"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

найдивнiше було, що в руцi бо║ць ще стискав сво┐ синi васильки. Обпаленi
вибухом, вони тепер нагадували жмут i iржавого колючого дроту. Хтось
попробував взяти ┐х з Га║вих рук, але мертва рука так мiцно затисла квiти,
що ┐┐ годi було розчепити. Так i залишили його з тими васильками в руцi, з
польовими квiтами рiдного краю. Ледве знайшли заплилi кров'ю, посiченi
документи. У другiй кишенi була пригорща автоматних патронiв. Маковейчик
мовчки вигрiб ┐х, наче золоте насiння, i пересипав до сво║┐ кишенi. Вiн не
знав, що тим патронам доводитися - пiсля Бузька i Гая - вже третiм
господарем.
Смерть Гая справила тяжке враження, пiдсилене ще, може, тим, що сталася
вона не вчора в бурхливому пеклi бою, а саме цього ранку, коли так ясно
було навкруги i безкра┐ степи дихали на них пишнiстю пiвдня, ароматом
нових далеких походiв.. Бiйцi йшли, похмурi, задумливi, поволi спускаючись
стежкою з висоти. Спiдлоба поглядали на загадковi кра┐, що розстилалися
перед ними внизу, на далекi мiста, в яких вони ще не були, але мусять
бути.
- I там наздоженем, - блимнув бiлками Ха║цький, ще бiльш потемнiвши. -
I все тодi пригада║мо. Все!
Незабаром догнали батальйон. Вiн також не встиг ще спуститися з висоти
вниз, хоч розвiдка доповiдала, що i в першому мiстечку, i далi противника
не виявлено. Старшини годували людей. Вперше за три доби ┐ли бiйцi як
слiд, розсiвшись по зеленому пiдгiр'ю, яке ще вчора було румунським тилом,
┐ли повiльно, зiгрiтi нiжним сонцем, поглядаючи на нього так, наче довго
не бачились.
квген Черниш сидiв на травi оддалiк, спершись пiдборiддям на руки.
Смерть Гая приголомшила його. Пригадалась позаминула нiч, коли Гай,
рискуючи власним життям, полiз замiсть нього, Черниша, вiдшукувати мiж
трупiв Бузька i Вакуленка... I нинiшнiй ранок, коли бо║ць уже
лежав-горiлиць на висотi, посiчений, задимлений, з тими опаленими
васильками в руцi... Було нестерпно гiрко.
За днi штурму Черниш помiтно схуд, i його смугляве хлоп'яче обличчя ще
бiльше витяглеся, густий рум'янець щiк потемнiв, як тужавий дубовий
листок, повитий багрянцем.
Сонце уже пiдбилося. Внизу, на рiвнинi, у тремтливiй гарячiй
прозоростi, розкинулось степове мiстечко, яке Черниш ще в оборонi не раз
бачив на топографiчнiй картi у Брянського. Там воно було тiльки купкою
чорних бездушних прямокутникiв, а насправдi - тут перед очима - яке воно
свiтле, красиве, сповнене живих барв! Широкi вулицi бiжать до сонячно┐
слiпучо┐ рiчки, над кварталами строкато поблискують дахи, крiзь густу
зелень проглядають бiлi стiни будиночкiв, мов розвiшанi на деревах екрани.
Все мирне, святкове, затишне... Але Черниш зна║, що то лише видимiсть
затишку: мiстечко розгромлене, перетворене в пустку. Щедра пiвденна
природа не встигла ще сво║ю буйною рослиннiстю прикрити рани вiйни. То
тут, то там навiть неозбро║ним оком видно проламану черепицю крiвель,
величезнi купи ру┐н мiж деревами... Будувала, творила людина для щастя, а
чим усе обернулося?
Замислившись, квген не помiтив, як пiдiйшов до нього з-за спини Роман
Блаженно i, зупинившись, теж мовчки став дивитися вниз на мiстечко.
- Я б ┐х не вбивав, -раптом промовив бо║ць, i Черниш, здригнувшись,
оглянувся на нього сухими роз'ятреними очима.