"Олесь Гончар. Бригантина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягу║ слова, кривить
рота... Сто┐ть недбало, поглядом нишпорить по кабiнету, покрадьки
перебiга║ по вчителях ,у передчуттi психологiчно┐ дуелi. "Не боюся вас.
Остригли - хай... А бити не ма║те права!" Ось такого вам передають.
Порушник чи, можливо, навiть досвiдчений маленький браконь║р перед вами, -
бувають iз таких дуже запеклi... I вгадай: як воно поведеться в новiм для
нього осiдлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам
мiзки сво┐ми вибриками! Мабуть, уже вмi║ бути винахiдливо злим i
жорстоким, - наплакалась, видно, мати вiд нього.
- Так, так, - директор знов зазирнув у папери. - Матiр кинув...
Бродяжив... Затриманий у порту при спробi пробратися на океанське судно...
Це до вас у Нижню Комишанку, - директор усмiхнувсь, - вже океанськi
заходять?
Хлоп'я вловило iронiю, вiдповiло в тон:
- Крiзь очерети навряд чи проб'ються... - I потiм серйозно: - Я аж у
тому порту був, де морськi курсанти свiй парусник швартують.
- А ти чого там опинивсь?
- На кораблi дивитися - хiба не можна?
- Мабуть, i далi збиравсь мандрувати?
- Може, й збиравсь.
- Куди ж, як не секрет?
- Ну хоча б на лиман...
- А на лиманi що?
- Як що? Там - життя! Право-воля! Птаство зi всього свiту! Хмарами -
його i на озерах, i в очеретах... Веслом махнеш - сонця не видно!
Хлоп'я враз якось змiнилось, останнi слова були сказанi-просто з
натхненням.
- А пiсля лиману ще кудись були намiри?
- А що? Куди душа забажав... Галасвiта!
Вчителi перезирнулися мiж собою, i найстарша з них, повновида сива
жiнка, запитала:
- Це якийсь новий континент: галасвiта? Поясни, будь ласка, де вiн.
- А ви матiр мою спитайте... Тiльки що - так одразу: "А-а, галасвiта б
ти пiшов!"
- Галасвiта - це десь, мабуть, на мiсцi загибло┐ Атлантиди, - сказав
директор. - Одне слово, збився з курсу, блукаючи у сво┐х галасвiтах...
Тiкав, а чого? Вiд кого й куди тiкав?
- Я й вiд вас утечу.
- Зловимо, - спокiйно мовив директор. - Один фiлософ казав: "Свiт повив
мене, та не спiймав", але то був, певне, недосконалий свiт... А наш такий,
що одразу руку тобi на плече: ходiть-но з нами, товаришу Кульбако...
- Втечу! Втечу! Хоч i ланцюгом прикуйте!
В очах директора, де перед цим була привiтнiсть, враз похолоднiшало:
- Тiльки ти, будь ласка, не лементуй! I руки - з кишень, бо кишенi
позашива║мо. I в очi менi дивись.
Нема ще в школi таких апаратiв, щоб психiку новачка наскрiзь
просвiтлювати, тож тiльки й залиша║ться директоровi давнiй класичний
спосiб: заглядай у вiчi, вловлюй та вгадуй, чим вiн пораду║ вас, цей новий
прибулець. Потрапляють сюди зi шкiл, з дитячих приймальникiв
найбешкетнiшi, найбуйнiшi, тi, що дверi вiдчиняють ногами, зрозгiнцi, а