"Олесь Гончар. Циклон (Укр.)" - читать интересную книгу автора

В Сергi║вiм настро┐ з'явилась великодушнiсть - ознака того, що на поштi
йому з вiконечка усмiхнулись чи, може, подали нарештi й листа або
телеграму. В iмпровiзацiях на теми рiдного мiста пробиваються лiричнi
ноти, постають вечоровi але┐, канделябри каштанiв... Навiть у ставленнi до
футболiстiв з'явилось щось схоже на прощення. Десь бiля афiшно┐ тумби
Сергiй випадково почув сьогоднi ┐хню розмову про новий фiльм, думки
хлопцiв дивним чином збiглися з його власними.
I одразу гнiв змiнено на милiсть:
- Не такi вже вони дрiмучо й вiдсталi. Серед них попадаються доволi
iнтелектуальнi фiзiономi┐...
Тако┐ вдачi людина. Думками знов поверта║мось до того хлоп'яти, що ми
його бачили вранцi. Отi його обходини, придивляння, жага пiзнання, усмiхи
загадковi - всйiи чомусь мають для нас значення.
- Вийшов, як iз мiфа, i знову пiшов, як у мiф... Мимо нас, узбережжям -
у мiфи майбутнього. Вiн житиме в третiм тисячолiттi, уявля║те? Ось для
кого нам би ставити фiльм. - Сергiй, як завжди, швидко запалю║ться. -
Фiльм для сина рибальського!
- Про що?
Гримаса невдоволення з'явля║ться на Сергi║вiм обличчi. IIуд сценарi┐в,
вiн нам нiчого не дав, - ┐х вiдхилено безповоротно. I не тому, що всi вони
такi вже безнадiйнi, можливо, iнший хтось навiть знайде в тiй рудi щось
варте уваги... А нам залиша║ться знову шукати. Хочемо мати щось спiвзвучне
життю кожного з нас, таке, що вiдповiдало б нашим настроям, уподобанням,
бо тiльки тодi буде справжня творчiсть, пристрасна, зiгрiта душею... А
такого ми поки що не знайшли.
Сергiй, дивлячись на бiлоснiжну побережну смугу, да║ волю сво┐м
фантазiям:
- Оте свiтло прибою, що знизу осявало хлопчика i що вiдкрило нам його
загадкову, як у Монни Лiзи, усмiшку... Хiба само воно не ║ для нас чудом?
Свiтло - це сама загадковiсть, принаймнi для мене! Дивовижний,
найблагороднiший вид матерi┐, вияв ┐┐ найдосконалiший... Границя ┐┐
можливого руху. Неперевершено в швидкостi... Воно - -i хвиля, i частка...
I, можливо, ще щось...
- Антипод космiчно┐ тьми.
- О, ви на жарти одразу... Але ж правда... Вершинний самовияв природи,
┐┐ шедевр! Зiгрiва║ i пестить... Витворю║ чар фотосинтезу... Диво iз див!
Недарма ж беремо його як образ чистоти, досконалостi, найвищо┐ енергi┐
життя. Може, й справдi тут вiдбува║ться перехiд реального в iдеальне?
Кажемо ж: свiтло розуму. Свiтло любовi. Свiтло надi┐... Я хотiв би знiмати
фiльм... про Свiтло! Про Свiтло як таке. Так би й стрiчку назвати:
"Свiтло!"
- А як це тобi уявля║ться-на екранi?
Сергiй не чу║, роздуму║, заглиблений в себе:
- Свiтло, скажiмо, як змiст, а форма... Ну, скажiмо: коло. Все в
природi прагне дiйти форми кола, опуклостi, кулi. Планети i електрон,
небесне свiтило i яблуко чи крапля води... I навiть мозок людський з його
пiвкулями... Саме у формi кола природа, по-мо║му, найповнiше здатна
виявити себе, свою досконалiсть. - Помовчавши, вiн веде далi: - Чув колись
вiд одного циркача, що коло у них на манежi ма║ сталий дiаметр i такий вiн
у всiх цирках свiту: тринадцять метрiв. Нi менше, нi бiльше - саме такий