"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Це з мого мiномета, - заявив Денис, похмуро глянувши на Брянського.
Осколки пiшли з рук до рук.
- Чому обов'язково з твого?
- Ось моя маркiровка. Вона в мене записана. I Денис впився в командира
роти своiм упертим яструбиним поглядом, нiби ждав, нiби чогось настiйно
вимагав.
- Не турбуйтесь, Блаженко, - посмiхнувся йому Брянський втомленими
холодними очима. - Я все пам'ятаю. У мене кожен чесний бо║ць сво║
одержить.
Iшли по самiй висотi, перестрибували через транше┐, не могли
втриматися, щоб не оглянути всi найближчi вирви. Зустрiвся один з
батальйонних зв'язкiвцiв i вказав стежку, що нею недавно пройшла пiхота.
Як не гуляла вiйна по висотi, проте не все ще спалила. Де-не-де
попадався пiд ноги безсмертник i стирчали бiлявi пухнастi вiнички тирси,
спiвучо┐ степово┐ трави, що вiд найлегшого подиху вiтерця почина║ тонко
бринiти, мов жива. З яких степiв i якими вiтрами занесене й посiяне тут,
на високiй горi, ┐┐ насiння? I яким чудом врятувалась вона вiд вогню й
металу в цi днi? Де-не-де бiля вирв сивi║ безводний полин або кущиться
пахучий чебрець, i Гай, сутулячись пiд важкою плитою, не лiну║ться
нагнутись, щоб зiрвати запашний кущик. Потiм, задерши голову до сонця, вiн
кiлька разiв глибоко нюха║ сухе зiлля i вдоволено крутить головою.
- Ловко пахне, - примовля║ вiн, мружачись сьогоднi якось особливо
ласкаво, всмiхаючись невiдомо кому. - Це наша трава... По-нашому й пахне.
Дивною була ця любов до степових рослин'i запахiв у нього, корiнного
полiщука, який народився i вирiс у суворих пущах, пiд шум вiкових
полiських дiбров. Вiн нагадував собою тих дивакiв, що, вiк звiкувавши в
безводнiм степу, все життя марять про море.
- Ти почав би ще, як дiвчина, вiнок собi з того зiлля плести, -
смiялися бiйцi.
- I сплiв би, якби було коли, - вiдповiдав юнак, злегка червонiючи. - Я
вмiю.
Кожен нишпорив сюди-туди, чогось шукав, нiби тут були розсипанi скарби.
Той знайшов сигарети, iнший нап'яв на себе рябу, як ящiрка, плащ-палатку,
але йому загукали, що вона в кровi, i закривавлена палатка вже летить з
плеча геть. Зацiкавлено пiдiймали рiзний блискучий дрiб'язок чужого
солдата, i, покрутивши його в руках, побавившись, мов дiти, кидали тут же,
i знову чогось шукали, поки зненацька пролунав громовий вибух, i ясний
ранок зразу потьмарився: Гай наступив на мiну. Ще хвилину перед тим Черниш
бачив його. Бо║ць стояв над кущиком синiх василькiв, приязно всмiхаючись
до них. Потiм нагнувся, обережно зiрвав i не встиг зробити кроку, земля
пiд ним гримнула i все зникло в чорному димi. Де стояв Гай, вирвався лише
високий чорний стовп, i коли розвiявся, там уже нiхто не стояв. Гай лежав
розплатавшись. Зняли з нього задимлену вибухом плиту, що придавила його до
землi. Тiло, звiльнене вiд брезентових закривавлених лямок, наче зiтхнуло
i впало безсиле. Бо║ць лежав, витягнувшись на весь зрiст, i тiльки тепер
усi побачили, який вiн був гарний, стрункий, широкогрудий - справжнiй
красень. I шовковистi бiлявi брови лежали на задимленому й обличчi, як два
волотки тирси, степово┐ спiвучо┐ трави, занесено┐ сюди iз схiдних степiв
буйними вiтрами. Бо║ць i тепер довiрливо й трохи здивовано дивився в чисте
небо, i його очi були ще синiшi за небо, прозорi, як камiнь-сапфiр. I