"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Остапiвна, i тiсто обличчя ┐┐ розплилось, пойнялося привiтнiстю.
- Пiдвищена реактивнiсть нервово┐ системи, - далi вичитував директор, -
надмiру загострений iнстинкт свободи... Нахил до фантазiй, спалахи
агресивностi... Гай-гай, скiльки в тебе тут всякого добра! А ти ще й
диву║шся, чого тебе направили до нас.
Борис Савович, той мовчун у морському кiтелi, нарештi теж втрутився в
розмову:
- Ми не бюрократи, - сказав суворим тоном, - не з паперiв склада║мо про
тебе думку. I те нам вiдомо, що не все добре, що покiрненьке, не тихарi та
iсусики наш iдеал. Але й ти з нами хитрощi кинь, ти мусиш допомогти нам у
тобi ж самому розiбратись... Ти це можеш.
- Як?
- Вiдвертим будь. З цього починай. Виклади все начистоту, що там у тебе
було, воно тут i вмре.
- Нiчого в мене не було! - викрикнув хлопець. - Поналiплювали все,
вигадали!
- Вгамуйся. Ми не кажемо, що в тебе якийсь там злочин на совiстi, -
приспоко┐в його директор. - Нi в чому такому тебе не запiдозрю║мо. I
повiр, що для твого ж добра ми зараз шука║мо з тобою спiльно┐ мови...
I хоч у голосi директора була щирiсть, не вловлювалось нiяко┐ фальшi,
проте вiдстань мiж ним i Порфиром не зменшувалась, саме становище
правопорушника вiддiляло хлопця вiд цi║┐ людини з п┐ владою, витримкою, з
якоюсь святковою чепурнiстю та охайнiстю в усьому. Незвичним був для нього
цей злагiдливий тон, спокiй лиця, довгi бiлi пальцi, що час вiд часу
торкають то застiбку особово┐ справи, то стрiчку краватки на грудях,
бавляться нею. Усе начебто добре, кiгтикiв не видно, але таким речам не
дуже вiр, бо вони, педагоги, вмiють прикидатись, щоб тiльки заманити тебе
в капкан, укоськати, приневолити. Нi окрикiв, нi погроз, нi тупотiння
ногами, та навiть i в цьому Порфировi вчувалося щось пiдступне. Бо як
можна без гнiву й погроз iз таким, що його пiд вартою сюди припровадили?
- Будеш старатись, сумлiнним будеш - нiхто тебе в нас не покривдить, -
солоденько обiцяла тим часом Ганна Остапiвна. - Дозволь собi цiлковиту з
нами вiдвертiсть, i тобi одразу самому ж стане легше. Очистишся. I не
сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи по правдi: щось тобi в нас не так?
- А те, що у вас школа режимна.
- Так, режимна, - пiдтвердив директор. - Ти собi уявля║ш, що це таке?
- Ще б пак... Весь час за кам'яним муром! Нiкуди нi кроку без дозволу!
- А ти ж як хотiв? - Очi Валерiя Iвановича посуворiшали. -
Проштрафився, то й спокутуй. Школа створена для правопорушникiв, i ми не
прихову║м: iснують у нас обмеження, правила значно суворiшi, нiж у
звичайнiй школi, яку, до речi, ти сам не захотiв вiдвiдувати... Тож не
нарiкай, що в нас правила, обмеження, що вступа║ш у режим напiвсвободи, -
так це в нас зветься. Зате згодом, дiйшовши розуму, нам ще й спасибi
кажуть: листiв он повна шафа з подяками вiд колишнiх вихованцiв.
- А побачення дозволяються?
- Право на побачення треба заробити, - пояснив Борис Савович. - I чуб
дозволимо. Тiльки це теж треба заслужити бездоганною поведiнкою.
- А за хулiганськi вибрики, - попередив директор, - за саму спробу
вчинити зловмисне щось...
- Знаю! Карцер! - зi злiстю вигукнув хлопець. - То з цього й починайте!