"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Я змiг би, - сердито бурка║ Блаженко, блимаючи на Брянського сво┐ми
яструбиними очима.
До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бiйцiв про подвиг
земляка. Оце вам i Полiщук. Шiсть танкiв пiдбив, а сам зостався живий.
Тiльки, кажуть, як вернувся пiсля бою в окоп, то... жаби злякався! Так
злякався, що з окопу вискочив! Отаке бува║...
Розпаленi погляди бiйцiв раз по раз зупиняються на ворожiй мовчазнiй
висотi, переносяться далi вiд не┐ - влiво, де лягли до самого моря залитi
сонцем простори чужо┐ кра┐ни, та║мничi, закутi в залiзобетон.
Брянський бачив, що сьогоднi бiйцi з бiльшим нетерпiнням, нiж
будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика,
викликана в iнструментi ним же самим.
- Вже скоро, скоро загримить грiм, товаришi, - говорив Брянський,
походжаючи по вогневiй i задумливо помахуючи листiвкою. - Скоро, скоро
вдарять блискавицi пiд цим чужим небом...
- А я... зможу, - раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як
мисливець на тигра.



VIII

Черниш лежав у травi на краю насипу, розглядаючи ледь помiтнi,
замаскованi по пiдгiр'ю доти. Мовчазнi наче покинутi людьми... Що там
робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнiзони,
що планують, що готують? I де та стежка на нагрiтiй сонцем висотi, якою
йому рано чи пiзно доведеться бiгти, згинаючись пiд кулями, i де те мiсце,
де, може... доведеться впасти!
Рейки на насипу поржавiли за лiто. Давно тут не ходять по┐зди, а
семафор вдалинi на заходi сто┐ть весь час, день i нiч, вiдкритий. Черниш
зверта║ свiй погляд на нього. Хто вiдкрив його? I коли? I в якi кра┐ вiн
манить?
- Товаришу гвардi┐ молодший лейтенант! - покликали
Черниша десь знизу, з-пiд насипу. Обернувшись, вiн побачив бiйця свого
взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, i
Черницi не забув, як Гай розповiдав, що його брата стратили окупанти, -
Вас кличуть командир роти, - посмiхаючись, передав Гай, задерши голову в
маленькiй вицвiлiй пiлотцi, що кумедно сидiла на самiм його тiм'┐. - Уже
повернувся? - Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах.
- Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся.
Гай був чимось наче збентежений.
"Наступ! - було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. -
Значить, наступ!"
Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офiцера, мовби хотiв
щось сказати i не зважувався, i лише дивно все якось посмiхався, мружачись
при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серцi йому щось
муля║.
- Страшнувато? - запитав Черниш.
- Нi, - бо║ць покрутив головою. - Якось тiльки... Всiх нiби хочеться
приголубити...