"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Так, я академiк, будь ласка! Я певен, що вам сподоба║ться наша сiм'я. У
нас ви скоро змужнi║те, у нас люди швидше зростають, анiж в тилу, якщо,
звичайно... Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?
- Бiй покаже, товаришу гвардi┐ пiдполковник! - вiдповiв Черниш,
заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову i подивився на
Черниша з-пiд сво┐х кошлатих, рудих, нiби вицвiлих на сонцi брiв.
- Комсомолець? - запитав Воронцов, хмурячись.
- Так точно, комсомолець, товаришу гвардi┐ майор! - схопився Черниш зi
стiльця.
- Сядьте, - сказав Воронцов i одвернувся до стiни.
- Бiй, бiй - це для нас найкращий атестат, - провадив далi Самi║в. -
Вiдвага, хоробрiсть - найвища якiсть в людинi. Принаймнi я вважаю
справжнiми людьми тiльки хоробрих. Ви спортсмен?
- Альпiнiст, товаришу гвардi┐ пiдполковник.
- Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться... в
Альпах.
Чернишевi радiсно захопило дух:
- А ми й там будемо?
- Будемо! Будемо, гвардi┐ молодший лейтенант ("Гвардi┐!" -подумав
Черниш), скрiзь, скрiзь! Нашi крила тiльки розгортаються!
- А наступ скоро, товаришу гвардi┐ пiдполковник? - не втримався Черниш,
хоча розумiв, що питати про це не зовсiм тактовно. Самi║в i Воронцов
переглянулися i разом посмiхнулись. Посмiшка змiнила обличчя Воронцова i
наче всього опромiнила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно,
i вiдчув тепер себе з ним невимушене й вiльно.
- Який нетерплячий, га? - заговорив Самi║в. - А ви готовi?
- Готовий,товаришу гвардi┐ пiдполковник!
- Добре. Не турбуйтесь: наш по┐зд рушить точно за графiком. Хвилина в
хвилину, саме тодi, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мiнометну?
Чудово! Брянський - ветеран полку, сталiнградець-комунiст, культурний
офiцер, в минулому студент, зда║ться, з Вiтебська...
- З Мiнська, - поправив Воронцов, повiльно закриваючи очi втомленими
повiками.
- Так, так, точно - з Мiнська! Золота голова! Коли кiнчимо вiйну, я
його обов'язково направлю в академiю. Його мiсце - там. Ти як дивишся на
це, майор?
- Не поспiшай, - вiдповiв Воронцов з заплющеними очима. - Вiйна ж не
сьогоднi кiнча║ться? - I пiсля паузи сам собi вiдповiв: - Нi.
Прощаючись, Самi║в на мить задумався i, нiби мiж iншим, запитав
Черниша:
- Нам, до речi, потрiбен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я...дам
запропонував?
Черниш почервонiв. Хоч йому i сподобалась пропозицiя пiдполковника,
але, дивлячись довiрливо й щиро Самi║ву в вiчi, вiн одповiв:
- Дуже дякую, товаришу гвардi┐ пiдполковник, але краще я пiду на взвод.
Менi вже й так соромно, що я досi не брав безпосередньо┐ участi...
- Розумiю, розумiю, - перебив командир полку, беручи його за плече,
немов Черниш саме сво║ю вiдмовою став йому дорожчий. - Бажаю успiху в
наступних боях...
Воронцов витяг з-пiд кожуха свою гарячу руку i подав ┐┐ Чернишевi.