"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Черниш i сказав:
- Чудово!
- Я зараз iду на НП . Ви залиша║теся з Сагайдою. - Вiн узяв Черниша пiд
руку i, знизивши голос, говорив йому нiби щось дуже iнтимне:
- Зна║ш, тут можливi рiзнi ситуацi┐, це ж перший бiй для багатьох мо┐х
орлiв. Може статись, наприклад, що я вимагаю "огонь", а противник саме
обстрiлю║, кладе снаряд за снарядом... Хтось, може, i розгубиться, i в
блiндаж нирне, не витрима║... ("Чи вiн не на мене натяка║?" -подумав
Черниш). То з таким дiй рiшуче, блискавично. Нiяких вiдхилень. Крiм того,
уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебрiхували. Щоразу сам
перевiряй установки. А взагалi я певен, що все буде добре: дивись, народ у
нас, як на пiдбiр. Кожен стара║ться, "самовари" надра┐ли - аж горять.
I Брянський гукнув:
- Бiнокль!
Ординарець козирнув у нього за спиною:
- ксть, бiнокль! Потiм Брянський покликав Сагайду, i той пiдбiг,
гупаючи важкими чобiтьми. Вiн теж сьогоднi був увесь чепурний, святковий,
тугий i вiдрапортував урочисто, по всiй формi:
- Товаришу гвардi┐ старший лейтенант, з вашого наказу гвардi┐
лейтенант...
- Лиша║шся за мене, - не дав йому кiнчити Брянський.
- ксть, за вас!
- Концерт почина║ться через п'ятдесят хвилин. Вiн взяв у ординарця
бiнокль i повiсив собi на груди. Подав руку Сагайдi, i вони, за давнiм
сво┐м звича║м, перед небезпечним бо║м обнялися - рвучко i нiби аж сердито.
Прощаючись з бiйцями, якi, збившись навколо свого командира, всiляко
зичили йому щастя. Брянський заспокоював ┐х:
- За мене не турбуйтесь, товаришi: я знаю, що зi мною нiчого особливого
не трапиться.
- Але ж може зачепити...
- Зачепити? Зачепити, звичайно, може, i взагалi... може. Але хiба
смерть це найстрашнiше? к, товаришi, речi страшнiшi за смерть: ганьба.
Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж смертi. У
кожного з нас ║ дома або мати, або дружина, або дiти, або наречена. Вони
дивляться на нас звiдти, з-за Пруту. То дивиться на нас ┐хнiми очима сама
наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти ┐┐ честь i незалежнiсть. Ви
зна║те, якими вона хоче нас бачити?
- Зна║мо! - вiдповiли хором бiйцi.
- Добре. Я надiюсь!
Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до стрiлецьких рот. За
ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води i плащ-палаткою
для свого командира.
Уже все було готове. Обслуги стали на сво┐ мiсця i завмерли в
напруженому чеканнi. Здавалось, ма║ бути затемнення сонця. Командири
востанн║ перевiряють мiномети. Жодного пострiлу. Жодного вибуху. Черниш
нетерпляче погляда║ на годинник. Бiйцi зосередженi, серйознi, як люди, що
раптом вiдчули на собi величезну вiдповiдальнiсть. Вiд цього вони нiби
виросли в сво┐х власних очах i одразу якось, внутрiшньо зiмкнувшись,
затвердiли, загострились у напрузi. Черниш огляда║ться i не бачить уже тих
знайомих, то благодушних, то лукаво усмiхнених, облич, якi вiн звик бачити