"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу авторадивиться на Сагайду, на товаришiв, на все, що дi║ться, простодушно й
довiрливо. Проходять нерозлучнi Блаженки, обидва темнi, засмаглi й хитрi. В молодшого - труба на плечi, прицiл у руцi, а в старшого... Старший праву руку хова║, а в лiвiй несе лотки. - Блаженко! - оклика║ Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва. - Слухаю, товаришу лейтенант гвардi┐! - Скiльки я вас учив, що не лейтенант гвардi┐, а гвардi┐ лейтенант! - Вибачте, забув, товаришу... лейтенант гвардi┐! - Дайте сюди лотки! - Вiн у мо┐й обслузi, - втруча║ться Денис. - Це з мого наказу. - Дайте сюди лотки? - Товаришу гвардi┐ лейтенант, - наполяга║ на сво║му Денис, - ви ж не можете через мою голову касувати мо┐ накази. Наказ бойовий... - Та ти статути зна║ш! -каже Сагайда i силомiць забира║ лоток у Блаженка-старшого. - Чому не доповiв, що брата поранено? Марш! Роман розгублено клiпа║ очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди - "марш"? - Марш... з братом! Сагайда сам бере лотки i теж руша║, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профiль, спуска║ться все нижче. Сагайдi видно голови мало не всiх бiйцiв, ┐хнi засмаглi жилавi ши┐. Голови в такт ходi похитуються, здiймаються й опускаються, нiби, вiддiлившись вiд тулубiв, пливуть по ║диному руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких мiсцях траншея перекрита шпалами, i коли бiйцi входять у темний тунель, Хома Ха║цький вигуку║ сво┐м спiвучим подiльським говором: - А ти думав, у рай? - смi║ться котрийсь з бiйцiв. - Най його мамi, де тому буде край? Вночi рота окопувалась уже на новiй вогневiй позицi┐, в глибокiм яру пiд самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бiй тривав. До вечора були взятi 14-й, 17-й i 18-й доти, деякi були блокованi, проте ще прострiлювали майже всю мiсцевiсть, яку нашим вдалося захопити. Мiнометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бiйцi, скреготiли в темнотi кайла, викрешуючи iскри, коли траплявся кам'янистий пласт. З настанням ночi ринули до висоти пiдводи, навантаженi бо║припасами. Зацокотiла дорога, забита ще з дня потрощеними возами i роздертими кiньми. Обминаючи ┐х, пiдводи гуркотiли i гуркотiли в темрявi. На повнiм галопi пiдскакуючи до висоти i з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набитi мiнами ящики i знову гнали по новий вантаж. Бiля пiдошви висоти створилася цiла гора бо║припасiв. Брянський послав майже половину роти носити звiдти мiни на вогневу. Як темний караван тiней, брели в темрявi бiйцi з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Ха║цький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотiння важко┐ мiни. -- Летить! -вигукував вiн, а сам уже падав, припадав до землi, як осiннiй лист. - Патку мiн, патку! Спина йому збiгалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там пiд сорочкою аж холодок ходив, а Хома грiб руками землю i, обламуючи нiгтi, шепотiв: |
|
|