"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вiн оглянувся, чи не смi║ться Черниш.
- Це вам просто... боязко, - повторив Черниш.
- Е, не кажiть, - впевнено вiдповiв Гай. - Менi не боязко. Менi зовсiм
не боязко. Я, товаришу командир, вiдважний.
Вiн знову оглянувся, чи не смi║ться офiцер. Черниш не смiявся.
- Повiрте мо║му слову, я на повнiм ходу стрибав з по┐зда, а деякi
боялись. Останнiй раз - аж за Варшавою. Я тодi собi ногу з'вихнув, так
поляки мене возиком везли вiд села до села, з рук до рук передавали до
само┐ Укра┐ни. Бо вони також ненавидять окупантiв... Я вас, товаришу
командир, хочу про одне дiло просити... Так, на всякий випадок... Адреса
ось...
Гай квапливо розстебнув гiмнастьорку i дiстав з кишенi, пришито┐
зсередини, маленький, складений учетверо папiрець. Озирнувшись, подав його
Чернишевi з таким виглядом, наче довiряв йому якусь важливу та║мницю.
- Коли... Коли що трапиться, - одпишiть ┐й, будь ласка... Бiльш нема
нiкого.
Лiтери на паперi порозпливались вiд поту. Стежачи, як
офiцер чита║ адресу, Гай ще бiльше примружився i говорив далi, з сво║ю
соромливою делiкатнiстю, якою взагалi вражали Черниша його селюки-бiйцi.
- Напишiть, будьте ласкавi, ┐й... Щоб складно... Щоб жалiбно... Хай
поплаче... - I додав майже сердито: - Не бiйсь, не вмре!
Чернишевi хотiлося пiдбадьорити хлопця, але вiн не знав, як це робиться
в таких випадках.
- Не турбуйтесь, - тiльки й сказав вiн. - Все буде добре.
- А я й не турбуюсь, - засмiявся бо║ць дивно, як ранiш. - Чого менi
турбуватись? Я не зрадник i не злодiй, поганого я нiчого не вчинив. За
святе дiло й умерти легко... Коли мого брата й iнших партизанiв привезли з
лiсу пов'язаних i пiд'┐хала безтарка вже пiд саму шибеницю, щоб ┐х вiшати,
то баби всi заголосили, ой як заголосили! А вiн поглянув навколо i каже:
"Жалко покидати тебе, рiдне Полiсся, i тебе, високе ясне сонце!.. Але я нi
в чому не каюсь!" Хурман-полiцай ударив тут по конях i висмикнув з-пiд
нього безтарку... "Нi в чому не каюсь, - повторив у задумi Гай. - Нема в
чому каятись".
"Славний хлопець, - рушаючи, подумав про бiйця Черниш. - Життя в нього,
як струмок, чисте".
На вогневiй кипiла робота. Брянський сам керував пiдготовкою, вiддавав
короткi накази обслугам, походжаючи по брустверу в зелених легких
чобiтках, пошитих з плащ-палатки.
Маскувальнi сiтки з мiнометiв уже було знято. Бiйцi носили ящики з
мiнами, розпаковували гранати й дiлилися ними, запасались патронами. Всi
були збудженi й хапливi.
Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогоднi буде
щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, iнакший, нiж завжди.
Застебнутий на всi гудзики, туго пiдтягнутий, чистий, вiн стояв на
брустверi, справдi, мов соняшник у цвiту.
Пильно подивившись на Черниша сво┐ми голубими, як дим, очима. Брянський
промовив:
- Зна║ш? Сьогоднi, нарештi, робота. I повторив:
- Велика робота, друже!
"Вiн мене так розгляда║, неначе примiря║, яким я буду в бою", - подумав