"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автораяк нею ж його оглушило, бо не встиг далеко вiдповзти. Другий, зовсiм
молоденький бо║ць, дотепно хвалився, як пiдстерiг румунешта, коли той, не чекаючи гостя, саме вiдчинив броньованi тиловi дверi дота. - Буна дзiва! - сказав я йому i ошелешив прикладом по головi... А в дот - протитанкову... - Давай, загинай смiливiше, - недовiрливо перебива║ новичка рослий пристаркуватий сапер. - Хто дасть води ковтнути - я теж збрешу... - Спека сто┐ть нестерпна. Вся долина пiд кручею по самi й цiния мов налита прозорим, розтопленим склом. Сюди нiзвiдкiль не залетить вiтрець i не сколихне гаряче повiтря. Обслуги бiля мiнометiв стоять, вмиваючись потом, чорнi, як негри. Але настрiй у всiх збуджений, пiднесений, бо зразу надходять чутки про падiння то того, то iншого дота хоч i бiйцi-штурмовики часом гинуть разом iз ним. Хома Ха║цький з червоними вiд безсоння булькатими очима сидить весь у кiптявi, вставляючи в оперення мiн додатковi заряди. Вiн без угаву править теревенi, поблискуючи з-пiд розкуйовджених вусiв бiлими молодими зубами. - Товаришу гвардi┐ лейтенант, - зверта║ться вiн до Сагайди, пiдкидаючи на руцi мiну. - Еж при║мно якомусь фрiцевi спiймати до рук отакий огурок? Гей би вдавився! Десь поблизу, вгорi пiд кручею, вибуха║ снаряд, i безсилi осколки хурчать над головою, мов ситi перепели. Це трохи бентежить Ха║цького, i вiн задира║ голову туди, поверх кручi, до неба. Вiн погрожу║ в бiк противника мiною. - Е, май розум! - гука║ Хома, розважаючи всю роту, - куди ти стрiля║ш? Чого ти хочеш? Чи, може, ти надумався менi вiку вкоротити? Але ж то було б хочу!.. Роман Блаженко теж надяга║ на мiни додатковi заряди, i рана йому не заважа║ в цiй роботi. - Я стидав би ся, - каже вiн, - сидiти згорнувши руки, коли всiм навколо такi жнива, такий шарварок... А я ж. братцi, нарiвнi з вами також з'┐даю казанок кашi. Всi знають, що Блаженко-старший дуже запопадливий до роботи. Без не┐ вiн гине, чахне, як стебло в посуху. Роман - людина нiжно┐ i сумирно┐ вдачi. Коли вони, мов ярмарковi лiрники, заведуть, бувало, на дозвiллi з братом Денисом тiльки ┐м самим вiдому пiсню про "пiсочок, що загорта║ милого слiдочок", то Блаженко-старший одразу розжалобиться до слiз. При його м'якому характеровi iншим, зубатiшим, зда║ться, легко було б його заштовхати, перетворити в попихача, проте насмiхатися з нього, скривдити його нiхто не наважу║ться. Бо он коло мiномета сто┐ть Денис, атлетично┐ будови чолов'яга рокiв тридцяти, з вiчно насупленими чорними бровами, i яструбом погляда║ навкруги. Спробуй-но тiльки зачепи! В усяку хвилину i перед ким завгодно вiн ладен вступитися за свого брата. Над телефоном сидить Маковей. В ротi його всi кличуть Маковейчиком, бо вiн 1926 року народження i ма║ симпатичне обличчя з широким, як паперовий кораблик, носом. Сам Маковейчик маленький на зрiст, але груди ма║ розвиненi й завжди випнутi молодцювате - "колесом". На плечах у нього мiцно сидить рухлива лобата голова, яка, за словами Сагайди, готувалася людинi-велетневi, а опинилася помилково у Маковейчика. Сагайда iнодi любить - заради розваги - всi║ю п'ятiрнею провести, проорати Маковейчи-ковi од лоба до пiдборiддя. |
|
|