"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу авторанахилився i справдi побачив у темрявi скарлючену руку, що звисала в самий
окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливостi, в якому не хотiв сам собi признатися, Черниш узяв ┐┐, холодну, вже задубiлу, i одкинув знову на бруствер, щоб пройти. А на долонi в нього нiби лишилося щось липке. Iдучи, вiн весь час вiдтирав долоню землею. Проте йому ще кiлька днiв пiсля того, коли брався ┐сти, здавалося, що вiд руки тхне, i його нудило. Вони наближалися до заклятого мiсця - вiдкрито┐ галявинки при входi до яру. Вся галявина ще й досi прострiлювалася противником з кулеметiв, i Черниш, скомандувавши бiйцям лягти, лiг i сам. Тут можна було пробиратись тiльки поповзом. Черниш повз по зритiй землi, яка вся смердiла газами й трупами. Кулi гидко дзвенiли весь час, то пролiтаючи над головою, то цмокаючись поруч у щось м'яке, як у тiсто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з важким сопiнням плазували один за одним бiйцi, тягнучи ящики за собою. Iнодi Чернишевi здавалося, що це не нiч, а бiлий день i що вороговi зараз видно все, до зiрки на його пiлотцi. Тодi вiн на мить ховав голову за якогось убитого i, прича┐вшись, ждав товаришiв. А переборовши химеру, зачувши поблизу знайоме сопiння, знову збирався весь у лапружений кулак i'повз далi. Раптом позад нього хтось закричав страшним нелюдським криком, моторошним серед цi║┐ тьми, де навiть розмовляти було дозволено тiльки пошепки. - Хлопцi!.. Братики! Браточки! Чернишевi зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий це голос? Повний безмежного вiдчаю, пронизливий, високий, вiн прозвучав так - Брато-чки!.. - зойкнув ще раз серед ночi так гостро i несподiвано, що здавалось, - почують його над усi║ю величезною висотою, по обидва схили ┐┐, i звiдусiль кинуться рятувати людину. Сколихнути всю нiч сво┐м зойком, так закричати на повний голос мiг лише той, хто ма║ останн║ право на це, -мiг лише вбитий... Щойно, отут убитий! Черниша мимохiть кинуло вперед, далi вiд того крику, що вже переходив у стогiн, вiн чув, як за ним i всi бiйцi повзуть швидше, бо сопуть тяжче i частiш. Кулi прошивали повiтря щоразу густiше. Нарештi Черниш досяг каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулi не залiтали. "Що я зробив! -одразу жахнувся Черниш. - Що я зробив!" З темряви пiдповзали бiйцi i зупинялись мовчки навколо, не пiдiймаючи голiв од землi. - Кого нема? - майже закричав Черниш, лютуючи невiдомо на кого. - Кого нема? Не було двох: Бузька i Вакуленка. Черниш, готовий на все, рiшуче обернувся i поповз назад. Хай краще вб'║, але так вiн не пiде до Брянського! В цей час його хтось мiцно вхопив за ногу. - Не ходiть... Ось я. Це був Гай. Не чекаючи вiдповiдi, вiн зашерхотiв у темрявi, як вуж; розмашисте працюючи лiктями й колiнами, вмiло маневруючи межи трупiв, бо║ць поповз на стогiн. Дзижчали кулi, iнодi подзенькуючи, мабуть, об чиюсь лопатку. Гай не звертав уваги на цi звуки, вiн чув поблизу щось незрiвнянно важливiше: глухе туркотiння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тiло, ще |
|
|