"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

виноградники, насадження сосен, тополь та бiло┐ акацi┐. Недарма ┐сть хлiб
ця науково-дослiдна станцiя, що розрослася вприбiч радгоспу, все далi
заходячи в кучугури сво┐ми виробничими вiддiлками. Недарма рiзнi переймачi
досвiду й тi, що пишуть дисертацi┐, ┐дуть звiдусiль подивитись на працю
тутешнiх науковцiв, механiзаторiв та виноградарок-гектарниць, таких, як
Оксана. Вiри не ймуть: невже росте? Невже зачепилося, прижилось?
Нашестя найстрашнiших рухливих пiскiв людина таки спромоглася тут
зупинити, i, виявля║ться, зупинила вона ┐х... очеретиною? Так принаймнi
вiдповiдав Оксана, коли якi аж надто доскiпливi при┐жджi з'являються в не┐
на дiлянцi, де всюди в пiсках по вчорашнiх кучугурах, розрiвняних
бульдозерами, стоять ряд за рядом захиснi кулi проти вiтру - очеретянi
мури! Саме вони прикривають собою ще один вiдвойований гектар, де,
пригорнутi на чималiй глибинi, якраз прокидаються до життя винограднi
чубуки, Оксанинi вихованцi. Ма║ норму виростити п'ятдесят тисяч
виноградних саджанцiв, та ще саджанцiв особливих, гартованих, бо це ж
карантин, звiдси саджанець ма║ вийти чистим, знезараженим, i таким вiн
вийде, адже нiякий шкiдник, нiяка нечисть не витриму║ влiтку цих
розпечених пiскiв, ┐хнiх пекельних температур.
Кiлькiсть приживлень в Оксани завжди висока, не да║ вона загинути
чубучатам навiть у найпекучiший рiк. Як мало хто, опанувала вона мистецтво
приживляти, плекати ┐х, оберiгати та вирощувати, а сво║му коханому
синочковi дати раду так i не змогла, змушена була його втаювання
перекласти на чи┐сь руки.
Чи зазнаватиме вiн ласки вiд них? Чи, може, за дрiбну провину, за
найменший непослух жде його там кривда й сувора покара, бо хай який там
буде учитель, а хiба ж воно йому рiдне?
Працювала, саме розставляла очеретянi загорожi для захисту сьогорiчних
саджанцiв, - та роботою не одразу й помiтила, як вiд автобуса рушили до
не┐ навпростець якихось дво║: кремезний моряк рудочубий та чорнявенька
дiвчина з рiшучим помахом рук, у сiрому светрi, що туго облягав ┐┐ стан.
Боса йшла, а модельнi сво┐ несла в руках, бо iнакше погубила б, шугаючи в
сипучiм пiску. Як же була вражена Оксана, коли дiзналась, що оце перед нею
i ║ вони, вчителi, тi самi, що будуть вихователями ┐┐ сина! Прибули вони -
Борис Савович та його колега Марися Павлiвна, на прiзвище Ковальська, -
щоб познайомитися з матiр'ю, дiзнатись про того бешкетника, так би мовити,
з першоджерел. По правдi кажучи, здивували матiр-одиначку сво┐м вiзитом.
Аж ось де ┐┐ знайшли! Мало того, що сином клопочуться, ще й матiр вирiшили
провiдати. Робiтниця була розчулена цим.
- Так оце ви, вчителята, - розглядала вона ┐х схвильовано. - А я
подумала, чи не практиканти якi...
Зiрким оком помiтила перстень на правiй руцi в Бориса Савовича i одразу
ж зробила висновок, що вже вiн одружений, не якийсь там неоженьба, що
тiльки й шукав романiв, - отже, такий бiльше пильнуватиме довiрених йому
вихованцiв. До Марисi Павлiвни в робiтницi ворухнулося щось навiть
ревниве: ось такiй молодiй та, мабуть, i недосвiдченiй передано ┐┐ Порфира
на вишкiл? Чи зумi║ вона його перевиховати i що йому прищепить? Якщо
ременя не слухався, то чи слухатиме вiн ┐┐, таку маленьку та тендiтну? З
виду та сама як десятикласниця, хоча тепер, трапля║ться, й десятикласницi
мамами стають... I ревнощi, i сумнiви заворушились, однак перше враження
сво║ Оксана нiчим не виявила, навпаки, ┐й хотiлося по щиростi привiтати