"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

стихав, влягався, як вляга║ться море, розбурхане штормом. Тепер, коли били
вже тiльки окремi батаре┐ та мiномети, всi почули глухий, рiвномiрний,
безперервний гул далеко на лiвому фланзi. Бiйцi вслухалися, як зачарованi.
- На Яссах!
- Значить, по всьому фронту!
Було радiсно, що гуде по всьому фронту.
Дим. над висотою поступово розходився, i крiзь рудi хмари почали знову
випливати окремi шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за
годину. Дивним було, що вона ще iснувала. Бiльше того, i доти стояли ще на
сво┐х мiсцях, тiльки зовсiм були тепер оголенi, землю з них розметало на
всi боки, i вони бiлiли по схилах, як величезнi, неймовiрних розмiрiв
черепи. Батаре┐ без угаву молотили по них, ослiплюючи i оглушуючи
методичним вогнем гарнiзони, що божеволiли в тих залiзобетонних черепах.
Раптом iз землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефонiст, без
пiлотки, з землею на плечах, i дзвiнко - скiльки мав духу - оголосив:
- Пiхота пiднялась!
I знову зник у сво┐й печерi.
- Пiхота пiднялась! -пронеслось, як блискавка, вiд бiйця до бiйця, i
вже й за горбом, в артилеристiв, було чути цю новину:
- Пiднялась!
- Рушила! Пiшла!
Як прояв найвищих спiльних сподiвань, ця магiчна звiстка одразу
облетiла весь фронт, штаби i батаре┐ i докотилась до тилiв. Пiхота встала!
Якби там були оркестри, вони б зустрiли цю звiстку урочистим маршем.
Черниш з завмиранням серця бачив крiзь дим, як на схилах висоти
з'явилися першi сiрi цятки. Маленькi, ледве помiтнi, вони прикували
погляди всiх. Вони щоразу ховалися в диму вибухiв, зникали, здавалось,
навiки, але хмари розпливались, i сiрi цятки знову жили, ворушились по
схилах, як комахи пiсля дощу. За тими рухливими сiрими цятками, за тi║ю
комашнею i стежили, не зводячи очей, усi - вiд бiйця-артилериста до
генерала. Бо долю операцi┐, успiх чи неуспiх ┐┐, могла вирiшити, зрештою,
тiльки вона, матiнка пiхота!
Брянський з НП передавав наказ перейти пiд саму висоту. Сагайда, сяючий
i патлатий, з'явився на брустверi i подав команду, яку вiн любив над усе в
свiтi:
- Вiдбiй! Мiномети на в'юки!
Сагайда п'янiв вiд цi║┐ команди, бо це означало - вперед. Телефонiст з
гордiстю доповiв у штаб:
- Я вiдключаюсь.
Ячейки спустiли за кiлька хвилин. Важкi плити, двоногi лафети, труби
вже були на спинах у бiйцiв, що входили в траншею.
Стоячи збоку в нiшi, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято.
При║мно зараз було Сагайдi дивитись на сво┐х людей. Ось попереду кроку║
розшарiлий, з високо пiднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними
очима з-пiд чорних упертих брiв. Вiн ступа║ з якоюсь особливою щасливою
пружнiстю. Ось проходить високий Бузько, зiгнувшись пiд вагою плити i весь
час дивлячись пiд ноги, нiби хоче запам'ятати кожен свiй крок на цiй
землi. Чимчику║ Хома Ха║цький, невтомний жартун, з пишними вусами,
закрученими вгору, як два добрi баранячi роги. Юнак Гай, весь обвiшаний
металевими лотками з мiнами, гримить ними, як рицар у зелених латах, i