"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Це з мого мiномета, - заявив Денис, похмуро глянувши на Брянського.
Осколки пiшли з рук до рук. - Чому обов'язково з твого? - Ось моя маркiровка. Вона в мене записана. I Денис впився в командира роти своiм упертим яструбиним поглядом, нiби ждав, нiби чогось настiйно вимагав. - Не турбуйтесь, Блаженко, - посмiхнувся йому Брянський втомленими холодними очима. - Я все пам'ятаю. У мене кожен чесний бо║ць сво║ одержить. Iшли по самiй висотi, перестрибували через транше┐, не могли втриматися, щоб не оглянути всi найближчi вирви. Зустрiвся один з батальйонних зв'язкiвцiв i вказав стежку, що нею недавно пройшла пiхота. Як не гуляла вiйна по висотi, проте не все ще спалила. Де-не-де попадався пiд ноги безсмертник i стирчали бiлявi пухнастi вiнички тирси, спiвучо┐ степово┐ трави, що вiд найлегшого подиху вiтерця почина║ тонко бринiти, мов жива. З яких степiв i якими вiтрами занесене й посiяне тут, на високiй горi, ┐┐ насiння? I яким чудом врятувалась вона вiд вогню й металу в цi днi? Де-не-де бiля вирв сивi║ безводний полин або кущиться пахучий чебрець, i Гай, сутулячись пiд важкою плитою, не лiну║ться нагнутись, щоб зiрвати запашний кущик. Потiм, задерши голову до сонця, вiн кiлька разiв глибоко нюха║ сухе зiлля i вдоволено крутить головою. - Ловко пахне, - примовля║ вiн, мружачись сьогоднi якось особливо ласкаво, всмiхаючись невiдомо кому. - Це наша трава... По-нашому й пахне. Дивною була ця любов до степових рослин'i запахiв у нього, корiнного полiщука, який народився i вирiс у суворих пущах, пiд шум вiкових безводнiм степу, все життя марять про море. - Ти почав би ще, як дiвчина, вiнок собi з того зiлля плести, - смiялися бiйцi. - I сплiв би, якби було коли, - вiдповiдав юнак, злегка червонiючи. - Я вмiю. Кожен нишпорив сюди-туди, чогось шукав, нiби тут були розсипанi скарби. Той знайшов сигарети, iнший нап'яв на себе рябу, як ящiрка, плащ-палатку, але йому загукали, що вона в кровi, i закривавлена палатка вже летить з плеча геть. Зацiкавлено пiдiймали рiзний блискучий дрiб'язок чужого солдата, i, покрутивши його в руках, побавившись, мов дiти, кидали тут же, i знову чогось шукали, поки зненацька пролунав громовий вибух, i ясний ранок зразу потьмарився: Гай наступив на мiну. Ще хвилину перед тим Черниш бачив його. Бо║ць стояв над кущиком синiх василькiв, приязно всмiхаючись до них. Потiм нагнувся, обережно зiрвав i не встиг зробити кроку, земля пiд ним гримнула i все зникло в чорному димi. Де стояв Гай, вирвався лише високий чорний стовп, i коли розвiявся, там уже нiхто не стояв. Гай лежав розплатавшись. Зняли з нього задимлену вибухом плиту, що придавила його до землi. Тiло, звiльнене вiд брезентових закривавлених лямок, наче зiтхнуло i впало безсиле. Бо║ць лежав, витягнувшись на весь зрiст, i тiльки тепер усi побачили, який вiн був гарний, стрункий, широкогрудий - справжнiй красень. I шовковистi бiлявi брови лежали на задимленому й обличчi, як два волотки тирси, степово┐ спiвучо┐ трави, занесено┐ сюди iз схiдних степiв буйними вiтрами. Бо║ць i тепер довiрливо й трохи здивовано дивився в чисте небо, i його очi були ще синiшi за небо, прозорi, як камiнь-сапфiр. I |
|
|