"Олесь Гончар. Циклон (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Мабуть, кожна людина сама повинна шукати найкоротшу дорогу до iстини...



IV

Отже, стрiчка...
Образ Людсько┐ Рiки, важко┐ рiки горя, мiг би вперше з'явитися тут.
Сухими, безводними балками тече безкiнечна людська рiка.
Якщо хто дивився на не┐ згори, з лiтака, то, мабуть, такою i бачив: як
всiма рiчищами балок, пiд жерлами гармат, що ┐х уже наводять iз пагорбiв
танки, тече й тече вона, рiка людей, сiра лавина людських життiв... По
долинах. По тернищах. По вигорiлому, стирлованому дну байрака - безлiччю
чи┐хось понурених доль, зарослих облич, розпечених дум i свiтiв, що ┐х
темну жароту понуро несе в собi кожен, нiчим, окрiм горя, не схожий на
iнших...
I друзi тво┐, десь там вони йдуть, у далечi лiт, серед спраглих степiв.
Закуренi, в порудiлих, закривавлених гiмнастьорках...
Десь там...



V

Гора над мiстом.
На горi - тюрма.
В тюрмi - ми.
Kriegsgefangenenlager. Таке слово. Залiзне. Мурами, колючим дротом
вiддiленi вiд решти планети. З чотирьох вишок, з чотирьох сторiн свiту
чату║ на нас одноока кулеметна смерть. З усього живого зостались нам однi
тiльки мухи, що рояться над нами, облiплюють, як вороння. Десь ║ орли, ║
леви, чайки бiлокрилi, а тут тiльки мухи. Рани, та палицi наглядачiв, та
поверженi - ми. Душить нас сморiд, спалю║ спека, i майже щасливцем
вважа║ться той, хто встиг захопити затiнок пiд муром. Повно нас на всiх
поверхах, нема де ступити на сходах, нами кишить подвiр'я. Зоднаковiлi у
сво┐й поверженостi, валя║мось, перебуваючи в якомусь трансi; .з пригаслими
мiзками, з пригаслими очима, з кожним днем наближа║мось до то┐ крайньо┐
межi - межi останнього збайдужiння. На пiвдвору - клоака, криваве
дизентерiйне багно. Там корчаться люди. Конають, там i вмирають. Смерть
нiкого вже не диву║, вона перестала бути загадкою, та┐нством.
Скiльки нас тут? Кажуть, сто тисяч. Сто тисяч безiменних, не
пронумерованих, повержених у нiчогiсть. Кинутих на розправу мухам i цьому
смердючому сонцю.
Тануть день вiдо дня нашi сили. Згаса║м. Щодалi бiльше випирають ребра,
вiдростають бороди. Скоро будем такi, як оцей висхлий людський скелет, що,
згорблений, сидить перед нами на спецi тюремного плацу i тихо, безсило
плаче. Горо його величезне. Всi подi┐, всi лиха й проблеми свiту можуть,
виявля║ться, померкнути перед таким:
- Вкрали котелок...
Вкрали котелок! Сто┐ть на колiнах, як до молитви, озира║ться без надi┐,