"Олесь Гончар. Циклон (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дiаметр: iнакше кiнь по колу не пiде, первуватиметься, заплута║ться...
Треба неодмiнно тринадцять. Чому? Просто кабалiстика якась!
- Одначе так можна зачманiти, друже. Свiтло... Коло... Навряд чи це нам
пiдiйде. А якщо вже ми вирiшимо робити фiльм про Свiтло, то хай це буде
стрiчка про внутрiшн║ свiтло люднiш... Kолись ти, здасться, збирайся сам
напiсати сценарiй?
- З являлася думка така. Про дитинство хотiв... Але потiм вiдмовивсь.
Надто затемнене тло. Якiсь болючi уривчастi кадри вражень. Нiч розправи,
кiнь, що виламу║ться з палаючого сарая... Червоно-багряна тьма, хаос.
Горшки, i все... А ось ви змогли б.
- Теж про дитинство?
- Або про юнiсть. Якось ви розповiдали про себе, про друзiв сво┐х. Чому
б iiс зробити, скажiмо, про оту чорну одiссею оточення?
- На цю тому - було.
- Смерчi вибухiв, димовища баталiй - не це я маю на увазi. Роздум про
незнищеннiсть людини - так це менi уявля║ться... Що вам свiтило? Що
утримувало кожного з-вас у життi серед того вселенського хаосу? Якi ви
були насправдi? Це ж, зда║ться, про вас та ваших ровесникiв:
"Мы были высоки, русоволосы... Вы в книгах прочитаете, как миф... О
людях, что ушли не долюбив, не докурив последней папиросы..." Тепер, коли
вiдстань часу багато що стерла, пригамувала...
Нi, друже! Нi вiдстань, нi час цього не зiтре. Як болять тобi тво┐
полiськi Лiдiце, так болить i менi ота гiрка, найтрагiчнiша стрiчка життя.
к такий бiль, що, мабуть, назавжди в душi запiка║ться. Кровоточить - чого
не торкнись... Закривавлений наш студбат, що сто┐ть у житах, схилившись
над першою молодою смертю... I живий Днiпрогес, взятий на коротке
замикання, де мертво горять генератори i полум'я бурха║ з вiкон машинного
залу... Той смуток нищення, вiдчай, той бiль, що вже переста║ бути болем,
- якими кадрами його передати? Нелегко? Виятрю║? Болить? Чи, може, саме
тому й варто братися, що болить?
- Так, так, ви це повиннi зробити, - наполяга║ Сергiй. - Бiльше того:
ви не ма║те права не зробити цього!
Фiльм про найтяжче? ┐х, нiким не зафiльмованих, воскресити й вивести на
екран... Чи, може, це не зовсiм навiть етично - друзiв сво┐х вивести
напоказ, зробити об'║ктом мистецтва? Адже вони зовсiм не готувались до ось
такого, до екранного життя. Просто жили. Боролись. Нiхто з них не думав,
що якийсь його жест, i слово, i вчинок раптом колись постане у свiтлi
екрана для всiх. I, нарештi, що скажуть вони для нього, який житиме в
третiм тисячолiттi, цесь поза межами нашого буття? Може, краще промовчати?
Чи треба, щоб знав? Щоб почув ┐х i зрозумiв? I все- ┐хн║ щоб-взяв собi на
карб?
Пичуваэщ, що, власне, це давно вже в тобi назрiвало. Може, ще навiть
тодi, коли в шинелi демобiлiзованого прийшов на вiдбудову свого
Днiпрогесу, до й зустрiв того заслуженого кiнововка, чия камера саме
увiчнювала хаос залiзобетонних ру┐н. Робiтник-освiтлювач був йому
потрiбен. Хлопець, який досi цим займався, зiрвався з ру┐н арматури,
дiстав серйозну травму, його вiдправили в лiкарню, - тер- мiново треба
було кимось замiнити, i цим кимось виявився ти. Велетенськi руйновища
гiдроспоруди, пороги, люге ревiння води крiзь проломини в греблi - все це
треба було зафiльмувати, сама iсторiя замовляла той кiнодокумент.