"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Кого?
- Отих гiтлерiв, антонесок, отих мiнiстрiв, яким не си-диться без во║н... Убити - що ж... Це мало. Я закував би ┐х в ланцюги i водив би... Нi, хай би отi дрiбнi сироти водили, що вони ┐х, як макового зерна, пустили по свiту. Хай би вони ┐х водили по всiх дорогах i по всiх кра┐нах. Не -давав би ┐м нi хлiба, нi води... Хай би, душогуб й, ┐ли отой попiл наших спалених хат... Гризли б оте закурене камiння... Я пiк би ┐х повiльно день при дню отим вогнем i залiзом, що вони послали супроти нас. Щоб нажерлися то┐ вiйни, аби нiкому й не забажалося ┐┐ вже нiколи!.. - Пектимем, - крiзь зуби процiдив Черниш. - Випiкатимем... Як пошесть. | Блаженко, спитавши дозволу, сiв i собi на травi i знову, дивлячись униз i мружачись, вiд чого його зморшкувате лице ще постарiшало, журливо говорив: - Але й того мало, мало!.. Ось Гай був... Такий славний хлопчина... Молодий, моторний, совiсний такий. Чи вiн вижив свiй вiк? Чи вiн не хотiв би подивитись на оте ясне сонечко? А вони йому... так! I бо║ць глибоко зiтхнув. Деякий час обидва сидiли мовчки. - Яке то щастя дано людинi! - заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного свiтлого простору. - Отакий свiт!.. Скiльком би вистачило!.. А що з того?.. Не вмi║ вона його спожити! Блаженко глянув ненароком на молодшого лейтенанта скам'янiв: Черниш плакав. Плакав, не помiчаючи власних слiз, втупившись суворим затуманеним поглядом у зелене порожн║ мiстечко з бiлими екранами. Коли б його запитали, чого вiн плаче, вiн не змiг би й вiдповiсти. Бувають хвилини, коли ста║ тоскно за все, ста║ жалко всього на свiтi. "Всiх хочеться Це були його першi й останнi сльози на вiйнi. Пiзнiше, iнодi згадуючи ┐х, Черниш стидався сво║┐ розчуленостi, не знаючи, що, може, це був якраз найлюдянiший, найнiжнiший голос його молодого, ще не огрубiлого в боях серця. Подали команду рушати. Попереду пiшли, не розосереджуючись, стрiлецькi роти, потiм штаб батальйону, потiм рота Брянського. Спускаючись униз, Брянський i Сагайда про щось жваво дискутували, ковзаючись, мов хлопчаки. по слизькiй травi. Зеленi матер'янi чобiтки Брянського зовсiм вилиняли за цi днi. "Вони вже все забули, все-все, - з докором подумав Черниш про офiцерiв. - Невже i... Гая? Так швидко?" Через кiлька днiв на маршi, коли вони ближче зiйшлися з Брянським, Черниш нагадав йому про цей епiзод, про те, як вони пустотливо ковзались по травi... Старший лейтенант замислився. - Зна║ш, квгене, - сказав вiн по деякiй паузi, вперше звертаючись до Черниша на ймення. - Я бачив за цю вiйну багато чого. I багато чого зрозумiв. Дума║ш, ти не станеш таким? Вiд того, що тут побачиш, неминуче ста║ш або черствiшим, або мудрiшим. XII Тиргу-Фрумоський i Ясський укрiпленi райони противника були прорванi. |
|
|