"Олесь Гончар. Циклон (Укр.)" - читать интересную книгу автораДнiпрогес - столиця турбiнного свiтла, синя казка твого дитинства, вона
мала знов вiдродитись! Заго┐вши рани, днiпровський красень мав знову постати до життя, повнiстю вiдтворити себе, i для цього народ не шкодував зусиль: роботи велись вдень i вночi, i сам ти ночами лазив серед ру┐н iз сво┐м свiтильником, дерся, перебiгав над прiрвами, спритний, як мавпа, без запiзнень з'являвся на перший покрик, висвiтлюючи онопом промiння то те, то iнше iз цього хаосу, бо навiть ру┐ни цi не повиннi були пропасти для вiчностi - мали промовляти вони мовою факту, i звинувачення, i застороги. Все, до чого тiльки торкалося свiтло рефлектора, було тобi там близьке й дороге, i зранений дух твiй знаходив живлющi бальзами в самому повiтрi народно┐ вiдбудови, в напруженiй стихi┐ робiт, що радiсним запалом нагадували ентузiазми перших днiпрогесiвських ночей... Освiтлювач був iз тебе сумлiнний, але як вiн тебе ганяв, той старий кiнововк у гумових, завжди загрязючених чоботях! Нi поважнi лiта, нi астма не заважали йому бути невтомним, запалювати всiх ловецькою сво║ю жадобою. Лови кадр! Лови мить! Не це! Оте! Оте! А чому саме оте? Трiснутий бетон, темна вода в гуркотi вирування, зеленавий лишайник на каменi... Навiщо воно йому? Все, все дороге. I тiльки вхопив, шукас iншого, шука║ отак упродовж цiлого життя. Головне - вхопи, не пропусти. Потiм уже розберешся - яка цiннiсть того шуканого? Поки що навiть iменi йому нема: "Оте, оте!" Часом ти щиро дивувався тому товстому астматичному кiнововковi, який не розгубив жар життя, серед осiнньо┐ мокви ганявся за сво┐м "оте" до впаду. Чи, може, i вся сiль саме в тому, що десь воно ║, але вислиза║ вiд тебе, не дасться тобi? Може, i вся звабнiсть, що воно, як зайчик н-роменя, безкiнечно втiка║ i, не давшись, полиша║ тобi лиш неспокiй, розпалю║ нову жагу?.. хронiкерських апетитiв, якi спершу тебе лише дивували. Та якраз, може, тодi, коли робiтником-освiтлювачем терпляче стояв уночi серед бетонного хаосу, й пробуджувався в тобi вже митець, якогоназавше заполонить свiтлопис екрана? В текучих стрiчках розкадрованих знаходив щось спiльне з художнiми фризами антики... - Велике мистецтво ставить великi питання, - казав старий. - Вiчнi, споконвiчнi питання, вони справдi для людства iснують, тiльки щораз виникають в iншому виглядi... I хто ┐х зумiв поставити перед сво┐м часом, змусив над ними замислитись, той не даром жив на землi... Поступово мiцнiшала дружба з кiнововком, з тим пожадливим, завжди нiби запаленим вiд бiгу, сивим уже трударем, який пiвсвiту обгасав iз сво║ю кiнокамерою. Сивогривий i неохайний, з першими бiйцями вдирався вiн у концтабори квропи, щоб вхопити на плiвку тiнi людей, ходячi живi кiстяки... А колись, ще юнаком, зафiльмував останнiй похiд лоцманiв через пороги, через Ненаситець, що мав невдовзi бути затоплений. У хвилину доброго настрою, у вечiрнiх сповiдях старий любив похвалятись кадрами сво║┐ молодостi, коли фiльмував вiн саму iсторiю в ┐┐ шалеиствах, у найкрутiшому злетi, коли дiд Яворницький, дивак, академiк, козацька душа, стоячи з лоцманами на плоту, вiддалявся вiд кiнокамери, вiдпливав нiби в iншу реальнiсть, махав брилем i щось буйне гукав крiзь ревiння порогiв тобi в об'║ктив... Давно вже нема кiнововка. До останнього не мiг вгамуватись, шкодував усе, що отого, найголовнiшого, вiн так i не встиг... Але саме вiн прищепив тобi любов до невпокiйливо┐ сво║┐ професi┐, взяв з тебе слово, що й пiсля |
|
|