"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

як нею ж його оглушило, бо не встиг далеко вiдповзти. Другий, зовсiм
молоденький бо║ць, дотепно хвалився, як пiдстерiг румунешта, коли той, не
чекаючи гостя, саме вiдчинив броньованi тиловi дверi дота.
- Буна дзiва! - сказав я йому i ошелешив прикладом по головi... А в дот
- протитанкову...
- Давай, загинай смiливiше, - недовiрливо перебива║ новичка рослий
пристаркуватий сапер. - Хто дасть води ковтнути - я теж збрешу...
- Спека сто┐ть нестерпна. Вся долина пiд кручею по самi й цiния мов
налита прозорим, розтопленим склом. Сюди нiзвiдкiль не залетить вiтрець i
не сколихне гаряче повiтря. Обслуги бiля мiнометiв стоять, вмиваючись
потом, чорнi, як негри. Але настрiй у всiх збуджений, пiднесений, бо зразу
надходять чутки про падiння то того, то iншого дота хоч i бiйцi-штурмовики
часом гинуть разом iз ним. Хома Ха║цький з червоними вiд безсоння
булькатими очима сидить весь у кiптявi, вставляючи в оперення мiн
додатковi заряди. Вiн без угаву править теревенi, поблискуючи з-пiд
розкуйовджених вусiв бiлими молодими зубами.
- Товаришу гвардi┐ лейтенант, - зверта║ться вiн до Сагайди, пiдкидаючи
на руцi мiну. - Еж при║мно якомусь фрiцевi спiймати до рук отакий огурок?
Гей би вдавився!
Десь поблизу, вгорi пiд кручею, вибуха║ снаряд, i безсилi осколки
хурчать над головою, мов ситi перепели. Це трохи бентежить Ха║цького, i
вiн задира║ голову туди, поверх кручi, до неба. Вiн погрожу║ в бiк
противника мiною.
- Е, май розум! - гука║ Хома, розважаючи всю роту, - куди ти стрiля║ш?
Чого ти хочеш? Чи, може, ти надумався менi вiку вкоротити? Але ж то було б
кепсько! Бо маю дома жiнку, i двох дiтей, i батька старого! Та i я жити
хочу!.. Роман Блаженко теж надяга║ на мiни додатковi заряди, i рана йому
не заважа║ в цiй роботi.
- Я стидав би ся, - каже вiн, - сидiти згорнувши руки, коли всiм
навколо такi жнива, такий шарварок... А я ж. братцi, нарiвнi з вами також
з'┐даю казанок кашi.
Всi знають, що Блаженко-старший дуже запопадливий до роботи. Без не┐
вiн гине, чахне, як стебло в посуху. Роман - людина нiжно┐ i сумирно┐
вдачi. Коли вони, мов ярмарковi лiрники, заведуть, бувало, на дозвiллi з
братом Денисом тiльки ┐м самим вiдому пiсню про "пiсочок, що загорта║
милого слiдочок", то Блаженко-старший одразу розжалобиться до слiз. При
його м'якому характеровi iншим, зубатiшим, зда║ться, легко було б його
заштовхати, перетворити в попихача, проте насмiхатися з нього, скривдити
його нiхто не наважу║ться. Бо он коло мiномета сто┐ть Денис, атлетично┐
будови чолов'яга рокiв тридцяти, з вiчно насупленими чорними бровами, i
яструбом погляда║ навкруги. Спробуй-но тiльки зачепи! В усяку хвилину i
перед ким завгодно вiн ладен вступитися за свого брата.
Над телефоном сидить Маковей. В ротi його всi кличуть Маковейчиком, бо
вiн 1926 року народження i ма║ симпатичне обличчя з широким, як паперовий
кораблик, носом. Сам Маковейчик маленький на зрiст, але груди ма║
розвиненi й завжди випнутi молодцювате - "колесом". На плечах у нього
мiцно сидить рухлива лобата голова, яка, за словами Сагайди, готувалася
людинi-велетневi, а опинилася помилково у Маковейчика. Сагайда iнодi
любить - заради розваги - всi║ю п'ятiрнею провести, проорати
Маковейчи-ковi од лоба до пiдборiддя.