ були нi до чого, а пiхотному полковi вонi зараз пiдвернулись пiд руку аж он як до речi. Ворог тiкав не оглядаючись, i його треба було доганяти. А мимо про┐жджають, сунуть кiнвою вiйська вчорашнього сателiта нiмеччини... Очi розгорялися, руки самi тяглися до поводiв... Сагайда з'явився в ротi на конi, нiби вроджений козарлюга. Чорна кубанка його була збита на вухо. -Чого ви спите? -гукнув вiн хрипко. -Нi чорта не нищиться! I знову зник у веремi┐. Повз Черниша пробiг схвильований Козаков. - Привiт молодшому лейтенанту! - гукнув вiн на ходу. - Гайда по коней! Це було саме те, чого й Чернишевi кортiло. - Гайда так гайда! Черниш незабаром опинився з Козаковим у самiй гущi. Румуни розтяглися на кiлометр чи й бiльше, збилися кiньми на узбiччях дороги. Черниш бачив, як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а той безпорадно волав у простiр: - Капiтуляцiя! Капiтуляцiя! Пiдскочив Козаков, вiдiпхнув бiйця i гукнув сержантовi: -_ Злазь! - Домiне офiцер!.. Козаков шарпнув румуна за ногу: - Злазь, мамалига! Сержант випустив повiд цяцьковано┐ вуздечки i неохоче плигнув з коня. - Сiдай, младшой! -гукнув Козаков Чернишевi. - А я собi зараз добуду! Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено. Хтозна: може, це й справдi були пiд капiтулянтами тi самi конi, якi ще недавно топтали поля за Днiстром? Такого не грiх i реквiзувати! Сiдло нагадало Чернишевi ясне дитинство, гарячi степи Казахстану, де вiн ┐де на маленькому конi в батьковiй експедицi┐... - Домiне офiцер... Черниш, вiд'┐жджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак стояв на тому самому мiсцi. Розгублено тримав у руцi нагайку, мовби не знав, куди ┐┐ приткнути. Назустрiч Чернишевi скакав охляп на баскому конi якийсь пiхотинець у розстебнутiй шинелi, без пiлотки, з рiдкою сiрою борiдкою вiником. Вiн, видно, нiколи не сидiв на конi i тепер, щоб не впасти, весь скоцюрбився, по-кошачому вп'явся обома руками коневi у гриву. Трензелi впали, i кiнь уже обiрвав ┐х ногами - метлялись самi обривки. Запiнившись i хропучи, схарапуджений кiнь летiв щодуху, вiн просто ошаленiв, став, як дикий, вiдчувши в себе на хребтi незвичайного ┐здця. - Запини! -волав пiхотинець не сво┐м голосом. -Запини, запини! - Нiчого, потренуйся, старий! Чiпкiше, чiпкiше тримайсь! Ото тiльки що вискубеш усю гриву! - I бiйцi аж за животи бралися, розважаючись кумедною |
|
|