"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу авторастихав, влягався, як вляга║ться море, розбурхане штормом. Тепер, коли били
вже тiльки окремi батаре┐ та мiномети, всi почули глухий, рiвномiрний, безперервний гул далеко на лiвому фланзi. Бiйцi вслухалися, як зачарованi. - На Яссах! - Значить, по всьому фронту! Було радiсно, що гуде по всьому фронту. Дим. над висотою поступово розходився, i крiзь рудi хмари почали знову випливати окремi шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за годину. Дивним було, що вона ще iснувала. Бiльше того, i доти стояли ще на сво┐х мiсцях, тiльки зовсiм були тепер оголенi, землю з них розметало на всi боки, i вони бiлiли по схилах, як величезнi, неймовiрних розмiрiв черепи. Батаре┐ без угаву молотили по них, ослiплюючи i оглушуючи методичним вогнем гарнiзони, що божеволiли в тих залiзобетонних черепах. Раптом iз землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефонiст, без пiлотки, з землею на плечах, i дзвiнко - скiльки мав духу - оголосив: - Пiхота пiднялась! I знову зник у сво┐й печерi. - Пiхота пiднялась! -пронеслось, як блискавка, вiд бiйця до бiйця, i вже й за горбом, в артилеристiв, було чути цю новину: - Пiднялась! - Рушила! Пiшла! Як прояв найвищих спiльних сподiвань, ця магiчна звiстка одразу облетiла весь фронт, штаби i батаре┐ i докотилась до тилiв. Пiхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустрiли цю звiстку урочистим маршем. Черниш з завмиранням серця бачив крiзь дим, як на схилах висоти погляди всiх. Вони щоразу ховалися в диму вибухiв, зникали, здавалось, навiки, але хмари розпливались, i сiрi цятки знову жили, ворушились по схилах, як комахи пiсля дощу. За тими рухливими сiрими цятками, за тi║ю комашнею i стежили, не зводячи очей, усi - вiд бiйця-артилериста до генерала. Бо долю операцi┐, успiх чи неуспiх ┐┐, могла вирiшити, зрештою, тiльки вона, матiнка пiхота! Брянський з НП передавав наказ перейти пiд саму висоту. Сагайда, сяючий i патлатий, з'явився на брустверi i подав команду, яку вiн любив над усе в свiтi: - Вiдбiй! Мiномети на в'юки! Сагайда п'янiв вiд цi║┐ команди, бо це означало - вперед. Телефонiст з гордiстю доповiв у штаб: - Я вiдключаюсь. Ячейки спустiли за кiлька хвилин. Важкi плити, двоногi лафети, труби вже були на спинах у бiйцiв, що входили в траншею. Стоячи збоку в нiшi, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. При║мно зараз було Сагайдi дивитись на сво┐х людей. Ось попереду кроку║ розшарiлий, з високо пiднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-пiд чорних упертих брiв. Вiн ступа║ з якоюсь особливою щасливою пружнiстю. Ось проходить високий Бузько, зiгнувшись пiд вагою плити i весь час дивлячись пiд ноги, нiби хоче запам'ятати кожен свiй крок на цiй землi. Чимчику║ Хома Ха║цький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрi баранячi роги. Юнак Гай, весь обвiшаний металевими лотками з мiнами, гримить ними, як рицар у зелених латах, i |
|
|