"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

метаючись по блiндажу, гарячий, сухий, збуджений, поглядав на Черниша
ласкаво, наче зустрiв тут, у чужому краю, свою далеку молодiсть.
- Я радий, радий, що ви попали саме в мiй полк, - говорив пiдполковник
скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. - Воронцов! Уже в мо┐х друзiв
сини - офiцери! А ми все ще вважа║мо себе юнаками!
Гвардi┐ майор Воронцов лежав у лiжку, вкритий кожухом i важкими
яскравими килимами. Вже кiлька днiв його трясла малярiя. В розмову вiн не
встрявав, лише iнодi мовчки кидав допитливий погляд на Черниша. В дорозi
Казаков розповiдав просто легенди про Героя Радянського Союзу майора
Воронцова. Полiткерiвник роти пiд Сталiнградом, герой Днiпра, вiн вирiс за
цей час до заступника командира полку по полiтчастинi. Цей гвардiйський
стрiлецький полк неможливо було уявити собi без Воронцова. Iншi, коли
хворiли, лягали в медсанбат. Воронцов мусив хворiти в полку, не
припускаючи й думки, що можна робити якось iнакше. Коли хворiли iншi, до
них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж i до хворого
заходили й розмовляли з ним, як iз здоровим, бо це ж Воронцов! В iнших
могло бути щось не гаразд в особистому життi, i тодi вони мали право
скаржитись, вимагати спiвчуття! допомоги. У Воронцова мусило бути завжди
все гаразд, i було б дивно почути, що вiн на щось скаржиться: адже це
Воронцов!
Справдi, Воронцов нiколи не скаржився, а йому скаржилися всi, i вiн сам
це вважав цiлком нормальним. Коли його посилали на навчання, вiн
вiдмовився, i послали iншого. Брали на роботу в штаб фронту - вiдпросився,
нiкого цим особливо не здивувавши. Хiба могло бути iнакше? Воронцов нiби
становив найголовнiшу, невiд'║мну частину складного органiзму полку, вiн
був у полку, наче мати в сiм'┐. Природно, що мати мусить всiх утiшати,
вислуховувати, лiкувати, карати й пiдбадьорювати, а сама нiколи не падати
з нiг. Вона така звична й рiдна, що ┐┐ не завжди й помiча║ш у родинi, i
лише тодi, коли ┐┐ не стане, всi одразу зрозумiють, що вона для них
означала.
Не раз i не два Воронцов iшов у бойових порядках пiхоти, коли було
скрутно, а iнодi - коли й не зовсiм скрутно. За те його в дивiзi┐ штабiсти
вперто називали комiсаром. I ось тепер Черниш побачив цю людину, яку ще
ранiше, пiсля розповiдей сержанта Козакова, взяв для себе взiрцем. Правда,
досi Черниш уявляв собi майора. Героя Радянського Союзу, не таким -
вкритим кожухом i трофейними килимами, з жовтим, пом'ятим хворобою
обличчям. Воронцов уявлявся йому не iнакше, як у гордiй войовничiй позi
поперед пiхоти, з пiстолетом в руцi i газетами, що стирчать з кишенi. Так
змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя, зовсiм
не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав пiд натягнутим до
самого пiдборiддя кожухом, пожовклий i зосереджений, висвiчуючи широкою
лисиною, оточеною рудими баранчиками рiдкого волосся. Сiрi, глибоко запалi
очi майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його чорний,
з полиском, курсантський йоржик. Чернишевi хотiлося почути вiд майора
слово. Але Вбронцов мовчав, iнодi беззвучно плямкаючи вкритими смагою
губами, що пересихали й злипалися. Зате Самi║в, потираючи маленькi, жвавi
брунатнi руки, говорив невтомно.
- Ви не нiяковiйте, будьте задиракою, тримайтеся зухвалiше, - повчав
вiн Черниша, - а то вам будуть наступати на пальцi. Безперечно, вам усе
тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тiльки рiк, як випурхнув з академi┐.