"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiдповiв без ентузiазму:
- З двiйок на трiйки перебивавсь... Бували й п'ятiрки, але то вже одна
на двох...
- Веслувати вмi║ш? - поцiкавився Борис Савович.
Хлопець вiдразу ожвавiв:
- На каюках усi плавнi обходив!.. I моторку можу завести чи навiть
катера, - при цьому лукавий усмiх убiк. - Не дають, правда,
розгорнутись... Ото хiба в кого "позичиш".
- I часто "позичав"?
Що ┐м сказати... Могли б i самi догадатись, що перед ними сто┐ть
ворожбит, який тiльки з'явиться на березi, де повно човнiв, примкнутих на
ланцюгах, тiльки наблизиться до них, так усi замки враз, мов перед магом
iндiйським, самi одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж
просто краса: смик-шарп мотузком - i вже човник мчить тебе мiж очеретами,
попiд вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж пiдскаку║ на водi...
- Тiльки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на мiсце приганяв, -
мовби виправдуючись, пояснив хлопець, i раптом погляд прямий, майже
благальний, упав на директора. - Вiдпустiть! Я ж не злодiй... За вiщо мене
сюди?
- Такий букет за тобою, а ти ще й пита║ш, - нахмурився директор. - Усi
- в школi, усi - вчаться, а ти...
- Вiдпустiть! - заволав хлопець, мовби нiчого й не чувши. - Хай мати
мене забере! Станцiя хай вiзьме на поруки!
- А ти потiм щоб знов за сво║?
- Я поклястися можу!
- Вiдпустити, хоч би й хотiли, вже не ма║мо права, - пояснила Ганна
Остапiвна. - Хто потрапив сюди, мусить перетерпiти чи навiть дещо й
спокутувати. Мамi вiдомо, де ти й для чого, вона якраз на нашу школу
поклада║, може, останню надiю. I ти нашо┐ школи не бiйся. Суворо - це
правда, але ми тобi зла не бажа║мо, з часом призвича┐шся, сам належно
оцiниш свою поведiнку. Подумай, довкола тебе люди трудовi, чеснi,
роботящi, тож чи можуть вони тобi дозволити бездумно блукати по життю,
вiдбитись вiд школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце
за тобою розривалось... Зараз ти ростеш, все в тобi гра║, але i в тво║му
пiдлiтковому вiцi людинi пора вже замислюватись над собою, над сво┐ми
вчинками. Сьогоднi ти пiдлiток, завтра дорослий. А яким ти йдеш у свою
дорослiсть? Чи таким тебе Батькiвщина жде? Ти ж син ┐┐, подумай! Колись,
може, станеш таким, що й нас, теперiшнiх, в усiх науках переженеш, а поки
що...
- Поки що цiлий ось том за ним приволiкся, - сказав директор, неквапом
гортаючи особову справу Кульбаки.
- Що ж там? - не втерпiв хлопець, вважаючи, видно, що в тих паперах
поприписувано йому якiсь невiдомi й страшнi злочини, звинувачують його,
певне, в усiх смертних грiхах. Може, ще й радгоспного лелеку йому
приписують, якого вбитим знайшли бiля гаража. А Порфир за тим лелекою сам
цiлий день потайки ревiв у кучугурах, якщо вже правду казати...
- Начiпляли ж вони тобi, - посмiхнувся директор, вчитуючись у папери
особово┐ справи. - Дисгармонiя поведiнки... Важкий характер... Виняткова
впертiсть, перекiрливiсть, непослух...
- Такий славний хлопчик... Просто не вiриться, - сказала Ганна