"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Берiть! Кидайте в карцер!
I всi вiдчули в цьому вже не браваду, а крик натерзано┐ горем душi,
близько┐ до вiдчаю. Часом потрапляють сюди ось у такому станi, з вiдчуттям
зацькованостi, покинутостi, коли нiкого дитинi й бачити не хочеться, коли
й самотнiсть не ляка║, - забитись би в нору яку-небудь, чотирма стiнами
затулитись вiд вас усiх!
Про маму запитали та чи любить вiн ┐┐.
- Не знаю, - кинув спересердя хлопець. - Мабуть, нi.
- Ти спершу подумай, спершу в себе заглянь, - стривожилась Ганна
Остапiвна. - I навiть якби ти тричi сказав, що не любиш, - пробач менi, я
й тодi не повiрила б.
- Чому?
- Тому, що це страшно. Хто розучився матiр любити, то вже, вважай,
пропащий.
- А я не такий? - криво всмiхнувся хлопець.
- Ти не такий...
Виявилось, що про маму його цi люди чули багато хорошого. Запитали, чи
й досi портрет ┐┐ красу║ться на Дошцi пошани бiля Палацу культури в
Комишанцi, серед тих, ким пиша║ться науково-дослiдна станцiя. Бо саме
таким, як мама, станцiя й завдячу║ сво┐ми успiхами, навiть iноземнi
делегацi┐ при┐здять на мамину дiлянку приглядатись, як це воно в не┐
виходить, що там, де, крiм молочаю, нiщо не росло, де тiльки iржавi
снаряди та мiни валялись помiж розпечених кучугур, тепер рядками зеленiють
виногради найкультурнiших сортiв! Знатна гектарниця! Трудiвниця такого
хисту, що в не┐ навiть кучугурна "Сахара" змiню║ свiй норов, свою вдачу,
на пустирищах в не┐ всi чубачата приживлюються, i нiяка ┐х нi мiльдiя, нi
виноградна воша не бере!
При згадцi про матiр Порфировi всю душу залило теплом, вже й цi люди,
що з ним розмовляють, що з такою повагою про маму йому вiдгукуються,
чимось мовби стають йому ближчi. На мить виникло навiть бажання бiльше
перед ними вiдкритись, про мамину працю ┐м бiльше розповiсти, може б,
заодно i його вони пожалiли чи, може б, i приголубили. Бо вiдчув, що
цiкавiсть до його долi тут не випадкова, вона глибша й делiкатнiша, нiж у
тих, що, бува║, лiзуть до тебе в душу з хамловитими допитками десь на
пристанi або в плавнях на риболовлi, розкажи ┐м, чий та звiдки ти, розваж
┐х собою, мов iграшкою. I хоч зараз хлопець був, здавалось, вiдкритий для
ласки, для доброго слова, та тiльки Ганна Остапiвна мимовiльним зiтханням
виявила щось схоже на жалощi, тiльки прохопилося слово "напiвсирiтство",
як хлопець одразу ж настороживсь, дитяча комишанська гордiсть так i
випустила сво┐ пазурi, не приймаючи можливого спiвчуття, яким зараз його
могли тiльки принизити. Вже такий оце ║, такий у когось удався, що вiд
найменшого, навiть лагiдного доторку мимоволi скручу║ться в клубок, як оте
плавневе ┐жаченя, оте сiреньке й колюче, що тiльки торкни його рукою, так
воно миттю й згорнеться, схова║ться само в себе - лише голки-шпичаки в усi
боки стирчать! Одначе й там, пiд шпичаками самолюбства, зараз притишено
дихала його впертiсть, i гордiсть, i зача║не найжагучiше бажання - втекти,
втекти...
Якщо цiкавились матiр'ю, то природно було ждати, що зараз спитають i
про батька. З усiх можливих запитань це буде найболючiше, найнестерпнiше.
I що ┐м сказати, коли запитають? Хiба що крикнути: "Вiтром навiяний!