"Олесь Гончар. Циклон (Укр.)" - читать интересную книгу автора

темряву мiста. Царство мороку й патрулiв, а десь звiдти, з недавнього,
висяю║ тобi твiй Днiпрельстан радiсною повiнню турбiнного свiтла, що його
у виглядi плану ГОЕЛРО колись полишив Укра┐нi Ленiн. На тво┐х очах
розламувалась начинена динамiтами гребля, люта ру┐нна вода, ринувши
потопом, пiшла на плавнi, де ще повно було обозiв та вiйськ, спадало озеро
Ленiна, вилазили з води оброслi слизьким мохом пороги, - i тепер аж сюди,
пн Холодну гору, рйвугь вони тобi похмурим первiсним ревом.
Такi тут ночi. Крають душу болями втраченого, топлять потопом
темряви... А вдень знову цей огидний стан збайдужiння, коли виснага зморю║
тiло, i свiдомiсть уже ледве тлi║, i сморiд баланди сприйма║ться як
найхарактернiший сморiд неволi. Все пережите лише маренням з'явля║ться
подеколи iз неймовiрно далеких казок-iрреальностей. Бо й зараз не всюди ж
вишки i дрiт? Ще й зараз, може, десь, хоч у джунглях, чути людський смiх,
люди знають радощi й кохання, а ви, заживо страченi, дума║те тут лише про
харч та про втечу!
По той бiк тюремно┐ брами день у день вистоюють чи┐сь жiнки й матерi,
цi вiчнi шукальницi, невтомницi, що ось так, з клунками, босонiж, ходять
вiд табору до табору, не минають i цi║┐ заклято┐ Холодно┐ гори,
сподiваючись у ┐┐ невольничому вавiлонi вiднайти,, вигледiти свого.
Холодна гора вже ма║ свою чорну славу: тут один з найбiльших концтаборiв
Укра┐ни, i курнi шляхи цього лiта звiдусiль ведуть сюди ватаги збiдованого
жiноцтва.
Решетняк очима весь час у той бiк, в юрмища жiночi. Не губить надiю,
ма║ таку певнiсть чоловiк, що рано чи пiзно з'явиться бiля табору його
Катря, побачить вiн ┐┐ в натовпi перед брамою, опалену вiтром, з дитям на
руках. Адже ж десь вона ║, колись таки домандрують до не┐ його записочки,
що ┐х вiн, ухиляючись вiд палиць наглядачiв, не одну вже перекинув у
натовп... Надi║ю живе чоловiк, тiльки вона, зда║ться, й пiдтриму║ його дух
у цiм невольничiм пеклi. Хапа║ штурхани, стусани, а потiм таки знову
ворожить коло ворiт, де котрийсь iз наглядачiв, здивований незвичайною
впертiстю в'язня, iнодi навiть дозволить собi вдатись до жарту:
- На волю так дуже хочеш? Але на волю вам звiдси, голубчики... - i
вкаже нага║м угору: - ...тiльки через небо дорога!..
На межi крайнього виснаження розпалена психiка раптом виявля║
дивовижний спротив згасанню, буйнi спалахи та║мничих "сил життя в останнiй
напруженостi дарують тут людям незвичайнi художнi видива. З буття
реального людина переноситься у свiт галюцинацiй, вона ста║...
"мусульманином" - так на сво║му жаргонi табiр назива║ доходяг, тих
найвиснаженiших, майже безтiлесних, хто вже переступив порiг у царство
маревного, чи║му розпаленому зоровi, замiсть табiрного багна, малю║ться
розкотистий свiт фантазiй, хаос прикiнцевих найяскравiших малювань... Якщо
пiшов котрийсь спотикаючись, наче не при тямi, або сидить з поглядом
вiдстороненим, немов накурившись опiуму, якщо губи цього самi шепочуть до
муру щось нiби молитовне, а очi iншого блукають угорi понад вишками, десь
у неземному химерiйному свiтi, - так i знай, то вже "мусульманин", недовго
йому топтати табiрний брук. Решетияк хоча й не дiйшов ще стану
"мусульманина", але й вiн, бува║, раптом схопиться зi сну i - як
очманiлий: "Iде, йде!
Бiля ворiт уже, он вона з дитям на руках!.." I подавсь до ворiт.
Просто загадково це все: тiло неживе, а мозок горить в останнiм