"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Я змiг би, - сердито бурка║ Блаженко, блимаючи на Брянського сво┐ми
яструбиними очима. До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бiйцiв про подвиг земляка. Оце вам i Полiщук. Шiсть танкiв пiдбив, а сам зостався живий. Тiльки, кажуть, як вернувся пiсля бою в окоп, то... жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке бува║... Розпаленi погляди бiйцiв раз по раз зупиняються на ворожiй мовчазнiй висотi, переносяться далi вiд не┐ - влiво, де лягли до самого моря залитi сонцем простори чужо┐ кра┐ни, та║мничi, закутi в залiзобетон. Брянський бачив, що сьогоднi бiйцi з бiльшим нетерпiнням, нiж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в iнструментi ним же самим. - Вже скоро, скоро загримить грiм, товаришi, - говорив Брянський, походжаючи по вогневiй i задумливо помахуючи листiвкою. - Скоро, скоро вдарять блискавицi пiд цим чужим небом... - А я... зможу, - раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра. VIII Черниш лежав у травi на краю насипу, розглядаючи ледь помiтнi, замаскованi по пiдгiр'ю доти. Мовчазнi наче покинутi людьми... Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнiзони, йому рано чи пiзно доведеться бiгти, згинаючись пiд кулями, i де те мiсце, де, може... доведеться впасти! Рейки на насипу поржавiли за лiто. Давно тут не ходять по┐зди, а семафор вдалинi на заходi сто┐ть весь час, день i нiч, вiдкритий. Черниш зверта║ свiй погляд на нього. Хто вiдкрив його? I коли? I в якi кра┐ вiн манить? - Товаришу гвардi┐ молодший лейтенант! - покликали Черниша десь знизу, з-пiд насипу. Обернувшись, вiн побачив бiйця свого взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, i Черницi не забув, як Гай розповiдав, що його брата стратили окупанти, - Вас кличуть командир роти, - посмiхаючись, передав Гай, задерши голову в маленькiй вицвiлiй пiлотцi, що кумедно сидiла на самiм його тiм'┐. - Уже повернувся? - Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах. - Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся. Гай був чимось наче збентежений. "Наступ! - було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. - Значить, наступ!" Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офiцера, мовби хотiв щось сказати i не зважувався, i лише дивно все якось посмiхався, мружачись при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серцi йому щось муля║. - Страшнувато? - запитав Черниш. - Нi, - бо║ць покрутив головою. - Якось тiльки... Всiх нiби хочеться приголубити... |
|
|