"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

цих людей, обiйтися з ними гостинно. Якби ж це вдома! А тут i посадити
нiде.
- Сiдайте ось хоч тут, - вказала ┐м на зваленi купою кулi очеретянi.
Весняне сонце ще не було пекуче, воно лиш при║мно пригрiвало живим
теплом, i степ дихав вiльготно, вiтерцем обвiвало людей, i вчителька
сказала:
- Тут у вас почува║ш, що йдеш крiзь повiтря.
Влаштувавшись на кулях очерету, молодi педагоги стали розпитувати
Оксану про сина, як та що, та коли правопорушником зробився, i хоч вiдомо
було ┐м про материнi скарги на сина, однак виявилось, що то в минулому, а
зараз вона аж нiяк не хоче скаржитися на нього, нема йому вiд матерi нi
осуду, нi клятьби. Про що б не зайшлось - усмiх поблажливостi перемайне,
iскринки слiз, хай зболених, але гордих i радiсних, уже зблискують в
материних очах. Бо така ж у нього душа, такий вiн добрий бува║! Тiльки
весною запахло - вже шпакiвнi подерся ставити, а взимку цiлий день на
рiчцi лунки пробивав, щоб риба не позадихалась! Марися Павлiвна, не
вiдводячи погляду, стежила за молодою матiр'ю, знаходячи в нiй схожiсть iз
сином, - така ж чоласта, очi сiрi, тiльки великi (в того розбишаки
дрiбненькi), шия висока й худа, при рiзкiм поворотi голови аж жилами
напина║ться. В обличчi жiнки якась змученiсть, швидкi спалахи настрою
змiнюються швидким пригасанням, як у людей нервових - видно, що нерви
розшарпанi вкрай... Усе це, ясна рiч, карби, полишенi коханим синочком...
Газова косинка, однак, вив'язана по-дiвочому, губи пiдфарбованi, - цього,
бач, не забува║. I лице, хоч змучене, проте ма║ в собi привабливiсть, в
поглядi сяйливому, гарячому почува║ться внутрiшня пристрасть, прихована
жага.
- Любов слiпа, це вiдомо, - сказала вчителька, - але вас просимо
розповiсти про свого сина по можливостi об'║ктивно, нiчого не втаювати.
А колега ┐┐ додав:
- Якщо ми бiльше про нього знатимем, це пiде йому на користь.
- Та вiн же в мене не карний злочинець!
- Ми й не кажемо, що карний... Але ж ви хочете, щоб вирiс вiн чесним,
мужнiм, красивим... Це й наша мета.
I дивна рiч: з першого слова мати повiрила ┐м, вiдчула, що не повинно
бути та║мниць вiд цих людей, якi вiднинi теж вiдповiдають нарiвнi з нею,
якщо не бiльше, за ┐┐ таке буйне, невлаштоване душею дитя.
- Змучилась я з ним, опечалилась, - призналася вона. - кдина ж у мене
дитина... З першою судьбою i отак горюю... Серце зiтлiло, душа облива║ться
кров'ю за нього! Оце дивiться, яка стала, - витягла вона сво┐ жилавi руки,
- а я ще ж молода. I всьому причина вiн. Бо нема║ днини спокiйно┐, настане
нiч, i тодi ще бiльше в тривозi, бiжу пiсля кiно до клубу, нiчних сторожiв
питаю: чи не бачили? Гасаю по селу, плачу, шукаю: де воно? Може, купалося
та втопилося, бо не такий же вiн у мене моряк та плавак, як сам про себе
накаже... "Утопивсь!" - аж наче хтось шепче менi. I нiби наяву бачу, як
удосвiта витягують його неводом, неживе, посинiле, заплуталось у
рибальськi сiтi... Станеш потiм питати, де був, а вiн тобi як засипле сiм
мiшкiв гречано┐ вовни, нарозказу║, тiльки слухай... Бо вiн же в мене як
Гоголь, - i змучено посмiхнулась крiзь налиту сонцем сльозу. - Скiльки в
нього тих фантазiй! Може, й вам уже розказував, як дiдуся поранило i як
його Рекс витяг з поля бою? Що дiдусь поранений був - це правда, з однi║ю