"Олесь Гончар. Циклон (Укр.)" - читать интересную книгу автора

в безсилих сво┐х сльозах. Нема котелка. Тепер вiн приречений. Тепер вiн не
зможе одержати навiть порцiю тi║┐ вiдворотно┐, з червами баланди. Губи
його, що перед цим, скривленi болем, щось шепотiли про домiвку, про дiтей
дрiбних, - вже не в силi шепотiти, тремтять, висхлi, пергаментнi,
безжитт║вi. Приречений вiн i усвiдомлю║ це. Не просить, не виблагу║
допомоги, бо нема тут такого, хто б йому допомiг. Решетняк з його
добротою, звичайно, перший би вiдгукнувся, але сам вiн змушений
пiдставляти'пiд черпака засмальцьовану свою пiлотку, - тiльки ця його
пiлотка поки що й зарятову║ нас.
Десь сiм'я з дрiбними дiтьми, десь життя, яким вiн жив, а зараз тiльки
ями очей, ще здатних наповнюватися сльозою, пiдлобнi провалля, з яких,
може востанн║, лиш отим блиском сльози прозира║ тайна людського життя...
Вiн не шука║ нашого спiвчуття, вiн змирений з найбiльшим сво┐м горем, яке
колись би потрясло, схвилювало б i нас, а зараз майже безсиле пробити
важку липучу сонливiсть наших виснажених душ. Невже ми втрача║мо дар
спiвчувати? Це було б найстрашнiше. Холодна гора ║ для нас не просто
мiсцем ув'язнення, жаховиськом табору, вона ста║ поняттям. Зда║ться, вона,
на те й розрахована, щоб розчавлювати, спустошувати, руйнувати людину.
Так, неволя руйну║ людину бiльше, нiж рани, нiж хвороби, нiж голод, в
цьому я переконався тут. Найбiльша небезпека, що ┐┐ та┐ть проти нас
Холодна гора, - це здатнiсть робити нас байдужими один до одного,
повергати в стан очужiлостi, роз'║днувати, обривати зв'язки мiж людьми.
Ненавиджу власне безсилля i цю очужiлiсть, яка не вiщу║ добра. I я вдячний
Решетняковi, який таки спромiгся на слово: дораджу║ нещасному пiти он
туди, де клепають, де утворився вже цiлий цех клепальникiв, - може,
вдасться там хоч за обмотки вимiняти консервну бляшанку.
А були ж ми людьми! Знали дружбу, ходили в атаки, вже з яскравiстю
галюцинацiй ввижався менi той гарячий червневий день, коли з сво║ю
штурмовою ротою я вдираюсь до Харкова зi сторони Бiлгородського шосе. Не
лякала нас тодi смерть - хто був у бою, хто пережив щасливi екстази
наступу, той розумi║ цей стан... Тiльки якщо вмерти, то саме у штурмi, на
льоту, визволяючи рiдне мiсто, - адже воно варте того... Це була майже
iдея фiкс: якщо кiнець, то тiльки так, десь отам, на майданi Дзержинського
перед Держпромом, влетiти i впасти, як падали колись гiнцi - вiсники
перемоги - на майданах античних мiст... Трохи картинно? Але ж i
картиннiсть чогось таки варта, якщо вопа готова пiдтвердити себе такою
цiною - власним життям?, В кожному разi, тобi з тим юнацьким iдеалiзмом, з
тими хай навiть трохи честолюбними видивами легше було вставати в атаки...
Чавили, чавили фашистську гидь, а тепер вона опинилась над нами на вишках.
Нема пахощiв життя, тiльки сморiд, мiазми тюрми. Свiт, спотворений,
опоганений фашистами, став не схожий на себе, вiн нiби помертвiв, для нас
вiн тiльки суцiльна тюрма i тюрмою буде, аж доки смерть або зброя знову в
руках, i знову штурми, атаки...
Уночi всi безшинельнi намагаються втиснутись до примiщення; помiж
клубками тiл, що завалюють сходи, нам деколи вда║ться пробратись аж на
горiшнiй поверх. Звiдти, з вершини сво║┐ в'язницi, намагаюсь крiзь темряву
ночi розгледiти те, що ми колись з тобою любили. А любили ми
Шевченкiвський парк в шелестючих купах осiннього листя, i бiлу колонаду
нашого головного корпусу на вуличцi Вiльно┐ Академi┐, i вечiрнi лiхтарi в
ореолах туману... Нiчого нема! Безжитт║вiсть. Кам'янi хащi зануреного в