"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автораЧерниш i сказав:
- Чудово! - Я зараз iду на НП . Ви залиша║теся з Сагайдою. - Вiн узяв Черниша пiд руку i, знизивши голос, говорив йому нiби щось дуже iнтимне: - Зна║ш, тут можливi рiзнi ситуацi┐, це ж перший бiй для багатьох мо┐х орлiв. Може статись, наприклад, що я вимагаю "огонь", а противник саме обстрiлю║, кладе снаряд за снарядом... Хтось, може, i розгубиться, i в блiндаж нирне, не витрима║... ("Чи вiн не на мене натяка║?" -подумав Черниш). То з таким дiй рiшуче, блискавично. Нiяких вiдхилень. Крiм того, уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебрiхували. Щоразу сам перевiряй установки. А взагалi я певен, що все буде добре: дивись, народ у нас, як на пiдбiр. Кожен стара║ться, "самовари" надра┐ли - аж горять. I Брянський гукнув: - Бiнокль! Ординарець козирнув у нього за спиною: - ксть, бiнокль! Потiм Брянський покликав Сагайду, i той пiдбiг, гупаючи важкими чобiтьми. Вiн теж сьогоднi був увесь чепурний, святковий, тугий i вiдрапортував урочисто, по всiй формi: - Товаришу гвардi┐ старший лейтенант, з вашого наказу гвардi┐ лейтенант... - Лиша║шся за мене, - не дав йому кiнчити Брянський. - ксть, за вас! - Концерт почина║ться через п'ятдесят хвилин. Вiн взяв у ординарця бiнокль i повiсив собi на груди. Подав руку Сагайдi, i вони, за давнiм сво┐м звича║м, перед небезпечним бо║м обнялися - рвучко i нiби аж сердито. зичили йому щастя. Брянський заспокоював ┐х: - За мене не турбуйтесь, товаришi: я знаю, що зi мною нiчого особливого не трапиться. - Але ж може зачепити... - Зачепити? Зачепити, звичайно, може, i взагалi... може. Але хiба смерть це найстрашнiше? к, товаришi, речi страшнiшi за смерть: ганьба. Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж смертi. У кожного з нас ║ дома або мати, або дружина, або дiти, або наречена. Вони дивляться на нас звiдти, з-за Пруту. То дивиться на нас ┐хнiми очима сама наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти ┐┐ честь i незалежнiсть. Ви зна║те, якими вона хоче нас бачити? - Зна║мо! - вiдповiли хором бiйцi. - Добре. Я надiюсь! Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до стрiлецьких рот. За ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води i плащ-палаткою для свого командира. Уже все було готове. Обслуги стали на сво┐ мiсця i завмерли в напруженому чеканнi. Здавалось, ма║ бути затемнення сонця. Командири востанн║ перевiряють мiномети. Жодного пострiлу. Жодного вибуху. Черниш нетерпляче погляда║ на годинник. Бiйцi зосередженi, серйознi, як люди, що раптом вiдчули на собi величезну вiдповiдальнiсть. Вiд цього вони нiби виросли в сво┐х власних очах i одразу якось, внутрiшньо зiмкнувшись, затвердiли, загострились у напрузi. Черниш огляда║ться i не бачить уже тих знайомих, то благодушних, то лукаво усмiхнених, облич, якi вiн звик бачити |
|
|