"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

для жiнок, якi, одначе, не цураються й цього труда, - коли треба, йдуть
жнивувати нарiвнi з чоловiками.
Будуючи хату, косила плавню й Оксана, дочка старого Кульбаки, хоча ┐й,
як матерi-одиначцi, можливо, виписали б i шиферу, якби вона пiшла до свого
начальствi з заявою: адже там, де вона працю║, у колективi
науково-дослiдно┐ станцi┐, молоду жiнку не раз уже вiдзначали за ┐┐
самовiддану працю. Просити шифер Оксана не пiшла, бо хата пiд очеретом (та
ще й з гребенем гарним) теж, мовляв, мав вигляд i нiбито навiть краще
тримав взимку тепло, а влiтку, навпаки, пiд такою крiвлею прохолода, спека
крiзь очерет не проб'║.
Так чи не так, тiльки ще одна хата пiд очеретом з'явилася в Комишанцi,
i стереже ┐┐ присмучений Рекс, вiрне створiння, що тяжко переживав
вiдсутнiсть господаря. Коди малий Кульбака, цей, за материною
характеристикою, "тиран i мучитель", опинився в спецшколi, Оксана одразу ж
подалася в контору до свого начальства:
- Вiзьмiть на поруки!
Молоду матiр слухали терпляче, з належним спiвчуттям, одначе нагадали
при цьому, що потрапив ┐┐ синок до суворого закладу з ┐┐ власно┐ згоди, за
клопотанням батькiвського комiтету та за сприянням дитячо┐ кiмнати
мiлiцi┐, тобто за такими авторитетними поданнями, проти яких не може пiти
i сам доктор наук. Хотiла Оксана бiгти мерщiй до тi║┐ спецшколи аж у
Верхню Комишанку (бо то теж Комишанка), але, як з'ясувалось, провiдати
сина ┐й дозволено буде лише згодом, коли вiн, вiдбувши карантин, сво║ю
поведiнкою заслужить право на зустрiч з матiр'ю. Отже, Оксанi залишалося
тiльки уявити ту страшну школу, обнесену, може, навiть колючим дротом, а
що муром, то напевне, адже ж колись там був монастир, i ночами, як
розповiда║ легенда, сторожi за добру плату подавали ченцям через мури
коханок у лантухах. Не стiльки молитвами себе там виснажували, скiльки
справляли нiчнi оргi┐, а тепер за той мур додумались дiтей кидати, нi за
що тримають там у правопорушницькому iнтернатi i ┐┐ ненаглядного синочка!
Забуто в розлуцi, як сама ж скаржилася на нього i сiльраду просила, й
лейтенанта з дитячо┐ кiмнати мiлiцi┐, щоб спровадили ┐┐ мучителя
будь-куди, аби не розтерзував ┐┐ сво┐ми витiвками, а ось тепер, коли його
прилаштовано нарештi в той правопорушницький iнтернат, мати мiсця собi не
знаходить. Скiльки за цi днi думала-передумала про свого баламута! Стане,
спочиваючи, серед пiскiв, задивиться, i навiть кура┐на, що ген покотилась,
пострибала по-хлоп'ячому, спричиню║ бiль. Така спустошенiсть, така
самотнiсть, - зда║ться, розiрветься душа!
Вiдколи сонце пригрiло, вiдколи повiяло весною, Оксана день крiзь день
тут, серед цих сипучих пiскiв. "Укра┐нська Сахара"! Двiстi тисяч гектарiв
мертвих пiщаних арен, що похмуро тягнуться по тих мiсцях, де колись, може,
ще в доiсторичнi часи, проходило рiчище прадавнього Днiпра. Поступово
змiщувалось воно, пересуваючись на захiд, бо земля ж крутиться й
крутиться, i рiчки на це вiдповiдно реагують теж. Шумiла лiсами колись тут
Геродотова Гiлея (про це Оксана не раз чула з лекцiй науковцiв), квiтучий
був край, а потiм нiбито кочовi племена лiси понищили, а копанки, що ┐х
тут пiзнiше про┐жджi чумаки копали, пiском позаносило, - зосталося довкiл
похмуре царство кучугур, текучих пiскiв, що ┐х, хоч скiльки докладено
зусиль, здавалось, нiчим людина не може зупинити. А ось тепер - i це ж
таки не хвастощi! - на тисячi гектарiв уже розлягайся в кучугурах садки й