"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

у сво║му взводi. Кожен сто┐ть замислений, зiбраний, мов перед смертельно
небезпечним стрибком.
Велика, грiзна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою.
I раптом, немов десь здалеку, чути несказанно прекрасну музику, наче
все небо вiдразу перетворилось у грандiозний блакитний орган i заграло.
- "Катюша"!!!
Зашелестiло все небо, незримi хвилi потужних шумiв понеслися над
головою, загойдались: шов-шов-шов... Заблискало по висотi, загримiло,
завалувало димом. I гора ревнула: почалось... Мовби iнженер увiмкнув десь
струм, i складний величезний агрегат вiйни почав працювати - рiвно й
ритмiчно.
Телефонiст у землянцi припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути,
що переда║ Брянський з НП. Земля щораз вiдвалювалася зi стелi, падала на
столик i телефонiстовi на голову. Телефонiст не струшував ┐┐. Вiн нiчого
не чув, крiм команд.
...Сагайда вже захрип, вiддаючи команди. До краю збуджений, вiн стояв
бiля входу в землянку з блокнотом в руцi, мокрий вiд поту. Черниш,
повторюючи команди на вогневiй, кричав щосили, але обслуги, хоч були
поряд, ледве чули його за суцiльним гуркотом. Труби мiнометiв уже розпек
лись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, трiскалася то
в тому, то в iншому мiсцi, i з не┐ виривалися грiм i пломiнь, змiшанi з
чадом. Гази сповнили повiтря, i гiрко було дихати. А Черниш передавав i
передавав короткi цифри, якi йому хотiлось би спiвати.
Стрункими пружними клинцями пiшла авiацiя, розгортаючись над дотами. У
цей момент Черниш бiльше, нiж .будь-коли, був гордий з того, що вiн ║
сином тако┐ могутньо┐ держави. Пишався, що уральський метал рве, стряса║
перед ним ворожi укрiплення, що снаряди гвардiйських мiнометiв летять i
летять десь iз-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо.
Нiкому не зупинити блискавиць, нiчим не вiдвернути отi високi, летючi,
вогнисто-червонi траси "катюш"! Мчать поспiль, нестримно, навально
посилають народам квропи червоних сво┐х буревiсникiв: визволення близьке!
Пострiлiв не було, було ║дине гоготання землi i неба, серед якого
виокремлювались тiльки вибухи авiабомб, наче з гуркотом обвалювались
височеннi фортецi. В головi безперервно гуло,дзвенiло, як пiсля мiцного,
але не болючого удару. Черниш не мiг стримати себе, щоб раз у раз не
виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, вiд вершини i до само┐
пiдошви перетворилась на вируючу клубливу туманнiсть.
Раптом небо пронизливо засвистiло. Свист з неймовiрною швидкiстю
наближався, летiв, як здавалось Чернишевi, прямо на нього. Але йому було
зовсiм не страшно. Взагалi, все, що робилося навкруги в цьому гримучому
хаосi, його не лякало i сприймалося ним досi скорiше не як вiйна, а як
стихiйне якесь явище, як, примiром, землетрус чи смерч в азiатських
пустинях.
Те, що свистiло вгорi, з розгону шугнуло в грунт, сухо грякнуло, i
гаряча суха хвиля газiв забила Чернишевi дихання, кинула геть, i вiн
незчувся сам, як опинився в транше┐, приглушений ударом, поставлений майже
навкарячки. Як це сталося? Вiн озирнувся, чи нiхто не смi║ться, але,
навпаки, почув чийсь стривожений голос:
- Не поранило?
Чи не поранило? Хiба його могло б поранити? Отак просто?.. Iз скреготом