"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нахилився i справдi побачив у темрявi скарлючену руку, що звисала в самий
окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливостi, в якому не хотiв сам
собi признатися, Черниш узяв ┐┐, холодну, вже задубiлу, i одкинув знову на
бруствер, щоб пройти. А на долонi в нього нiби лишилося щось липке. Iдучи,
вiн весь час вiдтирав долоню землею. Проте йому ще кiлька днiв пiсля того,
коли брався ┐сти, здавалося, що вiд руки тхне, i його нудило.
Вони наближалися до заклятого мiсця - вiдкрито┐ галявинки при входi до
яру. Вся галявина ще й досi прострiлювалася противником з кулеметiв, i
Черниш, скомандувавши бiйцям лягти, лiг i сам. Тут можна було пробиратись
тiльки поповзом.
Черниш повз по зритiй землi, яка вся смердiла газами й трупами. Кулi
гидко дзвенiли весь час, то пролiтаючи над головою, то цмокаючись поруч у
щось м'яке, як у тiсто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з
важким сопiнням плазували один за одним бiйцi, тягнучи ящики за собою.
Iнодi Чернишевi здавалося, що це не нiч, а бiлий день i що вороговi
зараз видно все, до зiрки на його пiлотцi. Тодi вiн на мить ховав голову
за якогось убитого i, прича┐вшись, ждав товаришiв. А переборовши химеру,
зачувши поблизу знайоме сопiння, знову збирався весь у лапружений кулак
i'повз далi.
Раптом позад нього хтось закричав страшним нелюдським криком,
моторошним серед цi║┐ тьми, де навiть розмовляти було дозволено тiльки
пошепки.
- Хлопцi!.. Братики! Браточки!
Чернишевi зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий це голос?
Повний безмежного вiдчаю, пронизливий, високий, вiн прозвучав так
неприродно, що Черниш не мiг пiзнати його.
- Брато-чки!.. - зойкнув ще раз серед ночi так гостро i несподiвано, що
здавалось, - почують його над усi║ю величезною висотою, по обидва схили
┐┐, i звiдусiль кинуться рятувати людину.
Сколихнути всю нiч сво┐м зойком, так закричати на повний голос мiг лише
той, хто ма║ останн║ право на це, -мiг лише вбитий... Щойно, отут убитий!
Черниша мимохiть кинуло вперед, далi вiд того крику, що вже переходив у
стогiн, вiн чув, як за ним i всi бiйцi повзуть швидше, бо сопуть тяжче i
частiш. Кулi прошивали повiтря щоразу густiше. Нарештi Черниш досяг
каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулi не
залiтали. "Що я зробив! -одразу жахнувся Черниш. - Що я зробив!"
З темряви пiдповзали бiйцi i зупинялись мовчки навколо, не пiдiймаючи
голiв од землi.
- Кого нема? - майже закричав Черниш, лютуючи невiдомо на кого. - Кого
нема?
Не було двох: Бузька i Вакуленка. Черниш, готовий на все, рiшуче
обернувся i поповз назад. Хай краще вб'║, але так вiн не пiде до
Брянського! В цей час його хтось мiцно вхопив за ногу.
- Не ходiть... Ось я.
Це був Гай.
Не чекаючи вiдповiдi, вiн зашерхотiв у темрявi, як вуж; розмашисте
працюючи лiктями й колiнами, вмiло маневруючи межи трупiв, бо║ць поповз на
стогiн. Дзижчали кулi, iнодi подзенькуючи, мабуть, об чиюсь лопатку. Гай
не звертав уваги на цi звуки, вiн чув поблизу щось незрiвнянно важливiше:
глухе туркотiння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тiло, ще