"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

руками трощать все, що тiльки попадеться... Цiлi колективи педагогiв часом
не можуть впорати такого одного... Чого-чого, а винахiдливостi, щоб
дошкулити вчителям, цiй публiцi не браку║.
Яким же буде цей? Настовбурчений сто┐ть, вовчкуватий, ображений тво┐м
зауваженням. У змружених очатах зача┐лось щось хижувате, сторожать вони
кожен твiй вираз i рух, вивчають, прицiнюються, в якусь мить то зневагу
виказують майже вiдверту, то знову кудись тiкають невловне.
Мiцний пiдкинули горiшок. Вiдчува║ться, ма║ вiн сво┐ уявлення про
життя: те, що для вас погане, для нього поганим не ║, кожнiй найдикiшiй
сво┐й витiвцi вiн знайде виправдання, i сумлiння не мучитиме його, а ви в
сво┐х дисертацiях можете хiба що записувати: дисгармонiя поведiнки...
деформацiя характеру... пiдвищена агресивнiсть...
- Познайомимось ближче. Зовуть мене Валерiй Iванович, я - директор
школи. А це - Ганна Остапiвна Дудченко - завуч наш, заслужена вчителька
республiки, - директор поглядом вказав на сиву розповнiлу жiнку, яка щойно
допитувалась про новий континент... Зараз вона сидiла коло столу з ледь
помiтною усмiшкою на спокiйнiм обличчi, розплилiм, як тiсто. Що людина
дума║ про тебе - нiчого на такiм обличчi не прочита║ш... - А це Борис
Савович, - директор вказав на рудоголового юнака в морському кiтелi. -
Справжнiй морський вовк, пiдводник... Натренований так, що може в
цiлковитiй темрявi навпомацки пробо┐ну залагодити...
Хлоп'я спiдлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника:
кремезняк, плечi влитi, обличчя червоне, щокате, - добру будку роз'┐в на
флотських харчах. Комiр кiтеля ледве сходиться на в'язистiй ши┐. Справдi,
як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встря║, директор супроти
нього зовсiм не страшний. У директора вигляд якийсь дiвчачий,
iнтелiгентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз
бавляться то скрiпкою, то краваткою, - такi, звичайно ж, не хапатимуть
вихованця за карк...
- Крiм Бориса Савовича, - вiв далi директор, до якого знов повернулась
його спокiйна привiтнiсть, - буде в тебе вихователькою ще Марися Павлiвна,
вона зараз на уроцi... Перед нею ти, хлопче, тримайсь: страх не терпить
розхристаних, недисциплiнованих... Вона-то вже напевно розтлумачить тобi,
що хулiганити, бродяжити - це зовсiм не геройство, що справжнi геро┐ - це
такi, як мати твоя... Ото людина! Мертвi пiски поверта║ до життя,
кучугурнi нашi каракуми виноградниками вкрила... Матiр'ю весь колектив
гордиться, а сина до нас - у супроводi мiлiцiонера!.. Тiльки ти не гнись,
стань рiвнiше й не хмурся, адже ми тобi ще нiчого поганого не зробили...
Чи, може, зробили?
- Нi.
- Нi поганого, нi доброго - нiчого ще не встигли, а ти вже на нас отак
спiдлоба, вовчуком... Це, по-тво║му, справедливо?
Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути пiдлогу.
- Не зна║ш, хто ми, якi ми, вперше нас бачиш i вже ось так, з
недовiрою, навiть з ворожiстю... А що таким ставленням ти нас обража║ш -
ти подумав про це? Тобi при║мно було б вiдчути таке ставлення до себе?
Знiтилось хлоп'я, але ненадовго, потiм знов затулилося вiд дорослих
сво┐м недовiрливим, аж трохи глумливим посмiхом. Говорiть-балакайте,
мовляв, а в мене сво║ на умi: як би через отой ваш мур перескочити, що
бiлiв за вiкном... Коли Ганна Остапiвна запитала, як вчився, хлопець