"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Кого?
- Отих гiтлерiв, антонесок, отих мiнiстрiв, яким не си-диться без
во║н... Убити - що ж... Це мало. Я закував би ┐х в ланцюги i водив би...
Нi, хай би отi дрiбнi сироти водили, що вони ┐х, як макового зерна,
пустили по свiту. Хай би вони ┐х водили по всiх дорогах i по всiх кра┐нах.
Не -давав би ┐м нi хлiба, нi води... Хай би, душогуб й, ┐ли отой попiл
наших спалених хат... Гризли б оте закурене камiння... Я пiк би ┐х
повiльно день при дню отим вогнем i залiзом, що вони послали супроти нас.
Щоб нажерлися то┐ вiйни, аби нiкому й не забажалося ┐┐ вже нiколи!..
- Пектимем, - крiзь зуби процiдив Черниш. - Випiкатимем... Як пошесть.
| Блаженко, спитавши дозволу, сiв i собi на травi i знову, дивлячись
униз i мружачись, вiд чого його зморшкувате лице ще постарiшало, журливо
говорив:
- Але й того мало, мало!.. Ось Гай був... Такий славний хлопчина...
Молодий, моторний, совiсний такий. Чи вiн вижив свiй вiк? Чи вiн не хотiв
би подивитись на оте ясне сонечко? А вони йому... так!
I бо║ць глибоко зiтхнув. Деякий час обидва сидiли мовчки.
- Яке то щастя дано людинi! - заговорив знову Блаженко, заворожений
картиною неосяжного свiтлого простору. - Отакий свiт!.. Скiльком би
вистачило!.. А що з того?.. Не вмi║ вона його спожити!
Блаженко глянув ненароком на молодшого лейтенанта скам'янiв: Черниш
плакав. Плакав, не помiчаючи власних слiз, втупившись суворим затуманеним
поглядом у зелене порожн║ мiстечко з бiлими екранами. Коли б його
запитали, чого вiн плаче, вiн не змiг би й вiдповiсти. Бувають хвилини,
коли ста║ тоскно за все, ста║ жалко всього на свiтi. "Всiх хочеться
приголубити", -не сходили йому з думки слова Гая.
Це були його першi й останнi сльози на вiйнi. Пiзнiше, iнодi згадуючи
┐х, Черниш стидався сво║┐ розчуленостi, не знаючи, що, може, це був якраз
найлюдянiший, найнiжнiший голос його молодого, ще не огрубiлого в боях
серця.
Подали команду рушати. Попереду пiшли, не розосереджуючись, стрiлецькi
роти, потiм штаб батальйону, потiм рота Брянського. Спускаючись униз,
Брянський i Сагайда про щось жваво дискутували, ковзаючись, мов хлопчаки.
по слизькiй травi. Зеленi матер'янi чобiтки Брянського зовсiм вилиняли за
цi днi.
"Вони вже все забули, все-все, - з докором подумав Черниш про офiцерiв.
- Невже i... Гая? Так швидко?"
Через кiлька днiв на маршi, коли вони ближче зiйшлися з Брянським,
Черниш нагадав йому про цей епiзод, про те, як вони пустотливо ковзались
по травi... Старший лейтенант замислився.
- Зна║ш, квгене, - сказав вiн по деякiй паузi, вперше звертаючись до
Черниша на ймення. - Я бачив за цю вiйну багато чого. I багато чого
зрозумiв. Дума║ш, ти не станеш таким? Вiд того, що тут побачиш, неминуче
ста║ш або черствiшим, або мудрiшим.



XII

Тиргу-Фрумоський i Ясський укрiпленi райони противника були прорванi.