"Олесь Гончар. Циклон (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Днiпрогес - столиця турбiнного свiтла, синя казка твого дитинства, вона
мала знов вiдродитись! Заго┐вши рани, днiпровський красень мав знову
постати до життя, повнiстю вiдтворити себе, i для цього народ не шкодував
зусиль: роботи велись вдень i вночi, i сам ти ночами лазив серед ру┐н iз
сво┐м свiтильником, дерся, перебiгав над прiрвами, спритний, як мавпа, без
запiзнень з'являвся на перший покрик, висвiтлюючи онопом промiння то те,
то iнше iз цього хаосу, бо навiть ру┐ни цi не повиннi були пропасти для
вiчностi - мали промовляти вони мовою факту, i звинувачення, i застороги.
Все, до чого тiльки торкалося свiтло рефлектора, було тобi там близьке й
дороге, i зранений дух твiй знаходив живлющi бальзами в самому повiтрi
народно┐ вiдбудови, в напруженiй стихi┐ робiт, що радiсним запалом
нагадували ентузiазми перших днiпрогесiвських ночей... Освiтлювач був iз
тебе сумлiнний, але як вiн тебе ганяв, той старий кiнововк у гумових,
завжди загрязючених чоботях! Нi поважнi лiта, нi астма не заважали йому
бути невтомним, запалювати всiх ловецькою сво║ю жадобою. Лови кадр! Лови
мить! Не це! Оте! Оте! А чому саме оте? Трiснутий бетон, темна вода в
гуркотi вирування, зеленавий лишайник на каменi... Навiщо воно йому? Все,
все дороге. I тiльки вхопив, шукас iншого, шука║ отак упродовж цiлого
життя. Головне - вхопи, не пропусти. Потiм уже розберешся - яка цiннiсть
того шуканого? Поки що навiть iменi йому нема: "Оте, оте!" Часом ти щиро
дивувався тому товстому астматичному кiнововковi, який не розгубив жар
життя, серед осiнньо┐ мокви ганявся за сво┐м "оте" до впаду. Чи, може, i
вся сiль саме в тому, що десь воно ║, але вислиза║ вiд тебе, не дасться
тобi? Може, i вся звабнiсть, що воно, як зайчик н-роменя, безкiнечно
втiка║ i, не давшись, полиша║ тобi лиш неспокiй, розпалю║ нову жагу?..
Пiзнiше ти й сам зазна║ш цього стану, цi║┐ одержимостi, вовчих
хронiкерських апетитiв, якi спершу тебе лише дивували. Та якраз, може,
тодi, коли робiтником-освiтлювачем терпляче стояв уночi серед бетонного
хаосу, й пробуджувався в тобi вже митець, якогоназавше заполонить
свiтлопис екрана? В текучих стрiчках розкадрованих знаходив щось спiльне з
художнiми фризами антики...
- Велике мистецтво ставить великi питання, - казав старий. - Вiчнi,
споконвiчнi питання, вони справдi для людства iснують, тiльки щораз
виникають в iншому виглядi... I хто ┐х зумiв поставити перед сво┐м часом,
змусив над ними замислитись, той не даром жив на землi...
Поступово мiцнiшала дружба з кiнововком, з тим пожадливим, завжди нiби
запаленим вiд бiгу, сивим уже трударем, який пiвсвiту обгасав iз сво║ю
кiнокамерою. Сивогривий i неохайний, з першими бiйцями вдирався вiн у
концтабори квропи, щоб вхопити на плiвку тiнi людей, ходячi живi
кiстяки... А колись, ще юнаком, зафiльмував останнiй похiд лоцманiв через
пороги, через Ненаситець, що мав невдовзi бути затоплений. У хвилину
доброго настрою, у вечiрнiх сповiдях старий любив похвалятись кадрами
сво║┐ молодостi, коли фiльмував вiн саму iсторiю в ┐┐ шалеиствах, у
найкрутiшому злетi, коли дiд Яворницький, дивак, академiк, козацька душа,
стоячи з лоцманами на плоту, вiддалявся вiд кiнокамери, вiдпливав нiби в
iншу реальнiсть, махав брилем i щось буйне гукав крiзь ревiння порогiв
тобi в об'║ктив...
Давно вже нема кiнововка. До останнього не мiг вгамуватись, шкодував
усе, що отого, найголовнiшого, вiн так i не встиг... Але саме вiн прищепив
тобi любов до невпокiйливо┐ сво║┐ професi┐, взяв з тебе слово, що й пiсля